Передумови виникнення моралі

Загалом, опис повсякденних і фантастичних подій у Вєтхо-му Завіті можна  визначити як історію укладення Яхве договору з людьми, починаючи з Адама і закінчуючи пророком Мой-сеєм, який передав умови договору людям у вигляді написів на кам'яних плитах — Закону. Оповідання ж про нещастя єврейського народу повинні були переконати у необхідності дотримуватися 10 заповідей, аби не втратити заступництва най-могутнішого з богів.

У давньоіудейській системі моральних  цінностей, мабуть, яскравіше, ніж у  будь-якій іншій давній східній культурі, виявляється пріоритет інтересів спільноти за рахунок індивіда, інтересів «своїх» за рахунок «чужих». Але й тут знаходимо дивовижну для тих суворих звичаїв вимогу бути справедливим до чужинців: життя мінливе, і кожен може втратити захист і підтримку («бо й ви були приходьками в єгипетським краї» (Вихід. 22:20).

Отже, у давній східній культурі моральна свідомість тісно переплетена  з практичним і магічним розумінням користі та знання. Мораль перших цивілізацій  розвивалася у рамках традиційної культури і мала всі ознаки архаїчної свідомості. Але деякі риси відрізняють її від моралі первісного світу. Ці відміни пов'язані, перш за все, з розвитком патріархату, виділенням сім'ї як основної суспільної одиниці, диференціацією моральних цінностей на основі соціальної нерівності, а також із впливом теоретичного знання і писемного слова. Більш динамічна, більш відкрита культура доходить висновку про необхідність миролюбності.

 

2.3. Мораль і звичаї античності

Сучасна західна цивілізація  починає свою історію від Стародавніх Греції та Риму, для неї це — античність (давнина). Однак і сусідами, і об'єктами воєнних операцій, і партнерами у торгових справах, і джерелом знань, мистецтв, умінь, рабів

для європейців були давні східні цивілізації.

Звичайне для Сходу  і ранніх етапів античності домашнє  рабство переростає у класичне. Справа навіть не в тяжкості рабської праці, а у позбавленні її людської гідності: раба не називали на ім'я, відповідальність за його вчинки лягала на хазяїна, свідчення раба в суді приймалися лише в тому випадку, якщо були одержані під тортурами. Класичне рабоволодіння породило демократію («владу народу» — більшості вільних над меншістю вільних громадян-чоловіків). Частка у спільній земельній власності означала громадянство, була основою полісу (міста-держави). Для римлянина поліс — форма, в якій він виступає як людина, оскільки об'єднаний із співгромадянами правом, захищений від чужинців стінами та богами-заступниками, може реалізувати основні цінності, які були здебільшого ідеалом, а не реальністю; воля в межах закону, достойність відповідно до суспільного становища, законослухняність, обов'язок перед богами, батьківщиною і співгромадянами (пріоритет суспільних інтересів), доблесть. Найдавніші закони, обороняючи життя і майно громадян, досить часто визначали як міру покарання страту, не лишаючи це питання на розгляд суду. У той самий час ці закони мали відвернути кровну помсту. Людину античності не можна звинуватити у нехтуванні життям або ж неповазі до смерті; відмова у похованні та ексгумація предків вважалися ганебним для неї покаранням. Громада могла прогнати небажану особу (остракізм) за межі поліса, внаслідок чого грек ставав «чужим», іноземцем, позбавлявся прав і привілеїв. Слід зазначити, що в грецькій цивілізації існував і дуже своєрідний варіант полісного розвитку, спартанський, що грунтувався на примусовому зрівнюванні всіх громадян (включаючи царів) у всіх стосунках заради збереження єдності, традицій. Ця система вимагала тотального контролю за кожним «рівним» з точки зору його відповідності прийнятим стандартам (Закони Лікурга, близько IX—VIII ст. ст. до н. е.) в усіх сферах — від форми бороди і плаща до шлюбу і народження дітей.

Як греків, так і  римлян можна назвати надзвичайно «суспільними» людьми: вони цілими годинами обговорювали новини, філософські і літературні твори на бенкетах, у театрах, лазнях, гімнастичних залах і цирках, бурхливо виявляючи емонії. Тут створювалася громадська думка, виносилися оцінки й вироки; тож якщо говорити про звичаї, вони переважно мали безпосередньо колективний характер. У той самий час виникнення етики, розвиток теоретичної свідомості справляли величезний вплив на стан моралі, її індивідуалізацію.

Господарчою, воєнною, культовою  одиницею античного суспільства  була сім'я. Вона будувалася на законах  патріархату і обов'язкової моногамії  для жінок. Народження дітей вважалося обов'язком перед громадою, предками і самим собою. Діти були зобов'язані шанувати батьків, підтримувати їх у старості, батьки ж — давати дітям необхідну освіту. На відміну від спартанської системи освіти, метою якої було формування здатності виживання будь-якою ціною, зміст афінської визначався добре відомим афоризмом: здоровому тілу потрібен здоровий дух. Навчання інтелектуальне, музичне і фізичне диктувалося суспільними потребами і грунтувалося на принципах калокагатії (єдності прекрасного і доброго) і агоністи-ки (змаганні за досягнення найвищих результатів).

Важливою рисою античного  життя було те, що політика не зводилася  до інтриг вузького кола придворних, і, якщо вже не дозволяла досягти  повної справедливості, то, в усякому  разі, зберігала віру в можливість досягнення її саме політичним шляхом. Проте згодом цей принцип було доведено до абсурду, і за часів розпаду античної цивілізації пожадливі до видовищ і хліба натовпи продавали свої голоси політичним діячам.

З накопиченням багатства  відходять у минуле старі цінності: знатність, доблесть, відданість і честь, порівняно з якими життя окремої людини зовсім не цінувалося. Цей ідеал суперечив реальному життю: самопожертва несумісна з ростом індивідуалізму. Соціальна цінність людини тепер визначалася грошима. До фізичної праці, звичайної для родової аристократії, за часів класичного рабства ставляться з презирством. Ці зміни усвідомлюються як занепад моралі, розпад цивілізації. Криза дійсно охопила всю систему, тому численні закони, спрямовані на збереження моральних цінностей (а по суті:

відновлення традицій, повернення «золотого віку»), не змогли виконати свого призначення. У цей неспокійний  час в Імперію ринула величезна кількість східних культів, лідером же виявилося вчення про боголюдину, яка (на відміну від старих богів) мала людську здатність співчувати всім стражденним, божественну здатність переборювати смерть, царські право і могутність у перебудові світу за законами справедливості. На противагу законам земного світу християни проповідували безумовну миролюбність і братську любов. Чекаючи дуже скорого пришестя Ісуса, християни відмовлялися від особистої власності, сім'ї, своєї волі, бо старі цінності мали втратити свій сенс із загибеллю світу Зла.

Отже, мораль античного  суспільства характеризується протилежними тенденціями у своєму розвитку: наростання індивідуалістичної орієнтації, яка виявляється у прагненні самовдосконалення, високому рівні самопізнання, з одного боку, а з іншого — у надзвичайному користолюбстві, марнославстві, жорстокості в боротьбі за владу, переживанні пороку як естетичної цінності.

 

 

 

 

 

 

 

2.4. Станово-корпоративна  мораль Середньовіччя

-Середньовічна культура  включає в себе елементи племінної, язичницької культури і рафінованої (християнизованої) античної, і, нарешті, буржуазні елементи. Тому можна сказати, що Середньовіччя — це, з одного боку, вищий рівень розвитку традиційного суспільства, а з другого — його подолання, руйнація, зародження цивілізації сучасного типу. Людина Середньовіччя більш гостро й безпосередньо, ніж наш сучасник, переживала події, бурхливо виявляла свої почуття: від дикої невтримності до шаленої радості існування. Адже людське життя у ті часи протікало більш відкрито, у всіх на очах — у буквальному значенні цього слова; відлюдькуватість, інтимність не характерні для тієї доби. усі зміни відбувалися циклічно, початок збігається з кінцем. Кінець Світу означав його початок. Ця повторюваність подій робить усіх раніше й нині живучих відповідальними за первородний гріх, усіх іудеїв також — за смерть Ісуса Христа (хрестоносці вважали, що карають катів Христа, а не їх нащадків). Для людини Середньовіччя дивним чином співіснують світ реальний і світ ідеальний, ідеал і груба реальність, жахи й небезпеки земного світу — з Небом і Адом, Рай Адама та Єви — з тим, до якого потрапляють праведники і який ствердиться на Землі після Пришестя Христа, а обірваний і жадібний грабіжник — з піднесеним і шляхетним лицарем. Індивідуалізм, розроблений античністю і сприйнятий християнством як індивідуальна відповідальність перед Богом, існує поряд із загальнолюдською відповідальністю, яка наступить разом з невідворотним Кінцем Світу. Істинна наука, справжнє мистецтво, «добрі» звичаї — у копіюванні, відтворенні священної влади й краси. Те ж можна зауважити і щодо права: останнім доказом у судовому розслідуванні могло стати свідчення про те, що «так робилося з незапам'ятних часів».

Як і раніше, кожна  людина визначається незалежністю до суспільної групи — станом. Ми бачимо тут ту саму піраміду» на вершині  якої — Бог, на нижній сходинці —  простолюдини. Християнство малювало ідилічну, урівноважену картину суспільства, в якому кожна верства покірно займає відведене їй Боголл місце в очікуванні Страшного Суду, котрий має відновити справжню рівність. Бідність у цій системі вважалася позитивною цінністю (особливо у Ранньому середньовіччі) і перепусткою до Раю. Вона потребує милосердя й подаяння.

Належність до соціальної групи означала певний рівень багатства, розкошів. Багатство не за статусом — ганебне. Силою об'єднання виступають певні права (привілеї) і певні обов'язки, станова честь. Спроба перейти до іншого стану, тобто злинити зовнішній вигляд, поведінку, рід діяльності, викликає жорстоке глузування і обіцянку безславного кінця, ганьби. Разом з тим чесноти і пороки не стільки індивідуальні, скільки абстрактно узагальнені, мають станово-корпоративний характер. Ідеалізований лицар щедрий, шляхетний, відважний, в очах селянина він — хтивий і користолюбний, селяни — скупі, монахи — розпусні, жінки — балакучі, а всі вони — здобич Диявола! Праця як цінність визначається не у зв'язку з її змістом, мучення у праці — це засіб боротьби з гультяйством, отже, й з розпустою як такою. Тут є своя ієрархія: найкраща праця — аграрна, торгівля викликає підозри, лихварство безсумнівно засуджується (як і більшість ремесел) .

Сполучною ланкою станової піраміди — від Бога до найменшої людини — є договір. Договір із сеньйором передбачає взаємні зобов'язання — служіння, з одного боку, і заступництво (патерналізм — від лат. — «батьківський»), з іншого. Вірність договору — одна з основних чеснот Середньовіччя, порушення договору — злочин проти станової честі. З іншого боку, сповідь, визнання гріховності, каяття знімає провину — від імені Бога церква прощала гріхи. А з XII—XIII ст. з'являються індульгенції (від лат. — «милість»), якими гріх, відповідно до «Такси святої апостольської церкви» відпускався за плату — залежно від його тяжкості. Індульгенція зрівнює здійснений проступок і намір його здійснити. Таким чином церква привласнила собі повноваження вищої судової інстанції. Церква була центром суспільного життя, джерелом інформації. Численні обряди, свята, таїнства формували поведінку й думку парафіян. Відлучення від церкви фактично виключало людину із суспільства. Віра відокремлює «своїх» від «чужих», поділ світу відбувається тепер за принципом віросповідання (релігійний расизм, за висловом історика Ле Гоффа). Однак іновірця можна навернути до істинної віри, а єретика (від грец. — «особливе віровчення») — ні. Він більш небезпечний ворог, якого треба знищити, покаявся він чи не покаявся. До ненависті тут домішувався марновірний страх, який привносить у життя підозрілість і жорстокість. Людина Середньовіччя твердо впевнена, що за кожний вчинок є відплата, тож тортури і страти можна вважати наслідком загостреного почуття справедливості.

Другим полюсом культури Середньовіччя було лицарство. Хоча ідеали придворного життя сприймаються як протилежні релігійним цінностям (покорі та всепрощенню), проте між ними є  суттєвий зв'язок: служіння, обітниці, до яких ставилися надзвичайно серйозно. Середньовічна культура виробила цивілізовані правила поведінки для людей, які відзначалися буйним, запальним норовом, пихатістю і несамовитістю, але не бажали набути репутації варварів. Виявленням достоїнства шляхетної людини стали повага до іншого (але рівного!), безмежна щедрість, захист слабкого, вірність слову, справедливість — навіть якщо це було небезпечно для життя. Визначальною цінністю у лицарській культурі можна вважати честь, яку захищали будь-якою ціною. Справою честі були пошуки сильнішого супротивника, честь не дозволяла нападати на слабшого або того, хто впав. Звичайно, кодекс честі суперечив реальним бойовим умовам: у війнах не гребували хитрощами, несподіваними нападами, мародерством, захопленням полонених задля викупу тощо. Кодекс же честі вироблявся на змаганнях, турнірах — у присутності Прекрасної Дами. З лицарською культурою пов'язують виникнення сучасної західної форми шлюбу.

За тих часів велика патріархальна родина ще зберігала  свою владу над індивідом, визначала  міру його відповідальності, поведінку. З XII ст. зростає цінність моногамної сім'ї, у тому числі й завдяки зусиллям церкви (обмеження позацерковних форм шлюбу, зміцнення шлюбних зв'язків). Кодекс лицарського ставлення до жінки з придворної гри (з старофр. — куртуазне кохання) перетворюється на норму поведінки різних станів.

Піднесений образ лицаря увібрав у себе найважливіші цінності людської моралі і завдяки цьому  виявив цивілізацій-ний вплив на суспільство й через століття після того, як реальна аристократія втратила своє верховенство у політиці, економіці, суспільному житті.

Станово-корпоративна мораль середньовічної Європи повною мірою  відбила суперечливий характер цієї культури. З одного боку, це найбільш розвинута форма традиційного суспільства, яка характеризується підкоренням індивіда стану (станова честь), офіційній католицькій ідеології. З іншого боку, середньовічне християнство орієнтувало людину на особисту відповідальність у гіпертрофованій формі, що викликана почуттям провини, каяття, Жалості. Виявлення цієї тенденції, що поступово розвивалася у родоплемінній і давньосхідній, особливо в моралі античного суспільства, призводить до розпаду традиційної системи моралі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Основні тенденції  розвитку моралі у сучасній  цивілізації

Буржуазна мораль з часів свого виникнення зазнала значних змін, які відображають саму суть буржуазного способу існування. Зростання темпу життя перетворює час на гроші. Епоха Відродження змінила оцінку людини та її можливостей. Людина багато чого може, вона має право на розвиток своїх здібностей, і це не суперечить підвалинам християнства:

успіхи людської діяльності, плоди її зусиль — доказ прихильності до неї Господа. Висновки з нової версії християнства XVI ст. — протестантизму коротко такі:

— автономна особистість наділена правом приймати рішення і нести за нього відповідальність;

— свобода стає основоположним принципом тодішньої моралі, тому що зовнішня соціальна регуляція  все більше перетворюється на саморегуляцію;

— внутрішній світ людини збагачується, ускладнюється, вона стає здатною до рефлексивності і безпристрасності (розважливості) ;

           — людина, що приймає рішення без примусу, відповідає за свої вчинки перед людьм-и і законом, незалежно від раси,                  

         —кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, верствового чи іншого становища, відповідно до визначення Загальної декларації прав людини (1948 р.);