Основні поняття візантійської естетики

Емпірична воля зосереджена на здійсненні наявної в феномені життя вітальної енергії, що прагне до самовияву. Вона долає зовнішні перешкоди на своєму шляху, реалізуючись безвідносно до засобів. Стихійність вияву — одна з її характерних ознак. Вибухи стихійної волі до життя небезпечні своєю руйнівною силою як для соціуму, так і для її носія. Відомий вислів О. Пушкіна щодо "російського бунту" — "темного і непередбачуваного" — акцентує увагу на непродуктивності інстинктивної волі. Стихійністю часто стає емпірична воля суб'єкта, що не обтяжує себе розумним вибором учинків, а покладається на випадок. Його дії набувають суперечливого характеру внаслідок зіткнення природних схильностей та чуттєвих потягів. Взаємно перешкоджаючи одне одному, вони спричиняють стихійність волевияву. Небажання враховувати можливі наслідки власних учинків, ігнорування об'єктивних законів природного та соціального світу перетворюють людину на раба пристрастей. Рабство або у формі цілковитої залежності одної людини від іншої, або у формі залежності від темних інстинктів власної натури все ж залишається рабством. Прагнення звільнитися від зобов'язань перед соціальним світом, до якого людина належить як суспільна істота, та від зобов'язань перед самою собою як носієм феномена життєвості народжує "порожню свободу". Характеризуючи вузьке розуміння свободи емпіричним суб'єктом, Геґель говорить: "Звичайна людина вважає себе свобідною, коли їй дозволено чинити свавілля, але саме в свавіллі — причини її несвободи" [1, с. 45]. Сказане свідчить, що "фізична" свобода не вичерпує собою зміст поняття "свобода". Якісно вищий її рівень — свобода, заснована на розумності вибору, або, що тотожне, на моральному законі. Розумний вибір покладає в собі не випадкове і другорядне, а суттєве в намірах та діях. Як таке воно відповідає моральній сутності людини. Тому поняття "розумний вибір" означає також вибір, заснований на моральному законі. Кант визначає зв'язок волі з моральністю у такий спосіб: "...Свобідна воля і воля, підпорядкована моральним законам, — це те саме" [4, с. 290].

Виникає однак питання: як можлива свобода волі в світі, де панує необхідність? Якщо виходити з відомої формули Спінози: "Свобода — пізнана необхідність", її справді розв'язати складно. Адже доводиться констатувати, що свобода — це вибір у вузьких межах між системою необхідностей, щось на зразок вибору між Сциллою і Харибдою. Наведена формула залишає не задіяну людську здатність моральних відносин зі світом поза зовнішньою причинністю.

Моральні підстави для розв'язання питання свободи розроблені в етиці Канта. Він розглядає свободу як іманентну моральності, а моральність — як передумову свободи. Характеризуючи діалектику свободи і необхідності, він обґрунтовує поняття двох типів причинності. Як частина природи (феномен) людина змушена підпорядковуватися її законам. Тобто вона сама підпадає під дію об'єктивних причин і повинна в діяльності — в пізнанні світу, в предметному формуванні — виходити з принципу необхідності, покладеного в природному світі. Як розумна істота (ноумен) вона є свобідною, оскільки наділена волею, що визначає собою новий тип причинності. Це здатність волі або створювати предмети згідно з уявою, або визначатися для творення їх. Суперечність між ними швидше удавана, ніж реальна. Обидва типи причинності не лише можуть існувати поряд, але "мисляться необхідно з'єднаними в тому самому суб'єкті", — говорить Кант [4, с. 302]. Ідея свободи, тобто здатність волі бути незалежною від причинності зовнішнього світу, оперта на моральнісну природу людини. Кант виходить з ідеї моральності волі як принципу, що з необхідністю має покладатися в людині. Моральність випливає із засновків волі, що сама для себе є законом. Як така, вона виходить не з випадкового чи часткового, а вибирає всезагальне (автономна воля). Тобто, моральність — це принцип відношення до світу.

Діючи згідно із законами розумного, людина діє разом з тим згідно з поняттям моральності. Тому поняття моральності невід'ємне від поняття свободи. Інакше кажучи, діяти згідно зі законами моральності означає бути свобідним. Моральність — передумова свободи і разом з тим її наслідок. Міркуючи над питанням діалектичних зв'язків свободи і моральності, Кант пише: "Справді, якби моральний закон ясно не мислився в нашому розумі раніше, то ми не вважали б для себе можливим припустити дещо таке, як свобода... Але якби не було свободи, то не було б у нас і морального закону" [4, с. 314].

Отже, воля людини як розумної істоти є причиною творення нової реальності. Оскільки воля оперта на закони розумного, вона є свобідною волею. Свобода її стає дійсною в діяльності, що засвідчує розумну і творчу природу людини.

В етиці Канта категорії "свобода" і "необхідність" обґрунтовані як методологічна основа творчої діяльності.

3. Об'єктивні підстави свободи

Знання шляхів до свободи людина (і людство) набуває з досвідом у міру розуміння того, що в світі всюди діють об'єктивні закони у вигляді причинно-наслідкових зв'язків і залежностей. Це розуміння приходить з усвідомленням потреб власного тіла, перед якими людина перебуває в залежності. Моральне зобов'язання перед собою — носієм феномена життя — вимагає задовольняти потребу в їжі, одязі, житлі тощо. Неможливість задоволення первинних потреб занурює в ситуацію несвободи. Життя без надії на подолання його негараздів морально принижує людину.

Свобода від життєво необхідних потреб здобувається шляхом їх задоволення. Так, задовольнивши потребу в їжі, людина звільняється від неї, здобуває свободу на час до наступного виникнення потреби. Так само вирішується питання звільнення від інших первинних потреб. Звільнена воля отримує змогу розгорнутися в ширшому просторі духовних пошуків із тим, щоб реалізувалися закладений у природі людини її творчий потенціал. Зазначимо однак, що несвобода від первинних потреб, стимулюючи їх задоволення, стає першою причиною руху до свободи, оскільки спонукає до виготовлення засобів задоволення життєво необхідних потреб.

Несвобідна людина і в іншій своїй потребі: потребі в іншій людині. Починається усвідомлення цієї несвободи на рівні вітального життя. Як природна істота, своїм народженням вона завдячує іншій. Новонароджена несвобідна від матері-годувальниці та захисниці. Інстинкт виживання диктує дитині невіддільність від матері. Найменша небезпека бути відірваною викликає стан стресу. Жіноче життєдайне начало бачиться іманентно моральним. Як таке воно закріплене в міфології, у фольклорі, в мистецтві. Це один із архетипних образів культури. Він відображає вихідну умову свободи, а саме — можливість бути, отже, і потенціал відбутися. Можливість здобути життя є передумовою, початком усяких наступних кроків до самоутвердження в любові, дружбі, моральному спілкуванні тощо. Саме завдяки буттю іншої людини, необхідної для нас, ми утверджуємося, вільно розгортаючись почуттями навколо предмета небайдужості. Свобода в діалектичному зв'язку з необхідністю є принципом діяльності творення фізичних та духовних умов специфічно людської життєвості. Він відображає творчий характер людського життя.

Свобода утверджується як сутнісна ознака буття людства в феномені діяльності. Свобода, що складає принцип діяльності як творчого процесу, разом з тим сама зумовлюється діяльністю. Свобода як така розгортається в історичному поступі по трьох основних напрямках. По-перше, в пізнанні світу та предметному його формуванні. По-друге, у творенні реального образу свободи на ґрунті соціальних зв'язків. По-третє, шляхом творення в уяві ідеального образу стосунків із навколишнім світом.

Перший напрям пов'язаний із творенням реальних підстав свободи, що досягається пізнанням законів природи та узгодженням діяльності з цими законами. На відміну від тваринного світу, що живе природою, пристосовуючись до неї, людина створює новий предметно-речовий світ. Людство стало новим типом планетарного життя завдяки тому, що в процесі еволюції якісно змінилося природне середовище. Воно виявляє себе як опредметнений образ свободи. "Друга природа", для якої "перша" служить лише матеріалом діяльності, звільнила людину (принаймні значну частину людства) від страху існування, створивши обладнаний, зручний для життя світ міської цивілізації з властивим йому побутовим комфортом, розвинутими засобами комунікації тощо. Тим самим вона вивільнила час і енергію особи для різноманітніших видів діяльності, що відображають потребу свобідного самоутвердження суб'єкта. Можна стверджувати, що простір свободи, створений сучасною цивілізацією, має передумовою несвободу, якою є необхідність пізнання об'єктивних законів природного світу. Свобідне формування як принцип діяльності завжди має передумовою знання якостей предмета діяльності, наявність потреби, що визначає спрямування волі та досконале володіння засобами переведення її в реальний результат. Спрямованість діяльності на задоволення людських потреб визначає її моральнісний характер, хоча здійснюється вона внутрішньо суперечливо в діалектиці свободи — несвободи.

Другий напрям руху до свободи пов'язаний з упорядкуванням природних інстинктів людини шляхом підпорядкування їх спільно виробленим заборонам на суспільне небезпечні дії. Витіснення тваринних інстинктів у глибини безсвідомого знаменувало становлення людини розумної. Вона опанувала своєю стихійною природою, підпорядкувавши її законам розумно необхідного. Процес соціалізації здійснювався шляхом творення соціального простору стосунків, у межах яких панівним є специфічно людський спосіб взаємодії зі світом — у формах самообмеження стихійних виявів заради суспільної злагоди. Моральна визначеність процесу полягає в тому, що потреба людини в іншій набуває для неї сенсу об'єктивної необхідності. Інша — джерело задоволення потреби відтворення людиною своєї суспільної сутності. Процес має виражене моральнісне спрямування, хоча за формою він може виступати і як недосконалий, обмежений. Такий його вияв — свідчення недосконалості історично наявного образу свободи.

Вироблені впродовж історії форми суспільних зв'язків служать певним гарантом свободи кожної людини завдяки свідомо покладеним обмеженням на стихійність вияву індивідуальних людських воль. В основу необхідності дотримання звичаєвих норм, традицій, а також законодавчих вимог покладено об'єктивний закон збереження виду та самозбереження окремого індивіда. На рівні суб'єкта названий закон конкретизується у потребу творення відносин злагоди, взаємної приязні. Ця потреба набуває в процесі еволюції такої ж нагальності, як і потреба фізичного виживання, і навіть більшої, якщо брати до уваги наявні в історії, далеко не рідкісні, випадки самопожертви одної людини заради іншої. Небайдужість до іншого, виявом якої є налаштованість волі на добро, найповніше відображає моральнісну природу суспільного життя. Безпосередність форм вияву, конкретизована індивідуальною визначеністю потреби в іншій людині, зумовлює творчий характер процесу.

Третій напрям руху до свободи пов'язаний з розширенням масштабу стосунків. Відкрита людством цінність злагоджених зв'язків у межах соціальних об'єднань пояснює наявну в ранніх культурах спрямованість на творення злагоди з природним світом. Це діяльність творення в уяві ідеального образу стосунків із космічним цілим. У такий спосіб досягається відчуття захищеності існування. Родинність зв'язків, що обіймають увесь світ, надає фізичному простору якісно іншого сенсу — перетворює його на простір людської свободи. Величезні зусилля, спрямовані на "задобрювання" природних стихій, персоніфікованих в образи богів, зрозумілі саме з огляду усвідомленої людством цінності морально злагоджених стосунків. Творення злагоди диктується потребою виживання. Воля до злагоди, ініційована людиною, бачиться умовою реальності злагоди. Форми її реалізації — схиляння, шанування, задобрювання жертвами — переконливий вияв, навіть демонстрація, налаштованості на зв'язок. Зусилля, спрямовані на творення ідеального образу стосунків, свідчать про інтуїтивне осягнення зв'язку свободи з моральністю волі.

Утверджуючись у моральнісних взаємодіях, людство створює простір свободи. В змісті та характері діяльності відображається рівень всезагальності моральної ідеї — рівень її досконалості. Всезагальність зв'язків дійсності, що в природному світі визначається як необхідність, у світі культури трансформується на феномен свободи. Всезагальність зв'язку дає змогу надати нового життя одним явищам з допомогою інших, що відкривають і пояснюють їх зміст, позбавляючи страху перед невідомим. Цей феномен укладений людством у таку культурну форму, як символ. Уся культура символічна, оскільки явища в їх суттєвості мають двоїсту природу: "первинну" (природну життєвість) і духовну, зумовлену їх місцем та значенням у житті людства. Як носії культурного змісту, явища відкриваються не самі собою, а через посередництво інших. Скажімо, уявлення людей про свій родовід, що пов'язується з тваринним світом (рання міфологія), чи уявлення, що пов'язується зі світом богів і героїв (пізня міфологія), — це два суттєво відмінні образи. Вони символізують зміну відношення людства до себе самого. В цій же площині містяться уявлення про богів, що в ранніх культурах мають зооморфний характер і лише значно пізніше набувають антропоморфного образу. Разом із тим, як у ранній, так і в пізній міфології, провідною є ідея всезагального зв'язку ("родинності") різних видів життя.

Моральнісний зміст процесу символізації пов'язаний із "задаванням життя" одним явищам за допомогою інших. Включені у взаємодію, вони починають "жити" — відкриваються своїми якостями. Упорядкована цілісність образу світу, що визначається згідно з принципом "усе в усьому", символізує "свобідну несвободу". Це не "свобода від" — від зв'язків і взаємодій, а "свобода для",... — для самоутвердження життя в повноті його можливостей.

Висновки

Якщо підвести підсумок по першому періоду існування Візантії, то можна сказати, що в цей період сформувалися основні особливості візантійської культури. Перш за все до них слід віднести те, що візантійська культура була відкрита іншим культурним впливам одержуваним ззовні. Боротьба світської і церковної культур особливо характерна для першого періоду історії Візантії. В історії Візантійської культури перші століття існування Візантії були часом гострої ідеологічної боротьби, зіткнення суперечливих тенденцій, складних ідейних колізій, але часом плідних шукань, інтенсивної духовної творчості, позитивного розвитку науки і мистецтва. На другому етапі розвитку культури, який припав на час з другої половини VII в. до XII в., виділяють час іконоборства (друга четверть VIII - 40-е роки IX ст., час правління імператорів Македонської династії ( так зване "Македонське відродження": 867-1056гг., і час царювання Комнінов ("Комніновське відродження": 1081-1185 рр.). Визначальною межею духовного життя імперії до середини VII сторіччя стало неподільне панування християнського світогляду.

Отже, правомірно виділити кілька етапів руху людства до свободи, що одночасно є етапами поглиблення та удосконалення образу людяності. Перший — етап виділення людства з природного світу та усвідомлення себе духовним, а не суто природним буттям. Свобода виявляє себе у формі морального регулювання стосунків із природним та соціальним світом. Другий — становлення свободи як регулювання стосунків у єдності суспільних установлень та індивідуального почуття звільнення від стихії природних спонук. Третій — свобода в суб'єкті, що є єдністю моральнісності мети та засобів і дієвість волі на її реалізацію. Методологічною засадою моральної діяльності є принцип діалектичного зв'язку свободи і необхідності при тому, що всезагальна та індивідуальна воля співвідносяться як необхідність і свобода.