Основні поняття етики

 

Зміст

 

Вступ           3

1. Предмет етики         5

2. Основні поняття етики        9

2.1 Хороші манери         9

2.2 Ввічливість          10

2.3 Тактичность і чуйність        11

2.4 Скромність          12

3. Цілі та завдання  етики        14

Література           18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Англію та Франції називають  зазвичай: «класичними країнами етикету». Проте батьківщиною етикету назвати  їх не. Грубість моралі, невігластво, поклоніння грубої силі, і т.п. в XV столітті панують обидві країни. Про Німеччину та інші країнах тодішньої Європи взагалі невтомно говорять, лише Італія на той час становить виняток.Облагораживание моралі італійського суспільства починається вже у XIV столітті. Людина переходив від феодальних моралі до духу нової доби і це перехід розпочалося Італії раніше як у інших країнах.

Якщо ж порівнювати  Італію 15 століття коїться з іншими народами Європи, одразу впадає правді в очі вища ступінь освіченості, багатства, здібності прикрашати своє життя. А водночас, Англія, закінчивши одну війну, втягується до іншої, залишаючись незалежності до середини XVI століття країною варварів. У Німеччині лютувала жорстока і непримиренна війнаГусситов, дворянство безграмотно, панує кулачна право, дозвіл всіх суперечок силою. Франція була поневолена і спустошена англійцями, французи не визнавали ніяких заслуг, крім військових, вони лише не поважали науки, і навіть гребували ними і вважали всіх учених найнікчемнішими з людей.

Інакше кажучи, тоді як і  всі інша Європа потопала у міжусобицях, а феодальні порядки трималися  ще силі, Італія була країною нову культуру. Росія і заслуговує справедливо  бути названої батьківщиною етикету.

Поняття про етикеті.Сложившиеся  норми моральності результат  тривалого за часом процесу становлення  відносин між людьми. Без дотримання норм неможливі політичні, економічні, культурні відносини, адже можна  існувати, не поважаючи одне одного, не накладаючи він певних обмежень.

Этикет – слово французького походження, що означає поводження. До нього ставляться правила поштивості і ввічливості, прийняті суспільстві.

Сучасний етикет успадковує звичаї практично всіх народів від  сивої давнини донині. У основі своїй цих правил поведінки є  загальними, оскільки вони дотримуються представниками як якогось цього товариства, а й представників найрізноманітніших соціально-політичних систем, що у світі. Народи кожної країни вносять в етикет свої поправки і, зумовлені суспільним ладом країни, специфікою її історичного будівлі, національними традиціями і звичаями.

Розрізняють три "види етикету, основною з яких є: – придворний етикет – суворо регламентований  лад і форми поводження, встановлені  при дворах монархів; – дипломатичного етикету – правил поведінки дипломатів та інших офіційних осіб про у  разі контактів з одне одним в  різних дипломатичних прийомах, візитах, переговорах; – військовий етикет –  звід прийнятих у армії правил, і манер поведінки військовослужбовців  в усіх галузях своєї діяльності; – загальногромадянський етикет – сукупність правил, традицій і  умовностей, дотримуваних громадянами  у спілкуванні друг з одним.

Більшість правил дипломатичного, військового і загальногромадянського етикету у тому мірою збігаються. Різниця між ними у тому, що дотриманню правил етикету дипломатами надається  великої ваги, оскільки відступ від  нього чи порушення цих правил може завдати шкоди престижу країни чи його офіційним представникам  і призвести до ускладнень у відносинах держав.

Сучасний етикет регламентує  поведінка людей побуті, на службі, у суспільних місцях на вулиці, на погостинах і різноманітних офіційних заходах  – прийомах, церемоніях, переговорах.

Отже, етикет – дуже й  важливу складову загальнолюдської культури, моральності моралі, виробленої уже багато століть життя усіма  народами відповідно до їх уявлень  про добро, справедливості, людяності  – у сфері моральної культури та про красу, порядку, благоустрої, побутової доцільності – у  сфері культури матеріальної.

 

 

 

 

1. Предмет етики

 

Етика належить до філософських дисциплін, оскільки вивчає не тільки стосунки між людьми, а й ставлення  індивіда до світу (актуальність цієї проблеми визнавали ще мислителі  Давньої Індії). Вона досліджує цінності життя і світу, вчить оцінювати  різноманітні ситуації морального вибору, відповідність вчинків і дій  нормам моралі, налаштовує людину на самооблагородження, вдосконалення свого буття і  буття соціуму, до якого вона належить, а також буття людства, з'ясовує місце людини у світі, її призначення, сенс життя.

Термін «етика» походить від давньогрецького слова «ethos» («етос»), яке спершу означало спільне  житло, домівку, звірине лігвище  тощо, пізніше — звичай, норов, правило, характер. Античні філософи Емпедокл (прибл. 490 — прибл. 430 до н. е.), Демокріт (прибл. 460 — прибл. 370 до н. е.) використовували  його, характеризуючи тривку, усталену природу конкретних явищ: етос (сутність) першоелементів об'єктивного світу, людини.

Взявши за основу слово  «ethos» у значенні характеру, давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до н. е.) утворив  прикметник «ethikos» («етичний») для позначення чеснот людської вдачі, душевних якостей. Він відрізняв їх від діаноетичних (інтелектуальних) чеснот, а також  від афектів, вроджених здібностей: «Якщо чесноти не є ні афектами, ні здібностями, то залишається тільки визнати їх набутими якостями душі». Афектами Арістотель вважав гнів, страх, радість; властивостями розуму —  пам'ять; етичними (моральними) чеснотами  — помірність, мужність тощо. Науку, що вивчає етичні чесноти, він назвав етикою. Їй Арістотель присвятив праці  «Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика» (стислий конспект двох перших праць).

Намагаючись точно перекласти термін «ethos», давньоримський філософ  Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) запровадив термін «moralis» («моральний»), який означав  характер, темперамент, звичай, покрій одягу, моду тощо. Він вів мову про моральну філософію, маючи на увазі сферу знання, яку Арістотель назвав етикою. Згодом, у IV ст. н. е., виник термін «moralitas» — «мораль».

Обидва терміни («етика»  і «мораль») увійшли до новоєвропейських мов, хоча й набули в них різного  значення: етикою стали називати одну з філософських наук, а мораллю  — реальні процеси, які вивчає ця наука. У повсякденному слововжитку  ці терміни часто ототожнюють. Зокрема, ведучи мову про етику вчителя, медичного  працівника тощо, мають на увазі  специфіку їх моралі. Синоніми в  науці, як правило, дезорієнтують, тому кожен науковий термін має бути закріплений  за відповідним поняттям і денотатом (лат. denotatus — позначений) — предметом  або класом предметів, позначених відповідним  іменем.

Термін «мораль» використовують як у загальному, так і в особливому, вузькому значенні. У висловлюванні  «етика — наука про мораль»  він мислиться в загальному значенні, а в судженні «мораль є формою індивідуальної і суспільної свідомості»  — у вузькому, оскільки з моралі в її широкому розумінні вилучено моральність — реальну поведінку  людей і відповідну діяльність.

Загалом етика є наукою, яка досліджує мораль, своєрідною теорією моралі, що з'ясовує її сутність, природу, походження, історичний розвиток, місце в системі суспільних відносин, сутність та особливості моральної  свідомості, моральних відносин, досліджує  суспільно-політичні, психологічні механізми, завдяки яким реалізуються моральні норми, судження, оцінки.

Етика (лат. ethika, від грец. ethos — звичай) — філософська наука, яка досліджує природу, сутність, виникнення, розвиток, структуру, функції  моралі, її прояви у різноманітних  сферах діяльності.

Предметом етики є мораль як форма індивідуальної та суспільної свідомості, загальні закономірності їх буття.

На рівні буденної свідомості надто поширеним є ототожнення  моралі з етикою. Однією з причин їх нерозрізнення є психологічна схильність людей ототожнювати те, що представлене в їх свідомості, з реальним, а непредставлене — з неіснуючим. Цю точку зору намагаються аргументувати твердженням про недоцільність роздвоєння світу. Проте філософія (етика є філософською наукою) свідома того, що пізнаване (в цьому разі — мораль) принципово відрізняється від знання про нього (етики) за способом буття. Пізнаване існує об'єктивно, а знання про нього — суб'єктивно, тобто у свідомості. Відрізняється пізнаване від знання про нього і за змістом, щоправда непринципово: пізнаване має безліч властивостей, а його теоретична модель репрезентує лише деякі з них, у кращому разі — загальні та істотні, що є підставою для визнання пізнаваності світу, зокрема й морального феномену. Однак найдовершеніше знання моралі, осягнення глибин етичної науки не можуть замінити людині саму мораль.

Співвідношення моралі й  етики можна передати такою моделлю: «мораль у собі» (уявлення, почуття, емоції, суб'єктивні вияви волі) —  «мораль для нас» (мораль, «одягнена» в матеріальну оболонку мови і  мовлення, тобто «омовлена» мораль і моральність) — етика як теоретична модель моралі, її інтерпретація (тлумачення) та обґрунтування. Серцевиною цієї моделі є система категорій.

Ілюзія тотожності моралі й етики виникає у зв'язку з  тим, що етика використовує ті самі терміни, що й «омовлена» мораль. Безпосередньо  ця наука пов'язана з мовою  моралі (прийомами і засобами обґрунтування  моральних норм), а опосередковано — з «мораллю в собі» (відповідними уявленнями, почуттями, емоціями, вольовими  актами, сутність і значущість яких розкривається шляхом інтерпретації  термінів, якими позначають вияви  моралі).

Щоб збагнути сутність відношення моралі й етики, необхідно взяти  до уваги: якщо в судженнях моралі моральні поняття, наприклад «добро», «зло», виконують роль логічних присудків (предикатів), тобто відомого, то в  етиці вони посідають місце логічних підметів (суб'єктів), тобто невідомого.

Структура предмета етики. З'ясування й окреслення предмета етики передбачає принципово інше бачення моделі людського  буття, ніж традиційне. Центром її є людина як суверенна одиниця буття, своєрідна монада (найпростіша неподільна єдність), цілісна суверенна особистість, здатна до саморегулювання, самовдосконалення, самореалізації, самостимулювання. Соціальна реальність розглядається як зовнішнє щодо людини утворення, що постійно вривається в її буття, пред'являючи численні вимоги у формі юридичних законів, адміністративних розпоряджень, норм, правил, приписів. Усі вони відчутно впливають на діяльність, поведінку, духовний світ людини. Попри те, кожна людина є безмежним, індивідуальним, унікальним світом, світом-космосом.

Етика найменше переймається безпосередньо детермінованою діяльністю і поведінкою людини за відсутності  вибору. Її передусім цікавить реалізація людиною свободи своєї волі, тобто  діяльність, за якої людина керується  не практично-утилітарними, політичними  чи іншими локальними (що не виходять за певні межі) мотивами, а мотивами, орієнтованими на безумовні, абсолютні  вселюдські цінності, які осягаються і переживаються з допомогою  уявлень і почуттів, позначених терміном «добро». Саме ця діяльність і процес інтеріоризації особистістю моральної  вимоги в самовимогу (моральний обов'язок), що передує цій діяльності, становлять епіцентр етичних учень. Цей складний, суперечливий, тривалий і нерідко  болісний процес можна описати лише за допомогою системи категорій  етики. Усі інші питання, що належать до предмета етики, є похідними.

Таке розуміння предмета етики близьке арістотелівському, в якому етика посідала проміжне місце між психологією і політикою.

Отже, етика є наукою, яка  досліджує мораль у всіх її вимірах  і сферах функціонування. Послуговуючись відповідною системою категорій, вона обґрунтовує, інтерпретує мораль і  її норми, нерідко стимулюючи її розвиток.

 

 

 

 

2. Основні поняття етики

2.1 Хороші манери

 

Однією з основних принципів  сучасного життя є підтримання  нормальних стосунків для людей  й прагнення уникнути конфліктів. Натомість повагу та увагу можна  заслужити лише за дотриманні ввічливості  і стриманості. Тому ніщо не цінуватися оточуючими нас людьми так дорого, як ввічливість і делікатність. Однак  у житті нам нерідко доводиться зіштовхуватися з грубістю, різкістю, неповагою до постаті іншу людину. Причина у тому, що ми недооцінюємо культуру поведінки людини, його манери.

Манери – спосіб тримати  себе, зовнішня форма поведінки, роботи з на інших людей, вжиті у мові висловлювання, тон, інтонація, характерні в людини хода, жестикуляція і навіть міміка.

У такому суспільстві хороших  манер вважаються скромність і стриманість  людини, вміння контролювати за свої вчинки, уважно і тактовно іншими людьми.Дурними  манерами прийнято вважати звички голосно  не соромлячись у висловлюваннях, розв'язність в жестикуляції й  поведінці, неохайність у одязі, грубість, притаманні в відверту недоброзичливість  до оточуючих, за нехтування до чужого інтересам і запитам, в безсоромному нав'язуванні іншим свою волю та бажань, у невмінні стримувати своє роздратування, в навмисному образі гідності оточуючих  людей безтактності, лихослів'ї, вживанні принизливих прізвиськ прізвиськ.