Культура говоріння

Посмішка

Посмішка – знак дружніх  почуттів, прихильності до партнера. Посміхнувшись  один одному при зустрічі, співрозмовники тим самим знімають напруженість перших хвилин і створюють підґрунтя  для більш упевненого і спокійного спілкування.

Однак вона може бути не тільки дружньою, але й іронічною, глузливою, презирливою, запобігливою і т. д.

Чим сильніші дружні почуття, що відчуває людина, тим більше оголюються при посмішці зуби. Якщо при першій зустрічі з діловим партнером  ви, посміхаючись, хоча б трохи оголите  верхній ряд зубів, це може породити недовіру до вас, викликати негативну  реакцію партнера. Тим більш недоречна  при знайомстві широка посмішка, при  якій відкриті обидва ряди зубів –  вона характерна для неофіційного спілкування  між друзями.

Посмішка не повинна суперечити ситуації спілкування, не повинна цілком розходитися з вашим внутрішнім станом. Наприклад, посмішка на обличчі  співрозмовника, що нападає чи люто захищається, свідчить про те, що ця людина нещира.

У посмішці звичайно відбивається психологічний і фізичний стан людини. Якщо вона почуває себе добре, посміхається радісно, якщо вона почуває себе погано, посмішка на її обличчі виглядає стражденно. Урівноважена і вдоволена людина посміхається спокійною, безтурботною посмішкою.

Ще однією важливою системою вербальних засобів є акустична:

·   праксодика – невербальні засоби, що стосуються голосу та його вокалізації (інтонація, гучність, тембр, тональність тощо);

·   екстралінгвістика – вкраплення у голос (сміх, плач, покашлювання, дикція, паузи тощо).

Ці засоби дають можливість краще передавати співрозмовнику потрібну думку.

Розглядаючи питання ділового спілкування ми не можемо обійти систему організації простору і часу спілкування (проксеміку), яку ще називають “просторовою психологією” [50].

Фахівці виділяють чотири просторових зони, яких людина свідомо  чи несвідомо дотримується при спілкуванні:

·   Перша зона – інтимна (від 15 до 46 см). Цю зону людина найбільше оберігає. У ній можуть знаходитися, крім суб’єкта, лише найближчі йому люди.

·   Друга зона – особиста (від 46 до 120 см). У цій зоні люди звичайно розміщуються під час дружніх зустрічей, на вечірках.

·   Третя зона – соціальна (від 120 – до 360 см). Цієї відстані люди дотримуються під час міжособистісного спілкування з малознайомими людьми, зокрема, на роботі.

·   Четверта зона – громадська (понад 360 см). Відстань, на якій бажано знаходитись лектору, оратору.

Проксеміка також включає  орієнтацію людей в просторі. Так  психологами доведено, що у людини навіть підвищується серцебиття, якщо вона сидить спиною до відкритого простору. Тому за європейськими правилами  етикету в кафе чи ресторані кращим є те місце, коли за спиною відвідувача  знаходиться стіна, що створює у  людини стан захищеності і комфорту.

2,1Контакт очей  
 
Якщо людина, яка опанувала культуру спілкування, хоче досягти взаєморозуміння з іншими, вона дивиться їм в очі, тобто пам'ятає про значення візуального контакту. Здавна відомо, що поглядом можна позитивно або негативно впли¬нути на іншу людину. Можна почути таке: "очі бігають", "очі випромінюють блискавки", "затьмарені очі", "недобрі очі" і т. ін.  
Етнографи навіть ділять нації на "контактні" та "некон¬тактні". До перших відносять, наприклад, італійців, іспанців, латиноамериканців, арабів. У їх спілкуванні погляд має ве¬лике значення. Представниками "неконтактних" культур вважаються народи Скандинавії, Японії, Індії, Пакистану, де не прийнято прямо розглядати людину. Японці, наприклад, дивляться на шию співрозмовника, очі якого перебувають у полі периферійного зору. Знаючи про це, при зустрічах з людьми різних національностей важливо не лише користуватися загальнолюдською культурою спілкування, а й мати уявлення про їхню етнопсихологію, про особливості їхнього невербального спілкування.  
Контакт очей є основою довірливого, культурного спілку¬вання. З нього, як правило, починається ділова чи інтимна розмова.  
Відомо, що зіниці в людини розширюються, коли її щось зацікавило [7]. Зміст такого сигналу знають давно. Цим, на¬приклад, користувалися ще купці Київської Русі.  
Іноді під час спілкування з одними людьми ми почуває¬мося приємно, а з іншими — відчуваємо роздратування, навіть тривогу. Дуже часто це пов'язано з "поведінкою" очей, з тим, як на нас дивляться: прямо, зверху вниз чи знизу вгору, ко¬роткочасним чи тривалим поглядом. Через погляд ми відчу¬ваємо недоброзичливість, оцінювання, заздрість або ж, навпа¬ки, інтерес, увагу, зацікавленість. Під поглядом однієї люди¬ни нам робиться тепло і приємно, а під поглядом іншої — незручно, боляче, бо її очі нас начебто відштовхують.  
Якщо людина нещаслива або хоче щось приховати, її очі зустрічаються з вашими рідко, десь близько третини часу спілкування. Довго (до двох третин всього часу) люди див¬ляться один на одного, якщо їм приємно бути разом. Таке буває й тоді, коли в них ворожі стосунки. Вважається, що для того, щоб взаємини були добрими, доцільно дивитися в очі одне одному 60—70 % часу спілкування. Робити це, як відомо, можна по-різному. Повністю відкриті очі свідчать про чут¬ливість, зацікавленість. Прикриті очі є ознакою байдужості, втоми, інертності, зверхності тощо. Прямим поглядом найча¬стіше показують інтерес, довіру, бажання вступити в контакт. Погляд збоку — це, скоріше, недовіра, скептицизм. Якщо лю¬дина дивиться знизу вгору, це часто означає, що вона агресив¬но збуджена або ж готова підкоритися, прислужитися. Якщо погляд спрямований згори вниз, це свідчить про бажання підкреслити свою зверхність, презирство. Іноді людина ухи¬ляється від погляду не тому, що хоче щось приховати, боїться чогось, а тому, що сором'язлива, невпевнена в собі, цнотлива.  
Розрізняють діловий, соціальний та інтимний погляди. Під час ділового спілкування бажано дивитися на умовний трикутник, що розміщується на лобі співрозмовника, тоді по¬гляди будуть приблизно на одному рівні. Якщо дивитися на символічний трикутник, який проходить через лінію очей, але зміщується вже нижче підборіддя, спускаючись на тіло, — це соціальний або інтимний погляд.  
Якщо співрозмовники спокійно дивляться одне одному в очі й розмовляють, нерідко вони починають відчувати довіру і взаємну симпатію. Отже, можливо, неприязнь певною мірою пов'язана з тим, що люди не бачать одне одного і рідко спілкуються за принципом "очі в очі". Ораторам також відомо про те, що їхній доброзичливий погляд в очі тим, хто прийшов на зустріч, допомагає слухачам заспокоїтись і уважно слухати. Отже, контакт очей сприяє комунікативній взаємодії лю¬дей — діловому, соціальному та інтимному спілкуванню, задо¬воленню їхніх емоційних сподівань і потреби у збереженні своєї гідності, самоцінності, дотриманню етичних норм і правил. 

2,2 Кінесика  
 
Найвиразнішим і найуживанішим засобом невербаліки є жест. Саме класифікації і характеристиці жестів присвяче¬но чи не найбільше праць з проблеми цього виду комуні¬кації [2].  
Встановлено, що жестикуляція збільшується при емоцій¬ному піднесенні. Вона підсилюється, коли суб'єкти мають поганий зворотний зв'язок і певні труднощі при передаванні інформації один одному.  
Виокремлюються жести, якими користуються разом із мовою, й такі, що називаються самостимулюючими, їх чергу¬вання робить спілкування цікавішим та емоційнішим.  
Щоб визначити, чи відвертий і чесний у розмові співбесід¬ник, варто подивитися на його долоні. Коли людині нічого приховувати, долоні найчастіше відкриті (повністю чи част¬ково). Для досягнення успіху при спілкуванні важливо, щоб долоні були відкритими. Це стимулюватиме інших довіряти вам і бути щирими.  
Треба звертати увагу, зокрема чоловікам, на положення долоні під час вітання. Якщо той, хто простягає руку, тримає її відкритою догори, він демонструє свою доброзичливість і довіру. Якщо долоня повернута донизу, у людини, якій її простягнуто, виникає відчуття залежності, можливо, навіть і ворожого ставлення. Через невербальні засоби вона отрима¬ла повідомлення, що нею хочуть керувати, хочуть, щоб вона підкорилася. Таке розшифрування сигналів здебільшого відповідає дійсності. Проте є винятки: хвороба, соціокультурні та індивідуальні відмінності. Тому завжди за допомогою якихось інших засобів потрібно перевіряти, чи адекватним є роз¬шифрування отриманих сигналів.  
Відомо також, що не лише долоні, а й взагалі руки в пев¬ному положенні підтверджують наше ставлення до співроз¬мовника. Так, якщо руки схрещено на грудях — це знак захисту, бар'єру, спроба сховатися від інших, відгородитися від них. Дослідження показали, що той, хто слухає лекцію або промову зі схрещеними на грудях і міцно стисненими руками, засвоює на 35 % менше інформації, ніж той, хто сидить розслаблено, вільно, склавши руки, не закинувши ногу за ногу. Якщо ми хочемо позитивно вплинути на співбесідника, треба подавати такі сигнали, які свідчили б про нашу відкритість. Жести, що свідчать про чесність, відкритість, доб¬розичливість, дають змогу зафіксувати гуманістичну кому¬нікативну установку суб'єкта, який спілкується [6].  
Довірливому, емпатійному співпереживаючому спілкуван¬ню, звичайно, сприяють експресія людського обличчя, міміка та пантоміміка. Під останньою розуміють виразні рухи всього тіла. Поза людини є сигналом упевненості або невпев¬неності в собі, свідченням настороженості чи спокою. Якщо людина всім тілом повернута до інших, нахилена до співроз¬мовника, голову тримає прямо, погляд відкритий, посадка ак¬тивна (не на краєчку стільця), то вона уважно, зацікавлено сприймає того, з ким спілкується.  
Експресивно-мімічні засоби спілкування також несуть багато інформації. Передусім вони свідчать про емоційний стан людини і дають змогу поєднати передачу індивідуаль¬ного переживання з прийнятою в даному суспільстві систе¬мою еталонів. Тому такі сигнали зрозумілі для більшості людей. І, нарешті, експресивно-мімічні засоби є певним інди¬катором ставлення однієї людини до іншої.  
Велику увагу серед усіх експресивних засобів приділяють посмішці. Посмішки бувають живі та мляві, сором'язливі та грайливі, хитрі та доброзичливі. Проте посмішка не завжди сигналізує про доброзичливе ставлення людини. Спектр по¬смішок, наприклад, у конкретної дитини залежить від її ото¬чення. Позитивні експресії дітей, які виросли в дружніх, по¬вних сім'ях, за інтенсивністю й багатством відтінків значно перевищують відповідні характеристики у тих дітей, які ви¬ховувалися без батьків, у притулках і дитячих будинках. 

2,3 Проксеміка  
 
Щоб встановити або підтримати контакт з людиною, по¬трібно не лише дивитися їй в очі, а й триматись на певній відстані від неї. Відомий антрополог Є. Холл був першим ученим, який звернувся до просторових потреб людини. На початку 60-х років він увів навіть спеціальний термін для цього напрямку досліджень — "проксеміка". Виявилося, що кожна людина прагне мати як свою територію певний по¬вітряний простір навколо свого тіла. Розміри цієї зони зале¬жать від ряду факторів, передусім від соціокультурних відмінностей людей. Якщо територія, на якій живе та чи інша нація, густо заселена, то й люди під час спілкування перебу¬вають близько один від одного. Якщо вони проживають на відносно малозаселеній території, то, навпаки, розміщуються на певній відстані.  
Розрізняють чотири територіальні зони при спілку¬ванні [7]. Перша зона — інтимна (15—46 см). Це саме та зона, яку людина найбільше оберігає. У ній можуть розміщу¬ватись, окрім суб'єкта, лише найближчі йому люди, тобто ті, з ким у нього тісний емоційний контакт. Друга зона — особи¬ста (46—120 см). Це відстань, на якій люди, звичайно, роз¬міщуються на прийомах, вечорах, під час дружніх зустрічей. Третя зона — соціальна (120—360 см). Таку відстань людина намагається зберегти в міжособистісному спілкуванні з ма¬лознайомими людьми, зокрема на роботі. Нарешті, четверта зона — громадська (понад 360 см). Це відстань, на якій бажа¬но триматися керівникові, промовцю. У переповненому гро¬мадському транспорті люди почуваються незручно і намагаються стати так, щоб інші не порушували їхню інтимну зону. Здебільшого люди в таких умовах майже не спілкуються, не розглядають одне одного, намагаються не виявляти своїх емоцій.