Ккуольтура мовлення

Як  про духовну зрілість окремої особи,

     так і про зрілість цілого народу судять,

     найперше, з культури його літературної

     мови. 
 
 
 
 
 

     Іван  Огієнко 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Культура  мови безпосередньо пов’язана із станом нормування, кодифікації літературної мови, відбитим у словниках, граматиках, практичних курсах мови. Регулювальна функція культури мови полягає, зокрема, в досягненні діалектичної рівноваги  між нормативною та історичною граматикою, між практичними і теоретичними курсами мови. Вона по-різному реагує на закономірності усної мови і писемної мови.

     Культура  усної мови - це традиції усного спілкування  освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою  писемної мови. Культура мови - категорія  оцінна, але індивідуальні смаки, уподобання мають грунтуватися на суспільній мовній практиці. Основи культури мови закладаються у дошкільному та шкільному  вихованні. Тут формується мовний етикет, засвоюються зразки мовної поведінки, відшліфовані в процесі культурного  спілкування носіїв мови. Індивідуальна  робота над культурою мови триває протягом усього свідомого життя  мовця.

     Виховання культури мови - це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих  художньо-естетичних, зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. В широкому розумінні культура мови передбачає високий рівень національно-мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення  до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної  та емоційної культури нації.

     Культура  мови як соціолінгвістична, етнопсихолінгвістична  дисципліна залежить від мовної політики, суспільних функцій мови, поширення  престижу літературної мови через освіту, театр, видавничу діяльність, засоби масової інформації.

     Культуромовний  підхід до літературної писемної практики започатковується в перших словниках, граматиках, автори яких (Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, П. Білецький-Носенко  та ін.) орієнтувалися на певні зразки, вибираючи їх із можливих варіантних форм, підкреслюючи специфіку української  серед інших мов. Культура української  мови утверджувалася завдяки таким  працям, як «Грамматика малороссийскаго  нарЂчія» О. П. Павловського (1818), дослідженням Я. Головацького, П. Житецького, К. Михальчука, А. Кримського та ін. Становленню лексичних  норм української мови сприяв «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка (1907 - 1909 рр.).

     З 20-х pp. ХХ ст. активне обговорення  питань нормалізації української мови супроводжувалося появою перекладних  термінологічних словників, практичних курсів української мови, посібників з культури мови, серед них праці  О. Курило, М. Сулими, С. Смеречинського, М. Гладкого, Є. Плужника, В. Підмогильного. Аналізові літературних норм української  мови було присвячено збірник «Культура української мови» (1931). Загальнолітературна норма утверджувалася в працях І. Огієнка. Вчений звертався до питань становлення і розвитку літературної мови, обґрунтовував специфіку синтаксичної, лексичної, правописної норми тощо. Кодифікації літературних норм у 30 - 40-і pp. сприяло видання праці «Норми української літературної мови» О. Синявського (1931). Унормування української літературної мови в післявоєнний період грунтується на прийнятті «Українського правопису» (1946), його 2-ї (1960), 3-ї (1990) і 4-ї (1993) редакцій, на виданні нормативних словників сучасної української мови .

     Діяльність  наукової і письменницької громадськості  в галузі культури мови активізувалася у 60 - 80-і pp. ХХ ст. В 1963 році у Києві  відбулася республіканська конференція  з питань культури мови, на якій учителі, письменники висловили тривогу  про стан викладання української  мови в школах, про звуження функцій  української мови в республіці, а  отже, й про загальне зниження культури мови. Громадський резонанс мали виступи  про культуру мови письменників М. Рильського, К. Гордієнка, О. Ільченка, Б. Антоненка-Давидовича, М. Шумила, П. Панча, О. Кундзіча, Д. Білоуса, мовознавців М. Жовтобрюха, В. Русанівського, М. Пилинського, В. Коптілова, А. Коваль та ін.

     Поширенню орфоепічних норм сучасної української  мови сприяли «Словник наголосів  української літературної мови» (1959) та «Орфоепічний словник» (1984) М. Погрібного, словник-довідник «Українська літературна  вимова і наголос» (1973). Лексичні та граматичні норми української мови розглядалися у працях Є. Чак.

     В 1972 році в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР створено відділ культури мови (тепер цей відділ в Інституті української мови НАН України), з 1967 видається збірник  «Культура слова». Протягом 70 - 80-х pp. Культура мови постійно пропагується через засоби масової інформації (радіожурнал «Слово про слово», з 1989 - «Слово», телепередачі «Живе слово», «Культура української мови», з 1990 - «Говоримо українською»).

     Активізувалася  діяльність у галузі культури мови на сторінках газет і журналів, особливо в зв’язку з прийнятим  у 1989 році Законом УРСР «Про мови в  Українській РСР». Про культуру мови дбає Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка.

     У прагненні громадськості регулювати мовні процеси, берегти чистоту  мови, визначати міру вживання іншомовних слів, неологізмів, взагалі мовних змін часом діють тенденції пуризму, коли через настійні заборони вживати  певні слова й вислови культивується  мова дистильована, навіть штучна, далека від живомовної практики. Тому культуромовні  рекомендації мають постійно враховувати  різноманітність стилів і форм висловлювання, спиратися на факти історії літературної мови для того, щоб уникати суб’єктивних заборонних правил. Увага громадськості  до культури мови визначається загальним  рівнем розвитку національної культури.

     Елементом культури мови можна вважати словесну духовність, а також її ментальність. Вивчати та аналізувати визначені  завдання можна з різних поглядів, але хотілося б звернути увагу  на талант письменників, що дійшов до нас  у прекрасній можливості вираження  Мови через Слово та закликів не соромитись, не цуратись власної культури. Мова – національне надбання. Можна  стверджувати, що культура є проявом  мовного буття. Поняття “буття”  надто широке у своєму визначенні, тому хотілося б зазначити такі напрямки як моральність, закони, звичаї та інші здібності та звички, що притаманні українській нації, підкреслити загальновідомий факт, що тільки за участю людини твориться культура мови і навпаки – слово та мова творять людину.

     Людина  створює культуру, а культура –  людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці, а також у  культурі мови. Щоб досягти багатства  в культурі мови, слід вслухатися у  живе мовлення, вдумливо читати політичну, художню, наукову літературу, користуватися  словниками, збагачувати словниковий  запас. Багате мовлення – це не тільки засіб передачі й сприймання думок  та образів, а й виявлення поваги до людей. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Висновки

     Дехто вважає мову лише засобом порозуміння  між людьми. Насправді ж цим  не вичерпується її значення. У мові закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність.

     Українська  мова - одна з прадавніх слов’янських мов і є рідною для десятків мільйонів людей. В Україні 72,7 відсотка становлять українці - корінні її мешканці. Кожний народ - творець своєї рідної мови. Для українців рідна мова - мова нашої нації, мова предків, яка  зв’язує нас між собою і  з попередніми поколіннями, їхнім  духовним надбанням. Згадаймо слова  В. Сосюри: “Без мови рідної, юначе, й  народу нашого нема”. Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного  розвитку народу. А на думку Є.М.Верещагіна і В.Г.Костомарова, національна мова входить у поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього народу. Тому знати, берегти і примножувати рідну мову - це обов’язок кожної людини. Народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце у суцвітті народів.

     Українська  мова – національне надбання українського суспільства, вона повинна охоронятися  та підтримуватися державою. Мовна  політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя  українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є  важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни.

     Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий  і народ, що нема насильства більш  нестерпного, як те, яке прагне відняти  народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві  думки перегукуються з роздумами  визначного педагога К.Ушинського:

     Відберіть у народу все – і він усе  може повернути; але відберіть мову – і він ніколи вже більш  не створить її; вимерла мова в устах  народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед  убивством однієї недовговічної  людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?.

     Нашому  поколінню випало складне, але почесне  завдання - відродження української  мови, держави, нації. І виконати його - наш громадянський обов’язок.