Етика доби Середньовіччя

Реферат

 

на тему :Етика доби Середньовіччя 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

 

1. Етика раннього християнства.

 

2. Візантійська етика.

 

3. Етика Київської Русі.

 

4. Етика Західноєвропейського  середньовіччя.

 

 Висновки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

 Середньовічна європейська  етика безпосередньо пов'язана  з християнською релігією. Центральне  місце у ній приділялося темі  Бога і людини. Усі морально-етичні  повчання цієї епохи зводяться,  насамперед, до того, щоб вказати  шляхи, які ведуть у царство  Небесне. В основі будь-яких  філософсько-моральних роздумів  лежить тлумачення текстів священного  писання — Біблії.

 

 Моральна концепція  християнства виходить із розуміння  того, що Бог — єдина творча  сила. Він — найвище Благо і  моральний Абсолют.

 

 Людина, на відміну  від усіх інших істот, схожа  з Творцем, тому їй надані  дух і свобода волі. Але у  своєму реальному існуванні людина  не така, яка повинна бути за  призначенням. Подолання цієї подвійності,  слідування своїй «істинній»  сутності і є змістом моральних  зусиль людини. Це, за християнським  світосприйняттям, досягається за  допомогою божественної благодаті,  прямої і безпосередньої участі  Бога. А образ Христа, який є  Богом і одночасно людиною,  — це наочний взірець моральності  у християнському розумінні, що  втілює ідеал.

 

 Загальні нормативні  принципи християнської етики  зводяться фактично до вищої  заповіді — любові до Бога (любов до ближнього свого є,  так би мовити, концентрацією  любові до Бога). Слідування цій  заповіді — зміст доброчинного  життя.

1. Етика раннього християнства

 

 Етичні ідеї раннього  християнства починають формуватися  у другій половині І ст. н.  е. в Римській імперії періоду  становлення християнства як  релігії нового типу. Як пише  П. Кропоткін, "головна відмінність християнства і буддизму від попередніх релігій була у тому, що замість жорстоких, мстивих богів, повелінням яких мали підкорятися люди, ці дві релігії висунули — за приклад людям, а не для залякування — ідеальну боголюдину, причому в християнстві любов божественного вчителя до людей — до всіх людей без різниці племені та станів, а особливо до нижчих, — досягла найвищого подвигу, смерті на хресті, заради врятування людства від влади Зла"

 

 УII—III ст. зміст  етичних ідей розроблявся в  межах апологетики. Донікійське  (до Нікейського собору 325 р.) християнство ще не виробило догматики та моральних вимог. Його етичні принципи виростали на ґрунті протистояння античній культурі та соціальним умовам тогочасного життя. Апологети утверджують людину як вищу цінність світу, оскільки Бог приносить себе у жертву заради її врятування.

 

 Усі люди рівні незалежно  від походження чи соціального  становища і підлеглі лише  Богу. Любов до людини проголошується  основним принципом стосунків.  Апологети правильно бачать пануючі  соціальні відносини. Так, Тітіан говорить, що світ влаштований добре, але у ньому поганий політичний устрій. У ньому панують і цінуються аморальні люди, тоді як доброчесні страждають і потерпають. Велика увага приділяється утвердженню моральної доброчесності, хоча вона не має зовні красивих шат. Про це, зокрема, говорить Юстин у своїй другій "Апології", посилаючись на розповідь Ксенофонта про доброчесність і порок, яких зустрів Геракл в образі двох жінок. Алегорія пороку явлена у розкішній одежі, прекрасна і спокуслива. Доброчесність же — у грубій одежі, з простим обличчям. Але вона говорила: "Якщо підеш за мною, неприкрашеною, то прикрасишся не скороминущою і тлінною красою, а прикрасами вічними і прекрасними". Останні вабили християн ще й тому, що обіцяли винагороду: вічне життя у потойбічному світі. Вони вірили і закликали інших вірити у душу і вічне блаженство усіх бідних та принижених тут, на землі. Вірили також, що на всіх, хто знущається та принижує інших, чекає справедлива небесна кара.

Апологети не заперечують  цінності земного життя, сенс якого  бачать не у тілесних насолодах, а  в моральній доброчесності. Ставлення  їх до людського тіла двоїсте. Вони не заперечують його цінності, оскільки тіло розглядається як вмістилище душі. Тілесне начало у цей період цінується  на тій підставі, що Бог втілився у людську плоть і в такій, людській подобі, приніс себе у жертву людству. Воскресіння розглядалося як гарант наступного воскресіння людей також у плоті. Разом із тим, тілесність сприймалася як двоїста за своєю природою. Плоть бачилася уособленням гріховного начала та джерелом усякого гріха. Тому необхідно прагнути до стриманості, помірності та аскетизму. Однак у ранньому християнстві ще немає вимог крайнього аскетизму ( монашество, пустельництво). Йшлося про "очищення" та "просвітлення" душі — "перевтілення" людини. Климент Олександрійський (помер до 215 р.) наголошує, що мова йде про моральне очищення. Лише така, морально красива, людина відповідає задуму божественного творення. Він висловлює думку щодо свободи волі людини, вбачаючи в ній "образ бога в людині". Образами Логоса він бачить також розум і совість. Навпаки, гріх знищує "образ", принижує його. Шлях до Уподібнення Богові Климент пов'язує з морально-релігійним удосконаленням ("правила гностичного уподібнення"). Головними тут бачаться такі чесноти: покірність, людинолюбність, стриманість, благочестя, розсудливість, постійне самоспостереження. УIV ст. складається патристика, що виростала на апологетиці. Вона спромоглася виробити основоположні догми, за межі яких ні мислення людини, ні її вчинки не мали права виходити. Розрізняють патристику східну і західну. Уже в IV ст. церква суттєво змінює свої погляди на людину та навколишню дійсність. Це зумовлено зміною її суспільного статусу: християнство стає панівною релігією, а отже церква прагне узгодити своє вчення з існуючим суспільним ладом. Вчення попередників, зокрема заповіді апологетів любити ближнього, були забуті. Отці церкви — Василь Великий (бл. 330—379 pp.), Григорій Богослов (бл. 329—390 pp.) і особливо Григорій Ниський (бл. 335—394 pp.) на Сході та Августин (354—430 pp.) — на Заході — працюють над цілісною систематизацією догми, що оперта на філософські спекуляції. Зокрема, патристика розв'язувала питання джерел існування зла у світі, виходячи з принципу протиставлення Бога та людини, земного та небесного, тілесного та духовного. Осереддям і джерелом гріха проголошувалося людське тіло, а тому применшення зла гріховності пов'язується з постами і молитвами. У цей період відбувається повернення до ідей Філона Олександрійського (бл. 25 р. до н. є. — 50 р. н. є.) — іудео еллінського філософа, погляди якого справили великий вплив на християнське віроучення. Філона вважають батьком християнства. Він стверджував, що людина від природи гріховна і повинна шукати порятунку шляхом аскези (обмеження потреб). Виходячи з уявлення про суперечність духа і плоті, він учив, що необхідно всіляко обмежувати плоть. (Тут відчутний вплив ідей стоїцизму). Філон уважав тіло в'язницею душі. Спираючись на ідеї Філона, отці церкви повчали, що царство небесне досяжне покаянням, упокоренням, непротивленням злу. Євангелія містили твердження: "Любіть ворогів своїх", "і коли ударить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу" (Матв. 5, 44, 39). У книгах євангелістів містяться проповіді відходу від земного життя. "Не любіть світу, ані того, що в світі" (І Іоан. 2, 15). Етичне вчення отців церкви виходило з визнання рабства нормою життя. Блаженний Августин говорить зокрема: "Раби, підкоряйтеся своїм панам". Він навіть твердив, що рабство виникло з санкції Бога як кара людям за гріхи, а тому виступи проти рабства рівнозначні спротиву волі Бога. Особливий вплив на становлення етики християнства справило вчення Августина про Божу благодать, проповідь аскетизму та презирства до світу. В праці "Сповідь" велика увага приділена моральній проблематиці, що осягає широке коло питань добра, щастя, сенсу життя, причин та джерел існування зла в світі тощо. Августин часом ставить питання надзвичайно гостро, навіть піддаючи сумніву все благ та всемогутність Бога. "Правдивий Бог, що створив не лише наші душі, але й наші тіла, і не тільки наші душі й тіла, а й усіх і вся, та все-таки питання про причину зла не було в моїх очах ані з'ясоване, ані розв'язане як слід" . З'ясовуючи питання щодо джерел існування зла, він доходить висновку, що зло не може бути субстанційним, що джерело його — у волі, яка "відвертається від досконалої субстанції" Повертаючись до проблеми джерел зла, Августин знову ставить питання щодо всесильності Бога. Якщо виходити з того, що причина гріха — людські бажання, то що робить їх такими внутрішньо нагальними? Адже, коли вони виникають, здається, ніби хтось злий водить волею людини. А коли гріх уже скоєний, то кара Бога справедлива. Але ж хто керує волею людини? Якщо винуватець сатана, то "звідки взявся сам сатана?" — запитує Августин. Якщо "внаслідок підступності і своєї волі ангел перетворився на сатану", то "звідки вродилася в ньому ця зла воля"? . Поставивши гранично гострі питання, Августин знімає їх декларуванням ідеї Бога як "найвищого Добра": "Те, чого хоче Бог, — це добро, тому що Він Сам — це саме Добро". Щодо людини, то її призначення — "смирення", а її чеснота — "покірність".

2. Візантійська етика

Візантійська середньовічна  етика розвивається на ґрунті православної етики, творцями якої були Василь Великий, Григорій Богослов, Іоан Златоуст та інші отці Східної Церкви. Основна !Дея її: презирство до життя. Іоан Златоуст (бл. 347—407 pp.) — константинопольський архієпископ — у промові "Про користь страху перед начальниками" твердив: доброчесний той, хто має страх перед Богом і владою. Виправданню піддається соціальна несправедливість та майнова нерівність. "Якщо ти знищиш бідність, ти знищиш і весь порядок ужитті".

 

 Загалом, етична проблематика, що порушується у патристичній літературі, не ставить завданням спонуку особи до свідомого морального вибору. Повчально-проповідницька література формує усталений образ стосунків, як даний Богом, а не людське творення. Мораль також розглядалася як божественна за своїм походженням. Моральні вимоги до особи зосереджені переважно на протиставленні тілесного та духовного начал у людині. Основна увага звернена на приборкання природних потягів, на відмову від радощів життя на користь аскетизму. Протиставляючи дві людські природи, отці церкви бачили джерело нещасть у тілесності. За гріховність тіла людині обіцяли вічні муки душі у потойбічному світі. Основна мета земного життя вбачалася не у самоутвердженні, а в прагненні до небесного світу. Заперечення цінностей земного життя в ім'я небесного утверджувалося як вияв морально доброго. Зло пов'язувалося з тяжінням до земного, минущого.

 

 Поширенню ідей аскетизму,  презирства до світу сприяли  численні на ті часи повчальні  збірки: "Бджола", "Златоструй", "Шестокрил" та інші. Зокрема популярною була збірка висловлювань про мораль "Мудрість Менандри" Григорія Богослова.

 

 Була вироблена своєрідна  ієрархія моральних чеснот. Провідними  вважалися віра у Бога, сподівання  на його любов та любов до  нього. Похідними від них були  справедливість, помірність, милосердя,  скромність тощо.

 

 На той час були  вироблені ідеальні взірці безгрішного  життя: пустельництво, самітництво,  пости, мовчазність, юродство  в ім'я Христа. Григорій Палама (1296—1359) вчив, що істинної моральної досконалості можна досягти лише шляхом споглядання, у містичному екстазі. Тут відчутний вплив неоплатонізму, зокрема ідей Плотина щодо руху душі у напрямку до поєднання з Богом. Саме від Плотина (бл. 203—269/270 pp.) іде зміна погляду на людські чесноти: очищення в ім'я уподібнення душі до Бога. Шлях такого уподібнення "не через тверезе розумування, а через екстазу, не думкою, а інтуїцією, безпосереднім доторком до досконалого буття" .

3. Етика Київської Русі

 

 Етична проблематика  періоду Київської Русі (IX—XII ст.) обґрунтовується відповідно до  потреб державотворення та згідно  з християнським моральним ідеалом.  Він утверджується, з одного  боку, під впливом ідей візантійських  отців церкви, праці яких приходять  на Русь разом із християнством.  З іншого боку, складається власна  проповідницько-повчальна традиція, що задіює досвід доброчесного життя Києво руських отців церкви. Повчальність у культурі Київської Русі розвивається у двох основних напрямках. Перший пов'язаний з церковною ортодоксією і звернений до монахів та служителів церкви. У ньому протиставляється два світи: земний та небесний. Земний — це світ зла, світ плинний і неістинний, світ плотського життя. Ця позиція має місце у житійній літературі, зокрема "Житії Феодосія Печерського", "Житії Бориса і Гліба", "Києво-Печерському патерику". Богословське спрямування має "Поучения братії" єпископа Новгородського Луки Жидяти (помер 1059 p.). Воно суттєво вплинуло на розвиток давньоруського проповідництва . Основна увага в "Поученні" зосереджена не на релігійних, а на соціально-етичних максимах. У ньому звучить заклик до православних братів бути правдивими, турбуватися про ближніх (про бідних, сиріт), уникати сварок і непорозумінь, не бути злостивими, облудними, скнарами тощо. Однак вона не містить проповіді монашого аскетизму, характерної для візантійської церковно-учительної літератури X—XI ст. Інший тип повчальності має виражений світсько-гуманістичний характер. У ньому органічно поєднані тенденції світської вченості грецького взірця та народно-міфологічні уявлення про світ і місце людини у ньому. "Уявлення про світ, людину, притаманні давньослов'янській міфології, знаходять своє відбиття у релігійних віруваннях того часу, де сакральному відводиться місце "вгорі" природного космосу, де припускається відносна єдність духовного і тілесного начал. Ці уявлення накладають свій відбиток на характер філософської думки на більш високому рівні розвитку давньоукраїнського суспільства", — пише В. Горський .

 

 Основне місце у  філософській проблематиці посідають  моральні проблеми, оскільки філософія  Київської Русі спиралася на  християнський неоплатонізм. Згідно  з ним, "філософія насамперед  навчає людину, як вона може  наблизитися до Бога "ділами своїми" . Мудрість розглядається не стільки як знання істини, скільки як "життя в істині". Світ бачиться світлим і життєрадісним, сповненим морального змісту, що зумовлено не проти ставленню земного і небесного начал. Таке розуміння оперте, як було сказано, на переосмислення патристикою неоплатонічних ідей "кеносису" — сходження божества у світ, а отже світ постає як єдність реального та ідеального, земного і божественного. Добро постає як іманентне світові. Назване розуміння здобувало певне "підтвердження" і в системі суспільного життя, оскільки взаємини світської та духовної влади у Київській Русі базувалися на їх злагоді, а не протистоянні. Причому, світська влада виступала провідним організатором життя. Несуперечливість двох влад (принаймні, як ідеал їх зв'язку) створює для віруючих образ злагодженості двох світів: земного та небесного. Звідси зрозуміле недогматичне ставлення світської людини до віри: творення образу морально злагодженого життя зі світом.

 

 Образ моральної злагоди  як ідеал доброчесності містить  визначна пам'ятка писемності "Поучения" Володимира Монома-ха (1053—1125). Автор обстоює думку про доброчесне життя не у монашій аскезі, а в мирському житті, в активному творенні добра у державі, у родині, у стосунках між людьми. Повчальність цього плану цінна не лише корисністю порад як такою, а й філософією життя, опертою на духовних зв'язках між людьми. В "Поученні" звучать слова осуду насильства над слабкими і вбогими, міститься заклик творити добро, мати душу чисту і непорочну, язик стриманий, розум смиренний. Осуду піддаються такі моральні вади, як брехня, пияцтво, ледачість. Натомість утверджуються працелюбність, освіченість, наполегливість у справах: чи то у навчанні, чи то у домі своєму, чи на війні, чи на полюванні. 3. Етика Київської Русі

 

 Етична проблематика  періоду Київської Русі (IX—XII ст.) обґрунтовується відповідно до  потреб державотворення та згідно  з християнським моральним ідеалом.  Він утверджується, з одного  боку, під впливом ідей візантійських  отців церкви, праці яких приходять  на Русь разом із християнством.  З іншого боку, складається власна  проповідницько-повчальна традиція, що задіює досвід доброчесного життя києворуських отців церкви. Повчальність у культурі Київської Русі розвивається у двох основних напрямках. Перший пов'язаний з церковною ортодоксією і звернений до монахів та служителів церкви. У ньому протиставляється два світи: земний та небесний. Земний — це світ зла, світ плинний і неістинний, світ плотського життя. Ця позиція має місце у житійній літературі, зокрема "Житії Феодосія Печерського", "Житії Бориса і Гліба", "Києво-Печерському патерику". Богословське спрямування має "Поучения братії" єпископа Новгородського Луки Жидяти (помер 1059 p.). Воно суттєво вплинуло на розвиток давньоруського проповідництва . Основна увага в "Поученні" зосереджена не на релігійних, а на соціально-етичних максимах. У ньому звучить заклик до православних братів бути правдивими, турбуватися про ближніх (про бідних, сиріт), уникати сварок і непорозумінь, не бути злостивими, облудними, скнарами тощо. Однак вона не містить проповіді монашого аскетизму, характерної для візантійської церковно-учительної літератури X—XI ст. Інший тип повчальності має виражений світсько-гуманістичний характер. У ньому органічно поєднані тенденції світської вченості грецького взірця та народно-міфологічні уявлення про світ і місце людини у ньому. "Уявлення про світ, людину, притаманні давньослов'янській міфології, знаходять своє відбиття у релігійних віруваннях того часу, де сакральному відводиться місце "вгорі" природного космосу, де припускається відносна єдність духовного і тілесного начал. Ці уявлення накладають свій відбиток на характер філософської думки на більш високому рівні розвитку давньоукраїнського суспільства", — пише В. Горський.