Етика, її основні категорії

Естетичні категорії  виступають своєрідним мірилом людських почуттів, порухів душі. Звісно, вони є відносними визначеннями, оскільки відчуття прекрасного у кожного з нас так чи інакше відрізняється. Вони розробляються на основі побудови логічних визначень, які включають у себе найголовніші ознаки і риси того, що підпадає під естетичну категорію. Правда, естетичні категорії скоріше послуговують для наукового пізнання прекрасного, ніж основою для відчуття прекрасного людиною. Навіть не знаючи конкретних визначень прекрасного, героїчного чи примітивного, ми все ж беремося щось оцінювати, переживати, визнавати, наскільки воно співпадає з нашими ціннісними орієнтирами, близьке до ідеалу прекрасного і високого.

3 питання

За сутністю природи своєї людині не властиво існувати бездумно, як траві в полі. З давніх-давен прагнула вона осягнути сенс буття, усвідомити своє місце в світі, свою цінність, свою смертність і безсмертя...

В житті кожного  рано чи пізно настає пора, коли він задається питанням про конечність свого індивідуального існування. „Людина –  єдина жива істота, яка знає, що її очікує смерть, - відзначав  англійський фізик і астроном Вільям Хокінг, -  і, при цьому,  єдина, котра сумнівається в її кінцевості, робить її предметом міркування”. [1] Але неминучість власної смерті сприймається людиною аж ніяк не відстороненою істиною, а викликає велике емоційне потрясіння, торкається найпотаємніших глибин її внутрішнього світу. 

Першою реакцією, що настає за усвідомленням своєї  смертності, може бути почуття безнадійності  і розгубленості, навіть панічного  відчаю. Проте, переборюючи це почуття, решту свого життя людина існує, обтяжена знанням про майбутню неминучу власну смерть. Більше того, це знання, сховане в глибинах свідомості у повсякденному житті, з поступовим духовним розвитком людини і наближенням старості стає основним.

Самою наявністю  такого усвідомлення в духовному  досвіді людини, значною мірою  зрозуміла гострота, з якою перед  нею  постає питання про сенс і  мету життя-смерті [2.].

Роздуми над  цією проблемою для багатьох людей  виявляються вихідним пунктом у  виробленні того, що називають основною „лінією життя” і яка підпорядковує собі поведінку і вчинки індивіда на найрізноманітніших рівнях: від суспільства в цілому до взаємовідносин в родині. Відхилення від цієї „лінії” нерідко приводить до болісних моральних колізій у  життєдіяльності людини, а її втрата - до моральної, а то й фізичної загибелі.

Сучасною наукою смерть визначається як природне і  незворотне припинення життєдіяльності  біологічної системи. У філософії  смерть людини розглядається не стільки як природний, а здебільшого, як соціальний феномен, що потребує раціонального сприйняття й осмислення [3].

Вже реконструкція  поховань неандертальців свідчить про наявність у них уявлень про незакінченість людського існування з настанням смерті. Це уявлення древніх пізніше привело до поняття безсмертної безтілесної душі.

В античній філософії  започаткована одна з найперших  спроб щодо примирення індивідуальної свідомості з неминучістю власної смерті. Ця спроба втілилася в двох концепціях, які пропонували шляхи рятування від страху перед смертю: Сократа - Платона й атомістів - стоїків.

„Теорія” Сократа - Платона стверджувала безсмертя  однієї із складових часток людини - душі; смерть мислилася як відділення нетлінної, живучої вічно душі від  смертного тіла. Страх перед смертю переборюється розумом і філософією, тому що „людина, яка... присвятила життя  філософії, перед смертю повна бадьорості і надії досягти за могилою  найбільші блага" (Сократ) [4].

Вчення атомістів - стоїків упереджує страх смерті визнанням її природним і закономірним явищем життя, якого не слід боятися тому що його неможливо відчути. За Епікуром, душа зі смертю людини розпадається на атоми і, отже, людині тоді байдуже, вона нічого не відчуває. „Коли є ми, то смерті ще не має, а коли смерть настає, то вже не має нас, - стверджував Епікур, -  таким чином, смерть не існує ні для живих, ні для мертвих” [5]. 

Стоїки наділяють  очікування смерті етичними мотивами: потрібно боятися не смерті, а недобродійного життя: „хто навчився смерті, той розучився  бути рабом” [6].

 Християнська  теологія і філософія вважали  смерть наслідком гріхопадіння  Адама й Єви. Християнство, на  підставі віри в потойбічне життя і справедливе воздаяння за земні діла, проповідувало людині вчення про смерть як перехід від земного життя в життя вічне. Смерть визначалася  миттєвим актом переродження, до якого людина повинна готуватися все земне життя. Смерть і воскресіння Христа - перемога над первісним страхом біологічної смерті.

Реформація і  Відродження хоч і піддали критичному перегляду церковне вчення про смерть, але залишили людині уявлення  про особисте безсмертя. 

Філософія Нового часу, а пізніше і Просвітництва, виносить проблему смерті за межі теології, що, проте, не вплинуло на етичні підсумки міркувань про смерть, хоч система аргументації була змінена. Проблема смерті витісняється на другий план гносеологією і соціально-політичними концепціями і є присутньою як елемент у міркуваннях про безсмертя душі (Р.Декарт, Дж.Локк, Т.Гоббс) або атеїстичних системах (Ж.Ламетрі, Д.Дідро).

Тема смерті в XVIII – ХIX ст. розвивається в різних філософських концепціях: у Е.Канта ідея безсмертя душі постає як постулат практичного розуму; у панлогізмі Г.Гегеля, в рамках якого феномен смерті осмислюється в сфері чистої думки: смерть усвідомлюється не вірою, а розумом; у релігійному екзистенціалізмі С.К’єркегора сенс смерті необхідно осягнути не за допомогою розуму, а в стані „страху і трепету”, що відкриває всю глибину віри в Бога; у „релігії людини” (О.Конт, Л.Фейєрбах) акцент ставиться на родовому безсмерті людини (як і в марксизмі) і вічному розумовому прогресі; в ідеї „вічного повернення” (А.Шопенгауер, Е.Гартман, Ф.Ніцше) стверджується безглуздість і повторюваність життя і смерті як шляху цього повторення; для З.Фрейда смерть, як і життя, виступає надсвідомим імпульсом людських інстинктів [7].

У ХХ ст. німецький  філософ М.Хайдеггер визначає смерть онтологічною характеристикою людського  буття: життя є „буття-до-смерті”, людина проявляється у світі усвідомленням власної смертності. Смерть, будучи завжди „моєю” смертю, виводить людину з анонімності життя до „власного” буття, смерть доповнює можливе буття людини до повного буття. „Справжнє буття-до-смерті” пориває з повсякденними спробами відвернутися від смерті і є основою смислотворення людини.

На відміну  від Хайдегера, А.Камю і Ж-П.Сартр бачать у смерті не позитивний, стверджуючий момент людського буття, а такий, що руйнує сам сенс людини і її індивідуальність.

Німецько-американський  соціолог і філософ Г. Маркузе у ставленні людини до смерті бачить проблему ідеологічної ангажованості відносин в конкретній культурі. Маркузе переводить розгляд смерті з онтології в соціальну, культурологічну площину. Такий погляд на природу смерті розвивали, доповнювали та уточнювали філософи і соціологи Ф.Арієс, М.Вовель, Ж.Бодрійяр [8].

Філософський  діалектичний матеріалізм, який у ХХ ст. набув панівного становища  і рангу „єдино вірного філософського  вчення”  у СРСР та залежних від  нього соціалістичних країнах, розглядав людину як істоту суспільну, бачачи сенс життя  окремої особистості в реалізації інтересів суспільства і заперечував будь-яку можливість особистого безсмертя для людини, не залишаючи їй ніякої надії на „загробне життя”.

Як показало минуле століття, насильницьке масоване нав’язування людям матеріалістичного  світогляду, коли його прийняття служить  засвідченням політичної благонадійності  людини, а не являє собою результат  її власного ґрунтовного внутрішнього переконання, коли це переконання не вистраждано, не пройшло через очисний  вогонь сумнівів і шукань, неминуче призводить до „екзистенціальних катастроф” і серйозних втрат в моральному розвитку особистості. 

Наприкінці ХХ ст. кардинальний переворот в погляді  на проблему „можливості життя після смерті” внесли ряд досліджень західних вчених-медиків, започаткованих працею Е.Кублер-Росса „Про смерть і вмирання” (1969). Найбільш відомою з серії цих досліджень є книга лікаря-реаніматолога Р.Моуді „Життя після життя” (1976), яка на підставі аналізу лікарської практики доводить, що після смерті тіла душа (розум або „Я”) переходять в іншу форму існування. Ці відкриття поставили ряд серйозних проблем не тільки перед матеріалістичною наукою, але і перед традиційними релігіями. Відповіддю на кинутий християнству виклик стала книга ієромонаха С.Роуза „Душа після смерті”(1982). Його оцінка нових знань про душу людини не поділяла оптимізму вчених-медиків. Спираючись на багатовіковий церковний досвід, С.Роуз застерігає від загрозливої небезпеки, яка чекає того, хто вирушає посмертним шляхом без необхідної моральної і духовної підготовки. [9]. 

У розрізі досліджуваної теми можна сказати, що  на цей час залишаються відкритими філософсько-онтологічні проблеми, які постали у зв’язку з успіхами медицини на рубежі тисячоліть. Найгострішими з них є проблема „права на смерть” - евтаназії, проблема визначення смерті і часу її настання, проблема клонування і, як підсумок - проблема „можливості життя після смерті”. Однозначно на ці питання з матеріалістичних позицій ніхто відповісти не може і, на мою думку, не відповість ніколи.

На початок  ІІІ тисячоріччя людство домоглося  грандіозних успіхів в галузях науки і техніки, досягло небувалих раніше можливостей для подальшого розвитку техногенного прогресу, і разом з тим, поставило під загрозу саме своє існування, пішло шляхом духовної деградації і занепаду. Передбачаючи настання нинішньої апокаліптичної епохи, С.Роуз ще в 1982 році пророкував: „Зараз вже пізніше, ніж вам здається” [10].

Людина, замість  того, щоб осягнути свій внутрішній духовний світ, робить спроби проникнути в космічний простір, шукає нові джерела енергії для забезпечення свого комфортного існування. Не бачачи „за деревами лісу”, працює над теоріями структури світла, скривленого простору, займається дослідженням фізико-математичних конструкцій типу „рівняння світу”, розробляючи космологічні сценарії Всесвіту, що безупинно  розширюється, гадає, що підходить до з’ясування походження нашої Метагалактики, і намагається встановити, у чому ж кінцева мета еволюції Всесвіту. Англійський вчений П.Девіс у зв’язку з цим пише: „Уся сукупність даних сучасної фізики досить переконливо вказує на те, що ця мета включає і наше існування” [11].

Оскільки, поки що найвищим відомим нам проявом  складної організації матерії у  Всесвіті служить розумне життя, остільки надзвичайного інтересу набуває  проблема сенсу індивідуального  людського буття, нерозривно пов’язана з розвитком наукових даних і стародавніх уявлень, знову ж таки,  про можливості посмертного існування людини.

Розглянута проблема нікого не може залишити байдужим, тому що  старе твердження: „звідти (тобто  з могили) ніхто не повертався”  на нинішньому етапі розвитку науки, як було зазначено вище,  піддається обґрунтованому сумніву.

ранньому віці. Образ, який виникає в підсвідомості людини в зв'язку з його народженням, коли плід відділяється від матері, пізніше трансформується в деякий праобраз жаху перед смертю. Індивід намагається уникнути цього жаху. Він намагається знайти способи увіковічнення себе, постійно відчуваючи присутність смерті.

Порівняння світових релігій, далеких культур, показує, що межу між життям і смертю люди сприймають по-різному. Рахують, наприклад, що між земним і загробним життям немає ніякої різниці, але вважають також, що така різниця є. Спробуємо продемонструвати це на прикладі різних культур.

Багаточисленні  і різнохарактерні уявлення про смерть, які склалися в світовій культурі, можна розділити по деяких признаках. Виділим перш за все християнські та передхристиянські погляди. Християнство визнавало кінцевість індивідуального існування. Масове воскресіння трактувалося ними як завершення земної історії.

Історія людської цивілізації містить хвилюючий  літопис багаточисленних намагань найдревніших культур зберегти життя  і уникнути смерті. В багатьох культурах  вважалося, що кожен може певним чином  підготуватися до смерті, якщо він при цьому здобуде потрібні знання про процес вмирання.

Освітня західна  людина в основному вважала віру в свідоме життя після смерті, загробне існування душі виявом примітивного страху тих людей, які не мають наукових знань. Істинна романтизація смерті, яка являється викликом життя, розпочинається у найновішій західній філософії у Шопенгауера. Німецький філософ намагався створити єдиний погляд на долю тіла і душі. Життя в системі його роздумів оцінюється як дещо таке, якому краще було б зовсім не існувати. Земне існування, на його думку, - це певного роду промах і випадковість.

Тварина, думав Шопенгауер, боїться смерті тільки безсвідомо, інстинктивно. Вона не може осягнути ясну картину фізичної гибелі. Людина ж не тільки розуміє наступаюче зникнення. Вона здібна по цій причині страждати. Реальне відчуття наступаючого зникнення тільки посилює її страждання. Ось чому, за Шопенгауером, щастя ні в якому випадку не може розглядатися як ціль людського буття.