Етичне вчення арістотеля

Семінарське заняття №1

1) Предмет та функції “Етики”

Етика (лат. ethika, від грец. ethos — звичай) — філософська наука, яка досліджує природу, сутність, виникнення, розвиток, структуру, функції моралі, її прояви у різноманітних сферах діяльності.

Предметом етики є мораль як форма індивідуальної та суспільної свідомості, загальні закономірності їх буття.

Ілюзія  тотожності моралі й етики виникає  у зв'язку з тим, що етика використовує ті самі терміни, що й «омовлена» мораль. Безпосередньо ця наука пов'язана  з мовою моралі (прийомами і  засобами обґрунтування моральних  норм), а опосередковано — з «мораллю в собі» (відповідними уявленнями, почуттями, емоціями, вольовими актами, сутність і значущість яких розкривається  шляхом інтерпретації термінів, якими  позначають вияви моралі).

Щоб збагнути сутність відношення моралі й етики, необхідно взяти до уваги: якщо в  судженнях моралі моральні поняття, наприклад «добро», «зло», виконують  роль логічних присудків (предикатів), тобто відомого, то в етиці вони посідають місце логічних підметів (суб'єктів), тобто невідомого. Приклад  моральних суджень: «Правда є  добро», «Обман є зло». Приклад етичних  суджень: «"Добро" — категорія  етики, яка...», «"Зло" — категорія  етики, яка...» Отже, судження етики  часто є дефінітивними, тобто  судженнями-визначеннями. Однак те, що в системі моралі вважають відомим  і завдяки чому будь-який вчинок людей набуває визначеності, в  системі етики розглядають як невідоме, що потребує відповідного дослідження.

Структура предмета етики. З'ясування й окреслення предмета етики передбачає принципово інше бачення моделі людського буття, ніж традиційне. Центром її є людина як суверенна одиниця буття, своєрідна монада (найпростіша неподільна єдність), цілісна суверенна особистість, здатна до саморегулювання, самовдосконалення, самореалізації, самостимулювання. Соціальна реальність розглядається як зовнішнє щодо людини утворення, що постійно вривається в її буття, пред'являючи численні вимоги у формі юридичних законів, адміністративних розпоряджень, норм, правил, приписів. Усі вони відчутно впливають на діяльність, поведінку, духовний світ людини. Попри те, кожна людина є безмежним, індивідуальним, унікальним світом, світом-космосом.

Етика найменше переймається безпосередньо детермінованою діяльністю і поведінкою людини за відсутності вибору. Її передусім  цікавить реалізація людиною свободи  своєї волі, тобто діяльність, за якої людина керується не практично-утилітарними, політичними чи іншими локальними (що не виходять за певні межі) мотивами, а мотивами, орієнтованими на безумовні, абсолютні вселюдські цінності, які  осягаються і переживаються з  допомогою уявлень і почуттів, позначених терміном «добро». Саме ця діяльність і процес інтеріоризації особистістю моральної вимоги в  самовимогу (моральний обов'язок), що передує цій діяльності, становлять епіцентр етичних учень. Цей складний, суперечливий, тривалий і нерідко  болісний процес можна описати лише за допомогою системи категорій  етики. Усі інші питання, що належать до предмета етики, є похідними.

Таке  розуміння предмета етики близьке  арістотелівському, в якому етика  посідала проміжне місце між психологією  і політикою.

Отже, етика  є наукою, яка досліджує мораль у всіх її вимірах і сферах функціонування. Послуговуючись відповідною системою категорій, вона обґрунтовує, інтерпретує  мораль і її норми, нерідко стимулюючи її розвиток.

Етика як наука виконує низку  функцій. Головними серед них є: описова, ціннісно-орієнтаційна та функція вироблення етичних знань, які реалізуються в єдності, а їх розмежування має умовний характер.

Моральні  явища дещо розпливчасті, невловимі, вони важко фіксуються. Тому завдання етики — вирізнити моральну сторону (складову) з різноманіття людської діяльності, визначити й описати  реальні звичаї, мотиви поведінки  людей. Описування моралі — важке дослідницьке завдання. Мораль не є результатом людського свавілля, вона об'єктивно детермінована і виступає необхідною умовою самоорганізації суспільних індивідів. Соціально-моральна поведінка має свою чітку логіку. Завдання етики полягає в тому, щоб вивчити реальні моральні процеси. Отже, на описовому рівні етика виділяє об'єкт дослідження (мораль), вводить у науковий обіг факти, які підлягають поясненню, інтерпретуються теоретично. Описова функція етики реалізується переважно у розділі про етапи історичного розвитку моралі, або історичну типологію моралі.

Філософсько-світоглядні  орієнтації етики не є морально нейтральними, вони мають ціннісне значення, характеризуються моральною визначеністю. Етика узагальнює моральні процеси і задає ціннісні нормативні перспективи. Вона не створює нових форм моралі, а дає їм закінчені формулювання, орієнтує на те, що має бути. Це досить складне і, по суті, аналітичне завдання. Для того, щоб з існуючого різноманіття моральних цінностей виділити ті, що найточніше виражають глибинні інтереси суспільства та його спільнот, мають історичне майбуття, їх необхідно піддати науковому аналізу. Таке складне дослідницьке завдання має важливе орієнтуюче значення для практики морального виховання. Звідси друга функція етики — ціннісно-орієнтаційна. Історичний досвід свідчить, що ця функція, залежно від головного принципу філософського світогляду, пануючої ідеології, може виявлятися в апологетико-прикрашальній або оціночно-критичній формах, а також у формі моралізаторства чи ригоризму тощо.

Функція вироблення етичних знань пов'язана з поясненням походження моралі, фактів морального життя, обгрунтуванням моральних цінностей, принципів, норм, ідеалів, оціночних уявлень конкретно-історичного типу суспільства і зрештою — із створенням знань про мораль. Етика виробляє наукові знання про мораль, перетворюючи емпіричні моральні факти на наукові.

2) Що  таке мораль. Місце моралі в  суспільстві.

Мораль відбиває цілісну систему  поглядів на суспільне життя, переконань, зв'язок суспільства і особистості, залежність певних звичаїв, традицій, норовів, норм від суспільних інтересів. Зміст реальних вимог, приписів визначається конкретно-історичними соціальними умовами, матеріальними і духовними чинниками. Отже, мораль є соціокультурним феноменом, а не результатом людського свавілля, вона об'єктивно обумовлена і виступає необхідною формою самореалізації суспільних індивідів. Мораль – це сукупність вимог, приписів, цінностей і принципів щодо поведінки людини у ставленні її до суспільства, соціальних інститутів, суб'єктів, до інших людей і до самої себе з позицій добра чи зла.

Мораль передбачає певне ціннісне ставлення людини до природного світу, суспільства, спільнот, соціальних інститутів, соціальних суб'єктів, інших людей  і до самої себе. Моральні цінності (ідеали – уявлення про добро, справедливість, відповідальність, почуття дружби, любові тощо), що виникають та існують  у суспільстві, сприймаються моральною  свідомістю людини, кристалізуються  в її ціннісні орієнтації, переконання, соціально-психологічні настанови  й реалізуються у вчинках, лінії  поведінки на життєвому шляху  особистості. У моралі санкція моральної  свідомості дій соціальних суб'єктів  здійснюється у формі оцінки (схвалення  чи засудження), яка відповідає поняттям добра чи зла, справедливості, блага.

Сутність моралі неможливо з'ясувати  поза зв'язком із суспільною практикою, діяльністю, поведінкою людей як соціальних суб'єктів. Специфіка моральної діяльності полягає у тому, що її «у чистому  виді» не існує: моральний аспект включений до всіх видів діяльності (професійно-трудової, або економічної, соціально-політичної, сімейно-побутової, науково-пізнавальної, художньо-естетичної тощо) і реалізується в них, сприяючи або ж, навпаки, зашкоджуючи досягненню суспільного ідеалу. Точно так же не існує й моральних відносин «у чистому виді»: вони є невід’ємною складовою будь-яких людських взаємин, що реалізуються у спілкуванні на індивідуальному рівні. «У чистому виді» існує лише моральна свідомість того чи іншого часу, країни, соціальної групи чи індивіду, що проявляється у моральних почуттях, уявленнях, поняттях, судженнях. Почуття (провини, розкаювання тощо), вимоги (чесноти, норми, кодекси тощо), інші прояви моральної свідомості є ні чим іншим як специфічними формами описання моральних відносин і «приховують» конфігурації реальних суспільних взаємин між людьми, інколи викривлюючи у свідомості реальні моральні відношення. Отже моральне життя ніби подвоюється, розсікається на два рівні: сферу сущого (реальну практику норовів, зразків поведінки) і сферу того, що має бути (нормативні настанови моральної свідомості).

3) Етичне  вчення Аристотеля і Сократа.

Етика Аристотеля телеологична - вона виходить із принципу, що в людині, як і у всякій речі, закладено внутрішнє  прагнення до благої мети і вищого блага як кінцевої мети. Тому основне  питання етики - питання про сенс і мету життя - Арістотель вирішує евдемоністіческі, тобто в тому сенсі, що щастя як мета прагнень людини є для нього найвищим благом.  
Місце етики серед робіт Аристотеля. З усього різноманіття збережених творів великого давньогрецького мислителя Арістотеля проблеми етики присвячені три: "Нікомахова етика", "Евдемова етика" і "Велика етика", які багато в чому перетинаються один з одним, остання ж є свого роду короткий виклад двох перших. Крім цього, деякі етичні аспекти розглядаються Арістотелем у "Політиці", "Метафізика" і в трактаті "Про душу".  
У "Метафізиці" Арістотель висуває концепцію, згідно з якою взаємовідношення душі і тіла аналогічно відношенню форми і матерії; душа є ентелехії ("здійсненням" цілі) тіла, тобто органічної істоти, призначеного для життя, душа ж надає сенс і мету життя.  
Таким чином, психологія Арістотеля є основою його етики, що вивчає індивідуальне поводження людини, а значною мірою і його політики, що є по перевазі соціально-політичною етикою, тобто областю знання, що досліджує моральні задачі громадянина і держави, особливо питання виховання гарних громадян і турботи про загальне благо.  
У "Нікомахова етика" Стагирит пише: "Отже, оскільки нинішні наші заняття не ставлять собі, як інші, мета тільки споглядання (адже ми проводимо дослідження не потім, щоб знати, що таке чеснота, а щоб стати доброчесними, інакше від цієї науки не було б ніякої користі), остільки необхідно уважно розглянути те, що відноситься до вчинків, а саме як слід чинити ". В "Політиці" ж Аристотель проводить таку думку: "Оскільки, як ми бачимо, кожна держава представляє свого роду спілкування, усяке ж спілкування організується заради якого-небудь блага ... більше інших і до вищого з усіх благ прагне те спілкування, яке є найбільш важливим з усіх і обіймає собою всі інші спілкування. Це спілкування називаєтьсядержавою або спілкуванням політичним ".  
Таким чином, етика Аристотеля займає середнє положення між його психологією і політикою. 

Щодо ролі Сократа в історії етики побутують різні думки: одні вважали його першим великим моралістом, інші (зокрема, Г.-В.-Ф. Гегель та Ф.-В. Ніцше) — руйнівником канонів етики. Етична філософія мислителя мала практичний, прикладний характер, оскільки він не бачив сенсу вивчати те, що не зумовлює корисних практичних змін. Сократ був проповідником і теоретиком моралі. Щоправда, не залишив по собі жодної філософської праці. Основними джерелами про його життя і вчення є твори учнів Сократа, зокрема Платона і давньогрецького історика Ксенофонта (прибл. 430 — 355/354 до н. е.). Критикуючи етичні погляди софістів за релятивізм, абсолютизацію особливого, специфічного і навіть випадкового, він абсолютизував загальне і тривке. Спільним для всіх чеснот, на його думку, є знання: наприклад, мужність полягає в знанні того, як переборювати небезпеки, справедливість — у знанні того, як дотримуватися божественних і людських законів. На цій підставі він доходить висновку, що справедливість, як і всі чесноти, є мудрістю.

Завдяки мудрості людина пізнає загальне в найрізноманітніших предметах, явищах, вчинках людей. Справедливість цих  міркувань у тому, що мислення узагальнено  відображає дійсність, з огляду на це філософ передусім цікавиться загальним. Однак твердження Сократа, що знання є тим спільним, що об'єднує всі  чесноти, не можна вважати обґрунтованим. Певний час не було науки про мораль, знання моралі, але існували мораль, чесноти, спільне в чеснотах. До того ж невиправданим і неможливим є намагання визначити загальне всіх чеснот, стоячи на позиціях граничного раціоналізму. Крім того, на думку Сократа, знання є доброчесністю (добром, благом), без них неможливо зробити  вибір, щоб мати втіху і уникнути страждань.

Ототожнення Сократом доброчесності  зі знаннями передусім означає свідоме  й відповідальне ставлення індивіда до способу свого життя, моральної  поведінки. Вважаючи розум рушійною силою, Сократ визнавав суверенність індивіда, тобто моральні норми, авторитет  яких традиційно ґрунтувався на зовнішніх  силах (суспільство з його громадською  думкою, Бог), людина повинна виправдати перед своїм розумом: «Такий я  завжди, а не тільки тепер: я не здатний  скоритися нічому з усього, що в  мені є, крім того переконання, яке після  ретельної перевірки видається  мені найкращим». Розум індивіда є  основним критерієм і суддею щодо моралі. Доброчесність означає здатність  керуватися своїми переконаннями і  протистояти хибним думкам інших  людей, хоч би якими вони були і  скільки б їх було. Боятися слід не зовнішнього осуду, головне —  не вступити в суперечність із собою.

Розмірковуючи над суперечністю між  реальними моральними стосунками (моральністю) тогочасного афінського суспільства  і моральною свідомістю, Сократ задумувався, чому всі визнають абсолютну цінність доброчесності, але не дотримуються її. Він дійшов висновку, що громадяни  Афін не знають доброчесності.

Сократ був переконаний у  можливості витлумачення загальних  понять моралі, оскільки, на його погляд, усі чесноти є різновидами  знання. Крім того, він намагався  з'ясувати основу основ усіх чеснот — сутність поняття «добро» взагалі. Проте витлумачити це він так  і не зміг, дійшовши висновку: «Я знаю лише те, що нічого не знаю».

Очевидно, істину Сократ розумів не як завершений результат пізнання, а як процес її пошуку. На відміну  від людей, які «знають» відповіді  на будь-які моральні питання і  нав'язують їх іншим, він на це не претендував. У цьому переконує його відповідь  Менону (персонажу з твору Платона  «Менон») на питання, чи можна навчитися  доброчесності, в якій Сократ пропонував шукати її разом, постійно розмірковувати, відкидаючи явно хибні й односторонні визначення чеснот, і так наближатися  до істини.