Честь і гідність, як певні стандарти самооцінки людської особистості

Реферат

з дисципліни «Етика та естетика»

та тему:

«Честь і гідність, як певні стандарти само­оцінки людської особистості»

Вступ

Поняття честі і гідності, в наш час, трохи змінилося, бо для кожного честь і гідність, так само як і мораль, своя. Що ж стосується загальноприйнятих визначень, то за своїм змістом і природою відображеного в ній морального відношення поняття честі аналогічне поняттю гідності. Будучи формою прояву відносини індивіда до самого себе й суспільства до індивіда, честь, як і гідність, відповідним чином регулює поведінку людини й ставлення до нього з боку оточуючих. Але на відміну від поняття гідності поняття честі ґрунтується не на принципі рівності всіх людей у моральному відношенні, а на їхній диференційованій оцінці (залежно від соціального стану особистості, релігійної, расової, національної, класової, професійної й колективної належності або репутації).

Критерій цієї оцінки й вимоги до людини, що зв'язують із його честю змінювалися історично.

Однієї з різновидів професійної честі є військова честь — внутрішні моральні якості й принципи воїна, що характеризують його поведінку, відношення до виконання військового обов'язку; одна з категорій етики військової.
Честь та гідність як проекція моральної цінності особи

Категорією «гідність» в етиці прийнято позначати об'єктивну цінність особистості, її соціальну значимість як відповідну, адекватну з людською сутністю, тобто ту якість, за якої людина чинить так, як належність її сутності і призначенню, як повинна чинити саме людина. У широкому сенсі слово «гідність» означає цінність людини для інших людей, для су­спільства незалежно від її соціального стану, професії, національності. Гідність у вузькому сенсі — це оцінка людиною се­бе як моральної особистості, що значима для оточення, для суспільства. У даному випадку ми маємо справу з позитивним оціночно-емоційним ставленням до себе у формі свідомості і почуття власної гідності. Повага до самого себе, чи почуття власної гідності — це те, що більш за все підносить людину.

Почуття гідності успішно розвивається і функціонує на основі усвідомленого ставлення до себе як до суб'єкта моральної діяльності, розуміння своїх обов'язків і прав людини і громадянина. Це почуття укріплюється, якщо індивід усвідомлює і переживає те, що вільно і повно може виявити свої здібності і можливості, реалізувати свою активність і творчість. Тобто почуття власної гідності виступає у вигляді синтетичної самооцінки моральних якостей в їх системній єдності.

Отже, гідність як етичну категорію слід визначити таким чином: це об'єктивна, суспільно-моральна цінність особистості, а також потреба, і власне оцінка людиною своєї моральної цінності. Це потреба позитивної самооцінки своїх вчинків, самоповага, осмислена гордість за себе.

Поняття гідності настільки тісно взаємопов'язане з поняттям честі, що іноді досить складно чітко визначити відмінності в їх змісті. Честь і гідність — показники моральної цінності людини. За допомогою них визначається моральність і окремої людини, і колективу, і навіть суспільства. Але між цими поняттями існує різниця, яка полягає в тому, що гідність — це моральне ставлення до самого себе, внутрішнє визнання, самоповага, а честь означає зовнішнє визнання, оцінку дій, ді­яльності особистості з боку інших.

Уявлення про честь у своєму класичному вигляді сформувалось у феодальній моралі, де дотримання кодексу честі було і зовнішньою ознакою приналежності до стану, і способом усвідомлення свого місця в ньому.

У подальшому розуміння честі особистості пов'язується з її залежністю від соціального стану, але до уваги беруться, перш за все, особисті заслуги людини, її праця, міра людяності, що і визначає міру пошани і поваги.

Формування і реалізація моральних чеснот є свого роду утвердженням власної гідності. А коли цю гідність оцінюють інші люди, — приходять визнання, повага. Феномен визнання і поваги називається честю.

Визнання цінності особистості багато в чому залежить від її репутації у суспільстві, у колективі. Репутація — це цілісне уявлення про людину, про її духовне багатство чи убозтво, про її практичні здібності, досягнення й недоліки. Репутація може бути позитивною і негативною і виявляється в думці більшості колективу про переважні чесноти чи вади індивіда. Позитивна репутація викликає суспільну повагу, що робить честь людині.

Іноді в цілях завоювання певної репутації, людина може створювати свій певний образ в очах оточуючих, або імідж (імідж «рубахи-хлопця», інтелектуала, модниці, радикально мислячої людини тощо), що пов'язане з проявом продуманого відповідного стилю поведінки і стосунків. Ставлення колективу, групи до іміджу конкретного індивіда, його сприйняття, ухвалення поведінки можуть впливати на міру поваги, на честь особистості.

Отже, категорія честі в етиці пов'язується із суспільною оцінкою і визнанням моральних заслуг і достоїнств людини як представника певної спільноти (нації, держави, міста, трудового колективу тощо) і як виконавця конкретної соціальної ролі, діяльності (батьків, професіонала, громадського працівника, військового, спортсмена тощо).

Насамкінець процитуємо Д. І. Писарєва: «Треба, можливо, пройти цілий курс моральної гігієни, який скінчиться не тим, що людина наблизиться до ідеалу, а тим, що вона зробиться особистістю». Моральні цінності, можливо, і складають той смисловий простір, у межах якого можливі моральне очищення, моральна гігієна, які дозволяють людині здійснитись як особистості.

До того ж, важливим завданням моральної самосвідомості є утвердження (санкціонування) певних стандартів само­оцінки людської особистості. До форм такого санкціо­нування і належать уявлення про честь і гідність люди­ни. Істотно, що в обох випадках (тобто й щодо честі, й щодо гідності) йдеться не просто про самооцінку, а, як бачимо, про деякий її ціннісний стандарт. Високо чи низько оцінює себе в кожному конкретному разі та чи та особа, залежить від її вдачі, поведінки, обставин; але на базі морального усвідомлення себе в неї формується певний загальний стандарт самооцінки, певна сукуп­ність критеріїв власної життєвої реалізації. Цього за­гального стандарту вона, з одного боку, повинна сама дотримуватися у своїй поведінці (уявлення про те, що є «гідним» і «негідним», що «личить», а що «не личить» робити тощо). З іншого ж боку, якщо даний ціннісний стандарт є достатньо обґрунтованим, особа має також вимагати його дотримання і від тих, хто її оточує. Повага власної честі й гідності з боку інших — не­від'ємне право кожної людини.
Водночас між поняттями честі й гідності існують суттєві відмінності. Власне честь як форма самосвідо­мості санкціонує певний моральний статус людського індивіда, певний стандарт його оцінки згідно з належ­ністю до тієї чи іншої конкретної групи людей — соціальної, професійної, національної, статево - вікової, за тими або іншими конкретними уподобаннями тощо. Ви можете мати честь як учений або робітник, майстер своєї справи, як вояк, як українець, росіянин, єврей, як юнак або дівчина, як мешканець Києва, як член певного клубу або ж партії тощо; саме слово «честь» етимологічно пов'язане з «часть», «частина»: в надбанні даної групи, як матеріальному, так і моральному, в її славі й доброму йменні, в повазі, яку вона викликає до себе, кожен її член має свою частину. Звідси й тісний зв'язок поняття честі з поняттям репутації (з латинської— роздум, міркування), що позначає загальну думку, яка складається в суспільстві щодо морального обличчя певної особи або колективу. Людина честі має піклуватися як про репутацію групи, до якої вона нале­жить, так і про власну свою репутацію: чи відповідає вона особисто висоті вимог честі, що належить їй як члену даної групи.
Історично поняття про честь виникає насамперед як відображення родової й станової диференціації люд­ських спільнот: людина, згідно з первісними уявлен­нями про честь, не повинна робити того, що принижує гідність даного роду або стану. Значення домінанти всієї системи моральних цінностей ідея честі набуває в так званій рицарській етиці, коріння якої, на думку дослідників, сягає ще в епоху Троянських війн (світ гомерівської «Іліади»), розквіт же припадає на часи феодального середньовіччя.
Після занепаду рицарства у власному розумінні слова типо­вими персоніфікаціями «людини честі» стають, зокрема, образи французького жантільйома, англійського джентльмена. Коло­ритну картину того, що становило джентльменське уявлення про честь в Англії XVI] ст., дає розвідка Ч. Л. Бербера «Поняття честі в англійській драмі 1591—1700 рр.» (1957). Як зазначає автор, честь у ці часи вважалася в Англії виключним привілеєм вищого суспільного стану — дворянства. Серед розмаїття конкретних значень поняття «честь» домінують три: честь як визнання, гарна репутація, честь як щось внутрішньо притаманне самій людині, її духовна шляхетність і, нарешті, честь як дівоча цнотливість. Проаналізувавши п'єс англійських авторів того часу (серед них і більшість шекспірівських), Бербер реставрує розгалужену ієрархію вимог, які мала тоді виконувати людина честі. Так, зокрема, вона не повинна була зносити образи. В коханні вона не терпить суперників, якщо ж суперник з'являється, належить вдатися до дуелі. Вона не може дозволити перехитрувати себе; її обов'язок — . наполягати на своїх правах і захищати своє суспільне становище. Джентльмену не личить підкорятися чужій волі. Жити він має відповідно до своїх достатків, себто на широку ногу. Він не може робити нічого, що пов'язане з прислуговуванням. Його безчестить погана поведінка дружини або будь-кого з родичів. З дамами він завжди чемний і піклується про їхню репутацію. Він не може викликати на дуель людину, перед якою має якісь зобов'язання; спершу він повинен звільнитися від них. На війні він суворо ; додержується всіх правил воєнних змагань: не чинить нападів без • оголошення війни, відрізняє цивільне населення від тих, хто має зброю, не втікає з полону, не приймає ганебних умов; якщо ж немає інших засобів урятувати честь — кінчає життя самогубст­вом. Так само невід'ємними рисами честі джентльмена є обов'язкове сплачування боргів, виконання зобов'язань, прав­дивість, лояльність щодо законної влади, відмова від обману, хабарів, насильства, віроломства тощо .
Звичайно, впродовж історії суттєвий зміст доміную­чих у суспільстві кодексів честі неодноразово змінював­ся; разом з тим, як можна побачити і з наведеного переліку, чимало елементів уявлення про честь збері­гають відносну сталість. І в наші дні не втратили свого значення уявлення про честь і безчестя. Розмивання станових бар'єрів і широка демократизація моральності почасти позбавили їх колишньої вагомості й прямої зобов'язуючої сили; нині ми, як цивілізовані люди свого часу, не маємо тих засобів негайно покарати мерзотника й нахабу, які були в розпорядженні середньо­вічного рицаря або джентльмена XVII ст., — можливо, з цим не в останню чергу пов'язаний нинішній розквіт усіляких неподобств. І все ж безперечною рисою мо­рального прогресу є те, що належність до людей честі визначається вже не зовнішніми становими ознаками, а покликом серця, вихованням, внутрішнім волевиявом самої особистості. Наявність і в нинішні, важкі для будь-якої шляхетності часи людей, для котрих поняття про честь зберігає свою життєву вагу, — одна з істотних ознак наступництва морально-історичного розвитку людства. Втім, найбільш показовим для історії людської моральності останніх століть є те, що ідея честі загалом дедалі більшою мірою поступається своїм місцем у системі моральних пріоритетів ідеї людської гідності.
Якщо поняття честі за самою своєю суттю санкціонує диференціацію людей у суспільстві, утверджує граничну відмінність можливостей їхньої моральної самооцінки, то поняття людської гідності висвітлює інший, протилежний полюс моральної самосвідомості. Воно утверджує  принципову цінність індивіда як людини взагалі, як представника людства, саме цим і визначаючи моральний стандарт його самооцінки. Ут­вердити, обстояти або втратити свою гідність особа здатна лише в такій гранично широкій перспективі — в проекції власного індивідуального Я на загально­людські потенції, цінності й ідеали. Наскільки повно проявляється в конкретному поводженні особистості історично сформоване  начало людяності як такої, наскільки людяними є її задуми і вчинки — такою є проблема людської гідності в її «внутрішньому» аспекті, аспекті морального самовдосконалення особи. З іншо­го боку, проблема гідності —  це й проблема забезпе­чення поваги до кожного індивіда, його людських праг­нень і прав з боку інших людей та суспільства в цілому. Нестача такої поваги досі, на жаль, залишається відчут­ною моральною вадою нашого суспільства.
Важливо,  що розуміння індивіда як такого, що втілює загальнолюдські цінності, набуває в ідеї мораль­ної гідності характеру презумпції (тобто попереднього визнання), а не безпосередньо емпіричної констатації. Справа не стоїть таким чином, ніби конкретний індивід «заслуговує»  право на людську гідність лише тією мірою, якою він спроможеться втілити у своєму реаль­ному бутті певні риси, що їх ми оцінюємо як риси «людини взагалі». Якби такий підхід був можливим, ідея гідності принципово нічим не відрізнялася б від ідеї честі і, як і вона, виявилася б спрямованою на моральну диференціацію членів суспільства. Адже поки йдеться про якісь конкретні, емпірично спостережувані людські риси, завжди можна бачити, що хтось утілює їх більшою мірою, хтось — меншою; отже, виходить, хтось має більше, а хтось менше право на власне людську гідність?
Легко переконатися, що такий підхід виявився би згубним для морального погляду на людину. Саме люд­ство як сукупний моральний суб'єкт постало б у такому разі чимось на зразок спортивного клубу, виробничого колективу чи соціального стану, де є свої «зірки», свої
«старійшини» або «передовики виробництва», є пере­січний люд, а є й такі, хто явно не виправдовує високої репутації члена зазначеної спільноти. Негідники, одним словом...
Однак до людства неможливо належати більшою чи меншою мірою. Перед цією ідеєю усі ми морально рівні — від президента до жебрака, від генія доброти до останнього грішника. Кожен має дбати про «вну­трішню людину» в собі — інша справа, що хтось дбає про неї краще, хтось гірше, а ще хтось зовсім занехаяв її. Й кожен має поважати цю «внутрішню людину» в інших — хоча хтось таки поважає її, а хтось ставиться до інших як до добрива для власної улюбленої пер­сони...
Викладеному розумінню моральної гідності людини відповідає філософське її бачення як істоти, здатної до трансцендування, тобто до виходу за межі наявного буття, у сферу постійно оновлюваних можливостей і перспектив. Поєднуючи в собі актуальне й віртуальне, «поцейбічне» й «потойбічне», звідане й незвідане, реальне й потенційне, минуле й майбутнє, — людина, за висловом Достоєвського, є таїна. Але якщо це так, ми, не розгадавши її (бо ми не боги), не можемо бути цілком певні відносно того, в якому людському індивіді зазначена таїна втілилася більшою, а в якому — мен­шою мірою. Не можемо — навіть якщо б дуже цього хотіли. Навіть якщо б це нам дозволяв наш моральний погляд на людину.
Втім, якщо не претендувати на остаточне розкриття таємниці людини і на моральне ранжирування всіх відповідно до реальної гідності кожного, слід сказати, що певні аспекти людяності як такої все ж відкриті й цілком зрозумілі для нас, тож не враховувати їх ми не можемо. Як уже згадувалося, «внутрішня людина» є в кожного, проте один дбає про неї, інший — ні. Й, стверджуючи презумпцію моральної гідності щодо кож­ного людського індивіда, ми водночас абсолютно обґрунтовано кажемо про когось, що він або вона — людина гідна, тобто належним чином реалізує свою гідність, а про когось іншого маємо зовсім протилежну думку. Таким чином, ми ще раз переконуємося, що презумпція гідності — не просто емпірична оцінка, а ціннісний стандарт, не моральна зрівнялівка, а основа рівності вихідних вимог і критеріїв, котрим кожен кон­кретний індивід може відповідати по-різному.
Що ж конкретно маємо на увазі, коли йдеться про реалізацію Ідеї моральної гідності — про гідне чи негідне людське життя?
Як зазначалося, вичерпного об'єктивного знання про людину ми мати не можемо, насамперед через її здатність до трансцендування. Однак принаймні сама ця здатність нам безперечно відома - відома як сутнісна характеристика людського способу буття вза­галі. Без неї людина неспроможна була б реалізовувати свої вищі потенції. Отже, той, хто придушує цю здат­ність у собі або в інших, хто зводить людського індивіда до суто об єктивного виміру речі серед речей — безпе­речно, принижує людську гідність.
Так само необхідні сутнісні компоненти людяності — свобода, творчість, любов. І про того, хто здатний бу­дувати відповідно до їх вимог власне життя і захищати право Інших людей на них, можна сказати, що він живе з гідністю. Навпаки, нехтування цими корінними сутнісними компонентами людяності безперечно порушує моральну гідність людини.
Вищі духовні здібності людської істоти, як про це свідчить вся Історія світової культури, визначаються її прагненням до Істини, Добра, Краси. Саме тому як зазначає грузинський дослідник моралі Г. Д. Бандзеладзе, «поняття людської гідності органічно пов'язане з Інтересами творення, захисту й розвитку цих ціннос­тей». Відповідно до цього гідність людини порушується тоді, коли вона «не має умов виправдання свого призначення, тобто коли вона не може осягнути істину й красу. Людська гідність принижується тоді, коли за­важають особі в її розумовому розвитку пошуках Істини, осягненні правди, коли їй не кажуть правди обманюють... Будь-яке приниження істини — прини­ження людської гідності». Так само приниженням гідності людини є й будь-яке зневаження її прагнення чинити добро, творити прекрасне2.
На жаль, ми в нашій давній і недавній історії надто часто — не як випадок, а як правило — стикаємося з таким станом справ, коли від людей свідомо ховали Істину, всіляко обмежували й принижували їхню сво­боду, їхню творчу ініціативу. Це - не тільки гріх комуністичного режиму, але традиційна вада нашого життєвого устрою загалом. Саме тому й досі свідомість власної людської гідності - м'яко кажучи, не найсильніший бік нашого сучасника. Утвердження цієї свідомості, поширення сфери її компетенції аж до найдрібніших подробиць життя — нагальне завдання як нашої нинішньої культури загалом, так і кожної окре­мої особистості, що прагне ввійти до спільноти цивілі­зованих людей, для яких, за словами вже цитованого грузинського філософа-мораліста, гідність була й є вищою цінністю, тож «будь-яке зазіхання на неї, будь-яке приниження її є таким же злом, як знищення самої людини».
Як бачимо, розглянуті категорії честі й гідності не тільки протилежні, але багато в чому доповнюють одна одну, окреслюють взаємопов'язані аспекти людської мо­ральності. Якщо поняття честі висвітлює площину особливого в моралі, то поняття гідності висвітлює площину універсального. Свідомість честі вчить нас солідарності з ближніми, свідомість гідності — відпо­відальності перед дальніми. В певних випадках вони наче продовжують одна одну: так, коли за людиною заперечу­ють ту моральну цінність, котра відповідає й належності до певної групи або касти (офіцерів, дворян, учених та ін.), кажуть, що ображено її честь. Коли ж у її особі принижують саму цю групу, коли належність до останньої розглядається як те, що ганьбить людину, — йдеться вже про нехтування її гідністю. Разом з тим честь і гідність ніколи не «додаються» одна до одної (надмір честі не може скомпенсувати брак гідності, і навпаки), а саме у взаємодії формують цілісний континуум моральної самосвідомості людини. Домінуючу ж роль у цій взаємодії відіграє, безперечно, гідність, без ушляхетнюючого впливу якої ідея честі в сучасному світі втрачає своє моральне значення. Воно й зрозуміло: адже саме свідомість людської гідності відбиває ті притаманні мо­ральності загалом тенденції до універсалізації й гуманізації цінностей особистісного буття.
Висновок

Отже, основою відношення людини до світу є визнана суспіль­ством значущість ряду предметів та подій, що слугують пев­ними суспільними взірцями, мірами, вимогами, ідеалами. До цього ряду і належать честь та гідність.

Уявлення про гідність та честь,як і про добро, совість та красу, зміс­товно змінюються залежно від історичного часу, епохи, рівня розвитку культури, соціальності. При цьому слід пам'ятати, що честь, гідність, притаманні людині не тільки як певне чуттєво-емоційне переживання, яке супроводжує усві­домлення конкретних їх проявів. Їхнє емоційне наповнення зумовлюється тим, що вони є формами самоусвідомлення, тобто уявлення про конкретне ставлення оточення до особи. Істотна особливість таких уявлень полягає в тому, що вони впливають на самопочування людини у світі людей, звору­шують почуття. Очевидно, що вам доводилося це відчувати.

Поняттям "гідність" визначається ставлення лю­дини до самої себе і суспільства до неї як до визнаної цінності. Цим поняттям позначається сукупність уяв­лень про самоцінність особи, 'її соціальну рівність з інши­ми людьми, за допомогою яких визначають конкретну міру суспільної цінності людини. Уявлення про гідність виконують функцію регулятора людської поведінки: за будь-якої ситуації людина мусить поводитися так, щоб не втратити свого "обличчя"

Поняттям "честь" визначається ставлення люди­ни до самої себе, а також ставлення до неї суспільства як до представника певної людності, групи.

Список літератури:

1.       «Філософський словник» / За ред. В. І. Шинкарука. — 2.вид., перероб. і доп. — К.: Голов. Ред. УРЕ, 1986.

2.       Hein, David. «Learning Responsibility and Honor.» Washington Times, July 3, 2008 (переклад)

3.       Bowman, James. Honor: A History. Encounter Books, 2006. ISBN 1-59403-142-8. Accessed May 16, 2007. (переклад)