Субєкти комерційної діляьності

Права в галузі управління. Підприємства й інші суб'єкти комерційного права самостійно управляють своєю діяльністю та справами. Порядок здійснення управління регулюється статутними актами згідно з принципами, визначеними законодавством. Основним є принцип поєднання прав власника на господарське використання свого майна з самоуправлінням трудового колективу. Власник здійснює свої управлінські права як безпосередньо (кооператив, колективне підприємство), так і через уповноважені ним органи (державні підприємства, господарські товариства). Власник і уповноважений ним орган в порядку, передбаченому статутними актами, можуть делегувати свої управлінські права органу управління.

До управлінських  належать, зокрема, права:

- самостійно  визначати структуру підприємства, тобто кількість і склад його структурних підрозділів, включаючи так звані відособлені підрозділи: філії, представництва, відділення тощо;

- приймати і  змінювати статут, інші установчі  документи; 

- затверджувати  положення про структурні підрозділи;

- формувати органи  управління і контролювати їхню  діяльність, призначати посадових  осіб, визначати їхні обов'язки тощо.

Склад і юридична природа органів підприємства залежать від того, до якої власності воно належить. Конкретно це питання визначається статутними актами. Наприклад, підприємства – суб'єкти права колективної власності мають вищі керівні та виконавчі органи. Перший – це загальні збори (наприклад, загальні збори акціонерного товариства) або конференція. Виконавчі функції в таких підприємствах здійснюють правління. Правління обирається власниками підприємств на загальних зборах, які визначають і затверджують у статуті повноваження цього органу. Правління обирає зі свого складу голову, заступників. Функції голови (заступників) можуть по черзі виконувати члени правління. Керівники підприємств державної власності наймаються (призначаються) уповноваженими органами згідно з контрактною системою.

Управлінські  функції і повноваження мають  також трудові колективи державних  підприємств (ст. 15 Закону "Про підприємства в Україні"). Реалізуються повноваження трудового колективу згідно з статутом загальними зборами (конференцією) або виборним органом (рада підприємства, рада трудового колективу), члени якого обираються зборами (2/3 голосів) терміном на 2–3 роки.

Майнові права суб'єктів поділяються на загальні та спеціальні.

Загальні майнові  права підприємств, комерційних об'єднань врегульовані на підставі ст. 20–30, 37 Закону "Про власність". До них можна віднести права:

- мати на підставі певного речового права (титулу) основні фонди, обігові кошти, інші цінності, вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства. Згідно із законами, статутами підприємств та укладеними угодами майно належить підприємствам, іншим суб'єктам на праві власності або на праві повного господарського відання. Майно державної власності закріплюється за державними підприємствами і належить їм на праві повного господарського відання;

- вести господарську  та комерційну діяльність;

- бути у зв'язку  з цим позивачем та відповідачем  у суді, арбітражному суді, захищати  свої майнові права та інтереси  від імені підприємства;

- розпоряджатися  майном. Підприємство, якщо інше не передбачене його статутом, має право: продавати (обмінювати) майно іншим організаціям, здавати в оренду, заставляти, надавати тимчасово у безоплатне користування, списувати зношені основні фонди з балансу ;

- набувати на  законних підставах майно. Підприємство відповідно до свого статуту має право купувати, орендувати, одержувати у будь-який інший правомірний спосіб майно (рухоме і нерухоме), використовувати його, поліпшувати та ін.

Похідними від  зазначених та інших майнових прав є договірно-майнові права підприємств. Це права укладати засновницькі, господарські договори та інші контракти (і нести щодо них відповідальність); видавати закладні (застава) та інші фінансові зобов'язання; позичати гроші; інвестувати і реінвестувати кошти підприємства; одержувати рухоме і нерухоме майно як гарантію оплати боргу та ін.

Крім розглянутих  загальних прав, підприємства мають і спеціальні майнові права у сфері випуску і обігу цінних паперів: акцій, облігацій підприємств, приватизаційних паперів, ощадних, інвестиційних сертифікатів, векселів. Ці права є спеціальними, тому що обумовлені спеціальною правосуб'єктністю підприємств як емітентів цінних паперів. Підприємство має право випускати і реалізовувати лише ті види цінних паперів, які спеціально визначені законом. Зокрема, акціонерні товариства – акції, облігації; інші підприємства – облігації.

За аналогічною  схемою систематизуються обов'язки підприємств.

При заснуванні підприємства зобов'язані (законом) затверджувати (перезатверджу вати) установчі документи; у встановленому законом порядку реєструватися як суб'єкти підприємницької діяльності (тобто комерційної діяльності); на діяльність, що підлягає ліцензуванню, підприємства зобов'язані одержувати спеціальні дозволи (ліцензії).

У процесі комерційної  діяльності закон зобов'язує підприємства:

- виконувати  господарські зобов'язання, обумовлені  державними контрактами та державними замовленнями, іншими договорами;

- забезпечувати  необхідну якість продукції, робіт,  послуг;

- вести бухгалтерський  облік (самостійні бухгалтерські баланси) своєї роботи, надавати органам державної статистики передбачену законом звітність;

- своєчасно подавати  податковим органам декларації  про свої доходи, інші податкові  документи, сплачувати податки, інші обов'язкові платежі;

- не допускати  недобросовісної конкуренції, інших  порушень антимонопольного законодавства, прав та інтересів споживачів, будь-яких інших осіб. Суб'єкти комерційної діяльності мають також обов'язки, передбачені природоохоронним законодавством. Стаття 4 Закону "Про підприємництво" та ст. 31 Закону "Про підприємства в Україні" зобов'язують їх:

- раціонально  використовувати природні ресурси; 

- охороняти навколишнє  середовище від забруднення, іншого  шкідливого впливу;

- своїм коштом  відшкодовувати витрати на відновлення та охорону природних ресурсів тощо.

За порушення  своїх обов'язків підприємство несе майнову та іншу відповідальність, встановлену законом, а також передбачену договорами.

Висновок.

Потреби реальних соціальне-економічних процесів, їх динаміка, природно, вимагають певної корекції конкретних заходів щодо реалізації стратегічного економічного курсу, проте незмінними базовими позиціями залишається поступова заміна адміністративно-розподільчих економічних відносин такими, що органічно поєднують і державне регулювання, і ринкові саморегулятори.

Важливу складову доктрини демократичних соціальне-економічних перетворень в Україні, їх стратегічного курсу здійснення мають становити концепція і практична політика розвитку комерції. Державного значення набуває усвідомлення суті, ролі і місця комерції в нинішньому і головне – в майбутньому економічному, більш того – соціальне-культурному розвитку України, а також усвідомлення умов, необхідних для становлення і функціонування цієї форми ділової активності, прогнозування основних напрямів і тенденцій розвитку комерційної діяльності з урахуванням як публічних інтересів суспільства в особі держави, так і приватних інтересів суб'єктів комерційної діяльності

На жаль, можна  констатувати, що й досі в Україні  відсутня чітка послідовна державна ідеологія становлення і функціонування національного підприємництва, загальнодержавна програма його розвитку. Гадаю, що певним наслідком цього є недостатнє розуміння необхідності підпорядкування голови Держкомітету України з питань розвитку підприємництва безпосередньо Прем'єр-Міністру України. Становлення підприємництва як нового для пострадянської України соціально-економічного явища потребує серйозної адміністративно-політичної уваги і підтримки. Саме Прем'єр-Міністр, згідно з Основним Законом України, керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямованою, зокрема, на здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, на розроблення економічного, науково-технічного, соціального і культурного курсу розвитку країни. А розвиток комерції, недержавного сектора народного господарства і є важливою складовою формування змішаної економіки як базису плюралістичної політичної системи.

Державна політика розвитку комерції має ґрунтуватися на взаємодії публічно-правових і приватноправових засад регулювання комерційних відносин. Вона повинна моделювати такий стратегічний курс розвитку цієї форми ділової активності, який би визнавав комерсанта головною діючою фігурою ринкового господарства, законним суб'єктом приватноправових відносин громадянського суспільства.

Основними концептуальними  засадами державної політики розвитку комерції мають бути:

- визначення  права на комерційну діяльність, зокрема, права на ризик своїм  майном як одного з природних  прав людини на вільний розвиток особистості;

- визнання пріоритетного місця та ролі приватної власності і особи (фізичної та юридичної) в ринкових економічних і цивільних правовідносинах;

- визнання рівності суб'єктів права приватної власності з іншими суб'єктами права власності перед законом;

- підхід до держави, з одного боку, як до політичної функції громадянського суспільства, яке повинно здійснювати реальний контроль за діяльністю держави, а з іншого, – як до суб'єкта цивільного права, якщо держава в процесі свого функціонування включається в систему ринкових відносин;

- розуміння закону  як певної функції права і  держави та держави як інструмента  права; 

- усвідомлення  необхідності й міри розмежування і взаємодії приватноправових і публічно-правових засад регулювання комерційних відносин тощо.

Діяльність щодо розроблення і здійснення державної  політики розвитку комерції в Україні, її правового забезпечення необхідно  розглядати не як одноразові заходи публічної  влади, а як постійні функції держави, зокрема, функції Державного комітету України з питань розвитку підприємництва.  
 
 

Список  використаної літератури.

1. Антонюк Н. А. Словник – довідник підприємця. Ринок: економіка. маркетинг. Фінанси. Закони. – Херсон. – 1993. – с.41

2. Единая государственная система делопроизводства: основные положений. – М., 1974. – с.77

3. Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Основи господарського права України. – Київ. – 1998. – с.52-53

4. Ринкова економіка: Словник, під загальною редакцією Г. Я. Кинермана – 2-е видання, доповнене – Київ, Видавництво "Республіка" 1995. – с.183, 304

5. Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринимателя Харьков, "Одиссей". – 1999. – с.12-14

6. Сертифікація в Україні. Нормативні акти та інші документи. – т.1. – Київ. – 1998р. – с.3

7. Сучасний економічний словник під редакцією Райзберга Б. А., – 2-е видання, виправлене – М.: ИНФРА – М. – 1998. – с.35, 157, 260, 348, 377

8. Харитонов Е.О. Гражданское право. Учебно-практический справочник. Харьков, Изд-во "Одиссей". – 1999. – с.374-376

9. Шакун В.І. Правові основи підприємницької діяльності. підручник, Київ. - "Правові джерела". – 1997. – с. 16, 18

10. Абрамов Ю. Во Франции и Голландии есть Госплан // Российские вести. – 1994. – 10 марта. – с.12

11. Бюлетень міжнародних договорів. – 1993. – № 10. – С. 3–5.

12. Грицаенко Л. Предпринимательство в Украине: проблемы государственного регулирования // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1999. – № 7. – с.53

13. Загнитко О. П. Государственный заказ как средство поддержки отечественного товаропроизводителя // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1999р. - №5. – с.14

14. Загнітко О. П. Правові засоби захисту економіки України від конкуренції імпорту // Правничий часопис Донецького держуніверситету. – 1998. - №3. – с.14

15. Кисельова Т. Стандарти в нестандартному житті // Голос Украины. – 1996. – 27 червня. – с.7