Гудвіл та його оцінка у високорозвинених країнах

Міністерство  освіти, науки, молоді і спорту України

Первомайський політехнічний інститут

Національного університету кораблебудування

імені адмірала Макарова 
 
 
 
 

на тему: «Гудвіл та його оцінка у високорозвинених країнах» 

з дисципліни:

«Економічна діагностика»

студентки 55-УЕП групи

Ряднової  Інни     
 
 
 
 
 

Первомайськ

2011

     Однією  із останніх тенденцій вітчизняної  економіки є зростання кількості  угод з придбання та злиття підприємств. Відображення цих процесів в обліку пов’язане з виникненням такого об’єкта обліку, як гудвіл, що становить собою набуті економічні вигоди, не відображені в обліку придбаного підприємства та втілені у нематеріальних чинниках формування ринкової вартості останнього. Гудвіл набуває ознак активу з можливістю його достовірної оцінки лише в разі придбання підприємства як цілісного майнового комплексу. Проте він створюється всередині підприємства впродовж багатьох років на основі знань, зв’язків, сучасних інформаційних, виробничих і збутових технологій та інших чинників його майбутніх конкурентних переваг.

     Перша згадка про гудвіл датується 1571 р. Ця економічна категорія вживається в  юридичній практиці. Саме з юридичної  практики термін «гудвіл» перейшов до бухгалтерської практики, оскільки його було визнано майновим правом і виникла  потреба в його оцінці та прийнятті до обліку. В 1891 р. англійський бухгалтер Ф. Мор запропонував підходи до оцінки гудвілу на основі генерованих ним додаткових доходів [1].

     У вітчизняній практиці термін «гудвіл» вживається під час купівлі-продажу підприємств і дедалі ширше входить у вітчизняну практику. Досить сказати, що він згадується у 38 законодавчих актах України [2]. Проте слід зазначити, що визначення гудвілу, які наводяться у законодавчих та нормативних актах, відрізняються  між собою і в основному  зводяться до визначення його як результату порівняння вартостей, тобто гудвілу, що виникає під час придбання.

     В економічній літературі під гудвілом розуміють сукупність нематеріальних чинників (активів), наявність яких забезпечує конкурентні переваги для підприємств і дає можливість отримувати додатковий дохід [3], тобто переваги, що не відображені в обліку. До основних складових  гудвілу належать технології, ноу-хау, фірмові найменування, компетенція та знання персоналу, бази даних, місце розташування, зв’язки.

     Тобто вважають, що основою гудвілу, що виллється в майбутніх вигодах, є інтелектуальний капітал, який включає:

1. людський капітал, втілений у працівниках у вигляді досвіду та знань, здібностей до нововведень, а також у загальній культурі, філософії фір¬ми, її внутрішніх цінностей, культурі управління. Персонал компанії є складовою гудвілу, оскільки він визначає успішність будь-якого підприємства і впливає на вартість компанії у разі купівлі-продажу;
2. технологічний (структурний) капітал – технічне і програмне забезпечення, патенти, торговельні марки, зв’язки. Вартість структурного капіталу відображують у балансі підприємства у вигляді статей, які зазвичай визначають як капіталізовані витрати на науково-дослідні та конструкторські розробки, або ціну, сплачену за окремі права інтелектуальної власності [2];
3. клієнтський (споживацький) капітал, включаючи ділову репутацію та зв’язки із споживачами, який характеризується такими якостями, як ступінь проникнення, розповсюдження, постійність, упевненість у тому, що споживачі і надалі віддаватимуть перевагу цьому підприємству. Усі ці частини капіталу визначають цінність компанії і значною мірою формують її ринкову вартість. Бі¬льша частина ринкової вартості компанії в сучасній економіці створюється саме завдяки ефективному використанню інтелектуального капіталу.

     Так, вважають, що близько 75 % ринкової вартості компанії Сoca–Cola визначається сукупною вартістю торговельних марок, які їй належать. Коли «Ай-Бі-Ем» поглинула компанію «Лотус» – постачальника комп‘ютерних програм, ринкова ціна останньої перевищила у 15 разів її опубліковану балансову вартість. «Ай-Бі-Ем» заплатила 3,5 млрд дол. за компанію, яка коштувала 230 млн дол., оскільки вона мала великі невітчутні активи – ринок постійних покупців, високий професіоналізм персоналу, новостворені програмні розробки та ін.. У 2005 р. здійснено продаж 93,5 % акцій банку «Аваль» Raiffeisen International Bank Holding за 1,028 млрд дол. Більше ніж 20 % сплаченої суми становить вартість бренду [4].

     Оцінюючи  українські підприємства, потенціальні інвестори і партнери дедалі частіше звертають увагу саме на вартість нематеріальних активів. За даними компанії Ernst & Young, у структурі власності найбільших світових корпорацій (Disney, Microsoft, Nike) невідчутні активи вже становлять понад половину загальної вартості компанії [5]. Особливо це стосується високотехнологічних підприємств. Корпорація Microsoft, маючи ринкову капіталізацію,  в сотні мільярдів доларів, налічує на балансі матеріальних активів всього кілька мільярдів доларів.

     Отже, внутрішньо створений гудвіл стає домінуючим чинником, який покладено в основу ринкової ціни компанії і, подібно до людського капіталу, не може бути визначений калькуляцією об’єктивних вартісних показників.

     За  умов, коли основою оцінки стає навіть не поточна, а потенційна суб’єктивна корисність блага, ціни визначаються не сукупністю окремих чинників, що спостерігаються, а низкою обставин, які неможливо ні прогнозувати, ні схарактеризувати. Відповідно і ризики, які раніше сприймалися як очевидний негатив в умовах індустріального суспільства, нині стають не лише неминучим супутником, а й самим змістом ринкової активності. Внутрішньо створений гудвіл відображує напрацьований потенціал в організації і веденні бізнесу, технологічну культуру, зв’язки та репутацію, тобто сукупність якостей, які  не відображують в обліку.

     За  стандартами обліку оцінити можна  лише гудвіл, який виникає в разі придбання.

     Відповідно  до П(С)БО 19 «Об’єднання підприємств»: гудвіл – це перевищення частки придбання над справедливою вартістю ідентифікованих активів і зобов’язань на дату придбання; справедлива вартість – сума, за якою може бути здійснений обмін активу або оплата зобов’язання в результаті операції між обізнаними, зацікавленими та незалежними сторонами.

     Справедлива вартість – це ринкова вартість підприємства, яка визначається передпродажною оцінкою, і зрозуміло, що вона включає частину внутрішньо створеного гудвілу.

     Щодо  оцінки внутрішнього гудвілу, то це питання  є проблематичним, оскільки за вітчизняними та міжнародними стандартами не визнаються активами більшість складових гудвілу. Так, відповідно до П(С)БО 8 «Нематеріальні активи» не визнаються активами (хоча й пов’язані з майбутніми економічними вигодами), а списуються на витрати звітного періоду, в якому вони були здійснені:

• витрати на дослідження;
• витрати на підготовку та перепідготовку кадрів;
• витрати на підвищення ділової репутації підприємства, на створення торгових марок та ін.

     Отже, ресурси, що становлять внутрішній гудвіл,  у переважній більшості випадків не визнаються активами. 

     На це є такі причини:

1. ділова репутація не є ідентифікованим і контрольованим активом і її вартість неможливо достовірно визначити;
2. знання і кваліфікації персоналу, невіддільні від носіїв (людей), та недостатній контроль за очікуваними економічними вигодами, тобто знання, не офор¬млені юридично, не можуть бути визнані активом;
3. внутрішньостворені назви марок, клієнтів, бази даних не визнаються активами, тому що витрати на їх створення не відрізняються від витрат на розвиток підприємства та оцінити їх неможливо.

     Наприклад, вартість торгової марки Сoca–Cola у  десятки разів перевищує вартість усіх матеріальних активів самої  компанії Сoca–Cola, але до балансу  її не включено.

     З огляду на зазначене вище, сьогодні існує нова тенденція в дослідженнях щодо відображення в обліку розглянутих нематеріальних активів. Деякі автори, ґрунтуючись на вивченні міжнародного досвіду [6; 7] вважають, що невизнання в обліку нематеріальних активів, які втілюють у собі потенційні економічні вигоди, призводить до втрати релевантності бухгалтерської інформації, ознакою якої є постійно зростаюча різниця між балансовою і ринковою вартістю компанії.

     Якщо  наприкінці 70-х років середнє  співвідношення ринкової вартості до балансової становило 0,82, то розвиток високих технологій, зростання інтелектуального потенціалу та інші чинники привели до того, що таке співвідношення до кінця XX ст. зросло удвічі [8].

     Отже, традиційні звіти не надають достовірну інформацію про нематеріальні чинники  цінності компанії, оскільки вони не відображуються в обліку, а інвестиції в них списуються на витрати. 

     Як  наслідок, інвесторам надають консервативні  оцінки поточної вартості підприємства та його здатності до створення багатства  загалом. Тому необхідно забезпечити  бухгалтерській звітності більш надійну інформацію про такі нематеріальні активи. Цього можна досягти розширенням діючої моделі обліку та забезпеченням добровільного розкриття керівництвом ймовірного впливу нематеріальних активів на майбутню дохідність компанії [7].

     Питання полягає у тому, що якщо інвестиції в інтелектуальний капітал є  джерелом майбутніх економічних  вигід, то чому їх не відображувати  в обліку і звітності. Дослідження зарубіжних учених показали, що існує зв’язок між майбутньою прибутковістю та інвестиціями у дослідження, розробки і розвиток. Збільшення вкладень у дослідження і розвиток приводить до збільшення прибутків у найближчі 7 років. Також відмічається зв’язок між ринковою вартістю компаній та інвестиціями в дослідження і розробки та людський капітал. За кваліфікованого менеджменту максимальна сума прибутку від інвестицій у людський капітал майже втричі перевищує прибуток від інвестицій у техніку. Ще Адам Сміт розглядав знання як різновид майна, особливого роду запасу, елемент, який входить до складу основного капіталу та забезпечує дохід і прибутковість поза залученням до обігу та зміни власника.

     Перешкодою  до визнання, попри існування ймовірності  отримання економічних вигід, основних компонентів внутрішнього гудвілу  активами є неможливість достовірного визначення і їхньої вартості.

     Проте за сучасних умов необхідність оцінки внутрішнього гудвілу очевидна, зокрема:

1. В управлінських цілях – для оцінки адекватності діяльності менеджерів та іншого персоналу.
2. З метою оцінки інтелектуального капіталу підприємства.
3. Для визначення передпродажної вартості бізнесу, щоб у ній були враховані названі вище нематеріальні чинники.
4. Під час операцій купівлі-продажу, коли часто звертаються до послуг професійних аудиторських компаній, щоб переконатися у справедливості й обґрунтованості ринкової вартості об’єкта продажу (тобто якщо покупець згоден заплатити за об’єкт певну суму коштів, то чи буде придбаний гудвіл істотно відрізнятись від внутрішньоствореного або, іншими словами, на скільки виправданою є переплата за підприємство).

     Враховуючи  зазначене вище, а також те, що не всі елементи внутрішнього гудвілу  визнаються активами, у світовій практиці склалися певні підходи до методів  розрахунку внутрішньоствореного гудвілу, серед яких можна виділити такі:

1. метод надлишкових прибутків, який використовують під час передпродажної оцінки гудвілу. Він ґрунтується на порівнянні рентабельності чистих активів підприємства з середньою рентабельністю чистих активів на фінансовому ринку або по галузі. Гудвіл в цьому випадку розглядається як актив, не відображений в обліку, але такий, що має таку саму дохідність, що й інші активи;
2. альтернативний метод, який передбачає розрахунок величини гудвілу як різниці між вартістю підприємства з припущенням, що воно має у власності невідчутні активи та використовує їх у діяльності, та вартістю підприємства з припущенням, що воно не є власником тих самих невідчутних активів;
3. метод вартості торговельної марки (дохідний), за яким гудвіл розраховують через дисконтування прогнозованих і постпрогнозованих потоків прибутку, генерованих гудвілом;
4. оцінка гудвілу за допомогою показника ділової активності, для чого до показника середньорічного обсягу продажу застосовують коефіцієнт, який визначають емпірично, виходячи з аналізу угод купівлі-продажу за однорідними підприємствами;
5. залишковий метод, за яким оцінюють вартість придбаного гудвілу за міжнародними та національними стандартами обліку, тобто гудвіл дорівнює різниці вартості придбання і справедливої вартості придбаних чистих активів. За цим методом можна оцінити вартість інтелектуального капіталу як різницю між поточною ринковою капіталізацією та справедливою вартістю матеріальних й ідентифікованих нематеріальних активів;
6. розрахунок коефіцієнта Д. Тобіна, який  відображає співвідношення ринкової вартості компанії та відновлювальної вартості її активів. Високе значення цього показника передбачає, що крім активів, відображених у балансі, компанія володіє іншими невідчутними ресурсами, які дають можливість отримувати високі прибутки.