Трактування поняття депресивного регіону у регіональній науці

1. Трактування поняття депресивного регіону у регіональній науці

Під проблемним регіоном слід розуміти територію, яка в рамках діючих загальноекономічних і правових умов і передумов не в змозі самостійно реалізувати свій конкурентний потенціал на вітчизняному і (або) світовому ринках, і тому потребує державної економічної (перш за все, фінансової) підтримки. Вітчизняна регіональна економіка виділяє такі типи проблемних регіонів: слаборозвинені (відсталі), кризові, прикордонні, депресивні, яким приділяється особлива увага.[1]

Вперше поняття "депресивна територія" було вжито у Великобританії в  міжвоєнний період. Цей термін використовувався, головним чином, стосовно промислових  районів старого освоєння в межах  кам’яновугільних басейнів країни, які  жорстко постраждали від безробіття, викликаного припиненням виробництва  в деяких галузях важкої промисловості.

Зараз у зарубіжній науковій літературі, головним чином, вживається термін "distressed areas", який можна перекласти як "території  в занепаді". Ці території, на думку  експертів, потерпають від таких  негараздів як застарілі, а часом  малопридатні для використання, житлові  фонди та інфраструктура, занедбані  індустріальні майданчики, екологічні проблеми (наприклад, старіння населення, бідність, низькі стандарти стану  здоров`я).

В Україні поняття "депресивна територія" увійшло в науковий обіг у середині 90-х років ХХ століття, що було пов`язано  з активізацією регіональних досліджень. Попри наявність значної кількості  робіт з вивчення депресивних  територій, однозначного тлумачення цього  терміна немає.

Оскільки у даному понятті присутнє слово "депресивний", необхідно  враховувати той сенс, який традиційно в нього вкладався. Так у вітчизняній  і зарубіжній економічній теорії депресія (depression) – "ситуація для  якої характерні падіння виробництва, тенденція до зниження цін і зростання  безробіття…" характеризується кумулятивним процесом, при якому падіння попиту (інвестиційного і споживчого) спричиняє  за собою зниження виробництва і  веде до зменшення використання ресурсів, що в свою чергу підтримує попит на низькому рівні…".

Вчені Л. В. Смірнягін і Г. В. Билов вважають, що "депресивні регіони - території, які сильно і стійко відстають від інших за головними соціально-економічними показниками, зокрема темпами розвитку". Протягом 1991-2001 років, коли темпи розвитку в усіх областях були негативні, як і динаміка основних соціально-економічних показників, до «депресивних» (при трактуванні цієї категорії в розумінні Л. В. Смирнягина і Г. В. Билова) повинні були бути віднесені більшість регіонів України. Це підтверджує і визначення І. Д. Тругеля: "Депресивні регіони – це території, які в даний час відрізняються нижчими, ніж в середньому по країні, показниками соціально-економічного розвитку, але у минулому були розвиненими, а за деякими показниками займали провідне місце в країні[2].

Деякі дослідники трактують поняття "депресивна територія як промисловий  регіон, де відбуваються стагнація  базових галузей економіки (А. М. Новикова, В. Лексин, А. Шведов та ін.). За визначенням А. М. Новикової під "депресивними" слід розуміти промислово розвинену  територію, кризовий стан якої є виявом структурної кризи економіки  та нерівностями розвитку промислового виробництва за галузями та регіонами  України".

На думку Я. В. Шевчука і Ф. Д. Заставного депресивними можуть бути не лише промислові, а й інші типи регіонів (територій), де спостерігається  стагнація економіки, погіршується демографічна ситуація та рівень життя  населення. На необхідності відходу  від переважно індустріальних критеріїв  при визначенні сутності поняття "депресивний  регіон" наголошують також О. І. Шаблій та О. І. Вісьтак.

У Законі України "Про стимулювання розвитку регіонів" наводиться таке визначення депресивності території "… регіон чи його частина (район, місто обласного значення або  кілька районів, міст обласного значення), рівень розвитку якого (якої) за показниками, визначеними Законом є найнижчими серед територій відповідного типу". У статті 9 цього Закону виписані також критерії, згідно з якими  територія власне і визначається депресивною.

У науковій літературі разом з терміном "депресивна територія" для означення  подібних регіонів використовують також  поняття "проблемна територія", "відстала територія", "слаборозвинена територія", "кризовий регіон", і, навіть, "інфарктний регіон". Чіткого  розмежування між ними немає. Одні автори вважають їх синонімами, інші доводять відмінності між ними.

Більш-менш чітке розмежування різних типів проблемних територій міститься  в дослідженні експертів Інституту  реформ. Водночас важко провести чітку  лінію між, наприклад, "проблемними" та "депресивними" територіями. Російський учений І. Д. Тругель сформулювала основні  риси відмінностей між відсталими ти депресивними регіонами.

Характеристики відсталих (слаборозвинених) регіонів: тривала стагнація, низька інтенсивність господарської діяльності, мало диверсифікована галузева структура економіки, слабкий науково-технічний потенціал, низький розвиток соціальної сфери. Характеристики депресивних регіонів: високий рівень накопиченого науково-технічного потенціалу, значна частка у структурі економіки, відносно високий рівень кваліфікації кадрів.

2. Типологія депресивних  територій

Типологія депресивних територій  має важливе науково-прикладне  значення, оскільки дає можливість розробити систему відновлювальних  заходів, конкретизованих відповідно до потреб проблемних територій.

Серед українських дослідників  першим здійснив типологію депресивних  територій В. С. Коломійчук. Він виділив 5 типів адміністративних регіонів: 

1. Адміністративні регіони, території  яких постраждали внаслідок аварії  на Чорнобильській АЕС.

2. Адміністративні регіони, які сильно забруднені в екологічному відношенні, але головні і дуже потужні депресанти розташовані на суміжних територіях.

3. Прикордонні адміністративні  регіони.

4. Депресивні адміністративні райони  у гірській місцевості.

5. Депресивні райони, територія  яких перетворюється на депресивну  лійку через надзвичайно слабкий  розвиток транспортної мережі  та інших елементів опорного  каркасу території.

Класифікація територій для  цілей регіональної політики, проведена  науковцями Інституту реформ, містить  порівняльну оцінку різних проблемних територій України та держав ЄС. Автори виділяють у межах України  промислові, аграрні депресивні регіони, а також міста обласного підпорядкування. 
Практично такі ж типи депресивних територій визначено і Законом України "Про стимулювання розвитку регіонів": регіони; промислові райони; сільські райони; міста обласного підпорядкування.

Досить ґрунтовну класифікацію депресивних територіальних систем зробив Я. В. Шевчук. Вона проведена  з урахуванням кількох ознак, проте визначальним чинником є генезис  депресії. Наприклад, за генезисом вони можуть бути циклічно-депресивними, структурно-депресивними, функціонально-депресивними та залпово-депресивними.

З урахуванням існуючих розробок різних авторів, можна запропонувати таку узагальнюючу дефініцію депресивних  територій країни - це регіони, які  характеризуються низькими показниками  соціально-економічного розвитку, негативною їх динамікою, недосконалою структурою економіки, низькими інвестиційною  діяльністю та рівнем життя населення  і неспроможна забезпечити самовідтворення[2].

3. Проблеми депресивних регіонів на прикладі шахтарських міст Донецької області

Негативні наслідки структурної перебудови вугільної промисловості України  обумовили депресивний стан значної  частини монофункціональних міст Донбасу. Внаслідок закриття вугільних підприємств  у несприятливій ситуації опинилися  середні (Торез, Селідове, Сніжне, Шахтарськ, Слов`янськ) та малі міста (Стаханів, Вугледар, Українськ, Вуглегірськ тощо) із монопромисловою  економікою, де робота на підприємствах  вугільної промисловості складала основу життєдіяльності населення. Що, у свою чергу, значно вплинуло на рівень соціально-економічного розвитку цих регіонів.

Сучасний стан вугільної галузі в Україні залишається незадовільним. На кінець 2010 р. по Донецькій області не працювало близько 5 % підприємств добувної промисловості, найбільша кількість яких розташована у малих та середніх монофункціональних містах області - м. Дзержинськ (20,0 %), м. Селідове (16,7 %), м. Шахтарськ (близько 8 %) та м. Торез (5,6 %)[3].

Органи державної влади промислових  регіонів Донбасу серед основних проблем визначають: дефіцит коштів для створення нових робочих  місць та постійне зростання їх вартості; обмежені можливості працевлаштування працівників, вивільнених з ліквідованих шахт, обумовлені переважно монофункціональним характером економіки міст; занепад  житлово-комунального господарства, спричинений  зростанням рівня покинутих помешкань  та заборгованості по квартирній платі; занепад соціальної та економічної  інфраструктури міст.

Найнебезпечнішими соціальними проблемами депресивних регіонів, обумовленими реструктуризацією вугільної галузі, є:

• незадовільний соціальний захист вивільнених працівників;
• високий рівень безробіття, недостатня кількість нових робочих місць та дефіцит коштів на їх створення, звільнення працівників без подальшого працевлаштування;
• невиплати при звільненні вихідної допомоги, низький рівень заробітної плати та наявність заборгованості із заробітної плати;
• бідність та незадоволення більшості соціальних потреб населення малих та середніх шахтарських міст Донбасу;
• неврегульованість питань передачі об’єктів житлово-комунальної та соціально-культурної сфери, що належать ліквідованим шахтам;
• незадовільний стан житлово-комунального господарства та соціальної інфраструктури міст;
• вкрай несприятливі побутові умови шахтарів та членів їх сімей, вкрай погане медичне обслуговування;
• незадовільний екологічний стан навколишнього середовища.

4. Регулювання проблем депресивних районів

Виникнення та поширення соціальних проблем депресивних регіонів Донбасу було обумовлено послабленням державного регулювання вугільної галузі на початку 90-х рр. Їх подальше загострення було спричинено ліквідацією вугільних підприємств, яка серед напрямів реструктуризації, визначених Указом Президента України № 116/96 від 07.02.1996 р. "Про хід реструктуризації вугільної галузі", у Донбасі отримала найбільший розвиток. Ліквідація вугільних підприємств здійснювалася високими темпами, не супроводжувалася прогнозними розрахунками соціальних наслідків масового вивільнення працівників та не мала відповідних механізмів розв’язання соціальних проблем. Фінансування необхідних соціальних витрат здійснювалось несистематично та в умовах недостатності коштів[4].

Важливим кроком щодо урегулювання соціальних проблем ліквідації вугільних  підприємств стало прийняття 06.10.1999 р. Гірничого Закону України, яким визначена  обов’язковість затвердження проекту  ліквідації гірничого підприємства одночасно з комплексним планом соціального захисту працівників, що вивільняються, та розвитком соціальної інфраструктури шахтарських поселень. Закон також гарантує працівникам  гірничих підприємств, що підлягають ліквідації, пільгові умови щодо працевлаштування на новостворених діючих підприємствах  незалежно від форм їх власності; професійну перепідготовку та соціальні  гарантії, передбачені іншими законами України. Але більша частина положень Закону залишається декларативною, не реалізується на практиці та, відповідно, не поліпшує соціального становища  працівників вугільної промисловості.

Проектом Закону України "Про  особливості розвитку та приватизації шахт вугільної промисловості України", розробленим на виконання чинної Концепції розвитку вугільної галузі, зберігається спрямованість державної  промислової політики на недопущення  неконтрольованих соціально-економічних  процесів їх ліквідації. Законопроект визначає це як обов’язок покупця  вугільних шахт, механізмом виконання  яких є штрафи і пільги при змінах чисельності працівників на приватизованих шахтах.

У сучасній економічній ситуації наша країна має враховувати європейський досвід подолання соціальних проблем депресивних регіонів. Доцільність та необхідність використання європейського досвіду вирішення соціальних проблем депресивних регіонів обумовлена такими факторами:

• прагненням України інтегруватися у європейський соціально-економічний простір та необхідністю у зв’язку з цим адаптації загальних принципів державної регіональної політики, у межах якої здійснюється підтримка депресивних регіонів, до вимог ЄС;
• накопиченим позитивним досвідом ефективного вирішення специфічних соціальних проблем промислових регіонів при здійсненні реструктуризації вугільної галузі в країнах ЄС та схожістю соціальних проблем реструктуризації вугільної галузі і тотожністю механізмів їх вирішення незалежно від країни.

Для залучення інвестицій у пріоритетні  галузі економічної діяльності для  вирішення соціально-економічних  проблем депресивних регіонів впроваджуються спеціальні режими інвестування. Було створено спеціальні економічні зони "Азов" та "Донецьк", та виділено території пріоритетного розвитку в Донецькій області. Але надання  пільг для прискорення розвитку регіонів через створення Спеціальних  економічних зон та територій  пріоритетного розвитку досі не дали очікуваних результатів, а самі СЕЗ  та ТПР у залученні інвестицій різняться між собою в десятки  і більше разів.