Структура суб'єктів соціальної політики

     Структура суб'єктів соціальної політики досить складна. До головних суб'єктів соціальної політики належать: людина (особистість), держава, суспільство, політичні партії, громадські організації. Сюди варто  віднести і деякі інші суб'єкти, які  функціонують на самодіяльних засадах  або входять асоційовано до вже  відомих інститутів.

     Усі ці суб'єкти мають неоднакові можливості, масштаби, глибину, способи та засоби впливу на об'єкти і розвиток соціального  буття; вони характеризуються різноманітною  юридичною та економічною діяльністю, мають різне суспільне призначення, потребують оптимального співвідношення між складовими соціальної політики й узгоджених зусиль як державних  структур, політичних сил, підприємницьких  організацій, трудових колективів, так  і окремих політиків і лідерів.

     Одним з головних суб'єктів соціального  розвитку та творення соціальної політики є людина, особистість, індивідуальність, і суспільний прогрес відбувається лише тоді, коли людина з об'єкта соціальної політики та соціальної безпеки перетворюється на суб'єкт, що самореалізує свій багатий соціальний потенціал.

     Основним  суб'єктом, що координує усі сфери  соціальної політики, виступає соціальна  держава, найважливішими регулятивними  функціями якої є:

     - відмова від уніфікованості, шаблонування  та оперативного втручання в  виконання соціальних програм;

     - використання диференційованих  підходів, урахування унікальності, неповторності шляхів розв'язання  проблем, ситуацій і суперечок  у соціальній сфері;

     - випередження проявів деструктивного  та неефективного перебігу певних  соціальних процесів та явищ;

     - створення умов, необхідних для  розвитку та реалізації особистісного  потенціалу людини.

     Суспільство — це організована соціальна спільнота, яка характеризується високим ступенем єдності, усвідомленням своєї відмінності  від інших спільнот такого типу, значним взаємовпливом між членами, що формує певні сприятливі соціальні стандарти.

     Найвищим  ступенем розвитку суспільства є  громадянське суспільство, яке спільно  з державою налагоджує розвинені  правові відносини; це суспільство  рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але активно взаємодіє  з нею заради спільного блага. У громадянському суспільстві система  зв'язків і взаємовідносин усіх елементів  забезпечує їхню взаємну контрольованість. Державні органи реагують на запити і  потреби соціальних груп, видають  законодавчі акти та забезпечують їх виконання, стежать за порядком у  суспільстві, запобігають виникненню соціальних конфліктів. Важливою ознакою  громадянського суспільства є його діалогічність, а не монологічність і, тим більше, не диктатура.

     Чільне  місце серед суб'єктів соціальної політики посідають політичні партії та рухи (політичні формування). Це зумовлено  ефективними принципами їхніх партійних  програм, зв'язками та близькістю до народу, його потреб, залученням членів суспільства  до вдосконалення соціального буття  загалом і соціальної політики зокрема. Політичні партії та рухи здатні найбільш повно консолідувати суспільство  відносно певних соціальних цінностей  та загальнонаціональних ідей. Для  політичних платформ партій властиві плюралізм, розмаїття ідей і принципів, але є ідеї, які поділяють більшість  партій. Це ідеї єдності суспільства, соціального миру, соціальної безпеки  людини і суспільства.

     За  сучасних економічних умов українська держава часто "уникає" розгляду широкого кола питань, що стосуються життя  знедолених, у тому числі неповносправних, залишаючи за собою переважно лише функцію їхнього соціального захисту. Тому особливо зростає роль громадських організацій, асоціацій та мікрогруп громадян, зокрема тих, що об'єднують представників різних об'єктів соціальної політики і забезпечують неухильність соціальних процесів. Причому, чим численніше чи дієвіше об'єднання, тим складніше маніпулювати окремими членами суспільства, а з окремими індивідами зробити це надто просто. Наявність громадських об'єднань є реальною ознакою здатності суспільства до самореалізації за складних соціально-політичних умов.

     До  важливих чинників, що обумовлюють  особливості господарського розвиту  територій, характер регіонального  розподілу праці та спеціалізацію  регіональних господарських комплексів, належить природно-ресурсний потенціал  регіону. Українська держава має  значний природно-ресурсний потенціал  та сприятливі природно-кліматичні умови  для проживання та господарської  діяльності. У той же час, ці ресурси  розташовані вкрай нерівномірно, окремі території мають різне  антропогенне навантаження та різний рівень забруднення навколишнього  середовища. Світова фінансово-економічна криза негативно відбилася на соціально-економічному житті регіонів України, суттєво поглибила чимало проблем держави та ще більше позначила  регіональну диспропорцію розвитку. На цьому тлі виникла нагальна потреба у перегляді основ  регіональної, у т.ч. соціальної політики, з огляду на реальне соціально-економічне становище. Нова регіональна політика України повинна не ігнорувати вдосконалення  всієї системи територіальної організації, коли мова повинна йти про вузли  ринкової інфраструктури і технополіси, які об'єктивно тяжіють до найбільших наукових, освітніх, адміністративних і культурних центрів. Регіоналізація, перш за все, передбачає поступове перенесення центру тяжіння реформ до регіонів і формування при цьому необхідної правової, організаційної, наукової бази. Цей процес включає орієнтацію на потреби особистості, які реалізовуються в конкретній соціальній сфері; формування єдиного соціально-економічного простору регіону; врахування конкретних регіональних особливостей при визначенні сфер і напрямів діяльності всіх структурних елементів соціальної системи.

     Характерним показником, який відображає реальне  соціально-економічне становище в  Україні є демографічний. На 1 січня 2011 р. в Україні проживало 45778,5 тис. осіб [2]. Упродовж 2010 р. чисельність населення зменшилася на 184,4 тис. осіб, або на 4,0 особи в розрахунку на 1000 жителів. Чисельність населення зменшилася виключно за рахунок природного скорочення (200,5 тис. осіб), водночас зафіксовано міграційний приріст населення (16,1 тис. осіб). Порівняно з 2009 р. обсяг природного скорочення збільшився на 6,3 тис. осіб, або з 4,2 до 4,4 особи в розрахунку на 1000 мешканців. Народжуваність у 2010 р. зменшилася порівняно з  2009р. з 11,1 до 10,8 народжених у розрахунку на 1000 жителів, а смертність – з 15,3 до 15,2 особи. Загалом по Україні спостерігається зменшення населення (- 0,36% протягом року). Лише 5 регіонів України (м. Київ, м. Севастополь, Закарпатська, Рівненська, Чернівецька області) мають незначний приріст населення, в решті областей спостерігається зменшення населення. Найгірші показники мають Чернігівська (- 0,95 %), Сумська (- 0,84%) та Луганська (- 0,81%) області, де відсоток приросту (зменшення) населення вдвічі нижчий за середній по Україні.

     Зауважимо, що окремі регіони вкрай відрізняються  за соціально-економічними показниками. Одним із основних індикаторів соціального  розвитку регіону є показники  нарахованої заробітної плати, яка  залишається для більшості населення  основним джерелом доходів. Так, диференціація  заробітної плати між м. Києвом (найвищий показник – 3600 грн.) та Тернопільською областю (1762 грн.) на листопад 2010 р. сягнула 2,04 рази. Загалом по Україні 2010 р. середньомісячна  заробітна плата склала 2239 грн. Варто  зазначити, що лише 5 регіонів України (м. Київ, Київська, Донецька, Дніпропетровська та Луганська області) мають означені показники вище середнього. Тобто, переважна  більшість населення регіонів країни отримують заробітну плату нижче  за середній по країні. Найнижчий рівень заробітної плати спостерігався  у Тернопільській, Волинській, Чернігівській  і Херсонській областях, та не перевищував 78,0% від середнього по економіці 

     Зрозуміло, що якість життя населення обумовлює, окрім доходів, ще ціла низка чинників. Це стосується таких складових, як соціальний захист, житлово-комунальне обслуговування, підтримка малозабезпечених родин, рівень водопостачання та якості питної води, захищеність громадянина в  державі (рівень злочинності, корупції, порушення прав та свобод людини та громадянина), соціальні проблеми (алкоголізм, наркоманія), екологічна ситуація, забезпеченість житлом тощо. Але все ж таки ключовим показником добробуту населення  виступає рівень доходу. У середньому по Україні в структурі доходів близько 60,0% припадає саме на заробітну плату. Згідно з даними Державного комітету статистики України за станом на вересень 2010 р. (інші дані знаходяться на стадії обробки та формування) частка працівників, яким нарахована заробітна плата нижче прожиткового мінімуму для працездатної особи у середньому по Україні склала 7,9%. У той же час є низка проблемних регіонів за цими показниками. Зокрема, лише 7 регіонів України мають показники нижче за середній по країні. Так, частка відповідної категорії зайнятих у мм. Київ та Севастополь, а також у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Київській та Запорізькій областях складає нижче за 7,9%. У той же час решта (20 областей) мають значно гірші показники. Зокрема, понад 10,0% від усіх зайнятих у таких областях, як Івано-Франківська, Хмельницька, Одеська, Житомирська, Вінницька, Чернівецька, Чернігівська, Тернопільська та Волинська отримують заробітну плату, нижчу за прожитковий мінімум для працездатної особи. Найгірші показники мають Тернопільська (12,0) та Волинська (14,3%) області [2].

     Значно  погіршує рівень життя населення  невиплата заробітної плати. Так, згідно з даними Державного комітету статистики України впродовж 2010 р. загальна сума заборгованості з виплати заробітної плати зменшилася на 17,3%, або на 255,3 млн. грн., і на 1 січня 2011 р. склала 1218,1 млн. грн., що дорівнює 4,3% фонду оплати праці, нарахованого за грудень 2010 р. Зменшення загальної суми заборгованості відбулося головним чином завдяки погашенню боргів працівникам економічно активних підприємств. Упродовж 2010 р. заборгованість перед працівниками цієї категорії підприємств скоротилася на 32,4% (на 309,6 млн. грн.) і на 1 січня 2011 р. становила 646,4 млн. грн. [2]. Серед видів економічної діяльності найвагоміше зменшення суми невиплаченої заробітної плати зафіксовано на економічно активних підприємствах промисловості (на 153,0 млн. грн.), здебільшого за рахунок підприємств із виробництва транспортних засобів та устаткування (на 26,2 млн. грн.), хімічного виробництва (22,0 млн. грн.), металургійного виробництва та виробництва готових металевих виробів (на 19,1 млн. грн.), виробництва електричного, електронного та оптичного устаткування (на 18,4 млн. грн.), а також будівництва (на 68,9 млн. грн.), транспорту та зв’язку (на 43,8 млн. грн.). Зменшення суми боргу перед працівниками економічно активних підприємств спостерігалося у 24 регіонах, при цьому найвагоміше – у Дніпропетровській (на 42,1 млн. грн.), Донецькій (на 34,3 млн. грн.), Львівській та Житомирській (на 25,6 млн. грн.), Луганській (на 22,9 млн. грн.) областях і м. Києві (на 31,5 млн. грн.). Чисельність працівників економічно активних підприємств, яким вчасно не виплачено заробітну плату, упродовж 2010 р. зменшилася майже вдвічі й на 1 січня 2011 р. становила 185,1 тис. осіб, або 1,7% від загальної кількості штатних працівників. Кожному із зазначених працівників не виплачено в середньому 3493 грн., що на третину більше від середнього розміру заробітної плати за грудень 2010 р. Однак загалом, протягом усього 2010 р. спостерігалася позитивна тенденція щодо зменшення заборгованості із заробітної плати по всім регіонам України та по країні в цілому.

     Серйозне  занепокоєння викликає ситуація з безробіттям. Так, за офіційними даними Держкомстату України, кількість незайнятих громадян, які перебували на обліку в державній  службі зайнятості, на 1 січня 2011 р. становила   585,6 тис. осіб, (1,8 % населення працездатного віку) або третину всіх безробітних працездатного віку, визначених за методологією МОП. Характерно, що зростання обсягів зареєстрованого безробіття (на 1,3–25,9%) протягом 2010 р. спостерігалося в усіх регіонах. Найвищий рівень спостерігався в Полтавській області (2,9%), а найнижчий – у м. Києві (0,3%). Із 74,0 тис. вільних робочих місць (вакантних посад) 48,1% передбачалося для робітників, 36,4% – для службовців, решта – для осіб, які не мають професійної кваліфікації. У регіональному розрізі зберігається суттєва диференціація зазначеного показника: від 3 осіб у м. Києві до 618 осіб у Хмельницькій області. Із січня 2011 р. у сфері розрахунку рівня безробіття Державна служба зайнятості України перейшла на методологію МОП, згідно з якою до обліку беруться особи у віці 15-70 років (зареєстровані та незареєстровані в Державній службі зайнятості), які одночасно відповідають трьом умовам: не мали роботи (прибуткового заняття); активно шукали роботу або намагались організувати власну справу впродовж останніх 4-х тижнів, що передували опитуванню; готові приступити до роботи упродовж двох найближчих тижнів. Можна припустити, що протягом 2011 р. частка осіб, які офіційно матимуть статус безробітних виросте на декілька відсотків.

     Одним із характерних показників добробуту  населення є рівень оплати житлово-комунальних  послуг. Згідно з даними Держкомстату України протягом 2010 р. середній показник оплати послуг ЖКГ склав 96,6% нарахованих  за цей період сум. Населенням країни сплачено за житлово-комунальні послуги, включаючи погашення боргів попередніх періодів, 30,1 млрд. грн. Зазначимо, що лише 17 регіонів України мають означені показники вище за середній по країні. Водночас населення таких областей, як Тернопільська, Донецька, Чернівецька, Харківська, Луганська, Волинська, Запорізька, Дніпропетровська, Закарпатська оплачують послуги ЖКГ нижче за середній по країні. Найгірший показник зафіксовано у м. Севастополі (73,5%)

     Зазначимо, що регіональна диференціація соціально-економічного розвитку регіонів України обумовила  прийняття відповідних рішень, спрямованих  на вирівнювання бюджетів. Історично  склалося так, що рівень соціально-економічного розвитку регіонів України залишається  вкрай диференційованим внаслідок  суттєвих територіальних розбіжностей у розподілі та використанні ресурсного потенціалу, високого рівня концентрації основних виробничих фондів у межах  окремих, більш розвинених східних  регіонів. Саме з метою економічного оздоровлення регіонів і були запроваджені так звані дотації вирівнювання – суми грошових коштів, які виділяються  з бюджетів вищого рівня до бюджету  нижчого рівня та носять цільове  призначення. На сьогодні в Україні  здійснюється бюджетне регулювання, тобто  щомісячний перерозподіл загальнодержавних  централізованих коштів між різними  ланками бюджетної системи з  метою збалансування бюджетів на рівні, необхідному для ліквідації активного дефіциту та виконання  місцевими органами власних функцій. Дотації вирівнювання визначаються як перевищення витрат, перелік яких визначено Бюджетним кодексом, та які розраховуються з використанням  фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів.

     Формула розподілу обсягів міжбюджетних трансфертів, визначених Бюджетним  кодексом, затверджується Кабінетом  Міністрів України і повинна  враховувати такі параметри:

• фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів до них;
• чисельність мешканців та чисельність споживачів соціальних послуг;
• індекс відносної податкоспроможності певного міста, району;
• прогнозний показник "кошика" доходів бюджетів місцевого самоврядування для бюджетів мм. Києва та Севастополя, міст республіканського підпорядкування АР Крим та міст обласного підпорядкування, прогнозу доходів, визначених Бюджетним кодексом – для районних бюджетів;
• коефіцієнт вирівнювання.