Специфiка банкiвського забезпечення зовнiшньоекономiчної дiяльностi в Українi

Міністерство освіти та науки України

Київський національний торговельно-економічний університет

Факультет ресторанно-готельного та туристичного бізнесу

Реферат

з дисципліни  “Основи зовнiшньоекономiчної дiяльностi”

на тему :

“Специфiка банкiвського забезпечення зовнiшньоекономiчної дiяльностi

в Українi ”

Студентки

3 курсу 6 групи ФРГТБ

денної  форми навчання

Київ 2010

             Основою ЗЕД, одним із найбільш важливих її напрямків, є організація банківського забезпечення розрахункових відносин у зовнішньоекономічній діяльності підприємств. Взагалі, необхідно відмітити, що процеси, які пов’язані з визначенням шляхів можливого банківського обслуговування розрахункових відносин, базуються на багатоваріантності, альтернативності та ризикованості. Суб’єкти господарювання, які намагаються здійснювати діяльність на зовнішніх ринках, постійно стурбовані оцінкою того, яким чином, використовуючи мінімальну кількість ресурсів, досягти максимально прийнятного результату і звести ризик до найменшого рівня.
Саме тому визначення серед різноманітності банківських інструментів того, який в конкретно заданій ситуації може забезпечити найбільшу ефективність, вимагає постійної уваги до змін у ринковій кон’юнктурі.

Це, в свою чергу, потребує від підприємства створення фінансового механізму, спрямованого на пошук оптимального вибору, який розрахований як на самостійні дії суб’єкта господарювання, так і на залучення кваліфікованої допомоги з боку банків. Останні, виступаючи посередниками при здійсненні багатьох операцій суб’єктів ЗЕД, мають у своєму розпорядженні дійові рішення по їх проведенню. Тісна взаємодія з банками стає одним з ключових моментів діяльності підприємств.
          Однією з найбільших проблем українських підприємств залишається недостатня обізнаність про весь спектр можливостей щодо банківського забезпечення розрахункових відносин в межах світового ринку. Зокрема, мало хто використовує найновіші послуги, такі як міжнародний факторинг, форфейтинг, віддаючи перевагу традиційним комерційним та банківським кредитам, які тією чи іншою мірою, звичайно, можуть забезпечити як короткострокові, так і довгострокові потреби контрагентів. Але підприємства розвинутих країн, застосовуючи такі фінансові інструменти, як синдиковане кредитування, міжнародний лізинг, послуги з експортного кредитування тощо, мають значні конкурентні переваги перед вітчизняними підприємствами.

          Розрахункове та кредитне обслуговування суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснюється на території України банком для зовнішньоекономічної діяльності України і уповноваженими комерційними банківськими та кредитними установами, а також іноземними і міжнародними банками, зареєстрованими у встановленому порядку на території України. Кредитування зовнішньоекономічних операцій у діючій на території України валюті та в іноземній валюті здійснюється на основі домовленості та на умовах, погоджених між кредиторами та одержувачами кредитів у кредитних угодах .Розрахункові кредити банків, які видаються суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності за спеціальним кредитним (позичковим) рахунком у діючій на території України валюті для покриття коштів, що тимчасово вилучаються з обігу, забезпечуються товарно-матеріальними цінностями, розрахунковими, транспортними та/або товаросупровідними документами.

          Всі інші кредити, крім розрахункових, забезпечуються майном, що належить на праві власності боржнику, та/або його немайновими правами.
Державне кредитування суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та гарантування державою комерційних кредитів, що надаються цим суб’єктам, в Україні здійснюються через банк для зовнішньоекономічної діяльності   України та інші уповноважені банки.  Умови державного кредитування та гарантування державою комерційних кредитів визначаються кредитними угодами (договорами), що укладаються між відповідними суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та банком ЗЕД України.Рішення про надання державних кредитів та гарантій приймається банком для зовнішньоекономічної діяльності України в межах лімітів державного кредитування зовнішньоекономічної діяльності у діючій на території України валюті та в іноземній валюті за поданням суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та за результатами експертної оцінки техніко-економічного обгрунтування об’єкта кредитування та умов окупності кредитів. Банк для зовнішньоекономічної діяльності України повинен повідомити про своє рішення подавця заявки на державний кредит (державну гарантію комерційного кредиту) у місячний строк з дня подання зазначеної заявки.

В разі відсутності вищезазначеної експертної оцінки об’єкта кредитування відмова у державному кредитуванні(гарантуванні державою комерційного кредиту)суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності з підстав недоцільності не дозволяється.
Розмір державного кредиту (державної гарантії комерційного кредиту), що надається у діючій на території України валюті та/або в іноземній валюті одному суб’єкту зовнішньоекономічної діяльності протягом одного року, не може перевищувати 5 процентів від відповідних річних лімітів державного кредитування зовнішньоекономічних операцій.
Банки здійснюють міжнародні розрахунки за дорученням своїх клієнтів-підприємств та організацій — учасників зовнішньоекономічної діяльності в трьох загальноприйнятих формах: банківський переказ, інкасо, акредитив.

Форми, що застосовуються в міжнародних розрахунках, розрізняються за ступенем участі банків в їх проведенні: мінімальна частка участі банків при банківському переказі (виконання платіжного доручення клієнта), більша — при інкасо (контроль за передачею, пересилкою товаросупроводжувальних документів та видачею їх платнику відповідно до інструкцій довірителя) і максимальна частка участі банків при акредитиві (надання бенефіціару платіжного зобов'язання, що реалізується при виконанні останнім основних умов, що містяться в акредитиві). Відповідно зростає забезпечення платежу для бенефіціара, мінімально — при банківському переказі за фактично поставлений товар, максимально — при акредитиві, який по суті є грошовою гарантією оплати відвантаженого товару банком, що відкрив акредитив.

           В банківській практиці промислово розвинутих країн найбільш розповсюдженими способами банківського забезпечення є гарантія чи порука третьої сторони, переуступка контрактів, переуступка дебіторської заборгованості, товарні запаси, нерухоме майно, цінні папери, дорогоцінні метали. Українські банки навпаки надають перевагу заставі майна, поручительству третьої особи, стягненню пені і штрафів, переуступці на користь банку вимог і рахунків позичальника третій особі, страхуванню відповідальності позичальника.

           Зазвичай фінансування зовнішньоторговельних операцій прямо або опосередковано здійснюється комерційними банками, а експортер (або імпортер) виступає ініціатором і є особою, яка відповідає за своєчасне погашення кредиту і пов´язаних із цим витрат.

Найпоширенішими формами банківського кредитування ЗЕД є факторинг та форфейтинг.
Факторинг — це комісійно-посередницька діяльність, пов´язана з поступленням банкові клієнтом-постачальником не-оплачених платежів-вимог (рахунків-фактур) за поставлені товари, виконані роботи, послуги і, відповідно, права одержання платежу за ними, тобто з інкасуванням дебіторської заборгованості клієнта (одержанням коштів за платіжними документами). Поняття факторингу невіддільне від поняття товарного кредиту, тому що факторинг являє собою насамперед систему фінансового та організаційного забезпечення товарного кредиту. Але ця діяльність не повинна ідентифікуватися зі стягненням заборгованості, коли мова йде про прострочені платежі, які можуть бути сумнівними або безнадійними.

У факторингових операціях беруть участь три сторони: факторинговий відділ, який купує рахунки-фактури своїх клієнтів; клієнт (постачальник товару, кредитор), який укладає угоди з факторинговим відділом; підприємство (позичальник) - покупець товару

Мета факторингу — усунення ризику, що є невід´ємною частиною будь-якої кредитної операції. Особливо широко факторинг почав застосовуватися у практиці комерційних банків в останні десятиліття.
Банк стає власником неоплачених платіжних вимог і бере на себе ризик їх несплати, хоча кредитоспроможність боржників попередньо перевіряється. Відповідно до договору банк зобов´язується сплатити суму переданих йому платіжних вимог незалежно від того, чи сплатили свої борги контрагенти-постачальники. В цьому і полягає відмінність між факторингом та банківською гарантією. При банківському гарантуванні банк зобов´язується у разі несплати клієнтом у термін належних сум здійснити платіж за свій рахунок. Метою ж факторингового обслуговування є негайне інкасування коштів (або одержання їх на визначену у факторинговому договорі дату) незалежно від платоспроможності платника.

Вартість факторингу вища на 5—20 % за звичайну банківську позику чи банківську гарантію, оскільки включає не тільки оплату кредиту, але і ціну інших послуг. Джерелами формування коштів для факторингу є власні кошти банку (прибуток, фонди), залучені і позичкові кошти.
Факторингові компанії, які зазвичай є структурними підрозділами комерційних банків, крім власне факторингу, надають ще низку сервісних послуг, таких як ведення бухгалтерського обліку для підприємств-клієнтів, аудит, підготовка статистичних звітів тощо.

Слід також враховувати, що факторинговому обслуговуванню не підлягають:
— підприємства з великою кількістю дебіторів, заборгованість кожного з яких виражається невеликою сумою;
— підприємства, що займаються виробництвом нестандартної або вузькоспеціалізованої продукції;
— будівельні й інші фірми, що працюють із субпідрядниками;
— підприємства, що реалізують свою продукцію на умовах післяпродажного обслуговування, або практикують компенсаційні (бартерні) угоди;
— підприємства, що укладають зі своїми клієнтами довгострокові контракти і виставляють рахунок після завершення відповідних етапів робіт або до здійснення поставки (авансові платежі);
—приватні особи.
Факторинг передбачає постійні відносини між банком і постачальником, оскільки вимагає нагляду і контролю за фінансовим становищем   постачальника, а також платоспроможністю покупців. Як правило, у факторингових операціях беруть участь чотири сторони:
— експорт-фактор, тобто факторингова компанія (або факторинговий відділ банку),що купує рахунки-фактури в експортерів;
— імпорт-фактор, тобто факторингова компанія (або факторинговий відділ банку) в країні імпортера;
— клієнт (постачальник товару, кредитор) — промислове або торгове підприємство, що уклало угоду з факторинговою компанією;
— покупець — імпортер товару.
У міжнародній торгівлі застосовуються чотири моделі факторингу: двофакторний; прямий імпортний; прямий експортний; "бек-ту-бек" (back-to-back).

           Операцією, подібною до факторингу, є   форфейтинг — одна з форм короткострокового й середньострокового кредитування зовнішньоторговельних угод у формі придбання банком платіжних зобов´язань, поданих у формі векселів, без права зворотної вимоги до продавця. На відміну від факторингу форфейтинг виключає регрес до експортера. Основними учасниками такої угоди є продавець (експортер, який приймає векселі в оплату вартості поставлених товарів і звільняється від усіх ризиків, пов´язаних з отриманням платежу за векселями), а також покупець (імпортер), форфейтер (покупець векселя чи той, хто здійснює плату за векселем при кредитуванні у формі форфейтинга) і гарант.
При форфейтуванні продавець вимоги, наприклад, переказного векселя, захищає себе від будь-якого регресу (регрес — зворотна вимога відшкодування сплаченої суми) включенням до індосаменту слів "без обороту". Продавцем векселя, що фор-фейтується, зазвичай є експортер; він акцептує його як платіж за товари чи послуги і прагне передати всі ризики і відповідальність за інкасування форфейтера (тобто банк, що обліковує векселі) в обмін на негайну оплату готівкою. Форфейтер, придбавши платіжні зобов´язання, відмовляється від свого права висувати зворотні вимоги до будь-якого з попередніх власників зобов´язання.
Предметом угоди форфейтування є дебіторська заборгованість покупців товарів, як правило, у формі переказних чи простих векселів. Використання векселів як форфетованих платіжних зобов´язань зумовлене їх широким застосуванням у кредитуванні торговельних операцій, простотою оформлення, уніфікованістю й стандартизованістю вексельного обігу в більшості країн світу. Рахунки дебіторів і розстрочки платежів, які використовуються при акредитивній формі розрахунків, також можуть бути предметом угоди форфейтування, але ці документи застосовуються значно рідше.Основною вадою форфейтигу у світовій банківській практиці є його вартість -це досить дорогий вид банківських послуг, що витікає з ризикованості цієї операції для форфейтера. Вадами форфейтингу можуть бути будь-які причини, через які експортер не знайде банк, який би діяв у ролі форфейтера через незадовільну кредитоздатність покупців; обмеження уряду на платежі за кордон; нестачу резервів іноземної валюти; відмову покупців виконати платіж за товари тощо.
             У сучасних умовах в Україні немає обставин, які сприяли б застосуванню такої сучасної форми кредитування експорту, як форфейтинг. Залишається сподіватись, що українські підприємства нарощуватимуть свій потенціал, набуватимуть конкурентоспроможності, а українські банки на основі цього надаватимуть у майбутньому новий для нашої країни вид банківського кредитування - форфейтування, що широко використовується у зарубіжній банківській практиці для експортерів.