Поняття робочого часу

Обов'язковою  умовою трудових відносин є тривалість робочого часу, тобто часу, протягом якого працівник відповідно до законодавства, колективного договору, угоди про  працю і правил внутрішнього трудового  розпорядку повинен перебувати у  визначеному йому місці і виконувати роботу, яка йому доручається.

Робочий час в історії

Як  відомо, ні рабовласницький, ні феодальний устрої не мали законодавчого обмеження  робочого часу, оскільки носій робочої  сили був разом з іншими знаряддями виробництва об'єктом власності.

Норми права, спрямовані на деяке регулювання  тривалості робочого часу, пов'язані  з розвитком капіталістичного способу  виробництва на початку XIX ст. Але  ще в умовах феодального суспільства  в Англії, що була піонером розвитку капіталістичного виробництва, з'явилися  перші законодавчі акти (в 1349, 1496 та 1582 pp.), якими встановлювався 13-годинний мінімальний робочий день. Здійснювалося  обмеження не максимальної, а мінімальної  тривалості робочого часу.

В дореволюційній Росії по суті не було законодавства  про обмеження робочого часу аж до 1897 р. Щоправда, деяка регламентація  робочого часу вводилась указом Петра  І від 5 квітня 1722 р. В § 32 глави XII цього указу говорилось, що в період з 10 березня по 10 вересня бити в  дзвін на роботу вранці за годину до сходу сонця, а ввечері з роботи — через годину після його заходу, за календарем (тобто бити в дзвін  вранці — о 4,5 години, а ввечері  — о 7 годині).

Навесні 1896 р. відбувся перший масовий страйк пітерських ткачів, які заявили вимоги про обмеження робочого часу. В  січні 1897 р. масовий страйковий рух  повторився з тими ж вимогами. Царський уряд відчув загрозу своєму існуванню  і був змушений видати закон від 2 червня 1897 р. «Про скорочення робочого дня на фабриках і заводах і  про встановлення святкового відпочинку». Законом встановлювався робочий  день тривалістю в 11,5 години на добу.

Після прийняття цього закону становище  трудящих не поліпшилось, оскільки загальна кількість робочих годин на рік  збільшилась за рахунок зменшення  кількості святкових днів.

Лютнева революція в Росії 1917 р. не вирішила питання про обмеження тривалості робочого дня. Діяльність Тимчасового  уряду по введенню восьмигодинного  робочого дня звелася до того, що в особливому комітеті міністерства праці було тільки обговорено, але  без будь-яких наслідків, питання  про порядок роботи по створенню  такого законодавства.

Після більшовицького перевороту першим законодавчим актом про працю був декрет від 29 жовтня (11 листопада) 1917 р. «Про восьмигодинний робочий день». Цей декрет став прикладом  для революційне настроєних мас  у деяких країнах Європи, де також  був уведений восьмигодинний робочий  день (Німеччина, Австрія, Фінляндія, Англія, Італія).

В Україні  Центральною Радою 25 січня 1918 року був  прийнятий і ухвалений Закон  про восьмигодинний робочий день. Закон прийнятий «в відміну та поправку» статей 64, 65, 68-70, 72-75 та 193-201 Устава о промышленном труде. Закон  поширювався на всі підприємства, в яких прикладається наймана  праця, незалежно від розміру  цих підприємств, так і від  того, кому вони належать.

Робітничим  часом або часом робочих годин  на добу вважається той час, в який згідно умові найму (статті 48, 60, 96, 98 і 103 Устава о промышленном труде) робітник повинен бути на промисловім підприємстві і в розпорядженні завідуючого ним для виконання роботи.

Робочий день, який встановлюється нормами  внутрішнього розпорядку підприємств (п. 1 ст. 103 Устава о промышленном труде  — нормальний робочий час), не повинен  бути вище 8 годин на добу та 48 годин  на тиждень, рахуючи сюди і час, потрібний  для чистки машин та на наведення  порядку в робітничому помешканні. Перед Різдвом (24 грудня) та перед  Трійцею праця закінчується у 12 годин  дня (наведено за мовою орігіналу  — В.П.). В листопаді 1919 р. на першій міжнародній конференції Ліги Націй  була досягнута загальна угода про  прийняття конвенції про восьмигодинний робочий день.

В СРСР на відзначення десятиріччя жовтневої  революції ЦВК СРСР маніфестом від 15 жовтня 1927 р. постановив забезпечити  протягом найближчих років перехід  від восьмигодинного до семигодинного  робочого дня промислових працівників  без зменшення їх заробітної плати.

В розвиток цього маніфесту ЦВК і РНК  СРСР січня 1929 р. прийняли постанову  «Про семигодинний робочий день», якою переважну більшість робітників виробничих підприємств було поступово  переведено на семигодинний робочий  день. Вводилася шестиденка — п'ятиденний  робочий тиждень з одним вихідним днем. Тривалість робочого тижня фактично встановлювалась в 35 годин. Кожний шостий день — 6, 12, 18, 24 та ЗО числа кожного  місяця, незалежно від того, на який день тижня вони припадали, оголошувались  вихідними днями.

Однак у зв'язку з напруженням міжнародної  обстановки указом Президії Верховної  Ради СРСР від 26 червня 1940 р. «Про перехід  на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і  про заборону самовільного уходу  робітників і службовців з підприємств  і установ» було здійснено перехід  на восьмигодинний робочий день[10]. Тривалість робочого дня з семи годин  була збільшена до восьми, робочий  тиждень встановлювався в 48 годин  при шести робочих днях з одним  вихідним у неділю.

Фактично  було проведено закріплення («закріпачення») працюючих за підприємствами і установами, оскільки заборонявся самовільний  ухід робітників і службовців із державних, кооперативних і громадських  підприємств і установ, а також  самовільний перехід з одного підприємства на інше або з однієї установи в іншу. В ст. 4 цього указу  зазначались випадки, коли директор підприємства і начальник установи мали право і були зобов'язані  дати дозвіл на ухід робітника і  службовця. За запізнення на роботу, прогули  і самовільне залишення роботи було встановлено кримінальну відповідальність.

Заборона  залишати роботу і кримінальна відповідальність за це були скасовані лише указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 квітня 1956 р. «Про скасування судової відповідальності робітників і службовців за самовільне залишення підприємств і установ  і за прогул без поважних причин».

До  скасування судової відповідальності за самовільне залишення підприємств  Радянський Союз разом з Українською  РСР і Білоруською РСР вступили в члени Міжнародної Організації  Праці (МОП). Ця організація ще у 1935 р. прийняла Конвенцію № 47 «Про 40-годинний робочий тиждень». Але ця Конвенція  протягом тривалого часу не набирала чинності, оскільки відповідно до існуючих положень Конвенція набирає чинності за умови, якщо вона ратифікована не менше  як двома країнами — членами МОП. На момент вступу України в МОП

Конвенція № 47 була ратифікована лише однією країною -Новою Зеландією.

В 1956 р. Україна разом з Білорусією і Радянським Союзом ратифікували Конвенцію  № 47, і ця Конвенція набрала чинності. Почався новий етап скорочення робочого часу, який в Україні був завершений в 1993 р. прийняттям Верховною Радою  закону від 17 листопада 1993 р.

Поняття робочого часу

Робочий час — поняття багатозначне. Як економічне поняття робочий час  — це частка індивідуальної участі працюючих у спільній праці. Розмір суспільне необхідної частки (міри) праці на кожному етапі історичного  розвитку обумовлений соціально-економічними і політичними чинниками. Урегульована законом частка (міра) праці набуває  правової форми, стає юридичне обов'язковою  нормою тривалості праці робітників і службовців.

Предметом правового регулювання робочий  час стає лише тоді, коли він виступає як міра праці, змістом трудових відносин. Час і розпорядок праці в особистому господарстві (наприклад, праця ремісника), так само, як і час праці, який виступає засобом виконання зобов'язань  в цивільних майнових відносинах, не регламентується правом.

Встановлена державою норма робочого часу є узаконеною часткою суспільне необхідної праці, яку кожний робітник і службовець повинен виконувати.

Норма робочого часу слугує засобом охорони  праці внаслідок того, що вона поєднує  потреби суспільства з соціально-фізіологічними потребами окремої людини, має  обов'язковий характер, реально забезпечується і, як правило, точно виконується. Нормі  робочого часу властивий принцип  реальності, правовими гарантіями якого  є максимальне обмеження надурочних робіт і відповідальність за їх незаконне  проведення, державний нагляд і громадський  контроль за додержанням законодавства  про робочий час і час відпочинку.

Таким чином, в трудовому праві України  норма робочого часу (відповідний  робочий день, робочий тиждень) виступає одночасно як суспільне необхідна  і як обов'язкова частка участі робітників і службовців у створенні суспільного  продукту.

Юридичною формою закріплення міри тривалості праці і методом правового  нормування робочого часу в широкому розумінні виступає закон. Разом  з тим нормативні угоди відіграють важливу роль в регламентації  розподілу та обліку робочого часу.,В  правилах внутрішнього трудового розпорядку окремих підприємств встановлюються розпорядок робочого дня, графік змін, порядок обліку робочого часу та інші важливі елементи режиму робочого часу ознакою робочого часу є те, що робітник або службовець внаслідок обов'язків, що випливають з трудових правовідносин, повинен виконувати свою трудову  функцію або іншу роботу, що йому доручається.

Як  виняток, робочим часом визначаються також окремі відрізки часу, протягом яких працівник вільний від виконання  своїх трудових обов'язків, але йому виплачується за цей час заробітна  плата. Такі періоди прямо вказуються в законі і зараховуються в  робочий час (перерви для жінок  для годування дитини, для вантажників, перерви для обігріву в холодні  пори року та ін.).

Отже, робочим часом є час, протягом якого робітник або службовець відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку повинен перебувати на місці виконання  робіт і виконувати свою трудову  функцію або іншу доручену йому роботу.  

Поняття робочого часу за трудовим правом. Види тривалості робочого часу

Робочим часом є  час, протягом якого робітник або  службовець відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку повинен перебувати на місці виконання робіт і виконувати свою трудову функцію або іншу доручену йому роботу:

Поряд із загальним  поняттям робочого часу в законодавстві  здійснюється його розмежування на окремі види. Передбачено два види робочого часу: нормований і ненормований.

Нормований робочий  час у свою чергу поділяється  на робочий час нормальної тривалості, скорочений робочий час і неповний робочий час.

Робочий час нормальної тривалості на підприємствах не може перевищувати 40 годин на тиждень. Саме ця тижнева норма є загальною  нормою тривалості робочого часу.

Скорочена тривалість робочого часу встановлена для деяких категорій працівників. Зокрема, неповнолітнім  у віці від 16 до 18 років тривалість робочого часу встановлюється в 36 годин  на тиждень. Для осіб віком від 15 до 16 років,- а також учням віком  від 14 до 15 років, які працюють в період канікул, тривалість робочого часу встановлена  в 24 години на тиждень.

Скорочений робочий  день встановлений для окремих категорій  працівників розумової праці, діяльність яких пов'язана з підвищеним інтелектуальним  і нервовим напруженням. До таких працівників віднесені лікарі, учителі, викладачі середні» спеціальних і вищих навчальних закладів тощо.

Для інвалідів І  та II груп, які працюють на підприємствах, в цехах і на дільницях, визначених для використання праці таких  осіб, встановлюється 36-годинний робочий  тиждень.

Неповна тривалість робочого часу може бути визначена  як тривалість робочого часу, менша  у порівнянні з робочим днем нормальної тривалості, або як неповний робочий  тиждень. Отже, він може встановлюватись  шляхом зменшення як тривалості робочого дня, так і тривалості робочого тижня. Такий робочий час встановлюється відповідно до ст. 56 КЗпП за угодою між  працівником і власником або  уповноваженим ним органом як при прийнятті на роботу, так і  згодом.

Приймати працівників  на роботу з неповною тривалістю робочою  часу або встановлювати такий  режим роботи пізніше можуть керівники  всіх підприємств, незалежно від  їх відомчої належності. Встановлення такого режиму роботи є правом власника або уповноваженого ним органу. В окремих випадках, передбачені законом, на власника або уповноважений ним орган покладається обов'язок, за бажанням працівника, приймати на роботу з неповним робочим днем або переводити на такий режим окремі категорії працюючих. До них закон відносить вагітних жінок; жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що перебуває під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім і відповідно з медичним висновком; інвалідів війни, інвалідів інших категорій, якщо таке скорочення робочого часу їм рекомендовано медично-соціальними експертними комісіями (МСЕК), учасників Вітчизняної війни.

Мінімальна або  максимальна тривалість неповного  робочого часу законодавством не визначена. Тому норма робочого часу • період роботи протягом доби чи тижня визначаються тільки за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. У разі необхідності керівник підприємства має право прийняти на одну посаду двох працівників. Досягнута угода не може бути змінена в односторонньому порядку.

Режими праці, що можуть встановлюватись при роботі з неповним робочим днем, передбачають скорочення тривалості щоденної роботи (зміни) на певну кількість робочих  годин у всі дні робочого тижня, скорочення кількості робочих днів на тиждень при збереженні нормальної тривалості щоденної роботи, а також скорочення тривалості щоденної роботи на певну кількість робочих годин при одночасному скороченні кількості робочих днів на тиждень.