Підприємство та підприємництво

Комісія

Іноді агент виступає як оптовика-комісіонера, що самостійно розпоряджається  товаром, приймаючи його на комісію. Комісіонер діє на основі договору комісії, що укладається між комісіонером (агентом) і принципалом, що у такому випадку виступає у виді комітента.

Комісійні операції — це різновид торгово-посередницьких операцій, чинених однією стороною (комісіонером) з доручення іншої сторони (комітента) від свого імені, але за рахунок комітента. Відносини сторін регулюються договором комісії.

Комісіонер — посередник, фізична чи юридична особа, що робить за визначену винагороду (комісійна винагорода) угоди на користь і за рахунок комітента, але від свого імені.

Комітент — особа (звичайно виробник чи власник товару), що дає доручення іншій особі (комісіонеру) укласти визначену угоду чи ряд угод від імені останнього, але за рахунок комітента.

ІV. Проблеми і перспективи розвитку підприємництва в Україні.

Розглянувши досвід Німеччини і  США, можна перейти до питання  про те, які ж умови необхідні  для розвитку малого підприємництва в нашій країні.

Чи може малий бізнес стати основою  економіки? Чи в наших умовах він  може стати лише сполучною ланкою, що забезпечило б безперебійну роботу великих промислових підприємств? Для початку варто визначити ті галузі і сфери економіки, у яких підприємства малого бізнесу відіграють вирішальну роль. По-перше, це вся сфера послуг, у тому числі технічні послуги, включаючи ремонт і технічне обслуговування машин і устаткування; консультаційні послуги; побутове обслуговування населення. По-друге - торгово-закупівельні операції, а також посередницька діяльність.

Тому однією з вирішальних умов поглиблення проведених в Україні  економічних реформ, здатних вивести країну з кризи, забезпечити ослаблення монополізму, домогтися ефективного функціонування виробництва і сфери послуг, є розвиток малого підприємництва. Цей сектор економіки створює необхідну атмосферу конкуренції, здатний швидко реагувати на будь-які зміни ринкової кон'юнктури, заповнювати ніші, що утворяться, у споживчій сфері, створює додаткові робочі місця, є основним джерелом формування середнього класу, тобто розширює соціальну базу проведених реформ.

Сектор малого бізнесу формується в Україні з 1986-1988 р. після прийняття постанови, а потім і закону про кооперативи. Тоді це була ще квазіформа малої частки бізнесу, але вона поклала початок розвитку недержавного малого і середнього підприємництва і до 1992 року спостерігався бурхливий ріст малих підприємств, що різко сповільнився. у 1993 році

Втрата адміністративного  керування, економічний хаос і законодавча  плутанина привели до того, що законослухняні підприємці, що організують бізнес у виробничій сфері, виявилися в  надзвичайно скрутному стані, несучи великі витрати, виплачуючи високі податки і піддаючи державному і недержавному рекету. Відсутність чіткого механізму реалізації державних заходів для підтримки малого бізнесу, труднощі в одержанні кредитів, виробничих приміщень і матеріальних ресурсів поставили малі підприємства в нерівне положення з великими. Це привело до скорочення їхнього росту і до орієнтації переважно на торгово-закупівельну і посередницьку діяльність.

Серед видів  діяльності МП дотепер переважають  роздрібна торговля (35 %), промисловість (15 %), будівництво (16 %). Тенденції в галузевому розподілі малих підприємств і кооперативів такі, що скорочується частка підприємств, що займаються виробництвом, а росте частка і , відповідно значення для нашої економіки, підприємств, що займаються торгівлею, посередницькими послугами, фінансових і страхових компаній, у тому числі бірж і брокерів. Крім того, існує велика кількість підприємств, зареєстрованих як виробничі чи багатоцільові (випуск товарів народного споживання, надання різних послуг ), але проте займаючихся торгово-посередницькою діяльністю як основною.

Досягнутий до 1997 р. рівень розвитку недержавного приватного підприємництва можна оцінити як недостатній  по наступним розуміннях:

складає 10—15 %, тоді як у розвинутих від 50 до 80 %; — по обсягу діяльності (виробництво товарів і послуг) малий бізнес України настільки малий, що не може ні задовольнити суспільні потреби, ні відігравати роль повноцінного ринкового фактора, тобто впливати на досягнення ринкового балансу і скласти конкуренцію великим монопольним державним підприємствам (по кількості МП, що приходяться на 10 тис. чол. населення, Україна в кілька разів відстає від країн Балтії і Росії, у 10 від Румунії і Словенії, у 50 разів— від Польщі, Угорщини, Чехії);

— частка працюючих у  малому бізнесі України складає  близько 8 % від чисельності всіх працюючих, тоді як у країнах з  ринкової экономикой-ні менш 50 %;

— внесок малого бізнесу  України в створення ВНП складає 10—15 % у порівнянні з 60—80 % у розвитих країнах.

Що стосується внутрішнього механізму життєдіяльності, те малий  бізнес не досяг порога «критичної маси», при якому починає діяти  ефект саморегулювання і самовідтворення.

Розглянемо причини сформованої  ситуації. У пресі, у колі фахівців, що вивчають малий бізнес, у середовищі підприємців фігурує перелік, у который входить біля двох десятків причин, що перешкоджають розвитку малого бізнесу в Україні. Серед них — недосконалі закони і часто змінюються правила; надмірні податки; вузькість джерел фінансування; нерівні можливості в конкуруванні з великим номенклатурним бізнесом; усеосяжна корупція і рекет; відсутність підтримки чи ж перешкоджання з боку держави (його органів); нерозвиненість інфраструктури (банки, зв'язок, інформація і т.п.); професійна непідготовленість самих підприємців і т.д. Із загальних проблем, з якими зіштовхуються бізнесмени всіх регіонів України в своїй повсякденній діяльності, виділимо наступні.

Труднощі з  реєстрацією відкриття власної справи займають у списках проблем останнє місце. Це аж ніяк не означає, що проблеми немає чи що вона незначна. Звичайно, за 5 років масового розвитку малого бізнесу в Україні гострота її помітно зменшилася. Багато бажаючих почати бізнес уже мають необхідну інформацію про процедуру реєстрації, можуть одержати в органах реєстрації, у консультантів-індивідуалів чи в спеціалізованих фірмах зразки документів і необхідні поради. Проте, по витратах часу, коштів, нервових зусиль діюча в Україні процедура реєстрації підприємства усе ще залишається громіздкою і зайво ускладненою, особливо в порівнянні з тією, що діє в розвинутих країнах.

Опитування початківців  і вже діючих підприємців показало, що 75 % їх не перше місце серед  інших проблем ставлять дефіцит фінансів. Власних капіталів більшість не має, банківські кредити даються на 2—3 місяці і з високою процентною ставкою, а інших масово доступних джерел фінансової підтримки малого бізнесу в Україні немає. Приватні благодійні фонди відсутні, союзи й асоціації підприємців не мають у своєму розпорядженні засоби для кредитування малого бізнесу. Відомі лише чотири потенційно доступних джерела виділення фінансів: Український фонд підтримки підприємництва; Державний інноваційний фонд; засоби, які виділяються місцевими органами влади безробітним для організації свого бізнесу; засоби місцевих органів влади, що утворяться з відрахувань від вартості приватизованих об'єктів. Обидва центральні фонди дислокуються в Києві, але мають регіональні відділення в обласних містах (фонд підтримки в 9, а інноваційний у 19 областях). Перший фонд щорічно одержує з державного бюджету встановлену суму для кредитування дрібних приватних підприємців; засоби другого фонду утворяться з фіксованого відсотка відрахувань, вироблених усіма підприємствами від обсягу реалізації продукції (робіт, послуг). Ці фонди виділяють кредити підприємцям як для початку своєї справи, так і під поточне виробництво, на конкурсних принципах, шляхом оцінки їхніх бізнес-планів. Однак надходять засоби у фонди в недостатньому обсязі і нерегулярно. Інноваційний фонд надає кредитну підтримку тільки проектам, що реалізують нові технології, але його можливості також невеликі щодо потреб малих підприємств.

У 1993 р. почало діяти положення  про виділення позичок безробітним  для того, щоб вони могли почати свою справу, але, по-перше, виділювана сума недостатня для цього, а по-друге, одержати її дуже важко через складну процедуру оформлення.

Останнє з чотирьох названих джерел кредитування-засобу місцевої влади, утворене за рахунок відрахувань  від вартості приватизованих об'єктів, — також практично не діє, оскільки не відпрацьований механізм виділення засобів підприємцям.

Що стосується одержання  кредитів у комерційних банках, то в якості їхніх клієнтів можуть виступати  лише торгові і посередницькі  організації, але не виробничі, а  тим більше не дрібні, тому що в них немає ні великого статутного капіталу, ні дорогих основних фондів і майна, ні значного особистого майна, що можуть служити заставою під кредити. В останні роки розширюють масштаби діяльності в Україні закордонні і міжнародні фінансові фонди і програми, але вони охоплюють локальні зони і тому не роблять істотного впливу на підтримку малих підприємств.

Далі в порядку убування труднощів назвемо проблеми доступу до приміщень і устаткування (55 % опитаних), дефіциту інформації (50 %) і недостатку кваліфікованого персоналу (46 %). Цей набір проблем типовий для всієї України.

Проблема приміщення для  малого бізнесу знаходиться в  одному ряді з проблемою фінансування. Рівень їхньої складності варіюється в залежності від ситуації на місцях. Так, ситуація в Києві відрізняється парадоксальністю: з одного боку, тут вище, ніж в інших містах, рівень пропозиції кредитів і приміщень, а з іншого боку - набагато вище і ціновий фактор (розмір прямих і непрямих виплат). Перше зрозуміло саме собою (фактор концентрації діяльності в столиці), а друге пояснюється тим, що рівень цін на ринку кредитів і приміщень визначається попитом не всієї маси потенційних клієнтів, а верхівки самих платоспроможних з них. У попиті на приміщення ціна встановлюється в розрахунку на таких клієнтів, як посольства, іноземні торговельні палати і представництва, спільні з іноземними партнерами підприємства, магазини і філії транснаціональних фірм, представництва закордонних і міжнародних фондів і програм, банки, холдингові, інвестиційні, страхові компанії, рекламні і туристичні агентства і т.п.

Діючі бізнесмени відзначають також проблеми з реалізацією продукції і з доступом до сировини і матеріалів. Останнє не має потребу в поясненні, оскільки в Україні ще не створений механізм вільної ринкової реалізації сировини і як і раніше здійснюється його розподіл між державними підприємствами, частка яких по галузях коливається від 60 до 90 %. Великі біржі з дрібним бізнесом не працюють, а дрібнооптова торгівля вирішує питання постачання підприємців через неформальні канали. Частково цим пояснюється такий феномен нинішньої України, як розрахунки між недержавними підприємствами переважно у виді готівки.

Проблема реалізації продукції  має два аспекти — внутрішній і зовнішній. Реалізувати продукцію на внутрішньому ринку України важко не тому, що вона не потрібна: попит є, але в споживачів немає грошей для розрахунків. У багатоланковому ланцюжку підприємств, що поставляють один одному продукцію, ні в кого немає грошей для оплати. Ця ситуація триває вже не один рік і відома як «криза взаємних платежів».

Бізнесмени називають  ще дві проблеми, що, на їхню думку, мають  сугубо місцеве походження, але, як показали обстеження по областях, досить типові для України. Це відносини з податковою адміністрацією (63 % відповідей) і з банками (54 %). Мова йде про непорозуміння між клієнтами, з одного боку, і банками і податковою адміністрацією — з іншого. Бізнесмени відзначають некомпетентність службовців податкової адміністрації і банків, що породжує необґрунтовані претензії, а також неправильне розуміння працівниками того, який повинен бути характер взаємин із клієнтами, через що до клієнта відносяться як до дратівної перешкоди або ж з готовим упередженням як до суб'єкта із заздалегідь передбачуваною презумпцією винності.

Багато підприємців серед  проблем, що утрудняють розвиток справи, виділяють недостатню власну підготовленість до бізнесу. Це і зрозуміло: адже сфера підготовки до підприємництва знаходиться в Україні в зародковому стані. Бізнесмени скаржаться на труднощі одержання інформації (довідок, консультацій), Відсутність літератури по бізнесу стосовно до наших реальних умов.

Немаловажним фактором розвитку малого бізнесу є участь державних  органів у створенні сприятливих  умов для нього. У даному напрямку держава зробила слідуючі кроки. Наприкінці 1991 р. був заснований Державний комітет зі сприяння малим підприємствам і підприємництву (скасований у 1994 р.). Тоді ж утворений Національний фонд підтримки підприємництва і розвитку конкуренції. У 1993 р. засновується Державний інноваційний фонд і приймається довгострокова програма державної підтримки підприємництва. Яка ефективність мір для розвитку малого бізнесу? Нульова чи мізерно мала, — так випливає з опитувань підприємців і оцінок експертів. У складі місцевих органів влади (обласних, міських, районів міста) існують департаменти, покликані здійснювати державну політику підтримки підприємництва, але через нечисленність персоналу (1—-4 чіл.), відсутності устаткування і фінансових засобів вони займаються тільки підготовкою довідок і допомагають починаючим підприємцям у процедурі реєстрації. У цілому ж відношення місцевої влади до приватного підприємництва усе ще залишається індиферентним, чи приховано негативним. Реальна допомога малому бізнесу на місцях — явище настільки рідке, що про початок позитивних змін у стереотипах поводження маси чиновників говорити не приходиться. Спеціальних консультаційних пунктів, що могли б внести вагомий вклад у справу підтримки підприємців, при місцевих органах державної влади поки немає.

Програма державної підтримки  підприємництва за останні роки, по оцінці підприємців, не вийшла за межі папера, на якій вона зафіксована. Для  багатомільйонної країни мізерно малі кошти, виділені на реалізацію програми,—250 млрд. крб. на 1993 р., чи 0,02 % ВНП. Але основна причина бездіяльності програми, на нашу думку, полягає у відсутності механізму її реалізації, людей і структур, її виконуючих.