Основні напрямки розвитку соціального партнерства в Україні

Кіровоградський національний технічний  університет 

Кафедра «Економіка праці та менеджмент» 
 
 
 
 
 
 
 

Доповідь

з дисципліни «Cоціально-трудові відносини»

на тему:

«Основні напрямки розвитку соціального партнерства в Україні» 
 

      Виконала:

студентка гр. МЕ-08-1

Староста  Марія Ів.

Перевірила:

Вербіцька Т.В. 
 
 
 
 

                                               Кіровоград, 2011

           У сучасному світі дедалі більше країн перебувають у стані економічної кризи. У цих країнах розуміють, що для виходу з кризового стану соціальні питання економічної політики мають вирішуватися через діалог, консультації та переговори підприємців, органів виконавчої влади, профспілок.

         Курс України на створення  ринкової економіки об’єктивно зумовлює необхідність побудови соціальної держави, що грунтується на соціальному партнерстві між громадянами та державою, робітниками та роботодавцями, виробниками та споживачами. Тому подальша розбудова українського суспільства потребує розвитку процесів конституювання демократичних, політичних та правових механізмів управління соціальними явищами. Соціально-політична сфера влади має наповнюватися різними формами взаємодії громадських організацій і рухів з державою та її структурами. В соціально-економічному просторі країни за участю держави повинна формуватися система трипартизму, соціального партнерства. Тобто ідеї пріоритету права, солідарності та договірного регулювання набувають актуальності у соціальній політиці України.

         За радянських часів в Україні  досить активно використовувалася  майже вся атрибутика соціального  партнерства — укладання колективних  договорів і угод, участь робітників  в управлінні виробництвом, провадилися  консультації та переговори з  соціальних питань тощо. Існували навіть плани соціального розвитку на підприємствах. Однак ці процеси ніхто не називав соціальним партнерством. Підгрунтям радянського суспільства, за офіційною ідеологією, була моральна, політична, економічна та соціальна єдність усіх членів суспільства. І нібито тому не могло існувати протилежних за своїм змістом інтересів і не виникало потреби у такому механізмі узгодження інтересів, як соціальне партнерство [5, c. 186].

         У процесі реформування української  економіки ставлення до соціального партнерства змінилося. Держава досить активно пропагує ідеологію соціального партнерства, оскільки вважається, що сучасне ринкове господарство не може розвиватися без такої системи. Соціальне партнерство мало б забезпечити громадянський мир в умовах жорстких реформ. Тому реформування національної економіки супроводжується цілеспрямованою роботою з вироблення необхідних правових актів, щоб забезпечити можливість формування системи соціального партнерства.

          1 червня 1993 року було прийнято Закон України «Про колективні договори і угоди», спрямований на сприяння врегулювання трудових відносин і соціально-економічних інтересів найманих працівників з власниками підприємств, установ, організацій [1]. 16 червня 1992 року був прийнятий Закон України «Про об’єднання громадян», відповідно до якого профспілки законодавчо визнані як громадська організація, котра об’єднує громадян для задоволення та захисту їх законних, соціальних, економічних та інших спільних інтересів (ст. 3) [2].

          До практики регулювання соціально-трудових відносин увійшло укладання на тристоронній основі Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців України та Всеукраїнськими профспілками і профоб’єднаннями. Відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди» в державі почали реалізовуватися на практиці елементи вертикальної системи соціального партнерства на всіх рівнях суспільства. Укладаються генеральні, галузеві, територіальні та інші угоди, а також колективні договори [1]

         Для формування системи соціального партнерства вже є ряд необхідних умов, а саме:

-       здійснюється перехід до ринкових відносин;

-       існує початкове необхідне правове підгрунтя для розвитку соціального партнерства;

-       є профспілкові організації, що представляють і захищають інтереси працівників;

-       виділився прошарок підприємців;

-       держава заявила про свою готовність виступити посередником у відносинах між найманими працівниками і роботодавцями.

         Але це лише зовнішня сторона  соціального партнерства. За змістом  процеси, що розвиваються сьогодні  в Україні під гаслом соціального  партнерства, істотно відрізняються  від тих, що декларуються.

        Незважаючи на те, що сьогодні  вже досить чітко виявляється  протилежність інтересів найманих  працівників і роботодавців, вони  часто мають схожі позиції  щодо вимог до влади на різних  рівнях. Посилаючись на скрутне  матеріальне становище трудових колективів, роботодавці таким чином намагаються вирішувати питання компенсацій, додаткового фінансування, встановлення пільг для досягнення власних цілей тощо. Проте така ситуація гальмує впровадження інтересів власне робітників, стримує процес формування системи соціального партнерства.

         Якщо в розвинутих країнах  колективний договір — це документ, який дає змогу робітникам  досягти значного поліпшення  свого соціально-економічного становища,  то в Україні колективні договори  — це суто формальний документ, котрий мало що дає робітникам. Це насамперед зумовлено тим, що нині в Україні остаточно не сформувалися реальні суб’єкти, що представляють і захищають інтереси найманих працівників, з одного боку, та власників і роботодавців, з другого [8, c. 314].

         Отже, мають бути прийняті та практично діяти відповідні закони, що захищають працівників на тому рівні, нижче якого роботодавець не може встановлювати, скажімо, заробітну плату, на які могли б спиратися і профспілки у своїх діях. Нині це жалюгідний рівень, що дає можливість власникам нещадно експлуатувати найманих працівників.