Основи підприємництва

     1(59). Основні фінансові  показники підприємницької  діяльності.

     Основним  фінансовим результатом діяльності підприємства є його прибуток, іноді  його замінюють показником доходу. Крім цих абсолютних показників для  оцінки фінансового стану застосовують ряд відносних показників і коефіцієнтів. Послідовно їх розглянемо, почавши з найбільш загального — доходу.

      Показник "доход" досить поширений серед економічних показників на макро- і мікрорівнях, у побуті (доход національний, підприємства, сім'ї, громадянина). Зміст його є не однозначним. Часто цим поняттям позначають загальну виручку чи суму грошових надходжень підприємства або окремої особи. Іноді доход ототожнюють з прибутком. Це крайні тлумачення доходу. У сфері підприємницької діяльності офіційно визнано, що доход — як показник фінансових результатів — це виручка від підприємницької діяльності за вирахуванням матеріальних і прирівняних до них витрат. Таким чином, у доході заробітна плата розглядається як його елемент, а не різновид витрат.. Працівники підприємства, які є його власниками (індивідуальні, колективні підприємства), розглядають свою зарплату як доход підприємства, а зарплату найманих працівників — як елемент витрат. Але це формальне, поверхове сприйняття. Від форми власності економічна суть зарплати не міняється.

      Практичне значення показника доходу полягає  в тому, що він характеризує загальну суму коштів, яка поступає підприємству за певний період і, за вирахуванням податків, може бути використана на споживання та інвестування. Доход іноді є  об'єктом оподаткування.

Загальна Величина доходу підприємства включає доход  від:

реалізації продукції, робіт, послуг;

реалізації матеріальних цінностей і майна (матеріалів, основних фондів, нематеріальних активів);

позареалізаційних операцій (пайової участі у . спільних підприємствах, здачі майна в оренду, цінних паперів, товарного кредиту, надходжень або витрат від економічних санкцій тощо).

     Доход від реалізації продукції (робіт, послуг) обчислюється як різниця між виручкою і матеріальними та прирівняними до них витратами у собівартості реалізованої продукції. При цьому у величині доходу не враховуються податок на добавлену вартість і акцизний збір.

     До  матеріальних належать витрати, які  включаються у відповідний елемент  кошторису виробництва. Прирівняними до матеріальних вважаються витрати на: амортизацію основних фондів, відрахування на соціальні потреби, платежі та виплати, які об'єднуються у кошторисі виробництва під назвою "Інші витрати". Таким чином, до матеріальних і прирівняних до них витрат належать усі елементи витрат кошторису виробництва за винятком заробітної плати. Співвідношення її і матеріальних витрат у кошторисі виробництва дозволяє розрахункове визначити матеріальні витрата у собівартості реалізованої продукції.

     Доход від реалізації матеріальних цінностей і майна — це різниця між ціною їх продажу і матеріальними витратами на придбання і реалізацію, відповідно доход від -реалізації основних фондів — різниця між виручкою від продажу, залишковою вартістю і матеріальними витратами на демонтаж і реалізацію.

     На  підприємствах, для яких доход є  об'єктом оподаткування, після вирахування  податку він поділяється на фонди  споживання, інвестиційний та страховий. Фонд споживання використовується на оплату праці персоналу підприємства (фонд зарплати) і виплати за підсумком роботи за певний період, за частку у статутному майні (дивіденд), матеріальну допомогу тощо.

Прибуток і  рентабіельність.

     Прибуток  — це та частина виручки, що залишається  після відшкодування усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Характеризуючи надлишок надходжень над витратами ресурсів, прибуток є метою підприємницької діяльності та основним її економічним показником. При цьому зарплата розглядається як витрати на ресурсну складову підприємницької діяльності — персонал.

     Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного удосконалення його матеріальної бази і продукції, всіх форм інвестування. Він служить джерелом сплати податків. Враховуючи значення прибутку, вся діяльність підприємства спрямована на те, щоб забезпечити зростання його величини або принаймі стабілізувати її на певному рівні.

     Загальна  величина прибутку підприємства (валовий  прибуток) має ті ж джерела, що і  доход, тобто вона включає прибуток від: реалізації продукції (робіт, послуг), матеріальних цінностей і майна, позареалізаційних операцій.

Прибуток від  реалізації продукції є основною складовою загального прибутку. Він  обчислюється як різниця між обсягом  реалізованої продукції (без врахування податку на добавлену вартість і  акцизного збору) та її повною собівартістю.

     Це  метод прямого обчислення прибутку від реалізації продукції, який є  основним. Існує ще так званий аналітичний  метод, згідно з яким прогнозний прибуток обчислюється коригуванням його базової  величини з урахуванням впливу зміни обсягу продукції, її собівартості та цін. Але цей метод, орієнтований на велику частку порівняльної продукції в загальному її обсязі , не знайшов широкого застосування в умовах динамічного виробництва ринкової економіки.

     Прибуток  від реалізації матеріальних цінностей, майна і позареалізаційних операцій обчислюється аналогічно доходу, тільки з виручки вираховуються всі витрати, а не тільки матеріальні.

     Приблизна схема використання прибутку на підприємствах  України показана на рис.1. Із загального (валового) прибутку сплачується податок. Величина, що залишилась,, називається чистим прибутком. З неї виплачуються борги і проценти за довгострокові кредити, а решта поділяється на дві частини. Перша — прибуток, який розподіляється між власниками майна (капіталу) підприємства (акціонерами), спрямовується на заохочувальні виплати його персоналу за результатами роботи та інші потреби (внески у благодійні фонди, допомога різним організаціям, особам тощо). До другої частини належить прибуток, який залишається на підприємстві (нерозподілений прибуток), і використовується на інвестиційні потреби та створення резервного фонду.

Рис.1. Схема використання прибутку підприємства.

     Останній  є фінансовим компенсатором ймовірних  відхилень від нормального обігу  коштів або додаткової їх потреби. Напрямки і суми використання чистого прибутку визначаються власниками підприємства.

     Треба мати на увазі, що в ряді країн з  розвинутою ринковою економікою є деякі особливості щодо термінології та порядку обчислення прибутку. Поширені такі різновиди прибутку: валовий прибуток — різниця між виручкою і прямими витратами; прибуток від операцій — валовий прибуток за вирахуванням адміністративно-господарських витрат, які приблизно відповідають нашим загальногосподарським витратам; прибуток до виплати податку — прибуток від операцій за мінусом процентів за кредит; чистий прибуток — попередня величина прибутку за вирахуванням податку.

     Таким чином, нашому поняттю валового прибутку відповідає прибуток від операцій, а зарубіжний зміст чистого прибутку тотожний нашому чистому прибутку за вирахуванням процентів за кредит.

     Прибуток  показує абсолютний ефект діяльності без урахування використаних при  цьому ресурсів, тому він доповнюється показником рентабельності. Рентабельність — це відносний показник ефективності роботи підприємства. У загальній формі він обчислюється як відношення прибутку до витрат. Рентабельність має ряд модифікацій. Передусім слід відрізняти рентабельність застосованих ресурсів (капіталу) і рентабельність продукції (витрат на її виробництво).

     Рентабельність  застосованих (інвестованих) ресурсів залежно від охоплення останніх може обчислюватися як рентабельність виробничих фондів, сукупних активів, власного (акціонерного) капіталу.

     Рентабельність  виробничих фондів (Рв) -традиційний  показник на наших підприємствах, який називають на практиці рентабельністю виробництва, обчислюється за формулою. 
 
 
 

2 (61). Особливості бізнес-планування  у сільському господарстві.

     Планування в сільському господарстві має ряд специфічних особливостей, що зумовлені необхідністю комплексно враховувати значно більшу порівняно з іншими галузями сукупність факторів:

Біологічних, до яких належать біологічні цикли виробництва, захист рослинного і тваринного світу, карантинні правила, потреба в агрокліматичному потенціалі, видові та сортові вимоги тощо;

Технологічних. У сільському господарстві технології надзвичайно диференційовані й  диверсифіковані. Вони залежать від природноекономічних умов, технічної оснащеності виробництва, фінансових можливостей виробника. Варіанти технологій вимагають ґрунтовної експертизи та аналізу їхньої економічної ефективності. Надійним інструментом такої оцінки є технологічні карти та розроблені на їх основі нормативи витрат;

Технічних, що обумовлено необхідністю застосовувати в сільському господарстві широкий асортимент технічних  засобів. Більшість із них використовується протягом обмеженого проміжку часу. Технічні засоби часто не уніфіковані, експлуатаційні й витратні матеріали, запасні частини не є взаємозамінними. Тому вартість техніки є відносно високою порівняно з вихідним продуктом;

Екологічних. Природне середовище є невід’ємною складовою  аграрного виробництва, тому дотримання правил екологічної безпеки є обов’язковим. Виробничі процеси не можуть ставити під загрозу екологічну безпеку регіону, місцевості, конкретного ландшафту. Екологічність господарської діяльності покращує соціальний імідж підприємства, полегшує співпрацю з громадськістю, місцевими органами влади, зрештою, є економічно вигідною;

Соціальних. У  сільській місцевості у працівників  можливості вибору сфер прикладання  своєї праці дуже обмежені, адже часто в населеному пункті єдиним підприємством є тільки сільськогосподарське. Тому створення позитивного соціально-психологічного клімату, врахування місцевих традицій, потреб і настроїв працівників, членів їхніх сімей має набагато більше значення, ніж у містах. На селі значно більша питома вага людей пенсійного віку (33,5 % проти 23,8 % у містах), які потребують соціального захисту;

Економічних. Економічна ефективність аграрного виробництва  у світі є нижчою, ніж в інших  галузях виробництва; воно дотується. Отримання результату є пролонгованим  у часі і має великий ступінь  ризику;

Організаційних. Сільськогосподарське виробництво  як жодне інше розпорошене практично  по всій території України. Це зумовлює значні додаткові витрати, що пов’язані  зі створенням великих транспортних, інженерних та інших комунікацій, складністю управління, зв’язку тощо.

     У попередньому розділі висвітлено необхідність планування на підприємстві, показано переваги і втрати господарств, які  планують свою діяльність або не роблять  цього. Разом з тим можливості планування на підприємстві обмежені низкою об’єктивних і суб’єктивних причин. Серед об’єктивних найважливішими є такі:

Невизначеність ринкового середовища. Повністю усунути невизначеність неможливо, адже це означало б усунути сам ринок з його різноманітністю інтересів і дій суб’єктів ринку, які не збігаються. Зменшити ж ступінь невизначеності й допомагає планування. Основними способами посилення контролю над зовнішнім середовищем і одночасного розширення меж планування є:

а) вертикальна інтеграція, коли організація, що здійснює планування, об’єднує підприємства, які входять до складу єдиного технологічного ланцюжка. Наприклад, птахофабрика інтегрує підприємства з виробництва кормів, комбікормовий завод, переробний цех, транспортні й торговельні організації;

б) контроль над попитом через поліпшення маркетингової діяльності фірми, тобто не шляхом грубого попереднього тиску на попит, а внаслідок пристосування фірми до споживчих потреб;

в) контрактні відносини, що стали у світі надійним засобом істотного зменшення невизначеності й уможливили планування діяльності підприємства. Так, у кінці ХХ ст. більше 2/3 усіх товарних угод у західному світі мали контрактний характер;

г) створення підприємницьких мереж. Від звичайних ринкових угод відносини в рамках мережі відрізняються тим, що вони підкріплюються не силою закону, а морально-етичними нормами, відносинами довіри;

Витрати планування. Додаткові витрати потрібні на організацію  підрозділу, залучення додаткового  персоналу, дослідження затрат часу. Правилом визначення ефективності витрат на планування може бути правило будь-яких витрат: додаткові кошти мають бути витрачені тільки в тому разі, якщо вони створять додатковий позитивний ефект. Мінімальними витратами на планування є такі, що забезпечують виживання економічної організації, а будь-які додаткові витрати мають забезпечувати її розвиток. Складність при визначенні оптимальних витрат полягає в тому, що за допомогою кількісних методів не можна визначити дохід, одержаний від планування. Ефект планової діяльності може визначити тільки досвідчений менеджер, використовуючи якісні (об’єктивні) та суб’єктивні методи оцінки;