Інфраструктура ринку. Проблеми її формування в Україні

    Для того  щоб стати біржовим, товар має  відповідати ряду вимог. Насамперед  він повинен бути масовим, а  отже, немонопольним.

    Кількість  товару визначають в угоді  у натуральних одиницях.

    Фактичну величину  продажу товару називають лотами, тобто партіями.

    Особливістю  біржового товару є те, щом  його завжди можна і купити, і продати – він цілком ліквідний.

    Перш ніж  потрапити до споживача, біржовий  товар багато разів переходить  з рук у руки. Це зумовлено  тим, що на біржі обертається не сам товар, а титул власності на нього або контракт на його поставку.

    Важлива роль  у діяльності біржі належить  процесу котирування цін. Для цього створюються котирувальні комісії. Котирувальні ціни переважно встановлюються на рівні середніх ії заявлених продавцем. Котирувальна комісія фіксує їх на момент відкриття біржі, в середині та  наприкінці дня і публікує. Крім цього, на біржі встановлюються стандарти на біржові товари, розробляються типові контракти, виконуються арбітражні функції, узагальнюється і розповсюджується інформація про фінансовий стан членів біржі, здійснються розрахунки між ними.

    В умовах  регулювання ринку діяльність  товарних бірж ( як і фінансових ) контролює держава, передусім прийняттям відповідного законодавства, в якому визначаються правила їх діяльності ( утому числі клієнтів і посередників ), права й обов’язки, а також здійсненням контролю за дотриманням прийнятих норм і правил. Крім того, держава регламентує діяльність бірж через фінансово-кредитний механізм, податкову політику. Вона опосередково впливає й на ціновий механізм біржі, підвищуючи ціни по державних контрактах, надаючи субсидії та пільгові кредити виробникам.

     Для ефективної  роботи бірж в Україні слід  насамперед створити надійну правову базу (зокрема законодавство), підготувати висококваліфіковані кадри, налагодити надійне державне регулювання їх діяльності (насамперед за допомогою економічних важелів), створити систему достовірної інформації.

     Всі операції на товарних біржах поділяються на два види: операції з реальним товаром, які передбачають наявність товару на момент угоди, і строкові, або ф'ючерсні операції, тобто попередній продаж товару, якого ще не виробили. Більшість біржових операцій (90 і більше відсотків) складають саме ф'ючерсні угоди. Метою ф'ючерсної угоди є не продаж чи придбання реального товару, а отримання різниці в цінах, яка виникає до терміну завершення угоди, тобто спекуляція, а також страхування (хеджування) від втрат, пов'язаних зі зміною цін на товари.

    Фінансово-кредитна інфраструктура ринку

    До фінансово – кредитної  інфраструктури відносять банки,  фондові та валютні біржі, фінансові  небанківські інститути. Усі вони  діють на фінансовому ринку. Він представляє монетарну економіку. На цьому ринку формується позичковий процент, валютні курси і встановлюється ринкова ціна на цінні папери. Фінансові ринки можна поділити на ринки грошей і капіталів, ринки цінних паперів (акцій та облігацій), організовані (біржі) і неорганізовані (позабіржові).

    Основне місце у сучасній фінансовій системі належить банкам.

    Банки – це фінансово-кредитні установи, що обслуговують рух грошей і капіталів. Розвиток банків відбувається паралельно з розвитком кредитних відносин.[1, ст.88]

    Банківська система ринкового  типу складається із двох рівнів: центрального банку (в Україні – це Національний банк України) та комерційних банків.

    Центральний банк – це, як правило, некомерційна державна установа, яка виконує широке коло функцій, зокрема:

• контролює діяльність кредитних установ;
• здійснює грошово-кредитне регулювання;
• здійснює емісію банкнот;
• зберігає державні золото-валютні резерви;
• зберігає резервний фонд інших кредитних закладів;

кредитує комерційні банки.[1, ст.88]

    Центральне  місце в сучасній фінансовій  системі належить фінансовим посередникам і передусім банкам.

    Комерційні банки – це комерційні фінансово-кредитні установи, що виконують пасивні (залучення вкладів) та активні (надання кредитів) операції. Окрім того, банки здійснюють обслуговування платежів клієнтів, зберігають цінні папери, забезпечують отримання грошей за зобов’язаннями – чеками та векселями тощо. Метою усіх цих видів діяльності є отримання прибутку. .[1, ст.88]

    Сучасні комерційні  банки оперують переважно позиченими  коштами, які становлять, для більшості із них, близько 75% усього капіталу.

    Спеціалізація банків  на окремих видах фінансово-кредитної  діяльності дозволяє виділити основні види банків (Таблиця 1.2)  

Таблиця 1.2

Види банків

Види спеціалізованих  банків	Особливості діяльності
Інвестиційні банки	Надають довготермінові кредити промисловим  підприємствам
Земельні банки	Надають довготермінові кредити під  заставу землі
Іпотечні банки	Надають кредити під заставу  нерухомості
Зовнішньоторговельні банки	Кредитують експортно-імпортні операції
Інноваційні банки	Надають кредити під ризикові (венчурні) проекти, що пов’язані з інноваційними  розробками
Банки споживчого кредиту	Кредитують споживчі товари довготермінового користування
Ощадні банки	Приймають вклади населення та надають  йому різноманітні послуги

 

    Важливе місце у фінансово-кредитній інфраструктурі посідають спеціалізовані небанківські фінансові інститути: страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки, інвестиційні компанії і фонди тощо.

    Подібно до  банків, ця група фінансових посередників акумулює значні грошові ресурси й перерозподіляє їх в економіці. Серед них окреме місце займають страхові компанії і пенсійні фонди.

  Страхові компанії – це фінансові посередники, які займаються покриттям збитків своїх клієнтів після настання страхових подій. Звичайно ж, за певну плату. Як правило, страхові події не настають для більшості клієнтів одночасно. А дехто із застрахованих взагалі їх уникає. [1, ст.90]

    Страхова діяльність  пов’язана із ризиком. Зазвичай, такі фірми відсутні у цих сегментах людської діяльності, які є досить непевними щодо майбутнього родини чи її майна (війни, певна професійна діяльність тощо).

    Страхові компанії  бувають двох типів: 1) компанії  зі страхування життя;      2) компанії зі страхування від нещасних випадків і страхування майна.

    Страхові компанії  залучають кошти шляхом продажу страхових полісів. Отримані фінансові ресурси вони вкладають в такі активи, як акції, облігації та інші, отримуючи додатковий дохід.

    Пенсійні фонди – це фінансові посередники, основнв мета яких – акумуляція частини фінансових ресурсів своїх клієнтів упродовж їхнього трудового життя й виплата їм пенсійного забезпечення після виходу на пенсію. [1, ст.90]

    Пенсійні фонди  є головними інституційними інвесторами на ринку капіталів. Держава, як правило, не оподатковує кошти, спрямовані у пенсійні фонди від роботодавців і від працівників, стимулюючи у такий спосіб розвиток недержавного пенсійного страхування.

    Кредитні спілки – це фінансові посередники, які надають споживчі кредити своїм членам або акумулюють кошти з метою реалізації певних суспільних проектів. [1, ст.91]

    Кредитні спілки  мають тривалу історію в Україні.  До більшовицької окупації, на  початку минулого століття, їх  налічувалось понад тридцять  тисяч. Традицію кооперації перенесли їз собою за океан Українські емігранти США і Канади  організувались у найвідомішу кредитну спілку Американського континенту – Самопоміч.

    Сьогодні в  Україні працює близько півтора тисячі кредитних спілок, які акумулюють близько 200 млн грн. За статистикою, вони виділяють на кредитування своїх членів приблизно 70-80% власних активів. Решту коштів вкладають у державні цінні папери, депозитні сертифікати тощо.

    Інвестиційні фонди та компанії – це фінансові посередники, які шляхом випуску і реалізації власних цінних паперів (інвестиційних сертифікатів) залучають фінансові ресурси дрібних інвесторів з метою подальшого вкладення цих коштів в акції і облігації різних підприємств. [1, ст.90] Сьогодні сукупні активи інвестиційних фондів та компаній становлять близько 12 трлн. дол., а загальна їх кількість у світі сягає майже 50 тис. В Україні функціонує понад 100 інвестиційних фондів. Їхніми учасниками стали понад 20 млн громадян України. Для індивідуального інвестора виділяють дві вагомі переваги вкладання коштів в інвестиційні компанії замість прямого інвестування у фінансові активи: економія на масштабі та професійне управління активами.

    Інвестування фінансового посередництва зменшує трансакційні витрати, тобто витрати, пов’язані з пошуком інформіції, веденням переговорів, укладанням контрактів, передачею прав власності, визначенням кількісних і якісних характеристик товарів тощо.

    У фінансовому секторі  економіки важливими є також  ринки цінних паперів та валютні  ринки. Їхньою організаційною формою є відповідно фондова та валютна біржі, які, подібно до товарної, є організованими оптовими ринками з тією відмінністю, що фондова біржа обслуговує ринок цінних паперів, а валютна – ринок валюти.

    Фондова біржа є установою, діяльність якої забезпечує купівлю-продаж цінних паперів. Основними видами цінних паперів є векселі, акції, облігації тощо. Членами біржі можуть бути індивідуальні торговці паперами та кредитно-фінансові інститути.[8]

     Найстабільнішими фондовими біржами світу є Нью-Йоркська, Йоханесбурзька, Торонтська, Мельнбурнзька, Токійська, Амстердамська, Брюссельська.

    Сенс діяльності фондової  біржі:

• по-перше, відкриває різним фірмам своєрідне джерело інвестицій. Функціонування фондової біржі забезпечує одержання коштів через випуск і продаж цінних паперів – зобов’язань підприємства-емітента, що потребує інвестицій.
• по-друге, забезпечує постійний рух капіталів і спрямування їх у ті сфери, які гарантують вищу продуктивність і прибутковість.
• по-третє, у разі, якщо на ній продаються цінні папери, випущені державою, дає змогу останній віднайти кошти для державних потреб, зокрема для відшкодування державного боргу.
• по-четверте, біржа виконує функцію особливого реєстратора ділової активності. На підставі динаміки курсів акцій розраховуються показники, за якими визначають поточний стан національної економіки, складають економічні прогнози.

    Характеризуючи  роль фондової біржі в економіці,  можна сказати, що вона є  вбудованим у ринкову систему  стабілізатором, який забезпечує її (системи) стійкість і динамізм. 

    Операції на фондовій біржі, в залежності від терміну, на який укладається угода, поділяють на касові і строкові. Касові операції розраховані на оплату угод безпосередньо після їх укладення (від 2-х до 14 днів, в залежності від біржі). Строкові операції здійснюються у випадку, коли угода купівлі-продажу акцій укладається в даний момент, а її оплата відстрочена на заздалегідь встановлений період. Строкові операції дозволяють здійснювати спекулятивні операції і одержувати спекулятивний прибуток.

    Органічною частиною сучасних міжнародних валютно-фінансових відносин, які забезпечують концентрацію валютних операцій, формування, взаємозв'язок і динаміку валютних курсів, є валютна біржа. Валютна біржа - спеціалізована біржа, на якій відбувається купівля-продаж іноземної валюти й золота. [8] Тут зосереджені майже всі валютні операції, хоча формально іноземна валюта може котируватись і на фондових біржах. В основному тут відбувається міжбанківська торгівля валютою. Встановлений на біржі курс валюти називається потенційно волютним курсом. Курси валют встановлюються маклерами за участю представників держави й діють тільки на даній біржі для розрахунків з клієнтами. Як розрахунковий може використовуватись середньоарифметичний курс тих валют, які котируються на всіх біржах. На валютній біржі Західної Європи (Нідерланди, ФРН) щорічно встановлюються валютні курси 14 держав, які використовуються як обов'язкові для розрахунків банку з клієнтами. Відповідно до міжнародних угод встановлені на валютних біржах валюти котирування можуть відхилятися у банках зазначених договором країн у межах 1%. Операції можуть здійснюватись також у міжбанківській небіржовій торгівлі. Офіційні біржові котирування є основою розрахунків у банках з їх клієнтами за касовими валютними операціями та платіжними оборотами.

    Інтерес до  фондового ринку з боку власників  вільних грошових коштів викликаний  можливістю моментально розбагатіти.  Й справді, доступ до світових  фондових ринків є вільним  у будь – якій точці світу. Кожен бажаючий через Інтернет за допомогою біржових посередників може інвестувати кошти у купівлю акцій.

   Для визначення  руху курсу акцій на біржах  використовують індекс курсу  акцій. Найвідомішими із них  є індекс Доу-Джонса, індекс акцій  Нью-Йоркської фондової біржі, індекс Ніккей (Токійська фондова біржа). Динаміка індексу є важливим показником економічного здоров’я господарки країни. Його зниження сприймають як ознаку погіршення економічної ситуації.

    Державно-регулятивна інфраструктура ринку

    До державно-регулятивної  інфраструктури відносять законодавче  забезпечення ринкових відносин, біржі праці, ліцензування, оподаткування  та митну систему. Словом усе,  що характеризує обмежену роль  держави у ринковій економіці.

        Інфраструктура формується в конкретній формі ринку. Зокрема для ринку робочої сили (праці) характерна така інфраструктура: біржа праці (служба зайнятості); центри підготовки кадрів; фонд зайнятості; комерційні центри підготовки, перепідготовки і працевлаштування; державний фонд сприяння підприємництву; пенсійний фонд; фонди милосердя. Тут важливо зазначити, що всі перелічені елементи інфраструктури, за винятком комерційних центрів і фондів милосердя, створюються за участю держави.

    Біржа праці – елемент ринкової інфраструктури, що регулярно здійснює посередницькі операції на ринку праці. Система бірж праці сприяє здійсненню узгодженої державної політики в галузі зайнятості населення.[10]

    Особливе місце в системі елементів інфраструктури займає біржа робочої сили. Відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» цей інститут інфраструкт ури ринку має назву «державна служба зайнятості». Тут не відбуваються процеси купівлі-продажу товару робоча сила. Згідно з чинним законодавством послуги, пов’язані із забезпеченням зайнятості населення, надаються державною службою зайнятості безкоштовно, питань про ціну робочої сили вона не вирішує.

    Основними завданнями служби зайнятості в Україні є: аналіз і прогнозування попиту і пропозиції на робочу силу, інформування про стан ринку робочої сили; консультації окремих громадян, власників підприємств та організацій про можливості одержання роботи; облік вільних робочих місць і громадян, що звертаються з питаннями щодо працевлаштування; допомога громадянам у доборі прийнятної роботи, а роботодавцям — у доборі необхідних кадрів; організація фахової підготовки і перепідготовки громадян; надання послуг з працевлаштування і профорієнтації звільнених робітників і незайнятого населення; реєстрація безробітних і надання їм у межах своєї компетентності допомоги (консультацій); участь у підготовці перспективних і поточних програм зайнятості тощо.