Нагромадження капіталу

     Нагромадження капіталу

     Методи  нагромадження капіталу 

     Перетворення  певної грошової суми в засоби виробництва  і робочу силу є перший рух, що його робить вартість, яка повинна функціонувати  як капітал. Відбувається він на ринку, в сфері обігу. Друга фаза цього руху, процес виробництва, закінчена, оскільки засоби виробництва перетворені на товари, вартість яких перевищує вартість частин, тобто містить у собі первісно авансовий капітал плюс додаткову вартість. Ці товари повинні бути потім знов кинуті в сферу обігу. Треба продавати їх, реалізувати їх вартість у грошах, ці гроші знов перетворити в капітал і так далі, знов з початку. Цей кругооборот, що завжди проходить одні й ті самі послідовні фази, становить обіг капіталу.

     Перша умова нагромадження полягає  в тому, щоб капіталістові вдалося продати свої товари і знов перетворити в капітал більшу частину одержаних за них грошей. Надалі припускається, що капітал проходить свій процес обігу нормально.

     Капіталіст, що виробляє додаткову вартість, тобто  висмоктує неоплачену працю безпосередньо з робітників і фіксує її в товарах, перший привласнює собі додаткову вартість, але аж ніяк не є її останнім власником. Він повинен потім поділитися нею з іншими капіталістами, які виконують інші функції в суспільному виробництві, із земельним власником і т.д. Отже, додаткова вартість розпадається на різні частини. Різні її частини потрапляють в руки різних категорій осіб і набувають різних, незалежних одна від одної форм, як-от: прибуток, процент, торговий прибуток, земельна рента і т.д. Отже, з одного боку капіталіст, який виробляє товари, продає їх по вартості, причому не будемо розглядати його зворотного повернення на товарний ринок: ні тих нових форм, які приурочують до капіталу і сфері обігу, ні тих прихованих і конкретних умов відтворення. З другого боку, приймаємо, що капіталістичний виробник є власником усієї додаткової вартості або представником усіх учасників у її діленні. Таким чином, спочатку розглянемо поняття «нагромадження» абстрактно – як момент безпосереднього процесу виробництва.

     Оскільки  нагромадження відбувається, остільки очевидно, що капіталістові вдається продати вироблений товарі перетворити  виручені від цього продажу гроші  знов у капітал. Далі: розпад додаткової вартості на різні частини анітрохи не змінює її природи і тих необхідних умов, за яких вона стає елементом нагромадження. Хоч би в якій пропорції розпадалась додаткова вартість на частину, затримувану самим капіталістичним виробником, і частину, яку він віддає іншим, в усякому разі в першу чергу додаткова вартість привласнюється її капіталістичним виробником. Отже, те, що припускаємо при змалюванні процесу нагромадження, те відбувається і в дійсності. З другого боку, розпад додаткової вартості і опосереднюючий рух обігу затемнюють просту форму процесу нагромадження. Тому аналіз останнього і його чистому вигляді потребує попереднього абстрагування від усіх явищ, які приховують внутрішню гру його механізму.

     Хоч би яка була суспільна форма процесу  виробництва, він в усякому разі повинен бути безперервним, тобто повинен періодично проходити одні й ті самі стадії. Так само, як суспільство не може перестати споживати, так не може воно перестати виробляти. Тому всякий процес суспільного виробництва, який розглядається в постійному зв’язку і в безперервному потоці свого відновлення, є в той же час процесом відтворення.

     Просте  відтворення – явище не типове для капіталізму, типовим є розширене  відтворення, або нагромадження. К. Маркс починає дослідження з простого відтворення, тому що перш ніж приступити до вивчення перетворення додаткової вартості в новий капітал визначається процес відтворення попереднього капіталу, процес відтворення капіталістичних відносин узагалі, абстрагуючись від їхнього розширення. Маркс досліджує, як виробництво додаткової вартості безперервно відтворює свої власні передумови й умови, не ускладнюючи поки що аналізу тим, що ці умови і передумови відтворюються у масштабах, котрі постійно розширюються.

     Проблемою реального нагромадження капіталу набуває політико-економічного аспекту  в тій мірі, в якій на неї можна  подивитися крізь призму предмета політичної економії. В умовах науково-технічного прогресу, поряд зі збільшенням речових  елементів основного капіталу, швидко зростають вкладення у розвиток духовних продуктивних сил. Інтелектуальний потенціал стає найактивнішим елементом виробництва. У формуванні матеріально-технічної бази виробництва підвищується роль наукових досліджень, кваліфікації, знань і досвіду працівників.

     Нині  самостійного значення набуває розширене  відтворення людського капіталу. Роль цього елемента особливо зросла з другої половини ХХ ст. у зв’язку  з прискореним розвитком нової  техніки і технології виробництва. Специфіка цих вкладень – у тривалому, віддаленому в часі економічному ефекті. Формування перспективної якості праці потребує залучення значних ресурсів у сферу відтворення людського капіталу. Як показують розрахунки американських економістів, ще в середині століття на частку людського капіталу припадало більше 33% приросту національного доходу.

     Основними формами вкладень у відтворення  людського капіталу є витрати  на освіту, виробничу підготовку, охорону  здоров’я тощо. Витрати, пов’язані  з відтворенням «людського капіталу», корисні з позиції суспільства в цілому, тому що пом’якшують майнову нерівність і значно знижують соціальну напруженість. Ефективність цих витрат виявляється також і на макрорівні як умова розвитку науково-технічного прогресу. Витрати на освіту розглядаються як фактор підвищення норми нагромадження капіталу.

     В поняття «нагромадження капіталу»  включають поняття «робоча сила». Робоча сила – це сукупність фізичних та розумових здібностей, якими володіє  людина і використовує щоразу, коли виробляє будь-які економічні блага.

     Робоча  сила перетворюється на товар лише в умовах капіталістичної власності. Для перетворення робочої сили на товар власник робочої сили повинен  бути вільною особою. По-перше, необхідно, щоб людина була особисто вільна і  могла розпоряджатися своєю робочою силою. Ця умова виникає внаслідок ліквідації особистої кріпосної залежності. По-друге, необхідно, щоб така особиста вільна людина була «вільною» від засобів виробництва, тобто позбавленою останніх, а тому змушена продавати свою робочу силу. Ці умови виникають як наслідок обезземелювання колишніх кріпосних селян.

     Проте для перетворення робочої сили на товар лише умов недостатньо: у суспільстві  необхідно ще і наявність осіб, які володіють засобами виробництва  і грошима, мають змогу купувати робочу силу та на основі її використання здійснювати виробництво.

     Товар робоча сила – це сукупність розумових  і фізичних здібностей людини до праці  як об’єкт відносин купівлі-продажу  між найманим працівником і власником  засобів виробництва.

     Споживна  вартість товару робоча сила полягає в здатності робітника своєю працею створювати нову вартість, причому більшу ніж вартість його робочої сили. Споживна вартість робочої сили як товару проявляється в процесі її використання, споживання. Таким чином, капіталіст на ринку праці купує товар робочу силу для того, щоб в процесі її споживання одержати додаткову вартість.

     Особливістю капіталістичного виробництва є  те, що воно ведеться на основі найманої праці, тобто на основі продажу і  купівлі робочої сили.

     Наймана праця – це праця, що включається у процес виробництва через продаж робочої сили найманим працівником власнику засобів виробництва.

     Купівля-продаж робочої сили, що перетворює її на товар, є економічним відношенням між  власником робочої сили – найманим працівником та власником грошей – капіталістом. Отже, перетворення робочої сили на товар є першим ступенем переходу капіталістичної власності зі свого юридичного змісту (належності найманому робітнику робочої сили, а капіталісту – грошей та засобів виробництва) в економічний зміст, тобто в реальні економічні відносини.