Модернізація національної економіки

1. Раціоналізація суспільства як  необхідна умова його розвитку

Усяка спільнота  людей, будь-який соціум ставлячи собі за мету досягнення "загального блага", завжди намагається якомога найбільш повною мірою раціоналізувати шляхи та методи здійснення цієї мети.

Процес раціоналізації тоталітарного суспільства полягає  в одержавленні усіх сфер соціального буття індивіда, підкорення його власної волі - волі держави, наявності безальтернативної офіційної ідеології, що виключає любе відхилення від всановлених соціальних норм. Концепції, що регламентують існування таких типів суспільств, одним з найшкідливіших чинників суспільного розвитку вважають наявність плюралізму думок та прагнень до досягнення суспільного консенсусу. Але постає логічне запитання : за яким критерієм можливо встановити істиність пануючої ідеології ? Чи можливо, взагалі, якось уніфіувати масову свідомість, зробити суспільство слухняним певній групі або взагалі одній особі ? Суспільно-історичний процес довів хибність та безперспективність цих прагнень, нетривалість таких суспільств.

Але чому вони не тривкі ? Варіантів відповідей на це питання існує досить багато, сучасні вчені суспільствознавці шукають їх у різних площинах. Виходячи з контексту даної роботи зазначимо, що на нашу думку ,стаючи на початку свого правління фактором, який консолідує творчий владно-державницький потенціал, дуже скоро тоталітарна держава стає тягарем суспільства, стримує його розвиток, оскільки ідеї подальшого розвитку консервуються на рівні владного "верху" і не оновлюються за рахунок існуючих у суспільстві альтернативних ідей, тобто не трансформуються у нові. Іншими словами не оновлюються, а тому починають гальмувати суспільно-політичні процеси.

Наша сучасність яскраво доводить нам наскільки  важливим є аспект раціоналізації суспільства  у процесі його політико-соціального  та історичного розвитку. Усяке суспільство, що прагне стати громадянським, збудувати  правову державу повинне постійно замислюватись над найбільш раціональним шляхом їх досягнення. Цей раціональний шлях полягає саме в його постійній  модернізації, тобто, постійній зміні, ускладненні політичних, економічних  і культурних структур та їхніх функцій  відповідно до потреб раціонального  та ефективного існування суспільства.

2. Етапи розвитку теорії модернізації

Теорія модернізації, що повинна висвітлювати трансформації  традиційних цінностей, структур в  модернізовані, "сучасні", за минулий  і теперішній віки склалася у розвинутий напрямок у суспільних науках, що містить в собі такі аспекти, які мають методологічне, теоретичне та практичне значення. Теоретична основа її концепцій містиься в роботах Дж. Локка, А. Сміта. Її розробляли такі вчені як М.Вебер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, Р. Парк, Ф.Тьонніс, Г. Беккер, М. Леві, Т. Парсонс, Б. Мур, Г. Алмонд та ін. У цих концепціях накопичено багатий досвід аналізу процесів переходу від традиційного до індустріального суспільства, різні можливості, що виникають на цьому шляху, загальні закономірності і особливості, пов'язані із специфікою суспільств і країн, які переживають модернізацію.

Але систематизація знань у розвинуту теорію відбулася  дещо пізніше. Постання політичної модернізації як розвинутої теорії було певною відповіддю на виникнення концепцій, які розкривали різні аспекти кризи західного світу, що їх репрезентували такі вчені як О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, К. Ясперс та ін.

У другій половині ХХ століття, по закінченні Другої світової війни, коли домінування західних країн, перед усім США, у сфері управління, стандартів споживання та багатьох інших аспектів було беззаперечним, то в якості прообразу "сучасної" держави спочатку визнавалось "вільне" американське суспільство. Інакше кажучи, модернізація розумілась, як "вестернізація", тобто копіювання західних постулатів у всіх сферах життя. Це відбувалося у 50-60 роках, коли існувало чітке протистояння двох суспільно-політичних систем, поряд з цим починав спостерігатися процес виникнення так званого третього світу ( колишні колонії та напівколонії ), тому потрібно було виробити нову парадигму соціально-історичного розвитку.

Потрібно зазначити, що у своїх витоках модернізаційні теорії спиралися на універсалістські традиції західного лібералізму, що репрезентував думку, що нібито етапи  розвитку всіх країн і народів однакові. Також необхідно сказати, що на початку теорія модернізації розроблялася науковцями, лише пізніше починає відбуватися процес політизації цієї теорії, виходячи із зацікавленості владних кіл у її розробці і впровадженні.

На цьому етапі  у модернізаційній теорії домінує думка, що механізми економічного зросту є детермінантою впровадження політичних інститутів західного зразка, що ж до культури, то вважалося, що її прозахідні цінності будуть сприйняті автоматично. Практична реалізація положень такої стратегії модернізації полягала у вирівнюванні країн Азії, Африки й Латинської Америки, які вважалися тоді економічно відсталими, із розвиненими країнами. Але на практиці демократизація, інституціоналізація ліберальних цінностей, встановлення парламентарної системи та інших стандартів західної організації влади стали не підвищенням ефективності державного управління , а корупцією чиновництва, свавіллям бюрократії, що займалася лише самозбагаченням, катастрофічним розшаруванням суспільства та його політичною аморфністю, зростанням у ньому конфліктності та напруження.

Вже тоді провідні вчені політологи і соціологи поставили під сумнів тезу про те, що здатність економічного зросту є єдиним критерієм модернізаційного процесу?

Ця теза вимагала переосмислення, і це ще тому, що, фактично, вона ніде не спрацювала в такому вигляді, як задумувалося.

Період переоцінки теоретично-методологічної бази теорії політичної модернізації припадає на 70-80 рр. Було визнано недостатню ефективність структурно - функціонального аналізу, незбалансованість економічних, соціально - політичних і культурних наслідків модернізації, неадекватність євроцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур.

Пріорітетом було визначено зміну соціальних, економічних, політичних структур, яка могла б бути проведена поза межами західної демократії. Існування традиційних інститутів та цінностей політологи вже не розглядали як перешкоду до "модерну". При збереженні приорітетності універсальних критеріїв і цілей майбутнього розвитку, їх реалізація вбачалася вченим саме у національній формі. Цю реалізацію розглядали як відносно довгий етап, на якому можливий не тільки розвиток, але й звичайне відродження раніше існуючих елементів, і, також, цілком можливим може бути занепад.

В цей період відбувається перегляд ролі соціокультурного фактору у модернізаційних процесах та перетвореннях, він визнається чи не самим головним фактором у їх перебігу.

Більше того, найбільше значення починають надавати особистості, її національному характеру. Було загальновизнано, що модернізація можлива лише за умови зміни ціннісних орієнтацій широких верств суспільства, подоланні криз політичної культури суспільства. Цікаво, що деякі вчені, наприклад М. Леві або Д. Рюшемейєр, намагалися взагалі вивести закон глобальної дисгармонії, котрий би довів невідповідність соціокультурного характеру суспільства та потреб його модернізації , заснованої на універсальних цілях.

На третьому етапі  розвитку теорій модернізації (80-90 рр.) відбулась трансформація їх із засобу теоретичного забезпечення політики Заходу в інструмент комплексного пояснення, продукування і прогнозування соціально-політичного розвитку. Осучаснена теорія розглядає модернізаційний процес у рамках того чи іншого суспільства як свідому настанову держави на здійснення якісних перетворень не засобом калькування досвіду передових країн, а завдяки поєднанню найбільш поширених політичних структур, інститутів, цінностей, які мають універсальний, загальний характер із традиційною специфікою певних суспільств.

Наслідуючи М.Вебера сучасна наука ставить у безпосередню залежність процесу демократичних  перетворень від розвитку тієї чи іншої нації з поступовим творенням  демократичного ладу окремо взятої країни, за якого її громадяни відчували  б себе суб'єктами, а не об'єктами політики.

Теорія політичної модернізації містить у собі велику кількість різноманітних концепцій, що мають різну соціальну спрямованість, а звідси неоднакові висновки й рекомендації, є нерівнозначними за науковою значущістю, але таке розмаїття підходів дає змогу подолати стереотипні уявлення про політичну модернізацію як сукупність процесів, що супроводжують індустріалізацію у країнах розвиненого капіталізму.

Але існують і  інші погляди на розвиток. Скажімо  за В. Горбатенком, можливо скласти  дещо іншу періодизацію, її сутність полягатиме у тому, що на першому етапі свого проходження (50-70 рр.) теорії модернізації зазнали краху і на деякий час вивели термін "модернізація" з наукового обігу. Натомість активніше стали вживати поняття "розвиток". Цей синдром, завдяки певним успіхам модернізаційних процесів у Туреччині, Індії, останнім часом у Східній Європі, створенню анклавів сучасного життя в деяких відсталих країнах, а також внаслідок мобільності західних модернізаційних методик, в основному вдалося подолати на Заході. У значної ж частини вітчизняних суспільствознавців насторожене ставлення до модернізації залишається досить стійким, що пов'язано насамперед з недостатнім розумінням альтернатив навздогінній моделі, котра загрожує втратою традиційної культури, національної ідентичності й безперспективністю утвердження нової, сучасної.

Подолання цієї кризи  і друге народження ідеї модернізації пов'язане з концепцією постмодернізації, котра є не лише альтернативною старій теорії, а й своєрідним наслідком її іноваційної орієнтації, а також її продовженням.

Саме поняття "постмодернізація" похідне від більш широкого філософського  поняття "постмодерн", стосовно якого  упродовж кількох останніх десятиліть у світі ведуться постійні дискусії. Вперше поняття було вжито 1917 року в книзі Рудольфа Панвіца "Криза європейської культури", у якій мова йшла про нову людину, покликану подолати занепад. Німецький дослідник постмодернізму Вольфганг Вельш вважає його тогочасне вживання "передчасним" з оглялу на відсутність адекватного даному феномену соціального вияву. Наближеного до сучасного розуміння значення поняття набуло у дослідженнях А.Тойнбі, який 1946 року визначає постмодернізм як якісно новий етап у розвитку західно-європейської культури. Матеріалізація висловлених вченим ідей, почавшись приблизно у 60-ті рр., найбільш повною мірою саме останнім часом.

3. Сутність і специфіка  соціальної політики

Соціальна політика - це діяльність держави та її інститутів, органів місцевого самоврядування, вітчизняних і зарубіжних підприємств, установ усіх форм власності, їх об'єднань і асоціацій, громадських і приватних фондів, громадських і релігійних організацій, громадян щодо розвитку й управління соціальною сферою, щодо збалансування розвитку суспільства, забезпечення стабільності державного правління, соціального захисту населення, створення сприятливих умов для існування індивідів і соціальних спільнот.

Головною метою  соціальної політики є подолання соціальної напруги, досягнення рівноваги, стабільності, цілісності, консолідації, злагоди й динамізму суспільства.

Завдання соціальної політики:

- забезпечення  ефективного розвитку соціальної сфери, соціального простору життєдіяльності;

- здійснення заходів  щодо задоволення зростаючих  матеріальних і духовних потреб  членів суспільства; 

- врегулювання  процесів соціальної диференціації суспільством;

- підняття суспільного добробуту на рівень загальноприйнятих стандартів.

Найважливіщий принцип  соціальної політики - управління інтересами та через інтереси людей.

Рівні соціальної політики:

- загальнодержавний  (врахування інтересів всього  суспільства);

- регіональний (інтереси  адміністративної одиниці);

- місцевий (інтереси  міста, району, підприємства тощо);

- локальний (допомога  і підтримка громадянам, що постраждали від стихійного лиха).

4. Основні напрями  і особливості сучасної соціальної політики України

Здійснення економічних  реформ при відсутності обґрунтованої  економічної політики та розвиненої ринкової інфраструктури за умов руйнації економічних зв'язків призвело до кризового соціального стану суспільства. Розпад фінансової системи і гіперінфляція в першій половині 90-х pp. XX ст., відродження "тіньової" економіки породили такі украй негативні наслідки у соціальній сфері:

• зниження рівня життя значної частини населення;

• значну частку прихованого  безробіття;

• різку поляризацію населення за рівнем доходу;

• майже повну  ліквідацію відповідності між результатами й оплатою праці між секторами економіки і сферами економічної діяльності;

• посилення неформальних суспільне нерегульованих методів  вирішення економічних і соціальних питань, розвиток корупції;

• формування маргінальних груп населення, готових до суспільне деструктивних дій.

Нерозв'язанім соціальних проблем викликає негативні соціальні явища, які стримують і деформують розвиток суспільства, унеможливлюють повноцінну участь громадян у всіх сферах суспільного життя.

Сьогодні Україна  стоїть перед необхідністю:

• відміни системи  субсидованого житлового фонду  та комунальних послуг і підвищення видатків на комунальні послуги;

• раціоналізації і спрощення існуючої системи  пільг;

• зменшення видатків на розподіл і доставку допомоги з  метою підвищення рентабельності системи;

• впровадження цільового  спрямування витрат на допомогу тим, хто її найбільше потребує, зокрема на пільги для дітей та пенсіонерів з низьким рівнем доходів;

• реформи пенсійного забезпечення;

• переходу від  державного фінансування охорони здоров'я до його здійснення переважно на страхових засадах,

• підвищення межі пенсійного віку;

• відміни вікових  пільг;

• обмеження прав на пільги:

• ліквідації прихованого безробіття тощо.

Важливими проблемами соціальної політики України є:

§ визначення шляху  суттєвого підвищення вартості національної робочої сили;

§ поєднання політики економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою;

§ підвищення платоспроможного попиту населення;

§ посилення мотивації  праці;

§ зайнятість населення.

Література:

1. Бебик В. M. Базові  засади політології: історія,  теорія, методологія, практика: [Монографія]. – К., 2000.

2. Білоус А. Політико-правові  системи: світ і Україна. – К.,1997.

3. Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.

4. Брегеда А.  Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. – К., 1999.

5. Базар І. M. Політична  етнологія як наука : історія, теорія, методологія, праксеологія.- К., 1994.