Модель макроекономічного кругообігу

   Предмети культури  утворюють свою сферу буття.  Щось є предметом культури (витвором  мистецтва, технічним приладом, предметом побуту та ін.) завдяки тому, що містить певний смисл, є втіленням (опредметненням, матеріалізацією) думок людей. Статуетка з каменя відрізняється від каменя, з якого вона зроблена, тим, що люди надали їй певного смислу (вона була символом родючості чи краси). Звідси висновок, що сприймання предмета культури відрізняється від сприймання предмета природи. Предмет культури людина повинна зрозуміти, проникнути в його смисл. Відмінність сприймання і розуміння добре ілюструє ситуація, за якої людина сприймає, але не розуміє іноземної мови. Отже, щось постає для людини як предмет культури, коли вона проникає в його смисл, осягає, що цим хотіла сказати інша людина.

   Ще одною сферою  буття є ідеальні предмети. Сюди  можна віднести поняття (формально-логічні та змістовні), Цінності, казкові образи та ін. Їх буття конституюється в різних актах свідомості. Так, цінності — добро, дружба, Бог дані через віру, у вірі. Якщо хтось не вірить в добро чи любов, не вірить у Бога, то вони для нього не існують, як скажімо, для прибічників однієї релігії цінності іншої не є цінностями. Математично-логічне знання існує в міркуваннях і через міркування. Русалки і домовики існують в актах фантазії та завдяки фантазії.

   При цьому, на  думку Е. Гуссерля, кожна сфера буття має свої принципи побудови. «Логіка» (правила гри героїв) казкового світу, відрізняється від логіки співвідношення математичних чисел, а ця, в свою чергу, відрізняється від принципів побудови реального світу. Феноменологія, наголошуючи на тому, що різні види сущого даються в різних актах свідомості (що їм, отже, задаються різні модуси буття зі своєю «логікою»), виявилась плідним методом дослідження в естетиці, етиці, філософії культури.

   Усе це дає підстави  стверджувати про правомірність  концепції, яка відрізняє буття від сущого (речі, ідеї та ін.). Буття, його модус задається сущому при включенні його в світ людини (смисловий горизонт). Реальному предмету вона задає один вид буття, числам — інший, казковим героям — ще інший. Завдяки такому підходу феноменологія відійшла від субстанційно-предметного трактування буття, за якого воно ототожнювалося з матеріальними речами чи ідеями, тобто із сущим.

Типи і форми руху.

  У філософії розрізняють  типи і форми руху. Тип руху  вказує на характер змін, що відбуваються з річчю у межах притаманній їй властивості або її зміну і перехід на інший рівень системної організації матерії. Перший тип руху здійснюється при збереженні якості речі. Але виникає питання: чи можна міркувати про сталість речі і робити висновок про її постійну зміну, тобто рух? Античний мислитель Кратіл вважав, що мінливість речей не дозволяє робити про них якісь висновки, навіть назвати річ, можна тільки вказати на неї пальцем. І все ж є досить підстав вважати, що в процесі руху речі зберігають специфічні властивості і характер відносин. Так, здатність магніту притягувати метали — внутрішня здатність предмета, хоча і залишається прихованою, поки нема таких речей, які могли б бути притягненими. У процесі взаємодії з іншими предметами магніт тривалий період зберігає властивості. Феодальне суспільство зберігало головну якість у сфері матеріального виробництва, духовного життя і культури. Проблемі приділяв увагу Георг Гегель, послідовно проводячи думку, що речі мають сталі, власні ознаки, які не знімаються відносинами з іншими речами: «Річ у собі — є тому річ, що володіє властивостями, і тому є багато речей, що відрізняються одна від одної не внаслідок якихось чужих їм відносин, а завдяки самим собі». І далі: «Річ зберігає себе відносно до іншої». Другий тип руху зв'язаний з переходом від одного якісного стану речі або системи до другого якісного рівня організації матерії. Розвиток суспільства від ранніх часів до сучасності зумовив перехід у виготовленні знарядь праці від примітивних до комп'ютерного виробництва, перехід від неорганічної природи до біологічних рівнів організації.

  Під формою руху матерії  розуміється рух, зв'язаний з  певним матеріальним носієм, що  має досить широку сферу розповсюдження  і охоплює явища, які мають  певну якісну єдність, підпорядковуються одним і тим же основним закономірностям. Форми руху тісно зв'язані з конкретними структурними рівнями матерії. Кожний з них має свої закономірності і матеріальних носіїв. У сучасній філософії можна зустріти різні класифікації форм руху матерії. Виділяються принципи класифікації форм руху матерії: субстратний, в основі якого лежить специфіка матеріального носія; функціональний, де форма руху співвідноситься із закономірностями конкретного рівня організації матерії; генетичний, що вказує на спадковість і послідовність появи форм руху в еволюції матерії. Таким принципам відповідають певні форми руху матерії: субмікроелементарна форма руху матерії включає рух елементарних часток і полів (електромагнітні, гравітаційні, сильні і слабкі взаємодії, процеси перетворення елементарних часток), рух і перетворення атомів, молекул, в тому числі, хімічна форма руху, зміна космічних систем різних розмірів (зірок, планет, зоряних систем, Галактики, Метагалактики). Органічна — результат поступового ускладнення молекул вуглецевих з'єднань, що привело до утворення органічних з'єднань. Життя стало закономірним підсумком розвитку сукупності хімічних і геологічних змін на Землі. Органічний рух скла дається із процесів, що відбуваються в організмах і є по надорганізмовими системами, і включає обмін речовин, процеси саморегуляції, управління і відтворення, біоценоз ні відносини, зміни, що відбуваються у біосфері.

  Соціальна форма  руху матерії є різноманітністю  практично-предметної діяльності  людини, вся система суб'єктно-об'єктних відносин, тобто ставлення людини, соціальних спільностей, суспільства до навколишнього світу. Носій соціальної форми руху — людина розумна суспільна істота, дії якої мають цілеспрямований, усвідомлений характер. Взаємовідносини між формами руху матерії характеризуються складністю і суперечливістю. Важливо підкреслити якісну своєрідність форм руху матерії. Своєрідність знаходить вияв у якісній специфічності кожної вищої форми руху перед нижчою. Це формується як принцип низведения вищих форм руху матерії до нижчих. Принцип низведения означає визнання того, що у кожній вищій формі діють специфічні закономірності, які неможливо виразити через закономірності, що притаманні нижчим формам руху. Суть життя не можна зрозуміти шляхом вивчення хімічних і фізичних закономірностей. Організму притаманні закономірності, які діють лише на рівні живого. Поняття пристосувальна діяльність відсутнє у фізиці і хімії, і його природа розкривається тільки у системі біологічних законів. На основі фізико — хімічних законів не можна зрозуміти і те, чому мавпа може пожертвувати життям заради врятування дитини.

  Між формами руху  і різними структурними рівнями  організації матерії існує органічний  зв'язок. У чому ж виявляється  органічний зв'язок? По-перше, форми  руху матерії, що розглядаються  історично, — це послідовні  етапи еволюції матеріальних  систем, а всі класифікації відображають найважливіші якісні зміни еволюції. Тому субординація форм руху збігається з реальним процесом еволюції матеріальних систем від нижчого до вищого. По-друге, кожна вища форма руху породжується простою, вища включає нижчу як одну з генетичних передумов, як свій власний момент. Біологи, наприклад, установили, що рішення одного з найінтимніших питань біологічної науки (проблема спадковості) залежить здебільшого від хімії і що життя є хімія не тільки білкових тіл, але й хімічних компонентів, у тому числі нуклеїнових кислот. По-третє, матерія — субстанціональна основа руху. У кожному конкретному випадку специфічність тієї або іншої форми взаємодії матеріальних носіїв значно визначається природою взаємодіючих елементів, що розкривається тільки через систему зовнішніх взаємодій з навколишніми тілами. Треба мати на увазі, що світ не просто рухається, а й розвивається. Будь-який розвиток є рухом, але не навпаки. Сучасною наукою відкрито закон дивергенції, якій констатує факт необхідного зростання різноманітності форм упорядженості матерії. Матерія надає людству усе нові несподіванки, природно щедро народжуючи безліч своїх форм. Безкінечні форми матерії, нескінченні, різноманітні і форми руху. Структурні рівні упорядженості матерії відрізняються особливостями руху, що їй притаманні. 

Простір і час - форми буття матерії

Усі предмети, що нас оточують, мають певні розміри, протяжність у різнихнапрямках, переміщуються один віднос- но одного або разом з Землею - відносно космічних тіл. Так само всі об'єкти виникають і змінюються у часі.

Простір і час є  загальними формами буття всіх матеріальних систем і процесів. Не існує об'єкта, який перебував би поза простором  і часом, як немає простору і часу самих по собі, поза матерією, що рухається. Абсолютного простору як нескінченої порожньої протяжності не існує. Всюди є матерія в тих чи інших формах (речовина, поле), а простір виступає як загальна властивість (атрибут) матерії. Так само немає і абсолютного часу, час завжди нерозривно зв'язаний з рухом, розвитком матерії. Простір і час існують об'єктивно і незалежно від свідомості, але зовсім не від матерії.

Поняття простору і часу є фундаментальними поняттями людської культури. Вони настільки фундаментальні, що на певному ступені розвитку людського пізнання (або незнання) їх розглядали як абсолютну субстанцію світу. Таким є зрван у ранньому зороастризмі, хаос у давньогрецькій міфології, акаша і кала у давньоіндійських системах. Простір і час вважалися основами Всесвіту і в античній натурфілософії або у християнській картині світу. Для просторово-часових уявлень тих часів характерне неймовірне різномаїття концепцій і моделей простору і часу: субстанційні, реляційні, дискретні, циклічні, кінцеві тощо.

Зовсім інший напрям розвитку уявлень про простір  і час започатковується у працях Галілея, Декарта та Ньютона: створення класичної механіки ознаменувало народження нового фізичного підходу до пізнання простору і часу. Було створено низку фундаментальних фізичних теорій (спеціальна і загальна теорія відносності, релятивістська космологія, квантова гео-метродинаміка та ін.), у руслі яких оригінальні, більш ускладнені метричні, топологічні і інші структури простору і часу.

Сучасні вчені у пошуках  нових ідей починають свідомо  звертатись до найбагатшої концептуальної комори міфологічного моделювання світу. Це особливо виявилося у фізиці мікросвіту, де деякі дослідники почали залучати конструкцію восьмирічного шляху Будди для систематики елементарних частинок або притчу про перлинне намисто їндри як основу парадигми бутстрапної моделі. Сучасні вчені запозичують з давньої міфології такі концепції, структури і моделі, про існування котрих самі творці цієї міфології не тільки не знали, але й принципово не могли знати. Таке реконструкційне запозичення виявляється важливою формою новаторства.

У самому загальному вигляді  динаміку міфологічного світу можна  охарактеризувати як перехід від  Хаосу до Космосу. У більш розвинутих системах вода трансформувалась у деякі  персоніфіковані божественні образи (Намму у Шумері, Нун у Єгипті, Апсу у Вавилоні, Асат у Індії та ін.). Вода - це невиз-начений першопочаток, який у процесі організації (за допомогою тотемних тварин, предків, Дике, нуса, ідеї, Бога та ін.) трансформується у Космос, упорядкований у просторі й часі. Все природне і соціальне виступало як єдине ціле, а тому ділення племені на групи визначало розподіл простору, а порядок обрядової церемонії пов'язаний з напрямком у просторі. Весь міфологічний пейзаж виявляється втіленим міфом. Тотемні центри племені - це осередок "містичної енергії", під охороною духів предків знаходиться територія племені, а весь простір за цими межами злий і жахливий. Розвиток міжплемінних зв'язків призвів до ідеї розмноження оазисів упорядкованого буття. Простір існує "у малому" і у "великому", він неперервний, ба-гатозв'язковий, а пізніше усвідомлюється як багатослоїстий (верхній рівень - світ сакральних персонажів, середній - світ людей, нижчий - світ мертвих).

Відповідно до уявлень  про простір розвивались і  ідеї часу. Оскільки Всесвіт слоїстий, то душа шамана гониться за злим духом у сакральному часі, який перебільшує вік життя людини. Для міфу характерна також спрямованість у минуле: міфічний світ існує тоді, коли ще не було часу. Хоча час і віднесений до минулого, він виступає і як сучасне, і як майбутнє (циклічна модель часу), як коливання між життям і смертю, днем і ніччю.

Взагалі ж, міфологічний простір і час можуть бути визначені  таким чином: циклічна структура  часу і багатослоїстий ізоморфізм простору. Саме на цьому підґрунті пізніше  сформувалась спіральна модель часу.

Якщо специфічною ознакою  міфології є віднесеність до минулого, то релігія орієнтується на специфічне переживання сучасного з метою  досягнення певного майбутнього. Релігія  оволодіває душею людини саме своєю  обіцянкою подолати і перемогти час: нірвана буддиста, рай християнина, джанна мусульманина співвідносні не з часом, а з вічністю. Час - це форма існування світу між актом творення і есхатологічним актом. В той же час підкреслюється життєвість Божих актів: у мусульманстві пророк подолав великі відстані, а коли повернувся, то помітив, що з келиха не встигла витекти крапля води.

Ставлення людей до простору на перших етапах людської історії  було обумовлене не. тільки специфікою життєдіяльності (збирання, полювання, хліборобство), а й містичними і релігійними уявленнями, особливо про смерть. Жахлива не сама по собі смерть, а смерть на чужині. Пізніше розподіл праці, товарне виробництво, розквіт міст спонукали нові ідеї, пов'язані з простором (нездоровий інтерес до чужих територій, тобто експансіонізм, спроби створення об'єднаних імперій). В умовах панування уявлення про нерозривний зв'язок простору і Бога як кару розглядали просторову трансформацію, тобто переселення повсталого народу або, навпаки, десакралізацію території (переселення самого Бога). Так були покарані Ксерксом по-встанці-вавилоняни: зруйнували головний храм, а статую бога Мардука завезли до Персії. Такі просторові трансформації сприяли розвиткові уявлень людей про простір і час і оточуючий світ. В уявленнях про богів відбулось абстрагування від їх родової належності - це вже не майбутня "рідня", а володарі території і всього, що живе на ній.

Філософський зміст  уявлень про простір зазнав тривалої і суперечливої еволюції. Деякі стародавні філософи розглядали простір як однорідну, нескінчену, нерухому порожнечу, заповнену атомами, субстанціями (Демокріт, Епікур). У науці Нового часу простір уявляли однорідною і нескінченою протяжністю. Класична механіка Ньютона привела до відриву простору від матерії, руху і часу. В концепції Ньютона абсолютний простір тлумачиться як нескінчена протяжність, яка містить у собі всю матерію і не залежить від будь-яких матеріальних процесів, а абсолютний час - як плинна безвідносно до всяких змін рівномірна подовженість, у якій все виникає і зникає. У нью-тоновській концепції простору і часу приписувались деякі суб-станційні ознаки - абсолютна самостійність і самодостатність існування; в той же час простір і час розглядались як порожнечі, субстанції, в котрих виникають всі тіла.