Микроэкономика как наука

1. Мікроекономіка  та макроекономіка. Мікроекономіка в  історії та структурі  економічних наук.

     Макроекономіка  – галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного  цілого з метою забезпечення умов сталого економічного зростання, повної зайнятості ресурсів, мінімізації рівня інфляції і рівноваги платіжного балансу. Макроекономіка – це одна з наук, що вивчає закономірності функціонування національної економіки. Вона досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб'єктів. Внутрішній стан та функціонування економічної системи як єдиного цілого забезпечується зв'язками між елементами, що входять до її складу, і зовнішнім середовищем.

       Мікроекономіка вивчає поведінку та механізм прийняття рішень окремими суб’єктами ― мікросистемами (індивідами, домашніми господарствами, підприємствами, організаціями), що прагнуть досягти мети за наявних обмежених ресурсів, для яких, до того ж, можна знайти альтернативне використання, що і є предметом її вивчення. У центрі уваги мікроекономіки знаходиться поведінка споживача і виробника та її оптимізація, ринковий попит і пропозиція, відносні ціни товарів, розподіл ресурсів за альтернативності їх використання, часткова та загальна ринкова рівновага тощо.

     Основними макроекономічними показниками є:

• темп зростання реального ВВП;
• рівень інфляції;
• рівень безробіття

     Суб’єктами  макроекономіки є: держава, підприємства, домогосподарства.

     Предмет макроекономіки - великомасштабні (у  масштабах всього суспільного виробництва) економічні процеси і явища, на відміну  від предмета мікроекономіки, де вивчаються питання діяльності малих економічних одиниць, насамперед, фірм (підприємств). Макроекономіка вивчає сфери і галузі національної економіки, господарські зв'язки між ними.

     Предметом мікроекономіки є механізм прийняття  економічних рішень на рівні домашніх господарств і фірм у заданих  економічних умовах, а також механізм формування цих “заданих” умов у результаті їхніх спільних дій. Мікроекономіка приймає як задані такі змінні, динаміку яких досліджує макроекономіка. У мікроаналізі доходи споживачів розглядається переважно як заданий розмір, і акцент робиться на розподілі витрат домашнього господарства на різноманітні товари і послуги. Навпаки, у макроаналізі сукупні витрати, сукупний доход, споживання і тощо самі по собі є предметом дослідження.

     Об’єктом мікроекономіки є поведінка індивіда, домогосподарства, п/п в ринкових умовах. 

     Мікроекономіка  є однією зі складових сучасної фундаментальної науки про господарство, яка майже три століття носила назву «політична економія», а на межі ХІХ-ХХ століть стала називатись «економіка», що в перекладі з англійської трактується нині як «економічна теорія».

     Політична економія, яка досягла своїх вершин у працях таких геніальних вчених як Адам Сміт («Дослідження про природу та причини багатства народів», 1776 р.) та Карл Маркс («Капітал», 1867-1894 pp.), прагнула проникнути в глибинну сутність економічних процесів, пояснити їх природу та суперечності. Представники класичної політекономії здійснювали свої дослідження переважно на рівні окремих товаровиробників, в сучасній термінології — на мікрорівні. Проте вони описали також деякі процеси, що відображають взаємозв’язки на рівні всього суспільства. Так, французьким вченим Франсуа Кене була створена модель суспільного відтворення (господарського кругообігу) — перша геніальна спроба з’ясувати умови макро-економічної рівноваги. К.Маркс розвинув цю ідею у своїх числових схемах реалізації суспільного продукту і обґрунтував умови розширеного відтворення суспільного капіталу. Отже, класики мали уяву і про макроекономічні процеси.

     Відокремлення економіки від традиційної політичної економії було своєрідною реакцією на марксизм, який з класових позицій розкрив економічні корені соціальних суперечностей у суспільстві і, розглядаючи розвиток людського суспільства як природно-історичний процес, обґрунтував закони зародження, розквіту і загибелі кожної формації, в якій існують антагоністичні класи. Економіка намагалась відійти у сферу «чистої науки», підкресливши свій нейтральний характер відмовою від назви «політична економія». Вона ставила за мету обґрунтувати виключно економічну мотивацію господарської діяльності, зосередилась на вивченні ринкового господарства, основою якого є приватна власність, намагаючись не помічати тих величезних соціальних конфліктів, які час від часу виливались у бурхливі революції. Представники економіки досліджували закономірності функціонування фірм, галузей, ринків з тим, щоб надати рекомендації щодо оптимізації господарських рішень.

     Однак небувала криза 1929 р. і затяжна Велика депресія 1929-33 рр. змусили вчених звернути увагу на проблеми, характерні для економіки в цілому. Дослідження видатного англійського вченого Джона Мейнарда Кейнса, узагальнені в книзі «Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей» (1936 р.), значно поглибили знання про економіку в цілому, тобто на макрорівні, і сприяли виділенню двох великих розділів економіки — мікроекономіки та макроекономіки. Згодом закріпився поділ економічної теорії на три частини: політична економія, мікроекономіка та макроекономіка.

     У другій половині XX століття відбуваються якісні зміни в економічному житті світового співтовариства. Зростання взаємозв’язку та взаємозалежності національних економік, інтернаціоналізація обміну і виробництва, підвищення ступеню відкритості національних господарств набувають дедалі всеохоплюючого характеру. Утворюється єдиний глобальний економічний організм, який функціонує за законами ринкової економіки. Розвиток цих процесів зумовив відокремлення від мікро — та макроекономіки ще однієї частини економічної теорії — міжнародної економіки, яка вивчає закономірності взаємодії національних економік у сфері міжнародного обміну, виробництва і розподілу факторів виробництва на мікро — та макрорівнях.

     Такий поділ економічної теорії можна  вважати досить умовним, тому що всі економічні процеси тісно взаємопов’язані, переплітаються та взаємодіють на різних рівнях господарського життя. Результати господарської діяльності залежать як від об’єктивних умов, так і від суб’єктивних рішень окремих індивідів. Тому ще від початку XX століття і до останніх часів чимало вчених робили спроби поєднати кращі досягнення класичної політичної економії з кращими досягненнями економіки, зокрема, теорію трудової вартості з теорією граничної корисності. 
 

2. Модель  ринкової та централізованої  економічних систем.

     Ринкова економіка характеризується приватною формою власності на економічні ресурси й використанням ринкового механізму для регулювання економіки. У такій системі поведінка кожного учасника мотивується його особистими інтересами, кожний економічний суб'єкт прагне досягти максимального доходу на основі індивідуального прийняття рішень. Але приватний інтерес – це одночасно й носій суспільного інтересу. Кожний економічний суб'єкт здатний реалізувати свій приватний інтерес лише в тому випадку, якщо він є носієм суспільного інтересу. Таке поєднання приватного інтересу із суспільним здійснюється на ринку. Дану властивість ринку охарактеризував Адам Сміт, проголосивши принцип “невидимої руки” ринку, до якої відноситься дія об’єктивних економічних законів. Насамперед, це закон вартості, закон попиту та пропозиції, закон конкуренції, закони спадної ефективності та корисності. Згідно з цими законами в умовах ринку встановлюються ціна, зарплата і прибуток. Останні є тими стимуляторами, які визначають діяльність виробників товарів та дають відповідь на фундаментальні питання економічної системи.

Ринкова конкурентна економіка – це економіка  з вільним ціноутворенням, в якій панує споживач.

Отже, ринкова  економіка має такі властивості, що забезпечують її здатність до автоматичного  саморегулювання. Цей тип економіки  часто розглядають як найдосконалішу економічну систему, коли державне втручання в економічні процеси повинне обмежуватися захистом приватної власності та встановленням сприятливого правового поля для вільного функціонування ринку.

     Командно-адміністративна (або планова) економіка прямо протилежна ринковій економіці. Вона основана на суспільній (державній) власності, а регулювання економічних процесів здійснюється за допомогою централізованого державного планування. Таке планування носить обов'язковий, тобто директивний, характер стосовно всіх суб'єктів економічної діяльності. Воно регламентує обсяги виробництва продукції, розподіл і використання ресурсів, ціноутворення і витрати на виробництво, розподіл доходів на споживання і нагромадження.

Отже, командно-адміністративна (або планова) економіка – це економіка з жорстким державним регулюванням. Його основним інструментом виступає державний план. Ринок у цій системі самостійних регулювальних функцій не виконує, а сам є предметом державного планування. Держава заздалегідь планує ціни, заробітну плату, банківські відсотки та інші ринкові інструменти.