Ліберальна модель розвитку

 

Міністерство освіти і науки України

Одеський національний економічний  університет

 

 

Кафедра міжнародних  економічних відносин

Економіка зарубіжних країн

 

 

Реферат на тему:

 

 

 

Виконала:

Студентка 24 групи ФМЕ

Шеховцова Марина

Перевірив:

Ковалевський В.В.

 

 

 

Одеса - 2012

ПЛАН

 

Вступ

1. Ліберальна модель розвитку
2. Корпоративістська модель розвитку

• Демократичний корпоративізм
• Ієрархічний корпоративізм

3. Соціально-ринкова модель розвитку

4. Модель «дирижизму»

Висновки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Економічна політика, насамперед, стратегії економічного розвитку країни, значною мірою ґрунтується на моделі економічного розвитку, притаманній певній країні. Незважаючи на тісну спільність соціально-економічного устрою розвинутих країн, що стала наслідком спільних історико-економічних умов розвитку, в економіці цих можна виокремити декілька моделей, які є типовими. Спільним у моделях розвинутих держав є те, що механізмом їхньої дії є розвинута економіка ринкового типу; відрізняються вони деякими рисами економічних відносин, що ґрунтуються на національних традиціях або виходять з конкретної соціально-політичної ситуації всередині країни.

Проте, кожна модель розвитку не є чимось усталеним на тривалий час. Залежно від домінуючих тенденцій світового чи національного економічного розвитку моделі зближуються за своїм змістом; із цих же причин якась країна може змінити звичну модель розвитку на іншу. Відносно групи розвинутих країн визначаються такі моделі: ліберальна, корпоративістська та соціально-ринкова. В окремі періоди розвитку застосовувалася політика регулювання економіки, що одержала назву дирижизму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ліберальна модель розвитку

Ліберальна модель розвитку притаманна США, Канаді, менше –  Великій Британії та Ірландії. Відсутність усталених традицій та нашарувань соціального характеру сприяли становленню "ринкової системи" у класичному вигляді. Головні її ознаки – приватна власність, підприємництво у різних його формах, різні види конкуренції, різноманітність і багатобарвність ринків.

Про ліберальну ринкову модель заговорили у 90-х роках, коли лідерство в економічному зростанні перейшло до США. Ця модель будується на системі сприяння усякому заохочуванню підприємницької активності, збагаченню найбільш активної частини населення, на стимулюванні розвитку нової техніки і технології, найбільш перспективних і ефективних виробництв. Господарське зростання в цей період було забезпечене також радикальною зміною структури економіки за рахунок стрімкого розширення інформаційного і комунального секторів ( з 3,4 до 6,8% ВНП), підвищенням внутрішнього попиту (у середньому на 5,3% щорічно), що перевищує динаміку ВНП, і гігантським притоком інвестицій.

У ліберальній моделі розвитку краще, ніж в інших країнах поставлена робота по підготовці кадрів керівних структур, накопичений багатий досвід керівної діяльності. У зв’язку з тим, що в затратах на виробництво близько 70% припадає на працю, американські керівники орієнтуються на застосування методів виробництва, що зберігаються, з причини обмеженості та коштовності людських ресурсів. Важливою особливістю ліберальної моделі являється комплексне використання сильних сторін на мікрорівні (фірма) і макрорівні (державне регулювання). У зовнішній торгівлі і пересуванні капіталу домінуючі позиції займають великі фірми, вони враховують вплив окремих підприємств на міжнародну спеціалізацію країни, їх здатність адаптуватися до макроекономічних умов виробництва, їх пріоритетне положення в розробці і створенні нових товарів, кооперуванні виробництва і збуту з фірмами інших країн для взаємопередачі технологій.

Малозабезпеченим громадянам створюється прийнятний рівень життя  за 
рахунок часткових пільг і допоміг, забезпечується високий рівень соціальної 
диференціації. Цю модель характеризують високий рівень продуктивності 
праці і масової орієнтації на досягнення особистого успіху. Вплив держави 
спрямований на підтримку стабільної кон’юнктури і економічної рівноваги. 
Серед всіх інших моделей вона вважається найефективнішою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Корпоративістська модель розвитку

Демократичний корпоративізм

Корпоративістська модель передбачає активну роль держави в регулюванні  соціально-економічних відносин й  високий рівень соціального партнерства між робітниками й роботодавцями. Ця модель має два різновиди: демократичний корпоративізм та ієрархічний корпоративізм.

Модель демократичного корпоративізму найбільш поширена в скандинавських країнах, особливо в Швеції. Ідея соціального партнерства є основою цієї моделі.

Характерною особливістю демократичного корпоративізму є поєднання належного врядування, політичної стабільності, стійкого економічного зростання, високого рівня соціального захисту та гідного рівня добробуту суспільства.

Становлення та розвиток цієї моделі економічного розвитку не були позбавлені як негативних впливів світових економічних криз і рецесій, так і внутрішніх соціально-економічних суперечностей. Проте урядам щоразу вдавалося знайти прийнятний компроміс між інтересами найманих працівників і роботодавців, дрібних і крупних власників, між потребами збереження високого рівня зайнятості та оплати праці, з одного боку, і постійного підвищення конкурентоспроможності національної економіки – з іншого.

Демократичний корпоративізм  формувався відносинами різних суспільних сил, найважливішими з яких були капітал, наймані робітники та селяни. Ключовим елементом цієї домовленості було збільшення соціального забезпечення, тому потужна  держава загального добробуту –  відмітна характеристика країн Північної  та Центральної Європи. У цьому  полягає одна з найважливіших  відмінностей між демократичними корпоративістськими  та ліберальними країнами. У Швеції цю модель називають "державою добробуту". Важливою складовою моделі є високі податки на багатих; наявність розвинутого громадянського суспільства. Провідна соціал-демократична партія не має більшості в парламенті, а тому там не формується більшість, уряд надзвичайно економний (у Кабінеті міністрів — 11 автомобілів, а в парламенті — 3). Держава е позаблоковою. Кооперативи найбільше розвинулись у сільському господарстві, промисловості, житловому будівництві, роздрібній торгівлі. Згідно з оцінкою експертної комісії в 1976 р. кооперативи з точки зору досягнення економічного добробуту є корисною формою організації суспільства майбутнього. Вони виробляють понад 2/3 сільськогосподарської продукції.

Все ж таки завдяки високому рівневі соціальної забезпеченості модель демократичного корпоративізму є взірцем для багатьох інших  країн, особливо країн з транзитивною (перехідною) економікою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ієрархічний корпоративізм

Ієрархічний корпоративізм  притаманний Японії, тому він одержав ще назву японської моделі. Її характерною особливістю є активне втручання уряду в економічне регулювання при незначній частці державної власності в економіці.

Особливість економічного ладу Японії – вертикальна інтеграція фірм, їхнє групування, що пронизує всю систему ділових відносин у країні. Традиційний для більшості західних країн тип утворення економічних угруповань базується на переплетенні капіталу й особистої унії. Унікальність японської господарської системи визначається наявністю груп (кейрецу), що являють собою об'єднання великих компаній із дрібними і середніми, що базуються на різного виду зв'язках, головними з який виступають виробничі, обумовлені головними фірмами.

Однієї з характерних  рис японської моделі економічного розвитку є використання національних традицій і особливостей робочої  сили. У країні Тривалий час пропагувався принцип довічного наймання. Великі компанії, що у стані побудувати кадрову піраміду і забезпечувати  зайнятість, мають великі можливості для здійснення цього принципу на відміну від дрібних і середніх фірм. Цілком очевидно, що ні в компаніях, ні в законодавстві немає чітких правил, що встановлюють гарантії наймання на все життя. Водночас як працівники, так і адміністрація негласно розглядають тривалу роботу в  якості пункту колективного договору. Уряд, намагаючись підтримати зайнятість за допомогою системи субсидій, також  має на увазі принцип безупинної багаторічної роботи на однім місці.

Трудові відносини мають  патерналістський характер: робітник відданий своїй фірмі й особливо її власнику (керівнику); керівник, у свою чергу, турбується про свого робітника, входячи навіть у справи його особистого життя. Фірма функціонує за принципом жорсткої субординації. Підлеглий підпорядкований тільки своєму безпосередньому начальнику, він не може «через голову» начальника звернутися до того, хто стоїть щаблем вище в ієрархічній структурі керівництва фірми. Саме тому ця модель називається ієрархічним корпоративізмом.

Соціально-ринкова  модель розвитку

Саме поняття “ соціальна ринкова економіка ” з’явилося в Німеччині. Тут же були розроблені основні напрямки концепції “ соціальної ринкової економіки ”.

У центрі уваги соціально-ринкової моделі розвитку знаходиться людина з її потребами й інтересами, її відносини з іншими членами суспільства в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання. Задачею соціального ринкового господарства є пізнання закономірностей становлення і розвитку господарського механізму, свідомо орієнтованого на вирішення соціальних проблем. Соціально-орієнтована ринкова економіка допомагає виробити правильну економічну і соціальну політику на макро- і мікрорівнях, досягти в суспільстві соціального партнерства, зберегти і збільшити суспільні цінності, забезпечити рівні умови доступу до них.

У даний час соціально-економічна політика країн із соціально-ринковою економікою зводиться до досягнення наступних цілей:

1) економічна свобода  – можливості економічних суб’єктів  щодо вибору сфери діяльності  та моделі економічної поведінки;

2) економічне зростання  – зростання економіки, яка  забезпечує високий рівень якості життя;

3) повна зайнятість –  утримання безробіття на природньому рівні;

4) стабільність цін –  забезпечення фінансової стабільності, протидія інфляції;

5) економічна безпека  – збереження економічної рівноваги;

6) соціальна стабільність  – створення можливостей для деяких груп суспільства;

7) справедливе оподаткування  – встановлення пільг при сплаті  податків для груп населення  з низькими доходами.

При цій моделі людина, виконуючи  визначені функції, отримує блага  для себе, для родини і своєї  соціальної групи. У ринковій економіці  Німеччини «здоровий егоїзм» у сполученні з почуттям соціальної відповідальності людини розглядається як справжній двигун суспільного прогресу.

Проте останнім часом володарі великих фірм висловлюють невдоволення високим рівнем податків, що є неминучою платою за великі соціальні виплати. Підприємцям стає невігидним розширювати виробництво в економічному просторі Німеччини. Вони також намагаються скорочувати контингент робочої сили, економлячи на відрахуваннях у соціальні фонди. Це сприяє тому, що в Німеччині рівень безробіття дещо вищий, ніж у більшості інших держав Європейського Союзу: так, у 2007 р. він становив 9,1%, тоді як у Великій Британії – 5,4, Нідерландах – 4,5, Бельгії – 7,6, Австрії – 4,3%. Уряд Німеччини, стурбований такою ситуацією, розглядає можливості коригування традиційної моделі у бік зниження рівня соціальних витрат.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Модель «дирижизму»

Модель «дирижизму» була притаманна Франції й Італії в період між двома світовими війнами й у перші повоєнні роки. Суть дирижизму полягає в досить активному втручанні держави в економічні процеси. Це виражається насамперед у створенні потужного державного сектора в національній економіці. Так, у Франції в державній власності після Другої світової війни опинилася значна частина промисловості інфраструктури, енергетика, підприємства авіаційної й автомобільної промисловості. Навіть у 80-х роках минулого століття під контроль держави перейшли великі банки й промислові групи. В Італії в 30-х роках виникла велика напівдержавна організація – Інститут реконструкції індустрії (ІРІ). Після війни виникла ще низка великих державних об’єднань, серед яких, наприклад, Національне нафтогазове об’єднання (ЕНІ).

Дирижизм, крім існування  державного сектора, включає такий  вид економічного регулювання, як індикативне планування. Державними органами складаються прогнози щодо майбутнього розвитку національної економіки в цілому й окремих галузей і надаються пропозиції щодо використання виробничих потужностей і перерозподілу інвестицій.