• Кафедра економіки  підприємства

      В.Г.Онокало 
 
 
 
 
 
 

      Конспект  лекцій

      з дисципліни “Історія економічних вчень”

      очної та заочної форм  навчання 
 
 
 

      Рівне – 2010

Тема 1. Предмет та завдання курсу

         План.

    1.1. Предмет історії економічних  учень.

    1.2. Завдання курсу історії економічних  вчень.

    1.3. Виникнення економічної теорії  і основні етапи її розвитку.

• 1.1. Предмет історії економічних учень

    Економічне  життя суспільства є надзвичайно  багатогранним. Його вивчає система  економічних наук, які включають  науки про загальні закони економічного розвитку, галузеві конкретні економічні процеси та явища, науки про народне  господарство. Кожна з них має свій предмет, своє коло досліджуваних питань. Першість серед усіх економічних наук належить економічній теорії (політичній економії). Політична економія як наука склалась у XVII ст. Вона є результатом тривалого історичного розвитку економічної думки.

    Економічна  думка зародилась у глибокій давнині  і пройшла складний шлях від емпіричного  розуміння економічних явищ до формування наукових теорій.

    Процес  розвитку економічних поглядів та ідей і є предметом історії економічної  думки. Складовою частиною його є історія економічних вчень, тобто економічних поглядів, які об'єднувалися в певну систему. Але в більшості підручників історія економічної думки та історія економічних учень ототожнюються.

    Предметом курсу "Історія економічних учень" деякі автори вважають дослідження процесу виникнення і розвитку економічних поглядів та ідей, починаючи із стародавнього світу.

    Історія економічних учень розкриває  також об'єктивні витоки виникнення різноманітних шкіл та напрямів у  економічній науці.

    Щодо  методико-методологічних засад аналізу історії економічної думки, то вони можуть бути різними залежно від того, якої мети бажає досягти дослідник. У літературі виділяють в основному два принципи, два методи: історичний, або хронологічний, і логічний.

    Історичний підхід передбачає розгляд ідей, теорій у порядку їхнього виникнення та формування. Він дає змогу проаналізувати сукупність поглядів, ідей на певному етапі суспільного розвитку й дальшу еволюцію цих ідей. Такий підхід може поєднуватися з аналізом соціально-економічних умов у яких формувалися ці погляди та ідеї.

    Логічний  метод ґрунтується на дослідженні  еволюції концепцій чи теорії, без  достатнього урахування їхнього  зв'язку з іншими теоріями та з історичними  умовами. У такому разі досліджуються  самі тільки теорії, концепції, логіка їхнього розвитку. Досить часто ці методи поєднують.

    Варто згадати і так званий мотиваційний, або класовий метод, коли аналіз економічної  думки підпорядковується економічній  мотивації. Визначаються класи, які  ведуть боротьбу за відповідну частку кінцевого продукту, а відтак класова позиція теоретиків, ідеологів того чи іншого класу. Цей метод використовував К.Маркс та його послідовники.

    Не  заперечуючи наявності такої  боротьби, треба, проте, урахувати, що це тільки одна із складових економічної теорії.

    Може  застосовуватись і територіальний метод, що передбачає дослідження історії  економічної думки в певних країнах. Кожен метод має свої переваги і недоліки.

• 1. 2. Значення історії  економічних учень  для формування  економічного мислення

    Якими є завдання курсу, або для чого вивчають історію економічних учень?

    Оволодіння  економічною теорією потребує знання магістрального шляху розвитку економічної  думки. Історія економічних учень  розкриває процес виникнення економічних  категорій, концепцій, теорій, показує їх спадкоємність і безперервність процесу.

    Вивчення  історії економічної науки потрібне і для розуміння й розвитку сучасних економічних теорій, які  часто успадковують теорії минулого. І справді, сучасні неокласичні  теорії неможливо зрозуміти без глибокого усвідомлення ідей класиків. Кейнс, наприклад, називає своїми попередниками меркантилістів і Мальтуса. Монетаризм, який відіграє провідну роль у сучасній економічній думці, розвиває ідеї кількісної теорії грошей, започаткованої ще в XVII ст.

    Глибоке розуміння суті сучасних економічних  теорій потребує з'ясування джерел їхнього  зародження й розвитку. А знання сучасних економічних теорій дає  змогу розуміти й формувати економічну політику держав, в основу якої завжди беруться ті чи інші економічні теорії. Чому, наприклад, економічно розвинуті країни у своїй економічній політиці перейшли від кейнсіанських рецептів до неокласичних теорій? Як формувалась економічна політика в колишньому СРСР? Яку економічну політику проводять зараз пострадянські країни, зокрема Україна? Які теорії лежать в її основі?

    Економічні  проблеми торкаються нас усіх. Ніхто  не лишається байдужим до таких категорій, як заробітна плата, податки, безробіття, інфляція тощо. Тому професіонали повинні  не тільки глибоко розуміти їхню суть, а й знати історію виникнення й розвитку з тим, щоб впливати на економічну політику сьогодення.

    Знання  історії економічної думки важливе  для оволодіння культурою економічного мислення, для творчого сприйняття й використання економічної теорії, для дальшого розвитку економічної науки. 
 


• 1. 3. Виникнення економічної  теорії і основні  етапи її розвитку

    Економічна  думка зародилась у глибокій давнині  і пройшла складний шлях від емпіричного  розуміння економічних явищ до формування наукових теорій. Вже в первісному суспільстві люди замислювались над економічними явищами. Але ці Їхні погляди ще не склалися в будь-яку систему. Перші спроби систематизації економічних поглядів можна віднести до стародавньої доби й середньовіччя. Проте й вони ще не склались у наукові системи.

    Економічні  знання стали самостійною галуззю  досліджень у XVI - XVII ст. - в епоху меркантилізму. Меркантилістів цікавили, зокрема, питання  визначення суті багатства, яке вони ототожнювали із золотом і сріблом, регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення припливу дорогоцінних металів у країну, заохочення експорту, протекціоністські тарифи на імпортні товари тощо. В добу панування торгового капіталу основними були питання, пов'язані з торгівлею. Ще не існувало науки, яка б ґрунтувалась на економічних законах і охоплювала всі сфери людської економічної діяльності. Початки такої науки було закладено представниками класичної політичної економії. Її видатний представник А.Сміт створив першу систему політичної економії, узагальнивши нагромаджені до цього окремі економічні знання. Послідовники і учні А.Сміта розвивають теорію, вносять в неї нові ідеї.

    Формуються  соціалістичні ідеї. Виникає утопічний  соціалізм, з'являється марксизм, який проголошує себе науковим соціалізмом.

    У 70-х роках XIX ст. економічна думка була репрезентована, з одного боку, історичною, а з іншого - суб'єктивно-психологічною школою, яка ознаменувала розвиток політичної економії на нових, маржинальних (граничних) засадах. На цих засадах наприкінці XIX ст. формується неокласичний напрям економічної думки, з появою якого пов'язане становлення мікроекономіки.

    Новим етапом розвитку політичної економії стала поява у 30-х роках 

XX ст. кейнсіанства. Представниками цього напрямку, на відміну від неокласиків  - прихильників економічного лібералізму, на перший план висувають проблему регулювання ефективного попиту. З появою кейнсіанства зв'язане також формування нового розділу економічної науки — макроекономіки.

    Неокласичний  напрям і кейнсіанство з моменту  їхньої появи і до наших днів пройшли складний еволюційний шлях, по черзі виходячи на перший план і в економічній теорії, і в економічній політиці.

    Своєрідним  напрямом економічної думки є  інституціоналізм, який виник наприкінці XIX - на початку XX ст. Цей напрям, який за предмет свого дослідження взяв переважно позаекономічні фактори, розширив поле аналізу економічних наук, інтегрував економічну теорію з іншими суспільними науками.

    Значний внесок у розвиток економічної думки  зробили соціал-реформістські концепції. Знання цих концепцій є практично цінним для формування ринкової економіки в пострадянських країнах.

    Демократичний соціалізм - це суспільство без класів, привілеїв, дискримінації та ізоляції людей. Соціал-демократи надають  перевагу демократичному соціалізму,  прагнуть утвердити добробут, свободу  і справедливість у всьому світі. Вони виступають за роззброєння і використання вивільнених капіталів для подолання відставання країн, що розвиваються.

      Соціал-демократи  обстоюють співробітництво у  розв'язанні глобальних проблем. Вони засуджують діяльність транснаціональних корпорацій, які у гонитві за прибутком у світовому масштабі, принижують і гноблять цілі нації, призводять до краху цілі економічні регіони. Зростає злиденність, руйнується природа, залишаються значними безграмотність та інші негаразди сучасного світу. Соціал-демократи глибоко усвідомили, що зубожіння країн третього світу становить загрозу миру і добробуту. Через це вони виступають за новий міжнародний економічний порядок, справедливі економічні відносини, які б відкривали можливості для цих країн піднести виробництво, забезпечити зайнятість населення, його освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення. Слід зазначити, що соціал-демократи в ряді країн домоглися значних успіхів у забезпеченні добробуту народу. 
 
 


ТЕМА 2.  Економічна думка стародавнього світу

та  середньовіччя. Меркантилізм 


    План.

2. 1. Економічна  думка Стародавнього Сходу.

2. 2. Економічна  думка Античного світу.

2. 3. Економічна  думка Середньовіччя. Меркантилізм.

• 2.1. Економічна думка  стародавнього Сходу

    Історія економічної думки бере свій початок у глибокій давнині. Вже первісні люди мали якісь зачатки господарських знань, котрі були результатом осмислення виробничого досвіду. Формувалися висновки щодо окремих елементів економічних знань. Економічні ідеї того часу знайшли вираження у збірниках законів царства Ешнуни (XX ст. до н.е.) та вавилонського царя Хаммурапі (XVIII ст. до н.е.). У них передбачалися захист майнових інтересів держави, рабовласників, певне регулювання економічних відносин. Пам'яткою давньоіндійської літератури є "Артхашастра" (IV - VI ст. до н.е.). У ній викладено знання з економіки, техніки і політики, передбачено регулювання земельних відносин, розв'язання проблем іригації.

    У Китаї великого поширення набуло конфуціанство. Його економічні засади виклав Мендзи (372 - 289 рр. до н.е.), який відстоював селянське землеволодіння.

    Тогочасні економічні погляди знайшли вираження  у трактаті "Гуань-Цзи" (IV - III ст. до н.е.), в яких реалістично розкрито злиденне становище народу, окреслено  шляхи розвитку сільського господарства і поліпшення життя селян. Зміцнення землеробства вважалося найважливішою умовою забезпечення стійкості економіки.

    Великого  значення автори "Гуань-Цзи" надавали товарно-грошовим відносинам з погляду  їх використання державою для регулювання економіки.

    У трактаті також розглядалися питання  податків і грошового обігу. Пропонувалося  замінити прямі податки на залізо та сіль непрямими, застосовувати для  стабілізації господарства нормовану  емісію грошових знаків та ін. Багато ідей “Гуань-Цзи" було використано в господарській практиці Стародавнього Китаю.

• 2. 2. Економічна думка  античного світу

      В античній літературі економічну думку  стародавнього світу виражено в  найрозвиненішому вигляді. Висловлювання  античний авторів з окремих проблем, хоча і не є ще цілісною системою поглядів, про те це вже серйозна спроба теоретично осмислити та науково узагальнити характерні для

цієї  доби економічні процеси та явища.

    Мислителі Давньої Греції та Давнього Риму прагнули визначити принципи і методи організації та управління господарством рабовласників. Учення про його організацію називали економією, а про управління державою - політикою. Так, Ксенофонт (430 - 355 рр. до н.е.) в праці "Домострой" визначив економію як науку про збагачення свого господарства. Визнаючи рабство природнім і правомірним, Ксенофонт був прихильником натурального господарства, як більш стійкого і надійного. Землеробство він ставив на рівні з воєнним мистецтвом, а ремесло навіть не включав до предмета економії як негідне заняття для вільних людей. Таким було ставлення і до торгівлі. Водночас Ксенофонт високо цінував гроші як вираження концентрованого багатства та засобів обігу. Він не залишив без уваги і проблеми товарно-грошових відносин з огляду на можливість їх використання для зміцнення натурального господарства. Так, Ксенофонт одним із перших зрозумів важливість розподілу праці, визнавши потребу в спеціалізації виробників на виготовленні певних предметів.

    Ксенофонт бачив зв'язок між поділом праці  та розмірами ринку, протиставляючи слаборозвинутому поділу праці у малих містечках відносно високий рівень його у великих містах.

    Філософ Платон (427 - 347 рр. до н.е.) у своїх творах побудував ідеальну державу, в якій мали існувати три стани: правителі (філософи), воїни та ремісники, землероби, дрібні торгівці, що належали до вільних людей. Раби з цієї класифікації виключались, оскільки в них він бачив не людей, а знаряддя праці. Між усіма станами, за планом, існує чіткий поділ праці. Фізичну працю Платон

зневажав, гадаючи що це доля нижчих верств населення.

    Нерівність, яка існує в ідеальній державі, випливає із самої природи людей, через що є нездоланною. Проте, кожна  людина має одержувати свою частку відповідно до своїх здібностей, що і є справедливим. Здібності окремої  людини є обмеженими, та її потреби - різноманітними і навіть безмежними. Відтак, постає суперечність між потребами людей і можливостями їх задоволення. Розв'язання цієї суперечності Платон бачив в утворенні міста ("держави"), тобто об'єднання людей, в якому існує поділ праці. Саме поділ праці в Платона є основним принципом побудови держави та її природною основою.

    Економічна  думка Стародавньої Греції досягла  своєї вершини у творах Аристотеля (384 - 322 рр. до н.е.) - найвидатнішого мислителя  давнини. Він був прихильником натурального рабовласницького господарства з дрібною торгівлею. Проте, оскільки в Греції існувало товарне виробництво, Аристотель досліджував товарно-грошові відносини. І зробив це найглибше серед античних мислителів.

    Він розрізняв простий товарний обіг та обіг грошей, рух грошей, як засіб обігу та як грошового капіталу. Він першим звернув увагу на відмінності між споживною вартістю та вартістю товару.

      Державний діяч і письменник Давнього Риму Катон (234 - 149 рр. до н.е.) у дослідженні "Про  землеробство" обґрунтував шляхи і методи розширення рабовласницьких латифундій з тим, щоб дістати більше доходу. Інший римський митець Варрон (І ст. до н.е.) у трьох книгах "Про сільське господарство" висловлював занепокоєння щодо перспектив рабовласницьких порядків, накреслив шляхи повернення до натурального господарства.

    Колумелла (І ст. до н.е.) у своїх працях рекомендував відмовитися від рабської праці  та передати ведення господарства колонам, праця яких вигідніша, ніж рабів. Інакше кажучи, йшлося про перехід  суспільства до нового, феодального типу виробництва.

    Зазначимо, що теоретична економічна думка в  Давньому Римі не набула такого розвитку, як у Давній Греції.

• 2.3. Економічна думка  Середньовіччя. Меркантилізм

      Після падіння Римської імперії (V ст.) почалася так звана доба Середньовіччя, що тривала аж до XVII ст. Економіка цього періоду була переважно аграрною, панувало натуральне господарство. Мислення середньовічної людини мало теологічний характер. Економічна думка ще не відокремилась у самостійну галузь знань.

      Середньовічні трактати містять численні конкретні господарські поради, різноманітні практичні рекомендації, але надто мало теоретичних узагальнень і спроб осмислення економічних процесів та явищ.

      Основними джерелами економічної думки  середньовічного суспільства є юридичні кодекси й церковні пам'ятки. Економічні уявлення народних мас відбилися в різних "єресях" та економічних вимогах селянських повстань.

      В епоху феодалізму суспільство складалося передусім з класу феодалів і  класу селян. Через це економічні вчення представників класу землевласників спрямовувалися на узурпацію селянських земель, виправдання феодальної організації господарства. Представники селян обґрунтували усуспільнення поміщицького землеволодіння, передачу землі селянам.

      Так, Фома Аквінський (1225 — 1274 рр.) апологу вав приватну власність, вважав натуральне господарство основою добробуту людей, а його продукти - природним багатством. Золото як і срібло, на його думку, - штучне багатство, яке не може бути метою діяльності людини.

    У Київській Русі утвердження феодальних порядків знайшло вираження у зведенні законів "Правда Русская" (XI - XII ст.). В ньому обґрунтовувалося право власності князів на майно, рабів та напіврабів, регулювалися торгівельні та кредитні відносини. У середні віки з'явилися "Домострой" Сильвестра та інші дослідження, в яких розглядалися проблеми організації феодального помістя, регулювання відносин між паном і його кріпосним залежним, між господарством і зростаючим ринком.

      У пізньому середньовіччі (XVI - XVII ст.) феодалізм  розкладається, виникають капіталістичні виробничі відносини. Великі географічні відкриття сприяли розвитку зовнішньої торгівлі, зумовили введення в обіг величезної кількості дорогоцінних металів за рахунок пограбування колоній. Зростання ролі ринку в житті суспільства, ускладнення суспільно-економічних відносин - все це зумовило становлення економічної теорії, як самостійної науки. На перших етапах економічна теорія виражала інтереси міцніючого класу буржуазії та прогресивні тенденції суспільного розвитку. Тоді ж з'явився термін "політична економія".

    Капіталістичні  відносини почали складатися передусім  у сфері торгівлі. Тому і перша  школа буржуазної політичної економії - меркантилізм - трактувала економічний  розвиток так, начебто джерелом багатства  суспільства є обіг, торгівля, а праця людей, зайнятих у цій сфері, особливо в галузі міжнародної торгівлі, забезпечує нагромадження багатства, яке тоді ототожнювалося з золотом.

      Один  з представників меркантилізму  французький економіст А. Монкретьєн (1575 - 1621 рр.) у 1615 р. опублікував "Трактат політичної економії".

      Англійський меркантиліст Томас Мен (1571 - 1641 рр.) обґрунтував, що баланс зовнішньої торгівлі є регулятором багатства країни. Для цього, на його думку, потрібно "продавати  щорічно на більшу суму, ніж купувати".

    У Росії ця течія економічної думки  була представлена І. Посошковим (1652 - 1726 рр.). Він написав "Книгу о скудости и богатстве", в якій доводив, що багатство країни визначається добробутом народу. Він обстоював обмеження  споживання іноземних товарів, пропонував створити мануфактури для переробки вітчизняної сировини і експорту переважно готових товарів з тим, щоб забезпечити якомога більше надходження металевих грошей в країну. Меркантилістичні ідеї І.Посошкова поєднувалися з вимогами поліпшення становища селян.

    Мислення  меркантилістів значно відрізняється  від економічних поглядів античного  світу. Керівним принципом останнього був аристотельський поділ господарства на економіку і хрематистика із засудження останньої як "ненормальної". У  центрі уваги меркантилістів опиняється саме хрематистика -"породження" грошей грошима. Меркантилісти шукають зв'язок між господарськими явищами, але шукають його на поверхні явищ, у сфері обігу. І це було зумовлено особливістю епохи, коли домінував торговий капітал.

    Отже, предметом дослідження меркантилістів є сфера обігу. Метод дослідження  меркантилістів - збирання й описування реальних фактів та часткова їх класифікація, тобто коли прямують від конкретного  до абстрактного, що є неминучім  у період зародження будь-якої науки.

    Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні положення. По-перше, багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах; тобто багатство - це не що інше, як нагромадження  грошей. По-друге, виробництво створює  потрібні передумови для утворення багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку. По-третє, безпосереднім джерелом багатства є сфера обігу, тобто сфера, де продукти перетворюються на гроші. По-четверте, сфера обігу є водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі:  Г – Г – Гроші, що породжують Гроші, - такою є формула капіталу в меркантилістів. По-п'яте, не будь-який обіг товарів і грошей є джерелом багатства. Обіг товарів усередині країни, на думку меркантилістів, хоч і збагачує одних осіб за рахунок інших, проте не збільшує і не зменшує загальної суми національного багатства. Джерелом багатства є лише зовнішня торгівля. По-шосте, баланс зовнішньої торгівлі має бути активним, тобто треба менше купувати у іноземців і більше їм продавати.

    Конкретна меркантилістська політика і теорія меркантилізму пройшла два етапи  в своєму розвиткові. Це ранній меркантилізм, або монетарна система, розвинений меркантилізм. Ранній меркантилізм виник ще до епохи великих географічних відкриттів. Найбільш відомими представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в та Гаспар Скаруффі в Італії. Ранній меркантилізм ґрунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей із-за кордону, по-друге, - зберегти гроші в саме цій країні Звідси поставала вимога якнайбільшого нагромадження грошей у країні з одночасною забороною їх вивезення.

    Властиві  монетарному меркантилізму XVI ст. заходи - заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збільшення видобутку золота та срібла там, де це було можливим, встановлення високого імпортного мита, зниження позичкового проценту - неодноразово впроваджувалися, наприклад, в Іспанії, але не дали очікуваних результатів.

    У другій половині XVI ст. система монетарного  меркантилізму змінюється системою меркантилізму мануфактурного, що досягла  свого розквіту у XVII ст. Основними  представниками його були Томас Мен  у Англії, Антуан Монкретьєн у Франції, Антоніо С'єрра в Італії. Виникла система меркантилізму, для якої характерна теорія грошового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції, передусім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, ввезених в країну. З цією метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт, розширювалося мореплавство. На перший план висувалася політика протекціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивного розвитку експорту. Держава запроваджувала систему митних заходів: ввезення іноземних товарів, що конкурують з вітчизняними, а також вивезення сировини, яку можна було б переробити всередині країни, оподатковуються високим митом. І навпаки, встановлюються заохочувальні премії за експорт деяких вітчизняних товарів. Отже, в центрі уваги всіх меркантилістів була проблема збагачення країни. 


ТЕМА 3. Класична школа  політичної економії 


План.

3. 1. Загальна  характеристика класичної політичної  економії.

3. 2. Виникнення класичної політичної економії в Англії і Франції.

3. 3. Економічне  вчення А. Сміта.

3. 4. Економічне  вчення Д. Рікардо.

• 3. 1. Загальна характеристика  класичної політичної  економії

    Класична  політична економія зародилася в  Англії в кінці 17 ст. і у Франції на початку 18 ст., прийшовши на заміну меркантилізму.

    Уперше  термін "класична політична економія" ужив К. Маркс стосовно школи, яка  розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства.

    Якщо  меркантилісти в своєму аналізі  виходили з досить поверхового розуміння процесу обігу і тому бачили тільки зовнішню сторону явищ, то класики за предмет дослідження взяли виробництво поклали початок науковому аналізу цієї сфери. Тим самим відбулися зміни, глибоке зрушення в самому предметі політичної економії, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А.Сміта, перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну.

    Класична  школа проголосила ідею природного порядку, дію об'єктивних економічних  законів. А це змінило напрям досліджень від системи регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки.

    Класична  школа, на відміну від меркантилістів - прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економії свободи, економічного лібералізму. Класики були противниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ. Західні економісти віддають належне класичній школі, проте не ідеалізують її теоретичні розробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвитку економічних ідей.

• 3. 2.  Виникнення  класичної політичної  економії в Англії  і Франції

    Основоположником  класичної політичної економії в  Англії вважається Уїльям Петті (1623 - 1687). Він народився в сім'ї ремісника. У 14 років найнявся юнгою на торгове судно. Згодом вивчав медицину, математику, фізику. В економічну науку ввійшов як економіст перехідного періоду від меркантилізму до

класичної політичної економії.

    У. Петті на відміну від меркантилістів, що опиралися на поверхові явища економічного життя, зробив спробу проникнути в сутність економічних процесів і пояснити їх. Він заклав фундамент теорії вартості. Позаринкову ціну він розглядав як "природну", тобто об'єктивну, основу ринкової ціни. Вартість він ототожнював з міновою вартістю, а останню - з ціною. У.Петті констатував, що праця за капіталізму створює не просто споживну вартість, а товар, який має мінову вартість.

    У 17 ст. у Франції ще панує феодалізм, промисловість була слабо розвинена. В економічній теорії та економічній політиці панував меркантилізм.

    У перший половині 18 ст. Франція втрачає  військову могутність і свої позиції  у зовнішній торгівлі. Відтак ідеї меркантилізму також втрачають  своє значення. У Франції формується класична політична економія як альтернатива меркантилізму.

    Засновник класичної політичної економії у  Франції П'єр Буагільбер (1646 -1714), народився  в Руані в дворянській сім'ї, здобув гарну освіту. Теоретично обґрунтовуючи  питання реформування економічної  політики, Буагільбер ставить кілька проблем: чим визначається економічне зростання країни, дією яких законів забезпечується, що є джерелом багатства, що лежить в основі ціни. Відповіді на ці запитання він дає на основі теорії вартості.

    Ідеї  П. Буагільбера продовжували фізіократи. Засновник цієї школи французький економіст Ф. Кене (1694 - 1774), у праці "Економічна таблиця" та деяких інших досліджень доводив, що єдиним джерелом багатства є сільське господарство, і вперше в історії економічних учень зробив спробу охарактеризувати річний процес відтворення в цілому. В основі цього процесу лежить еквівалентний обмін. Виходячи з цього, Ф. Кене розкривав неспроможність меркантилізму ототожнення багатства з грошима, трактування обігу як джерела багатства. Фізіократи обґрунтували, що джерелом нових продуктів, додаткової вартості є не сфера обігу, а саме сфера виробництва. Проте, їхня історична обмеженість полягала в тому, що вони вважали продуктивною лише землеробську працю, а в промисловості, працівник лише змінює форму речовини, яка дається йому землеробом.

    Основу  економічної системи Кене становить  його вчення про "чистий продукт". Це надлишок продукції, одержаний у  сільському господарстві, над витратами  виробництва. Створюється він, на думку  Кене, лише в сільському господарстві, оскільки тут діє природа, яка здатна збільшувати споживчі вартості.

    "Чистий  продукт" у фізіократів ототожнюється  із земельною рентою, яку одержують  землевласники. Саме тому фізіократи  виступали за проведення податкової  реформи з наміром усі види  податків замінити одним - поземельним.

    Фізіократи  дали досить глибоке, як на ті часи, визначення капіталу. Капітал у Кене - не гроші, а засоби виробництва, які можна  придбати на гроші. Фізіократи не приділяли  належної уваги аналізу сутності грошей. Гроші у Кене - лише засіб, що полегшує обмін, оскільки це - безплідне багатство.

    Теоретичні  ідеї фізіократів на практиці намагався  втілити в життя А.Тюрго (1727 - 1781). В 1774 р. він став міністром фінансів Людовіка XVI. Вчений підготував і здійснив низку буржуазних економічних реформ, які передбачали ліквідацію феодальних обмежень у торгівлі й виробництві, заборону податку із хлібної торгівлі тощо. Ці прогресивні перетворення спричинилися до незадоволення феодальної знаті і були скасовані. Це був крах не тільки реформи, а й фізіократії в цілому.

• 3. 3.  Економічне вчення А. Сміта

    Подальший розвиток, збагачення і конкретизація  ідей У.Петті пов'язані з ім'ям видатного англійського економіста Адама Сміта (1723 — 1790). У праці "Дослідження  про природу і причини багатства  народів" (1776) він довів, що разом з поділом праці розвивається обмін, що гроші - це не вигадка людей, а атрибут самого обміну, що вони є товаром.

    Вартість  товарів А.Сміт визначав тільки за втіленою у них працею. Він розрівняв  споживчу та мінову вартість.

    Він започаткував теорію капіталу, визначив узагальнюючі структурні елементи - основний і оборотний капітал, розкрив їхню роль і значення. Однак методологія А.Сміта була суперечливою. З одного боку, вона спрямовувалася на розкриття сутності економічних процесів, а з другого - описувала поверхні явища. Це призвело до існування у нього двох теорій вартості, згідно з якими вартість визначається: 1) витраченою працею; 2) працею, що купується.

    Вартість  товару А.Сміт розклав на доходи. При  цьому вона відповідно розкладається  на заробітну плату, прибуток, ренту. Відсутність постійного капіталу стала серйозною вадою його теорії відтворення.

    Суспільство Сміт розглядає як сукупність індивідів, що наділені від природи певними  властивостями, які наперед визначають їхню економічну поведінку.

    Головними є такі, як трудове походження життєвих благ, схильність до обміну послугами або результатами своєї праці, егоїстичні інтереси — намагання поліпшити своє становище.

    Трудове походження життєвих благ змушує людину жертвувати своїм дозвіллям, свободою. Схильність до обміну зумовлює те, що люди через поділ праці концентрують свою діяльність на якійсь певній її формі, що підвищує її продуктивність. Керуючись егоїстичними інтересами, пошуком особистої вигоди, людина оптимізує свої зусилля, а це обертається на вигоду для всього суспільства.

    Розвиваючи  вчення засновників класичної політичної економії про "природний порядок", Сміт підкреслює, що за умов вільної  конкуренції складною взаємодією господарської  діяльності людей керує "невидима рука", тобто економічне життя людей підпорядковується об'єктивним закономірностям. Проте благодійність дії об'єктивних законів не абсолютна. Вона передбачає певні соціальні умови, а саме - природну свободу людини, що проявляється в можливостях вільно захищати власні інтереси.

    Ідеї  природного порядку А.Сміт поширює і на діяльність держави. Він є прихильником економічного лібералізму, вільної гри господарських сил, невтручання держави в економічне життя. Але разом з тим Сміт визнає роль держави у виконанні нею таких функцій, як оборона країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадянських установ тощо. Він висловлювався за державне регулювання норми процента й мінімуму заробітної плати.

    Великого  значення А. Сміт надав нагромадженню  капіталу. Воно є результатом ощадливості. Нагромадження капіталу збільшує фонд, призначений для утримування продуктивних робітників.

    Річний  продукт нації, робить висновок вчений, може бути збільшений лише за рахунок  збільшення кількості продуктивних робітників і підвищення продуктивності їхньої праці. Зростання продуктивності праці Сміт зв'язує із застосуванням машин, що потребує додаткових капіталів.

    Слід  зазначити, що заслуга Сміта полягає  не тільки в тому він започаткував систематизований виклад політичної економії. Він підкреслював значення особистого інтересу як рушійної сили прогресу за умов, коли всім забезпечено однакові можливості. Коли власний інтерес намагаються реалізувати за рахунок інших, він набирає несприятливого для суспільства характеру. Ринковий механізм створить гармонію лише тоді, коли його буде включено у відповідні правові й інституціональні рамки.

• 3. 4.  Економічне  вчення Д. Рікардо

    Видатним  представником класичної політекономії  був відомий англійський економіст  Давід Рікардо (1772 - 1823). Його головна  праця "Основи політичної економії та оподаткування" (1817) свідчить, що він був буржуазним ідеологом епохи промислового перевороту. На його думку, життєздатність капіталістичного виробництва зумовлена вільною конкуренцією, яка забезпечує реалізацію інтересів як особи, так і суспільства.

    Спираючись  на вчення А. Сміта про вартість, Д. Рікардо обґрунтував, що корисність речі, її споживча вартість - це неодмінна  умова існування мінової вартості. Проте не вона визначає мінову вартість, а втілена в ній праця.

    Рікардо багато уваги приділяв аналізу грошей і грошового обігу. Теорію грошей він будує на основі своєї теорії цінності. Гроші він розглядає як товар, що має цінність. Основою грошової системи є золото. Цінність золота і срібла, як і будь-якого іншого товару, визначається витратами праці. За даної цінності грошей їхня кількість в обігу залежить від суми товарних цін.

    Основною  проблемою політичної економії Рікардо  називав розподіл. Якщо Сміт досліджує  природу зростання багатства (тобто  економічного зростання), то Рікардо  фактором зростання вважає розподіл. Саме тому основу його системи становить теорія заробітної плати, прибутку і ренти. Ці категорії він розглядає з погляду їхньої величини і співвідношень.

    Заробітна плата в Рікардо це — доход  робітника, плата за працю. Праця  має природну й ринкову ціну. Природна ціна праці визначається цінністю засобів споживання робітника і його сім’ї.

    Ринковою  ціною праці є та, що фактично виплачується робітникам. Рікардо ставить  її в залежність від попиту і пропозиції, тобто узалежнює рух заробітної плати від руху народонаселення.

    Прибуток  у Рікардо - це перевищення цінності над заробітною платою.

    Головне, що цікавить Рікардо, - це проблема величини прибутку і його співвідношення із заробітною платою.

    Рікардо підкреслював, що рівновеликі капітали дають однакові прибутки незалежно від того, яку кількість праці вони приводять у дію. Але водночас визначив, що на величину прибутку впливає зростання продуктивності праці.

    Ренту Рікардо визначає як частку прибутку землі, що виплачується землевласнику  за користування землею. Виникнення ренти Рікардо зв'язує з утвердженням приватної власності на землю.

    Великою заслугою Рікардо є розробка теорія порівняльних витрат як основи спеціалізації  країн у зовнішній торгівлі. Про  причини спеціалізації писав  і Сміт, але Рікардо розробив цю теорію ґрунтовніше, побудувавши її на трудовій теорії вартості й наголосивши на національних відмінностях у величині вартості, зумовлених різними витратами праці. Він першим з економістів розробив теорію міжнародної торгівлі і показав, чим вона відрізняється від внутрішньої торгівлі. Якщо внутрішня торгівля розвивається й зумовлюється тенденцією норми прибутку до вирівнювання, то  зовнішня - "порівняльними витратами". А.Сміт сформулював тезу про "абсолютні переваги" у міжнародній торгівлі, які має конкретна країна у виробництві якихось товарів з іншими країнами. Ці переваги зумовлюються як природними, так і набутими факторами. Рікардо довів, що взаємовигідна торгівля можлива навіть за умов, коли різні країни мають відносні переваги щодо виготовлення тих чи інших товарів. Відносні переваги означають, що країни мають абсолютні переваги щодо якогось одного фактора виробництва. 
 
 
 


ТЕМА 4. Еволюція класичної  політичної економії в першій половині XIX століття

 


    План.

4.1. Політична  економія в Англії.

4.2. Політична економія у Франції.

4.3. Економічна  теорія в США.

• 4. 1. Політична економія  в Англії

    Класична  школа політичної економії, започаткована  А.Смітом і Д.Рікардо, справила великий  вплив  на  подальший розвиток економічної науки  та формування економічної політики.

    Класичні  доктрини знайшли відображення у  працях багатьох авторів, зокрема економістів  нової хвилі - Т.Мальтуса, Дж.Мілля, Д.Мак-Куллоха, Н.Сеніора. Цих авторів відносять  до представників класичної школи  тому, що в центрі їхньої уваги все  ще залишаються проблеми економічного розвитку, зростання масштабів виробництва.

    Як  і основоположники класичної  школи, вони вважали, що капіталізм, побудований  на приватній власності й зіткненні  інтересів економічних суб’єктів  власників факторів виробництва, є прогресивним ладом; що головними умовами зростання багатства суспільства є вільна конкуренція та раціональний розподіл вартості; що тільки ринок визначає, скільки і чого необхідно виробляти, і держава не повинна втручатися в ринкові відносини, бо це призведе до руйнування ринкових механізмів саморегулювання.

    Більшість ідей, сформульованих цими авторами, були розвитком класичної доктрини. Так, Мальтус (1766 - 1834) в памфлеті "Нарис  про закон народонаселення у  зв'язку з майбутнім удосконаленням суспільства" викладає деякі свої погляди на закономірності і взаємозалежності економічного та демографічного процесів.

    Ця  праця була присвячена критиці теорії Годвіна і Кондорсе, які обстоювали можливість побудови суспільства ідеальної  рівності за умови державного втручання у сферу розподілу суспільних доходів.

    Мальтус вважав, що будь-яка спроба побудувати таке суспільство зазнає краху внаслідок  збільшення населення понад можливу  пропозицію продуктів споживання. Крім того, втручання держави зруйнує  основи саморегулювання економічних та демографічних процесів.

    Виходячи  з кількісних характеристик, Мальтус  намагається показати, як процес відтворення  населення впливає на економічні процеси в суспільстві. На його думку, суспільство перебуває в стані  рівноваги, коли кількість споживацьких благ відповідає кількості населення.

    Петті, а за ним і Сміт у численному працездатному населенні бачили передумову багатства країни. Мальтус  показав і зворотній бік цього  процесу. Він не заперечує, що численне населення - одна з умов багатства, але він не згоден з класиками стосовно питання про те, як отримати численне і здорове населення.

     Причину, що перешкоджає нормальному відтворенню  здорового, працездатного населення, він убачає в природному законі народонаселення, згідно з яким всім живим істотам притаманне постійне прагнення плодитися швидше, ніж це допускає кількість харчів, які є їхньому розпорядження.

    Т. Мальтус, на відміну від Д.Рікардо, стверджував, що земля не є "безкоштовним" даром, її ресурси обмежені. Використовуючи статистичні дані про народонаселення землі, вчений показує, що воно збільшується в геометричній прогресії, а засоби існування - в арифметичній. Мальтус робить висновок, що коли населення буде подвоюватись кожні 25 років, то вже через два століття кількість населення буде відноситись до засобів існування як 256 до 9, а через три століття - як 4096 до 13. Тобто можливе появлення збиткового населення, не забезпеченого засобами існування. Це може привести до соціальних конфліктів, війн.

    Мальтус вважає, що суспільство, знаючи наслідки процесу зростання народонаселення, може й мусить втручатись і регулювати цей процес. Довгий час теорія Т.Мальтуса вважалась реакційною. Його ідеї перекручувалися. Наприклад, стверджувалося, що за Мальтусом виходить так: їжі на всіх не вистачить, тому війни, в яких гинуть мільйони людей, необхідні й корисні.

    Деякі ствердження Т.Мальтуса давали для  цього привід. Наприклад, вчений стверджував, що населення зростає по біологічним  законам, як в живій природі. Але  це не так. Раціональна людина, думаючи про продовження свого роду, звертає увагу на різні фактори. Про це свідчить практика розвинених країн.

    Але в цілому розвиток нашої цивілізації  підтверджує висновки вченого. За два  останніх століття кількість населення  Землі виросла з 1 млрд. на початку XIX ст. до 6 млрд. в 1999 році. Через 120 років населення планети складе 12 млрд. чоловік.

    Треба мати на увазі, що ресурси землі швидко зменшується. Із загальної площі  землі 150 млн. кв. кілометрів 2 млн. вже  втрачено і відтворити її для виробництва  предметів споживання неможливо. Скорочуються і енергоресурси. Тому держава, на думку Мальтуса, повинна втручатись у процес відтворення народонаселення, використовуючи як економічні важелі, спрямовані на стримування його зростання, так і різноманітні превентивні заходи. Таку політику

сьогодні  проводить Китай.

• 4. 2. Політична економія  у Франції

    Період  розвитку політичної економії в Англії відповідає періоду започаткування класичної школи у Франції. Революційна  зміна феодального устрою наприкінці XVII ст. та швидкий розвиток капіталістичних відносин поставили перед французькою економічною наукою багато нових питань, на які складно було дати відповідь з позицій англійської класичної політекономії.

    Представниками  французької класичної економічної  школи були Ж.Б.Сей і Ф.Бастіа.

    У 1828-1829 рр. Сей опублікував "Повний курс практичної політичної економії" в шести томах. Політична економія Сея в основному наслідувала  ідеї А.Сміта, але Сей зробив більше, ніж просто популяризував класичне вчення, він збагатив це вчення власними ідеями.

    Головну ідею праці Сміта - трудове походження багатства - було трансформовано Сеєм у теорію трьох факторів виробництва. Людина, капітал і земля - основні  агенти виробництва, чинники зростання  багатства в суспільстві. Саме вони доставляють те, що Сей, згідно зі своєю теорією послуг, називає продуктивними послугами. На них існує попит промислових підприємців. Підприємці комбінують виробничі послуги з метою задоволення попиту на продукти споживання.

    Підприємець у Сея - це людина, наділена особливими якостями, що дають їй змогу вести виробництво вибраним свідомо курсом, панувати у сфері розподілу. Тобто Сей фактично розглядає підприємця як четвертий фактор виробництва.

    Ще  одним представником французької  класичної школи політекономії  був Ф.Бастіа (1801-1850). Він стояв на індивідуалістичних позиціях, як Сміт, вірив, що прогрес суспільства пов’язаний з реалізацією свободи інтересів окремої людини, що приватні інтереси антагоністичні тільки зовні, а, по суті, вони солідарні: досить щоб кожний домагався здійснення власних інтересів, і він побачить, що сам того не бажаючи, буде слугою інтересів інших.

    Сукупність  цих інтересів і їх; узгодження, на думку Бастіа, є предметом політичної економії. На відміну від соціалістів, він впевнений, що гармонію інтересів  може забезпечити капіталізм, який є асоціацією об'єднаних спільною метою людей, але відносини між ними складаються на основі дії природних сил, об'єктивних економічних законів. Дія цих сил забезпечує гармонію інтересів, а відтак — прогрес суспільства.

• 4. 3. Економічна теорія в США

    Американська  економічна наука XIX  ст.  розвивалась  під  впливом англійської класичної  політекономії, але водночас мала певні  особливості, зумовлені специфікою розвитку капіталізму в США: він  панував на Півночі, тоді як Південь  все ще залишався рабовласницьким. Виникла необхідність довести прогресивність капіталістичного  устрою, оптимістично змалювати його перспективи, оголосити побудову капіталізму загально сучасною метою.

    Засновниками  ліберальної економічної теорії в США вважають Г.Кері (1793 - 1879), у працях якого капіталізм розглянуто як економічний устрій, що керується об'єктивними економічними законами і не потребує втручання держави.

    Кері  належить пріоритет відкриття так  званого закону зростання частки робітників у національному продукті, відповідно до якого зростання продуктивності праці призводить до знецінення колишніх зусиль, оскільки сила природного опору зменшується, а нові асоційовані зусилля (мається на увазі зростання суспільного характеру праці) посилюють свій вплив. Відбувається переоцінювання внеску капіталіста у виробництво і його відносна частка на момент розподілу зменшується. 
 
 


ТЕМА 5. Економічні вчення західноєвропейських 

соціалістів─утопістів

    План.

5. 1. Теоретичні  джерела західноєвропейського утопічного  соціалізму.

5. 2. Утопічний  соціалізм Сен-Сімона, Фур'є і  Оуена.

• 5. 1. Теоретичні джерела  західноєвропейського  утопічного соціалізму

    Утопічні  ідеї - це втілення мрії про справедливе  суспільство. Вони не базуються на пізнанні економічної дійсності, а змальовують умоглядну модель якогось "справедливого" суспільства майбутнього. Проте, описуючи цю модель, її автори не можуть ігнорувати економічний лад утопічного суспільства. Тому історія економічної думки була б неповною без розгляду історії утопій, тим більше, що деякі політичні, економічні, соціальні утопічні доктрини знайшли відображення в цілому ряді економічних вчень, зокрема в марксистській теорії, реформістських програмах соціал-демократії, у сучасному неолібералізмі та інституціоналізмі.

    Соціалістичні ідеї зріли в суспільстві починаючи з XVI ст. Але найбільш благодатні умови склалися в кінці XVIII - початку XIX ст., коли в повній мірі виявились такі негативні риси нової капіталістичної системи, як пограбування колоній і нагромадження капіталу в руках не багатьох, поглиблення приватної власності, що зумовили швидке соціальне розшарування суспільства. У цю добу особливо актуальними стають ідеї "справедливого" політичного, економічного та соціального устрою суспільства - соціалістичні утопії.

    Одним з представників утопічного соціалізму був Томас Мор (1478 - 1532). У 1516 р. він опублікував книжку "Утопія", де виступив як один з перших критиків капіталізму. У процесах первісного нагромадження капіталу він бачив першооснову всіх суспільних суперечностей, майнові нерівності, виступав прости приватної власності.

    Йому  належить модель справедливого суспільства, побудованого на суспільній власності, зрівняльному розподілі благ за розумними  потребами, планово-організованій і  обов'язковій для всіх праці, суспільному  контролю, рівності. Управління в такому суспільстві здійснюється обраними народом представниками.

    Ранні ідеї утопічного соціалізму поділяв  італійський мислитель Томмазо  Кампанелла (1568 - 1639). Він 27 років просидів у в'язниці, де і написав свій видатний твір "Місто Сонця". В основі цієї держави він бачить загальнонародну власність на майно, та господарство натурального типу. Суспільне корисна праця є обов'язковою для всіх громадян, забезпечується їхньою високою свідомістю, не потребуючи додаткових стимулів. Саме завдяки цьому злидні буде переможено.

    Споживання  в такій державі буде також  суспільним, виходячи з потреб. Відносини  між людьми ґрунтуватимуться на принципах  дружби, взаєморозуміння, товариського співробітництва.

      Ні  Томас Мор, ні Кампанелла не ставили собі завдання знайти шлях до побудови такого суспільства. Вони обмежувались самим тільки описом утопічної держави з незвичайним устроєм, їхні утопії були більше політичними ніж економічними.

• 5. 2. Утопічний соціалізм  Сен-Симона, Фур'є  і Оуена

      Розвиток  капіталізму покликав до життя явища, що свідчили про недосконалість нового  економічного устрою. Капіталізм і наслідки його панування в усіх сферах соціального життя критикували не тільки його противники, а й прихильники.

      Одними  з перших науково обґрунтованих соціалістичних доктрин, що базувались на критиці приватної власності, на концепції її трансформації, були ідеї соціалістів-утопістів Сен-Сімона, Фур'є і Оуена.

      Головною  особливістю утопічного соціалізму було те, що його автори намагались вирішити проблеми побудови справедливого суспільства негайно, спираючись на тогочасні суспільні інституції - державу, науку, мораль, політику та тогочасну економічну базу. Вони вірили, що суспільство можна вдосконалити, впливаючи на людську свідомість, використавши силу держави.

      Соціалісти-утопісти шукали виходу в просвітительстві: потрібно, щоб суспільство - а під  суспільством вони розуміли найбільш освічену його частину — усвідомило, що капіталістичний лад суперечить людській природі.

      Сен-Сімон, Фур'є і Оуен пророкували загибель капіталізму і виникнення нової економічної системи, яку Сен-Сімон назвав індустріалізмом, Фур'є — гармонією, а Оуен - комунізмом.

      Індустрію Сен-Сімон розуміє широко. Індустріалом він називає кожного, хто не ухиляється від суспільне корисної праці у будь-якій сфері. Праця є складовою суспільної індустрії. У цій системі немає місця для феодальних елементів і ледарів. Для Сен-Сімона індустріальна система - це не лише нові можливості виробництва, що згодом забезпечуватиме всі потреби, а й зміна соціального середовища, умови для формування якого підготувала ще капіталістична індустрія.

     Майбутній суспільний лад Фур'є називає  Соціальною гармонією.

     Первинною господарською одиницею, за Фур'є, є  фаланга. Для неї характерні суспільна  форма виробництва на підставі спільної власності та розподіл відповідно до внеску кожного у виробництво. Господарською основою фаланги є агровиробництво в різних його видах, з особливим ухилом у бік землеробства і садівництва.

      Фаланга - це щось на зразок акціонерного товариства, де частину витрат становлять витрати на суспільні потреби - виховання дітей, утримання дитячих дошкільних закладів та шкіл.

     В основу програми Р.Оуена покладено  теоретичну систему, провідною ідеєю  якої є формування соціального середовища, сприятливого для ефективної праці та всебічного розвитку людини. Оуен проголошує, що людина - продукт середовища, в якому вона існує. Це одна з головних ідей теорії та практики Оуена. Під середовищем він розуміє суспільно-економічні відносини. Основними складовими суспільного середовища, за Оуеном, є інституціональні (ідеологія, мораль, право, освіта) та економічні компоненти. Він вважає, що функції з формування нового середовища має взяти на себе держава, силою своєї влади спонукуючи до створення прогресивних інституціональних і економічних форм.

      Оуен  запевняє, що за допомогою виховання  та законодавства, яке відповідає названим ним принципам, можна створити нове суспільство, позбавлене будь-яких проблем. З цією метою з власної ініціативи він створює спілки банкірів та підприємців, проводить з ними "виховну роботу", закликаючи до свідомої перебудови соціального середовища, але зазнає поразки.

    Створені  Сен-Сімоном, Фур'є і Оуеном моделі "справедливого" суспільства різнились  між собою. Але вони створили теоретичну систему, що містить у собі майже всі ті ідеї та формули, які стали обов'язковими для пізніших соціалістичних доктрин ХІХ - XX століть. 
 


ТЕМА 6. Виникнення і розвиток марксистської економічної  теорії

План.

6.1. Історичні  умови зародження і початок  формування марксистської політекономії в 40 - 50 - х рр. ХІХ ст.

6.2. Розробка К.Марксом і Ф.Енгельсом  економічної теорії капіталізму.

6.3. Марксизм  і сучасність.

• 6. 1. Історичні умови  зародження і початок  формування 

• марксистської політекономії в 40 - 50-х  роках

     Марксизм  виник у 40-х роках ХІХ ст. як напрям класичної політекономії. Засновники марксизму К.Маркс та Ф.Енгельс були сучасниками і свідками утвердження капіталістичних відносин, розвитку глибоких криз, загострення суспільних суперечностей, прояви яких були заворушення, повстання, соціальні потрясіння так, 1825 р. в Англії став початком пори криз, банкрутств та збільшення безробіття на тлі бурхливого росту промисловості.

      Робочий клас, що повністю залежав від успішного  розвитку капіталістичного виробництва, бо не мав інших засобів до існування, крім праці, чутливо реагував на похибки свого становища. Почалось формування профспілок, які розгортають широкомасштабну боротьбу за економічні інтереси робочого класу.

      1936 р. в Англії виникає чартистський  рух, що проіснував близько чверті століття. Його організованість, масовість, економічні та, головне, політичні гасла свідчили про те, що у суспільстві народжується нова могутня сила. Повстання сілезьких ткачів 1844 р. розпочався новий напрям у робочому русі. Постало питання про теоретичне обґрунтування революційної боротьби.

      Революція 1848 р., коли паризькі робітники вийшли на барикади з буржуазно-ліберальними гаслами, післяреволюційні події підготували  нові підходи до визначення мети боротьби робочого класу за свої права.

      К.Маркс і Ф.Енгельс розпочинали свою діяльність як революційні демократи й теоретики революційної боротьби, але згодом створили власну теоретичну систему, яка охопила всі соціальні науки.

      Теоретичними  джерелами марксизму, крім класичної  англійської політекономії, були німецька філософія і французький утопічний соціалізм.

• 6. 2. Розробка К.Марксом  і Ф.Енгельсом  економічної теорії  капіталізму

      К.Маркс  і Ф.Енгельс вважали, що робочий  клас покликаний історією революційно  перетворити суспільство, знищити  експлуатацію людини людиною, класи, створити нове соціалістичне суспільство. Вони розробили свій метод дослідження - метод діалектичного матеріалізму - і застосували його до аналізу економічного життя суспільства, що забезпечило розгляд суспільства у процесі його безперервного  розвитку  і  змін  на  основі  діалектичної  взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, базису і надбудови. К.Маркс і Ф.Енгельс  обґрунтували, що економічні зміни є вираженням  суспільно-виробничих відносин. Через це вони не можуть бути вічними і незмінними, а мають історично перехідний характер.

     К.Маркс  всебічно дослідив капіталістичний  спосіб виробництва, його виникнення і  розвиток, сутність капіталістичної  експлуатації, додаткової вартості та ті перетворені форми, у яких вони виступають на поверхні капіталістичної дійсності. Він сформулював закон вартості, розкрив механізм його дії за умов простого товарного та  капіталістичного господарства. К.Маркс вперше обґрунтував сутність капіталу, його поділ на постійний і змінний, а також розкрив закони функціонування суспільного відтворення. Ці погляди знайшли втілення у таких працях К.Маркса, як "Капітал", "Критика Готської програми", "Анти-Дюрінг" Ф.Енгельса та інших.

• 6. 3. Марксизм і сучасність

    Марксистська  економічна теорія містить цілу низку  науково обґрунтованих висновків, що характеризують закономірності функціонування капіталістичного ринкового господарства, зокрема ідеї про ринкову ціну рівноваги, формування середньої норми прибутку, визначення ролі конкуренції, внеску капіталізму в розвиток продуктивних сил та ін.

    Загальна  оцінка марксистського вчення має врахувати  і його помітний внесок у розвиток системного аналізу.

    К.Маркс  і його послідовники у своїх дослідженнях відштовхувались від трудової теорії вартості, критикуючи теорію граничної  корисності, теорію факторів виробництва. Та в сучасному макроекономічному аналізі ці теорії посідають чільне місце саме тому, що марксистська трудова теорія вартості не може бути базою для прикладних досліджень, не дає змоги простежити за допомогою кількісних показників і зобразити у вигляді лінійних моделей процеси нагромадження, розподілу суспільного продукту, економічного зростання, закономірності й фактори ціноутворення, тобто процес відновлення економічної рівноваги.

    У Маркса визначення вартості ґрунтується на визначенні лише одного фактора виробництва, а сучасна економічна думка базується на багатофакторному аналізі. 
 
 


ТЕМА 7. Маржиналізм. Становлення  неокласичної традиції в економічній  теорії

        План.

7.1. Історична  школа в Німеччині. Нова історична  школа та соціальний напрям.

7.2. Виникнення  маржиналізму.

7.3. Кембріджська  школа. А.Маршалл.

• 7.1. Історична школа  в Німеччині. 

• Нова  історична школа  та соціальний напрям.

    Засновниками  історичної школи були В.Рошер, Б.Гільдебрант, К.Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об'єднує їхні теорії, але головне - це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями. На їхній погляд, саме пасивність є головним недоліком класичної політекономії.

    Історичний  метод дослідження представників  цієї школи характеризується аналізом економіки й економічної поведінки  з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтва, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій, тобто кожен елемент цивілізаційного процесу стає предметом уваги.

    Лідером історичної школи був В.Рошер (1817 - 1894). Він був рішучим поборником еволюційного шляху розвитку суспільства. Він вважав будь-яке революційне  перетворення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос, як невід'ємний супутник переворотів, заважає розвитку започаткованих прогресивних явищ. Історія сама торує собі шлях мирним шляхом "позитивного права", а нація може бути учасником цього процесу під керівництвом держави.

    У 70-х роках XIX ст. в Німеччині утворилась нова історична школа, ядро якої склали Г.Шмоллер (1838-1917), Л.Брентано (1844 - 1931) і  К.Бюхер (1877 - 1930). Головна відмінність  нової історичної школи від попередньої, яку стали називати "старою", полягала в тому, що її лідери аналізували особливості соціально-економічного розвитку країни на новому етапі - етапі переходу до монополістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристських тенденцій у політиці об'єднаної Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей в суспільстві - і намагання розробити конструктивні програми "класового миру" і соціального партнерства. Саме її представники заклали основи буржуазно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робочому русі.

• 7. 2. Виникнення маржиналізму

     В останній третині XIX ст. в економічній  теорії виникла нова течія - маржиналізм. Об'єктивна зумовленість її появи полягала в глибоких змінах, що сталися у цю добу в суспільно-економічному житті розвинутих країн заходу під впливом науково-технічного прогресу, а саме: перехід економіки в монополістичну стадію розвитку, формування складних форм господарювання та взаємовідносин між виробником та споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні зрушення, що мали місце в характері й структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на макро - та мікрорівнях, у сфері споживання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних положень класичної школи. Цю функцію в певній мірі виконав маржиналізм (граничний), що досить швидко набув широкого визнання у світовій науці. Основна його ідея - дослідження граничних економічних величин як взаємозв'язаних явищ економічної системи на різних рівнях — фірми, галузі, національної економіки. Такий підхід зробив можливим застосування нових методів аналізу, які дали змогу визначити граничні величини для характеристики змін, що відбуваються в економічному житті. Виникнення теорії граничних величин було визнано "маржинальною революцією" в економічній науці.

    Піонерами у формуванні категорії "граничної  корисності", що використовується в  процесі аналізу функціональних залежностей для виявлення рівноваги в господарській системі, були німецькі дослідники Г. Госен і Й. фон Тюнен, а також французи - Ж.Дюпю і О. Курно.

    Найбільш  вагомий внесок в розробку ідей маржиналістів  зробила австрійська школа політекономії, що сформувалась у 70-ті роки XIX ст. Її репрезентували К. Менгер (1840 - 1921), Ф. Візер (1851 - 1926), і Е. Бем-Баверк (1851-1919) її теоретичними принципами були суб'єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності. Характерною методологічною особливістю австрійської школи було також використання як головного об'єкта дослідження не суспільного виробництва, а індивідуального господарства, визнання примату споживання над виробництвом.

    Центральне  місце в концепціях австрійської школи посідає теорія "граничної  корисності". Прийняті в політекономії категорії "товар", і "вартість" були замінені поняттями "благо" та "цінність". К. Менгер і його соратники заперечували, що вартість є втіленням суспільне необхідної праці, а праця - її єдиним джерелом. Вони наповнили категорію вартості суб'єктивним змістом. Домінуючим фактором блага вони вважали його споживану вартість, або корисність. Під останньою австрійці розуміли ту загальну властивість матеріальних благ, котра дає змогу задовольнити потреби індивіду, підвищити його добробут.

    За  К. Менгером, вартість виникає внаслідок  взаємозв'язку між потребою людини й економічними благами, що можуть її задовольнити.

    К. Менгер був першим із представників  австрійської школи, хто сформулював  принцип спадної корисності. Відповідно до цього принципу, вартість (цінність) будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, яку має остання одиниця його запасу.

    Цінність, на його думку, - це міркування суб'єктів  господарювання про значення для  них тих благ, які є в їхньому  розпорядженні, і тому поза їхньою свідомістю вона не існує.

• 7. 3. Кембріджська школа.  А.Маршалл

    У 90-х роках XIX ст. в Англії сформувалася кембріджська економічна школа, засновником  якої був А.Маршалл (1842 - 1924). Найбільшою його заслугою є створення синтетичної  теорії, яка поєднала елементи трудової вартості і "теорії граничної корисності", що збагатило науку більш глибоким аналізом взаємозв'язку виробництва й обміну, на підставі функціонального методу дослідження. А.Маршалл подолав суперечності теорії граничної корисності й теорії факторів виробництва і сконцентрував основну увагу на розробці теорії ціни суть його теорії ціни полягає в синтетичному поєднанні двох груп факторів, що впливають на товар, який визначається корисністю продукту. Ця група факторів має ринкове походження. З іншого - є ціна пропозиції, яка залежить від витрат виробництва, тобто зв'язана з процесом виробництва.

    Середню ціну (вартість) Маршалл трактує  як результат ціноутворення, коли перетинаються  на ринку ціна попиту і пропозиції. 
 
 
 


ТЕМА 8.  Кейнсианство і його особливості

в різних країнах

        План.

      8.1. Історичні передумови виникнення  кейнсіанства.

      8.2. Теоретична система та економічна  програма Дж. Кейнса.

      8.3. Поширення кейнсіанства в різних  країнах.

      8.4. Неокейнсіанські теорії економічного  зростання.

• 8.1. Історичні передумови виникнення кейнсіанства

    До 30-х років XX ст. серед вчених-економістів  панувала думка, що за допомогою механізму  вільного ціноутворення економіка  автоматично прямує до рівноваги - коли сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції. Дійсність спростувала ілюзії неокласиків щодо здатності ринкового механізму автоматично забезпечувати рівновагу на ринку товарів, так само як і на ринку праці і капіталу. Найбільш наочним свідченням цього був циклічний характер розвитку капіталістичної економіки. Постійно повторювані зі зростаючою силою кризи супроводжувалися зниженням рівня виробництва, інвестицій, зайнятості, заробітної плати, серйозними труднощами у збуті товарів, розладом усього економічного механізму. Економічна думка того періоду виявилася нездатною дати задовільне пояснення цим явищам, а тим більше вказати способи подолання криз. Багато економістів зв'язували настання криз і наступних піднесень з настроями оптимізму чи песимізму в бізнесменів.

    З розвитком капіталізму швидко руйнувалися  механізми автоматичного ринкового саморегулювання. На рубежі XX ст. монополії остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства.

    Але найбільш гостро нездатність капіталістичної  економіки до планомірного розвитку виявилася у роки світової економічної кризи 1929 - 1933 рр. і наступної депресії 30-х років. Виникла нагальна потреба посилення ролі держави в економіці. Перші кроки в цьому напрямку було зроблено у США реалізацією "Нового курсу" президента Ф.Рузвельта.

    Попервах  посилене державне втручання в економічне життя пояснювалося суто практичними міркуваннями без відповідної теоретичної бази. Опублікувавши в 1936 р. книжку "Загальна теорія зайнятості, процента та грошей", англійський економіст Дж.Кейнс створив цю теоретичну платформу і став ідеологом нового напряму у буржуазній економічній науці, котрий обґрунтовує неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на макрорівні та необхідність державного втручання в економічні процеси.

• 8. 2. Теоретична система  та економічна  програма Дж. Кейнса.

    Цілісну картину економічної системи  Кейнса можна подати за такою схемою. Сукупний попит становить суму витрат суспільства на споживання і інвестиції. Існує тільки один рівень національного  доходу, за якого сукупні витрати  суспільства дорівнюють національному продукту (сукупній пропозиції). Це і є шуканий рівень національного доходу.

    Економічна  система не зможе досягти рівноваги  за будь-якого іншого рівня національного  доходу, оскільки в цьому разі плани  покупців не будуть відповідати діям виробників. Припустимо, що національний дохід впаде нижче рівня рівноваги, планові витрати теж зменшаться, але не адекватно зменшенню національного доходу. Зменшення сукупних витрат становитиме лише частину зменшення національного доходу, решта витраченого доходу зменшить заощадження та податкові виплати. Це призведе до того, що покупці вимагатимуть більше товарів, ніж вироблятимуть фірми.

    В іншому разі, якщо національний дохід  збільшиться, то зросте сукупний попит, але на величину меншу ніж зростання  національного доходу. Деяка частина додаткового доходу піде в заощадження, ще якась частина - урядові у вигляді податків. А це означає, що ділові підприємства вироблятимуть товарів та послуг більше, ніж планується закупити. Сукупний попит буде не здатний перекрити сукупну пропозицію, стверджує Кейнс. Така ситуація свідчитиме про перенасичення ринку товарів та послуг, про затоварення і сигналізуватиме про необхідність скорочення обсягів виробництва. Цей процес, в свою чергу, супроводжуватиметься безробіттям, неповним використанням обладнання, а в окремих випадках - тимчасовим скороченням, або остаточним припиненням виробничої діяльності окремих підприємств. Спад виробництва триватиме доти, доки значення сукупного попиту не буде збалансовано із сукупною пропозицією. Отже, саме недостатнім попитом Кейне пояснює (циклічний характер виробничою процесу.

    Основним стратегічним напрямом економічної політики держави, згідно з Кейнсом, мас стати підтримка інвестиційної діяльності, сприяння максимальному перетворенню заощаджень на капіталовкладення.

• 8. 3. Поширення кейсіанства в різних країнах.

    Кейнсіанство зайняло провідне місце в політекономії багатьох країн розвинутого капіталізму, особливо у США і Англії, і тривалий час зберігало свої позиції. Теорії, що виникли як результат дальшою розвитку теорії Кейнса, називають кейнсіанством.

    Характерною рисою економічних теорії післякейнсіанського періоду є те, що у поясненні найважливіших економічних проблем в них чільне місце надається інвестиціям. Послідовники Кейнса виходять з того, що причина циклічності, а водночас і причина періодичних криз та безробіття полягає у коливаннях динаміки інвестицій.

    Західні теоретики надають капіталовкладенням властивість своєрідної незалежної змінної, від якої залежать інші змінні.

    Поруч з неокейнсіанством виникла стокгольмська школа, її представники Г.Мюрдаль (1898 - 1987), Б.Улін (1899 - 1979), Н.Лундберг (1902 - 1997) висували ідеї аналогічні висновкам Кейнса. Так само як і Кейнс, шведські економісти були впевнені, що існує ефективний спосіб розв'язання основних проблем економіки. Суть його полягає в тому, що держава повинна втручатися в господарське життя і проводити активну економічну політику з метою ліквідації розривів безробіття та інфляції. Основним об'єктом інфляції державного втручання є сукупний обсяг попиту.

    Іншим прикладом поширення ідей кейнсіанства є програмування капіталістичної  економіки, індикативне планування, що набуло розвитку у Франції, де після другої світової війни державне регулювання економіки здійснювалося в широких масштабах.

• 8. 4. Неокейнсіаиські теорії економічного зростання.

    Теоретики економічного зростання прагнули динамізувати статичну модель Кейнса та обґрунтувати умови стійкої рівноваги з використанням не тільки "доходного ефекту" Кейнса, а й "виробничого ефекту", тобто повної зайнятості виробничих потужностей і робочої сили, а також виявити причини порушення такої рівноваги. Якщо Кейнс застосовував модель мультиплікатора для короткострокового періоду, то неокейнсіанці розширили часові межі дії мультиплікатора, використовуючи цю модель у динамічному аналізі. Важливим нововведенням неокейнсіанської теорії саме і є включення "виробничого ефекту" у модель зростання і врахування умов, необхідних для забезпечення безперервного зростання економіки (динамічної рівноваги).

    Американський економіст Р.Харрод запропонував своє рівняння "гарантованого зростання":                                   

      де: - темпи зростання валового національного продукту;

           - відношення чистих заощаджень до сукупного доходу, або норма нагромадження;

           - маржинальний коефіцієнт капіталомісткості, або відношення капіталу до випуску продукції.

    Рівняння  показує, що темп зростання є прямо пропорційним коефіцієнту заощаджень (інвестицій) і обернено пропорційним коефіцієнту капіталомісткості.

    Темп  зростання національного доходу, по суті, є функцією лише однієї змінної - величини норми нагромадження, або  приросту капіталу.

ТЕМА 9. Еволюція неокласичних ідей. Неолібералізм

        План.

      9.1. Неолібералізм.

      9.2. Монетаризм. М. Фрідмен та його послідовники.

      9.3. Неокласичний синтез (Н. Самуельсон, Дж. Хікс).

• 9.1.  Неолібералізм

    Неолібералізм напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології. Неокласичний напрям, як свідчить сама назва його, виходить з основоположної тези класиків політичної економії про ринок і конкуренцію як природну умову функціонування і розвитку економіки. Роль держави неолібералізм обмежує організацією і охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава мас забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує.

      Найбільш  відомими школами неолібералізму є  фрейбурзька (В.Ойкен і а Л.Ерхард), чикагська (М.Фрідмен), паризька (М.Алле) і лондонська (Ф.Хайєк).

    Основоположником неоліберального напряму німецької економічної теорії вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей.

    Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує підприємницьку ініціативу, розвиток економіки та встановлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин.

    Економічна  свобода виробника, як і споживача, зв'язується Ойкеном з приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору благ, а виробникові - право вільного вибору роду діяльності та отримання доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його структури та рівня цін.

    В.Ойкен завжди підкреслював, що два "ідеальні типи" господарських систем - центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство - повинні оптимально поєднуватись державою, встановлюючи раціональний "господарський лад". Такий порядок найбільшою мірою відповідає природній сутності людей, забезпечує справедливість та економічну рівновагу.

    На  відміну від інших неолібералів, які державне втручання вважали мінімальним, В.Ойкен, навпаки, вважав, що воно має бути визначальним, адже необхідний економічний порядок може встановити лише сильна держава.

    Розвиток  неоліберальної теорії вільного ринкового  господарства зв'язується також з ім'ям А.Мюллера-Армака, який уперше сформулював ідею створення "соціально-ринкової" економіки - такої економічної системи, в межах якої "принцип свободи ринку" поєднується з принципом соціальної рівності, коли досягнення ринкового господарства доступні для всіх членів суспільства. Економічна політика держави має полягати в тім, що вона оберігатиме конкуренцію та забезпечуватиме вирівнювання доходів громадян за допомогою раціональної фіскальної політики.

    Отже, складовими соціально-ринкового господарства є: конкурентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що за допомогою економічних механізмів перерозподіляє національний доход з метою забезпечення соціальної справедливості.

• 9. 2. Монетаризм. М. Фрідмен та його послідовники.

    Монетаризм як варіант неолібералізму набув поширення в США наприкінці 40-х - початку 50-х років. Він став реакцією на тривале ігнорування економічною наукою грошових факторів і їхнього впливу на розвиток інфляційних процесів. Цей період характеризувався виникненням низки монетарних теорій, що пояснювали природу циклічного розвитку та пропонували монетарні рецепти стабілізації. Але найбільш обґрунтованою була теорія чикагської школи М.Фрідмена.

    Позитивний  внесок монетаризму в економічну теорію і передусім в теорію грошей полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розвиток економіки. Монетарні концепції стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного регулювання.

    Монетаристи пропонують підтримувати темп зростання грошової маси на рівні 3 - 5 відсотків протягом року. Без цього, на думку економістів, порушується механізм дії приватного підприємства, настає криза, посилюються інфляційні процеси. Отже, монетаризм ґрунтується на кількісній теорії грошей, наданні грошам визначальної регулюючої ролі, на провідній ролі обміну порівняно з виробництвом. Надмірне зростання грошової маси монетаристи пов'язують з великими державними витратами, тому вони виступають за скорочення цих витрат, передусім витрат на соціальні потреби.

    На  засадах монетаризму виникла низка нових доктрин та шкіл, що дотримуються ліберальних поглядів, розвивають їх та пристосовують до сучасних вимог - це теорії "економіки пропозиції" та "раціональних очікувань". 


      Теорія "економіки пропозиції"

    Наприкінці 70-х років на Заході, передусім в США, відбувається відродження консервативних традицій в економічній теорії. Ідеї консерватизму втілено в ряді економічних теорії, в тому числі в теоріях "економіки пропозиції" та "раціональних очікувань".

    Незважаючи  на певні відмінності, їм притаманний ряд спільних ознак: вони виходять з того, що життєздатність капіталістичної системи зумовлюється внутрішніми стимулами економічного розвитку; головна цінність суспільства - не соціальна справедливість, а свобода; гарантом загальної свободи є: економічна свобода, яка ототожнюється з ринком, конкуренцією. Представники цього крила неокласичної школи рішуче виступали проти активного втручання держави в економіку, не погоджуючись навіть на ту обмежену роль, яку визнав за нею, наприклад, Фрідмен.

    Серед тих, хто обґрунтував теорію економіки  пропозиції, були американські вчені А.Лаффер і Р.Мандель. Вони виходять з того, що головною є пропозиція чинників виробництва, а не попит на них. А щоб зацікавити в цьому, слід знижувати податки, надавати всілякі пільги корпораціям. Адже зменшення податків призводить до зростання накопичень, що є джерелом збільшення капіталовкладень, прискорення науково-технічного вдосконалення виробництва. Це, зрештою, забезпечує зростання обсягу виробництва та його ефективності. Отже, стимулювання приватного підприємства збагачує ринок товарів, що неминуче зумовлює зростання і попит на них.

    Хоча  ця теорія досить істотно відрізняється  від монетарної, адже там йдеться про грошове, а не податкове регулювання, проте вони сходяться у пропозиції про скорочення бюджетних асигнувань на соціальні потреби. Це може бути стимулом зростання зайнятості населення. Аналіз співвідношення величини ставок податків і державних доходів дав змогу встановити так званий "ефект Лаффера". Згідно з ним при підвищенні певного рівня ставок податків знижуються доходи держави. А якщо податки повністю поглинають прибуток підприємства, то це неминуче призводить до скорочення виробництва, а отже. і до зниження податкових надходжень.

    Тому  правильне регулювання співвідношення величини ставок податків і державних доходів передусім на основі зниження податкових ставок з корпорацій, і більшою мірою, ніж на доходи від праці, забезпечує зростання капіталовкладень, а отже, розширення виробництва.

    Значне  поширення має теорія "раціонального  очікування" (Р.Лукас, Т.Сарджент, Н.Уоллес, Р.Барро та ін.), яка полягає в тому, що господарюючі агенти швидко реагують на зміни в економічній діяльності завдяки "раціональному очікуванню". Через це лише ринок, а не державне втручання може оперативно реалізувати "раціональне очікування", яке базується на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

    Нові  класики пропонують сформувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб зміна грошових та

      фіскальних  правил не зв'язувалась з тимчасовими потребами державного бюджету, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.

    Отже, прихильники цієї теорії визнають необхідність і надзвичайну важливість наявності вичерпної інформації. Обмеженість і неточність інформації призводить до неправильних економічних рішень, що позначається й на ринку.

• 9.3. Неокласичний синтез

    Наприкінці 70-х років різниця між кейнсіанською і неокласичною школами мала більш історичний, ніж концептуальний характер. Однак іще задовго до цього, як на засаді теорій економічного зростання, відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип "неокласичного синтезу”. Такий підхід було запроваджено Дж.Хіксом ще в 1937 р. і остаточно обґрунтовано П.Самуельсоном. Вони розглядали працю Кейнса як окремий випадок традиційної неокласичної теорії, модифікованої лише запровадженням певних обмежень у галузі ціноутворення, ставки заробітної плати та норми процента. З іншого боку, Кейне вважав неокласичну школу окремим випадком загальної теорії зайнятості, характерним для умов повної зайнятості.

    Суть  синтезу полягала в тому що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулювання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням.

    Прихильники "неокласичного синтезу" не перебільшували регулюючих можливостей ринку. Вони вважали, що в міру ускладнення економічних взаємозв'язків і відносин слід удосконалювати та активно використовувати методи державного регулювання.

    У 50-60-ті роки в економічній літературі концепція неокласичного синтезу набуває цілковитого визнання. Неокейнсіанство, неокласична теорія, теорії кон'юнктури, економетрики об'єднуються на базі пошуку шляхів стабілізації й економічного зростання. 


ТЕМА 10. Інституціоналізм.

       План.

      10.1. Загальна характеристика інституціоналізму.

      10.2. Американський інституціоналізм початку XX ст.

      10.3. Неоінституціоналізм.

• 10.1. Загальна характеристика  інституціоналізму

    Інституціоналізм - своєрідний напрям в економічній науці. Його своєрідність в тому що прихильники інституціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а пов'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

    Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків. Вони критикували їх за те, що останні відмовились від аналізу поведінки людини як особистості, котра перебуває в певному суспільному середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в економічній науці. хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як американське явище і довго лишався таким.

    Еволюціонуючи, інституціоналізм набув нових рис, змінилося його місце, у науці, ідеї інституціоналізму позначалися на поглядах багатьох економістів. Оскільки його агентам притаманні прагматизм і реалістичний підхід до аналізу економічної дійсності, значення інституціоналізму постійно зростає.

• 10.2. Американський інституціоналізм початку XX ст.

    У рамках раннього інституціоналізму склались три основні напрями: 1) соціально-психологічний; 2) соціально-правовий; 3) емпіричний (кон'юнктурно-статистичний).

    Засновником соціально-психологічного напряму вважається Т.Веблен (1857 - 1929). У 1899 р. він опублікував свою першу працю "Теорія бездіяльного класу", в якій дав глибоку критику капіталізму з його культом грошей. Він дає своєрідне тлумачення предмета економічної науки.

    У центр дослідження він ставить ідею розвитку, динаміки і людську діяльність у всіх її проявах. Веблен ставить завдання розширити сферу дослідження економічних явищ за рахунок вивчення суспільної психології, інстинктів, навичок і схильностей людей.

    Веблен  виступає як прихильник еволюціоналізму, який він, однак, поєднує із соціал-дарвінізмом, поширюючи поняття природного добробуту, боротьби за існування та сферу суспільного життя.

    Рушійними силами, які спонукають людину до продуктивної економічної діяльності, у Ваблена є: батьківські почуття, інстинкт майстерності, тобто майже напівсвідомий потяг до добре виконаної та ефективної роботи, допитливість.

    У розвитку людського суспільства  Веблен виділяє кілька стадій. Вихідною стадією еволюції є дикунство, якому притаманні колективістські інститути, відсутність приватної власності, обміну. Подальша еволюція суспільства проходить через варварство до сучасної машинної системи.

    Головною  суперечністю капіталізму Веблен вважає суперечність між "індустрією" і "бізнесом". "Індустрія" - це безпосередній процес виробництва, що ґрунтується на машинній техніці. "Бізнес" - це певна інституціональна система, що включає такі інститути, як монополія, конкуренція, кредит тощо.

    Суперечність  між ними проявляється в тім, що "бізнес" перешкоджає розвитку машинної техніки. Сфера "індустрії", за концепцією Веблена, має на меті підвищення продуктивності й ефективності виробництва на відміну від сфери "бізнесу", яка домагається високого прибутку через різні кредитні й біржові махінації та зростання фіктивного капіталу.

    Майбутнє  суспільство Веблен уявляє як панування "індустрії", керованої технократією, але він не дає конкретних рецептів побудови майбутнього суспільства.

    Засновником соціально-правового інституціоналізму вважається Д.Коммонс (1862 - 1945). Систему його поглядів викладено в таких працях, як "Розподіл багатства" (1893), "Правові основи капіталізму" (1924), "Економічна теорія колективних дій" (1950).

    Як  і Веблен, Коммонс в основу аналізу бере позаекономічні інститути. Проте, якщо Веблен на перший план висував психологічні й біологічні фактори, то в Коммонса такими е юридичні, правові норми. Він досліджує дію колективних інститутів: сім'я, виробничі корпорації, профспілки, держава тощо; досліджує колективні дії, спрямовані на контролювання дій індивідуальних.

    Вихідною  економічною категорією він оголошує юридичне поняття угоди. Сама угода становить основний елемент кожного економічного інституту і включає в себе три моменти: конфлікт, взаємодію, вирішення. Це має означати, що всі суспільні конфлікти, усі суперечності можна розв'язати. Запорукою цьому буде юридичне регулювання правил "угоди". Коммонс допускає не лише мирне врегулювання конфлікту, а й примусове. Як приклад він наводить діяльність великих холдінгових компаній, котрі є провідними колективних інститутів і найбільш визначними учасниками угод.

    Творцем нового емпіричного напряму в інституціоналізмі - кон’юнктурно - статистичного, став У.Мітчелл (1874 - 1948). У центр досліджень Мітчелл ставить проблему руху виробництва, грошей, ціни. Політична економія у нього - це наука про інститути, які забезпечують зразки й норми поведінки, укорінені у звичках, інстинктах. Інстинкти — устремління до певних результатів. Одним із них є тяжіння до прибутків.

    До  цього, писав він, зводиться логіка сучасного життя. Без прибутку підприємець  не може виготовляти товари. Саме цим  Мітчелл пояснює необхідність вивчення грошового господарства.

    Грошова економіка має недоліки, їй притаманні суперечності, але вона, за словами Мітчелла, - найкраща форма організації суспільства, оскільки забезпечує потреби бізнесу, здійснює облік і є знаряддям встановлення взаємодії і співробітництва в суспільстві.

    Інституціоналізм  Мітчелла був емпіричним дослідженням сучасності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він хотів не тільки дати картину сучасного йому економічного розвитку, а й сподівався вирішити суперечності капіталізму.

• 10. 3. Неоінституціоналізм

    Після другої світової війни відбулось відродження інституціоналізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об'єкти дослідження: місця і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін. З'явилась нова течія: соціальний або індустріально-технологічний інституціоналізм. Відомим представник цього напряму є Д. Гелбрейт (1909). У своїх працях він розробив концепцію "врівноважу вальної сили", пропагував "суспільство добробуту".

    У працях, опублікованих у 50-х роках Гелбрейт розглядає техніку як основу економічного прогресу. В його "Новому індустріальному суспільстві" (1967) знайшли найповніше відображення позиції теоретиків "індустріального інституціоналізму". Один з них - Р.Коуз (1910) - американський економіст. Одна з найважливіших заслуг Коуза полягає в тому, що він визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як транс акційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, укладання контрактів тощо).

    Це  знаменувало появу в інституціоналізмі  так званого контрактного підходу  до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації.

    В 60-х роках ХХ ст. сформувалась теорія суспільного вибору, її автором визнають видатного американського економіста Д. Б'юкенена (1919). Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема "Формула згоди" (1962), "Теорія суспільного вибору" (1972).В основу теорії суспільного вибору в нього покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б'юкенен виходить з припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибірку у тім числі і в дослідженні політичних процесів.

    Усе викладене ще раз підтверджує думку про те, що інституціоналізм не має загальної теоретичної основи. Але водночас його напрямки мають чимало спільних рис. Основні характерні ознаки інституціоналізму:

    1) критичний аналіз ортодоксальних  теорій, побудований на розробці альтернативних програм;

    2) спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками -соціологією, психологією, антропологією, юриспруденцією тощо;

    3) намагання вивчати не стільки  функціонування системи, скільки її розвиток (трансформацію капіталізму);

    4) аналіз економічних відносин не з позицій так знаної економічної людини, її розрізнених дій, а з позицій організації суспільства, держави;

    5) намагання посилити суспільний  контроль над бізнесом, визнання необхідності втручання держави в економіку.

    Сучасні інституціоналісти так, само критикують неокласичні й неокейнсіанські теорії. Їм властиве також розширення традиційних об’єктів теоретичного аналізу за рахунок нових актуальних питань.