Громадянство ЄС

Згідно з нею, якщо громадянин Союзу перебуває у третій країні, в якій держава-член, громадянином якої він є, не має посольства або консульського  пункту, він має право на захист з боку органів влади держав-членів, які мають представництва в цьому  місці, на однакових умовах з громадянами  цієї держави. Держави-члени приймають  необхідні положення та вступають  між собою у міжнародні переговори, необхідні для забезпечення цього  захисту. Таке саме положення передбачене  у ст. 46 Хартії основних прав ЄС.

Рада 19 грудня 1995 р. прийняла Рішення 95/553/ЕС стосовно захисту громадян ЄС дипломатичними та консульськими  представництвами. Цим рішенням передбачено, що допомога надається у випадку  смерті; у разі серйозного нещасного  випадку або серйозної хвороби; арешту або затримання; жертвам тяжкого  злочину, а також у вигляді  сприяння та репатріації громадян Союзу, які перебувають у складному  становищі. Передбачено також надання  коштів на повернення до батьківщини  в разі нагальної потреби і  за умови забезпечити своє повернення за рахунок власних коштів. Усі  понесені витрати мають бути компенсовані особою після повернення на батьківщину  державі громадянства, яка самостійно має владнати ці питання з державою, що надала допомогу.

Друге Рішення 96/409/РЕ5С дозволяє звертатися до консульських установ  інших держав-членів ЄС у разі втрати паспорта з метою отримання спеціальних  документів для пересування загального зразка. Подібний документ видається  тільки за згодою держави громадянства і має виключно цільовий характер, тобто повинен бути використаний лише для поїздки, для якої був  виданий.

Підписання Лісабонського  договору у грудні 2007 р. дещо розширило  компетенцію ЄС у сфері дипломатичного та консульського захисту. У параграфі 2 ст. 23 ДФЄС передбачено таке: "Рада, діючи відповідно до спеціальної  законодавчої процедури та після  консультації з Європейським парламентом, може приймати директиви, які встановлюють заходи щодо координації та співробітництва, необхідні з метою полегшення цього захисту". Це дає підстави стверджувати, що незабаром буде прийнято низку нормативних актів у  вигляді директив, які є інструментом гармонізації національного права  держав-членів згідно зі стандартами  ЄС, а це, у свою чергу, спонукатиме  держави-члени трансформувати своє законодавство відповідно до спільної мети - забезпечення ефективного консульського  захисту громадян ЄС у третіх країнах.

Щодо права на звернення  з петиціями до Європарламенту та подання скарг до Європейського  омбудсмана, то ці права з'явилися  в результаті прагнення авторів  європейської конструкції наситити її елементами, притаманними для європейських демократій XX ст. Процедури реалізації цих прав будуть розглянуті нижче.

Право, передбачене п. 4 ст. 24, означає не просто нормативно закріплену можливість писати чи направляти запити до інститутів та органів ЄС, але  перш за все, юридично встановлений обов'язок останніх надати у визначений термін умотивовувану відповідь на запитання чи необхідну інформацію, якщо вона не є конфіденційною. Фактично, це право можна назвати правом на спілкування або правом на ефективний двосторонній зв'язок.

Предметом письмового звернення  може бути будь-що, оскільки жоден нормативний  документ не регламентує правила  прийнятності таких звернень. Передбачалося, що такі звернення мали б стосуватися  сфери європейського права - вказували 6 на порушення права ЄС або недоліки правового регулювання, проте це не є обов'язковим. У такому самому порядку можна звертатися за наданням необхідної інформації або документації.

На відміну від конституційного  розуміння в державах Європи, починаючи  з Французької декларації про  права людини і громадянина 1789 р., з громадянством ЄС не пов'язано  жодних спеціальних гарантій основних прав. Стаття 6 (п. 3) ДФЄС закріплює, що "основні  права, як вони гарантовані Європейською конвенцією з прав людини та основних свобод і як вони випливають із загальних  для держав-членів конституційних традицій, входять до змісту права Союзу  як загальні принципи".

Поки що установчі договори не передбачають чітко сформульованих обов'язків громадянина ЄС, хоча про це йдеться в ст. 20 ДФЄС, що є головною відмінністю між ним  та громадянством держав-членів. Під  обов'язками можна розуміти ті положення, які випливають з тлумачення норм договору. Зокрема, серед обов'язків  громадян ЄС - дотримання рівноправності між жінками та чоловіками щодо оплати праці (ст. 157 ДФЄС), незастосування дискримінації  за ознакою громадянства (ст. 1'8 ДФЄС) тощо.

Стаття 25 ДФЄС та ст. 48 ДЄС  створюють можливості для розвитку громадянства Союзу поступово, а  отже, надають громадянам ЄС посилений  правовий статус на європейському рівні. У ст. 11 ДЄС Лісабонським договором  передбачене нове право громадян Союзу. Не менше одного мільйона осіб, які є громадянами переважної кількості держав-членів, можуть виступити  із ініціативою та запропонувати  Комісії, в межах своїх повноважень, подати будь-які відповідні пропозиції щодо питань, з приводу яких громадяни  вважають за потрібне прийняття нового правового акта Союзу для належного  виконання положень установчих договорів.

Таким чином, сутність громадянства Союзу полягає не тільки в тих  основних правах, які закріплені установчими  документами. Інші права і свободи  регламентуються, крім відповідних  актів Союзу, вторинним правом ЄС, а також рішеннями Суду.