Государственное регулирование развития сельских территорий
Автор: Пользователь скрыл имя, 10 Февраля 2013 в 20:24, статья
Описание работы
Решение проблем развития сельских территорий является одной из важнейших общегосударственных задач. Украина сможет достичь ощутимых темпов роста социально-экономических стандартов жизни общества только при условии эффективного развития украинского села.
Целью статьи является выработка предложений государственным органам управления по стимулированию развития сельских территорий Украины. Развитие сельских территорий является комплексной задачей, но его можно свести к решению двух основных проблем: развития сельской социальной сферы; поддержки экономического развития села.
Работа содержит 1 файл
Економіка АПК, 2009, №8
117
Державне регулювання розвитку
сільських територій
А.В. ЛІСОВИЙ, кандидат економічних наук, доцент
Національний університет Державної податкової служби України
Розв’язання проблем розвитку сільських територій є одним із найважливіших
загальнодержавних завдань. Україна зможе досягти відчутних темпів зростання
соціально-економічних стандартів життя суспільства лише за умови ефективного
розвитку українського села.
Визнаними вченими в сфері дослідження розвитку сільських територій є:
М.К. Орлатий, І.В. Прокопа, П.Т. Cаблук, В.В. Юрчишин та інші науковці-економісти
аналізованого напряму. Актуальні питання, пов'язані з розглядом окремих аспектів
досліджуваної проблеми, знайшли віддзеркалення в працях: О.А. Біттера,
О.А. Бугуцького, О.Г. Булавки, Н.М. Вітренко, П.І. Гайдуцького, І.Ф. Гнибіденка,
Ю.Е. Губені, О.Д. Гудзинського, Д.Ф. Крисанова, М.Ф. Кропивка, П.А. Лайка,
Е.М. Лібанової, М.Й. Маліка, В.М. Нелепа, О.М. Онищенка, О.І. Павлова, К.В. Проко-
пишак, В.П. Рябоконя, М.П. Сахацького, В.К. Терещенка, В.М. Трегобчука,
Л.О. Шепотько, Д.В. Шияна, К.І. Якуби. Перелічені науковці не тільки з позицій сьо-
годення переосмислили класичні категорії соціально-економічного розвитку україн-
ського села, але й ввели в економічний обіг ряд новацій, зміст і особливості яких
стали предметом дискусій.
Але незважаючи на посилену увагу науковців до проблем села, ще недостат-
ньо повно досліджені питання державного регулювання розвитку сільських тери-
торій.
Метою статті є вироблення пропозицій державним органам управління щодо
стимулювання розвитку сільських територій України.
Розвиток сільських територій є комплексним завданням, але його можна зве-
сти до розв’язання двох основних проблем:
розвитку сільської соціальної сфери;
підтримки економічного розвитку села.
Ці два завдання можна об'єднати однією риторичною фразою: “селу потрібні
гроші“. Гроші сільська рада може одержати трьома способами:
заробити (шляхом створення або розширення діяльності комунальних підпри-
ємств);
залучити (через стимулювання інвестицій та кредитування);
“відібрати” (шляхом удосконалення системи оподаткування й міжбюджетних
відносин).
Розглянемо почергово ці способи.
Соціально-економічна
перебудова села
Економіка АПК, 2009, №8
118
Виробництво. Тенденції світової економіки вказують на те, що в перспективі
нас чекає продовження загальносвітового подорожчання енергоносіїв, збільшен-
ня посівних площ сільськогосподарських культур, які є сировиною для біопалива
і, відповідно, підвищення дефіцитності продуктів харчування та світових цін на
них. Отже, рентабельність сільськогосподарського виробництва зростатиме, а
тому державну підтримку необхідно надавати не сільському господарству, а
вкладати бюджетні кошти в наукомісткі технології, освіту, сферу послуг, розви-
ток несільськогосподарських видів діяльності на сільських територіях.
Розвиток різних видів несільськогосподарської зайнятості в сільській місцево-
сті поряд із зниженням рівня безробіття дає можливість позбутися ще кількох
важливих соціальних та економічних проблем.
По-перше, зменшиться соціальна напруженість у суспільстві, викликана різ-
кою диференціацією доходів. Безробітні селяни ні в якому разі не повинні зви-
кати до пасивного становища дармоїдів, інакше вони втратять будь-які стимули
змінювати життя на краще. В США є безробітні, які уже в третьому поколінні не
працюють, і саме ці маргінали найбільш небезпечні для держави в контексті рос-
ту злочинності, революцій, масових заворушень, безчинства.
По-друге, завдяки підвищенню зайнятості зросте купівельна спроможність се-
лян, а за рахунок цього розшириться коло і збільшиться обсяг споживання (а
отже, й виробництва) сільськогосподарської та промислової продукції, надання
соціальних послуг. Адже багато об'єктів соціальної інфраструктури села закри-
лися через зниження попиту на їхні послуги (магазини, дитячі садки, кіноустано-
вки, лазні, перукарні та ін.).
По-третє, збільшаться надходження до сільських бюджетів, що дасть змогу
формувати бюджети розвитку, а не проїдання. Маючи гроші й реально здійсню-
ючи відновлення та розвиток соціальної інфраструктури, допомагаючи соціально
вразливим категоріям населення, сільська рада підвищить свій статус і відновить
повагу населення до влади. Адже, хто слухатиме сільського голову (старосту),
який не може нічого вирішити, не має важелів упровадження своїх рішень у життя.
По-четверте, підвищення зайнятості збільшує доходи населення, які можуть
бути інвестовані в соціальну інфраструктуру села, в сферу надання платних по-
слуг. Держава не може фінансувати соціальну інфраструктуру села повною мі-
рою, та й не повинна цього робити, щоб селяни не втратили підприємницьку іні-
ціативу.
Органам державної влади і місцевого самоврядування в напрямі стимулюван-
ня несільськогосподарської зайнятості необхідно:
проводити політику стимулювання працевлаштування в несільськогосподарсь-
ких галузях виробництва (мікрофінансування, мікрокредитування для поліпшення
інвестування в несільськогосподарську діяльність або послуги з мікрострахуван-
ня для поліпшення стратегії управління ризиками);
забезпечувати права власності та використання природних ресурсів (право на
купівлю й продаж землі дало б змогу використовувати право власності на землю
як заставу й поліпшило б ефективність використання природних ресурсів);
поліпшувати інфраструктуру та загальні умови діяльності на сільських терито-
ріях замість допомоги окремим підприємствам;
спрямовувати ресурси на розвиток несільськогосподарської зайнятості не в ті
сільські поселення, які мають потенціал зростання, а в депресивні, що мають
низький рівень розвитку інфраструктури, незадовільну якість підготовки робочої
сили, недосконалі умови для переробки продукції й маркетингу.
Аналіз практики залучення інвестиційних ресурсів на розвиток сільських те-
риторій підтвердив, що основним гарантованим джерелом формування фінансо-
вої бази реалізації соціально важливих проектів і програм є сільський бюджет.
Обов’язковим учасником фінансування сільських інвестиційних програм має бути
також сільська громада. Жителі певного села, конкретної вулиці мають внести
хоча б 10-20% власних коштів у ремонт дороги чи освітлення їхньої вулиці. Це
Економіка АПК, 2009, №8
119
дасть змогу залучити їхній матеріальний та творчий потенціал, підвищити відпо-
відальність за ефективне використання і збереження введених в експлуатацію
об’єктів соціальної інфраструктури.
Основними напрямами поліпшення інвестиційного клімату в сільській громаді
повинні бути: взаємодія сільської ради з підприємствами із залучення їхніх влас-
них коштів в інвестиції; концентрація інвестицій на головних напрямах розвитку
за рахунок розробки інвестиційних програм; проведення постійного моніторингу
інвестиційних процесів з метою оперативного внесення в місцеву інвестиційну
політику необхідних змін; підтримка господарюючих суб'єктів, що здійснюють
інвестиційну діяльність за рахунок інвестиційного податкового кредитування та
реструктуризації взаємних боргів.
Сільські ради повинні безпосередньо брати участь у мобілізації залучених і
позичкових коштів для активізації інвестиційної діяльності або ж усіляко цьому
сприяти. Це може виражатися у бюджетному кредитуванні (при наявності вільних
коштів) чи різних відстрочках і розстрочках за платежами до місцевих бюджетів
для новостворених підприємств.
Найважливішим механізмом, що забезпечує залучення інвестицій у сільські
ради, є гарантії повернення коштів. Обов'язковою умовою надання таких гаран-
тій за рахунок сільського бюджету повинне бути внесення інвестором для реалі-
зації проекту власних коштів. Їхня величина може варіюватися залежно від зага-
льної вартості проекту, але повинна бути не меншою половини. Основним крите-
рієм відбору таких проектів має стати величина доходу, який одержить дана
сільська громада в результаті їх реалізації. Проекти можна оцінювати за показ-
ником бюджетної ефективності, який визначається відношенням дисконтованої
суми податкових надходжень до розміру гарантії. Ліміти сільських інвестиційних
гарантій слід встановлювати згідно з бюджетом наступного року.
Необхідно розробити ряд законодавчих заходів, насамперед у частині опода-
ткування, спрямованих на активізацію інвестиційної діяльності. В основному вони
повинні бути орієнтовані на створення нових основних виробничих фондів, буді-
вництво та реконструкцію об'єктів нерухомості. Так, прибуток підприємства, що
підлягає оподаткуванню, можна зменшити на суму інвестиційного податкового
кредиту, який передбачав би можливість компенсації витрат на погашення кре-
дитів на інвестиційні цілі, включаючи відсотки. Подібні пільги, крім іншого, ма-
ють спонукати інвесторів відмовлятися від заниження прибутку в звітності.
Балансову вартість основних виробничих фондів, що вводяться, можна звіль-
няти від податків на майно протягом певного періоду (від двох до чотирьох ро-
ків), або ж ставка податку може бути знижена. Критерієм мають бути загальні
обсяги інвестицій (наприклад, більше 10, 50 чи 100 тис. грн). Інвестор може зві-
льнятися від сплати земельного податку за земельні ділянки, на яких здійснюють
нове будівництво або реконструкцію об'єктів, що інвестуються. При використанні
для реалізації інвестиційних проектів орендованих земельних ділянок, які знахо-
дяться у власності сільських рад, можуть бути надані пільги на орендну плату за
землю.
Першочерговими завданнями фінансово-кредитної політики України має бути
спрощення доступу сільськогосподарських виробників і власників об'єктів соціа-
льної інфраструктури села до послуг іноземних банків та здешевлення вартості
вітчизняних кредитних ресурсів хоча б до рівня середньої норми прибутку.
Використання землі як застави могло б забезпечити сільськогосподарським
товаровиробникам більшу доступність до кредитних ресурсів.
Крім того, фінансово-кредитний механізм агропромислового комплексу необ-
хідно доповнити окремими елементами: ввести диференційовані терміни корот-
кострокового кредитування для різних галузей АПК; встановити пільгове опода-
ткування для банків, що забезпечують кредитами сільськогосподарських вироб-
ників; увести систему страхування діяльності фінансово-кредитних структур, що
обслуговують АПК; передбачити страхування інвестиційних кредитів і всіх видів
Економіка АПК, 2009, №8
120
застави. Таким чином, банківська система повинна боротися за клієнта, йти йому
назустріч.
Нами пропонується надати дозвіл сільським радам залучати кошти у вигляді
кредитів, але встановити граничні обсяги їхніх боргів. У загальному випадку борг
не повинен перевищувати обсяг доходів сільського бюджету без фінансової до-
помоги з бюджетів інших рівнів і витрат по захищених статтях.
На сучасному етапі розвитку вітчизняної економіки використання місцевого
комунального майна дає можливість залучити додаткові кредити для забезпе-
чення інвестиційної діяльності. Теоретично майно сільських громад могло б бути
використане (закладене) й на користь інвесторів, що здійснюють важливі для
сільських територій інвестиційні проекти. Таке право було б доцільно передбачи-
ти в змінах до Закону України “Про іпотеку”. Така схема передбачає, що грома-
да відповідала б своєю нерухомістю або іншим майном за виконання зобов'я-
зань кредитоодержувача-інвестора перед своїми кредиторами. У такому випадку
громада виступала б як третя особа, не будучи боржником або кредитором. А
ще ефективнішим варіантом стало б використання для кредитування соціальної
сфери села угод, в яких предметом застави було б майно кредитоодержувача, а
сільська рада надавала додатково свої гарантії кредитору. Таким чином, креди-
тор одержував би подвійне забезпечення зобов'язань.
Надавати гарантії за кредитами сільська рада повинна лише при дотриманні
наступних умов: частка позичкових коштів у загальному обсязі інвестицій не по-
винна перевищувати 50% (тобто решта коштів має бути власністю інвестора); за
результатами останнього звітного фінансового періоду в інвестора не повинно
бути заборгованості перед будь-яким бюджетом; розрахунковий термін окупнос-
ті має не перевищувати 5 років з моменту початку інвестиційної діяльності. Пріо-
ритетними повинні бути проекти з меншими термінами гарантій за кредитами й
окупності інвестицій.
Бюджетно-податкова політика. Податки мають сплачувати усі без винятку
господарники, будь-якої форми власності. Держава в умовах ринкової економіки
має багато завдань, які потребують значних фінансових витрат — це фінансуван-
ня армії, міліції, освіти, медицини, безробіття, будівництва й ремонту шляхів
сполучень тощо. Якщо ж держава субсидує село, то потрібно фінансувати пере-
важно саме сільську соціальну сферу і зменшувати фінансове стимулювання ви-
робництва, що є завданням приватного бізнесу.
Зниження обсягу податкових пільг у сільському господарстві України є без-
альтернативним шляхом. Адже їхня значна частина не відповідає вимогам Світо-
вої організації торгівлі, до якої в 2008 році вступила Україна. Отже, вони скасо-
вуватимуться під зовнішнім тиском.
Найбільш адекватним для стратегії економічного зростання є функціональний
підхід до податкового регулювання. Податкові пільги необхідно надавати не за
галузевим принципом, як це відбувається нині, а як “винагороду” за виконання
певних суспільно важливих функцій, серед яких першочерговим є запровадження
податкового стимулювання інвестицій. Необхідно частково або повністю звільни-
ти від податків прибуток, що реінвестується, та ввести “податкові канікули” на
повернення підприємством інвестиційного кредиту (з прибутків, що є джерелом
повернення кредитів, не повинен стягуватися податок). Дані кроки дадуть змогу
зменшити термін повернення кредитів, сприятимуть швидшій окупності інвести-
ційних проектів, дадуть можливість точніше планувати інвестиційну діяльність, а
банкам - знизити кредитні ставки через зменшення ризику кредитування.
Як варіант удосконалення податкової системи сільського господарства можна
розглядати введення замість фіксованого сільськогосподарського податку (який
суперечить вимогам СОТ і діє лише до 1 січня 2011 р.) нового інтегрального по-
датку. Під таким податком розуміють всі поточні податки та платежі сільськогос-
подарського підприємства до бюджетів усіх рівнів, об’єднані в єдиний платіж.
Зберігаються (або частково зменшуються) всі ставки та бази оподаткувань, що
Економіка АПК, 2009, №8
121
діяли до введення ФСП. Інтегральний податок має сплачуватися одноразово, по
завершенні господарського року (в січні) на казначейський рахунок, а казначей-
ство розподілятиме кошти за призначенням.
Для сільського господарства інтегральний податок спрощує процедуру сплати
податків і платежів, адже його можна було б сплачувати після складання балан-
су агропідприємства, коли підраховані всі фінансові результати за рік. Це дасть
змогу сільськогосподарським підприємствам протягом року вільно користуватися
своїми коштами, не маючи боргів перед бюджетом. Отже, інтегральний податок
сприяє грошовій формі реалізації продукції, він нечутливий до сільськогосподар-
ської сезонності надходження доходів. Крім того, при такій формі оподаткуван-
ня сільського господарства не руйнується багатофункціональність податкової
системи, не елімінується система бухгалтерського обліку.
Для зміцнення ролі місцевих податків і зборів пропонується ліквідувати деякі
неефективні з них та доповнити систему місцевого оподаткування кількома но-
вими податками. Пропонується скасувати вісім місцевих податків і зборів, що
посідають останні місця в рейтингу податкових надходжень до місцевих бюдже-
тів: податок з продажу імпортних товарів; збір за участь у бігах на іподромі; збір
з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі; збір за виграш на бі-
гах; збір за видачу ордера на квартиру; збір за право проведення кіно- і теле-
зйомок; збір за право проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу й
лотерей; збір із власників собак. Витрати на адміністрування цих податків і збо-
рів часто перевищують надходження від них до місцевих бюджетів.
Натомість пропонується запровадити й віднести до місцевих податків (оскіль-
ки він має явну територіальну прив'язку) податок на нерухоме майно (нерухо-
мість). Цей податок матиме важливе значення у наповненні місцевих бюджетів,
оскільки не можна приховати чи зменшити об'єкт обкладання податком. Пропо-
нується ставки податку визначати у відсотках від встановленого прожиткового
мінімуму на початок року за один квадратний метр сукупного розміру оподатко-
вуваного майна. Цей податок повинні сплачувати всі фізичні та юридичні особи,
без нижніх чи верхніх обмежень за площею. Це необхідно для того, щоб позба-
вити стимулу переписування понадлімітного житла на родичів. Крім того, за до-
помогою спеціальних коефіцієнтів обов’язково необхідно враховувати де розмі-
щене нерухоме майно та його призначення.
Через зміни до Бюджетного кодексу України пропонується перевести до ка-
тегорії місцевих податків плату за землю, збір за спеціальне використання при-
родних ресурсів, збір за забруднення навколишнього природного середовища, а
також податок із доходів фізичних осіб. Крім того, необхідно змінити порядок
стягування останнього податку. Як відомо, його нараховують на заробітну плату
працівника за місцем його роботи, а необхідно направляти його в бюджет гро-
мади за місцем проживання, оскільки більшість селян із передмість працюють
саме у містах, а послуги хочуть одержувати у своїх селах.
Отже, стимулювання розвитку сільських територій є комплексним завданням,
яке не можуть розв’язати окремі міністерства чи організації. В Україні немає
державної установи, яка б несла відповідальність за сільські території. Міністер-
ства промислової політики, освіти, охорони здоров’я в основному орієнтуються
на міста, а Міністерство аграрної політики (в структурі якого є Департамент роз-
витку сільських територій) майже повністю концентрує свою діяльність на сільсь-
когосподарському виробництві. Потрібна координація між різними організаціями
та міністерствами. А ще доцільніше — створити відповідний урядовий орган дер-
жавного управління, який би відповідав за розвиток сільських територій. Зви-
чайно, основні заходи щодо стимулювання розвитку сільських територій необ-
хідно здійснювати на місцевому рівні, але під наглядом і за сприяння Кабінету
Міністрів України.
*
Информация о работе Государственное регулирование развития сельских территорий