Господарський розвиток за первісної доби

У 1960—1980 pp. XX ст., паралельно з науково-технічною революцією, бурхливий розвиток міжнародних економічних відносин об'єктивно призвів до початку формування глобальної економіки, де існування замкнених національних економічних систем розглядається як перешкода для її розвитку. Як зауважив Е. Жуков, у сучасних умовах "існування промислових національних анклавів стало нерентабельним, порівняно замкнута національна валютна, інвестиційна, кредитна політика виявилась неефективною, а зовнішня торгівля ставала щораз дефіцитнішою для низки західних країн"1. Становлення світової економіки та глобальної системи міжнародних економічних відносин відбувалося поступово, за три етапи, що якісно відрізнялись один від одного.

Суб'єктами міжнародних економічних  відносин є, насамперед, виробники продукції, торгові та інвестиційні компанії, банки тощо. У сучасних економічних  системах держав світу більшість  із них має приватний характер, тобто у міжнародному середовищі вони діють самостійно, керуючись  лише критерієм економічної вигоди. Роль держави у міжнародних економічних  відносинах зводиться переважно  до контрольно-регулятивних функцій. Запровадження  нею монополії на зовнішню торгівлю, санкцій чи ембарго (повного або  часткового) на торгові стосунки із суб'єктами підприємництва інших держав є досить рідкісним актом, який має  суто політичний характер. Торгові відносини між виробниками (продуцентами) та споживачами (консументами) різних держав передбачають обмін товарами, послугами та інформацією на підставі актів купівлі-продажу. Відносини між державами у цій сфері полягають у встановленні рамкових правил регулювання торгівлі між собою.

Сучасні міжнародні економічні відносини характеризуються зростаючою взаємозалежністю господарств країн світу, що традиційно розуміють як вияв процесу економічної глобалізації. Результатом становлення світової економіки у другій половині XX ст. стала т. зв. система неоколоніалізму, в якій міжнародний економічний порядок визначався нерівноправним становищем країн, що розвиваються. На світовому ринку вони залишились постачальниками дешевої сировини та споживачами промислової продукції, виробленої з неї. Такий міжнародний економічний порядок було зведено до формалізованого пов'язання "північ — південь", що декілька десятиріч визначало стосунки між високорозвиненими державами та країнами "третього світу".

5. Передумови та наслідки прискореного розвитку Німеччини та Японії після Другої світової війни.

Після ІІ світової війни  розпочалося відродження ринкових господарств розвинутих європейських країн шляхом їхньої американізації:

-світової валютної системи;

-вивіз американських товарів;

-широкомасштабне кредитування, як державне, так і приватне;

-інвестування відбудовчих процесів;

-перебудова індустріальних структур в Німеччині і Японії під контролем США;

-розвиток світової торгівлі, де важливу роль відігравала Англія.

Наслідком війни стали  міжнародні валютні угоди, підписані  в червні 1944 року представниками 44 країн  на валютно-фінансовій конференції  у Бреттон-Вудсі. Було вирішено створити Міжнародний Валютний фонд (МВФ), вироблено основні правила міжнародних валютних відносин:

-долар США поряд з золотом повинен був відігравати функцію резервної валюти;

-ціна золота - незмінна;

-курс валюти - твердий і контрольований.

Крім МВФ був створений  Міжнародний банк реконструкції  і розвитку (МБРР), які повинні  були виконувати роль міжнародних кредитних  центрів.

В повоєнний час економічне становище країн Західної Європи було катастрофічним і негативно впливало на світову економіку. Перебудова економіки США відповідно до потреб мирного часу зумовила їхнє прагнення до перебудови міжнародних економічних відносин. Цій меті служив план Маршалла, названий в честь державного секретаря США Джорджа Кетлетта Маршалла (1880 - 1959). В червні 1947 р. в Парижі на нараді Міністрів іноземних справ США, Великобританії, Франції та СРСР вирішили створити організацію, яка б займалась вивченням ресурсів і потреб європейських країн, визначала розвиток основних галузей промисловості. До неї ввійшли 16 країн (Англія, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція, Туреччина). У липні 1942 року ці країни уклали конвенцію про створення організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), яка розробила спільну програму відбудови Європи.

План Маршалла здійснювався з квітня 1948 року по грудень 1951 року. Загальний контроль за його виконанням здійснювала Адміністрація економічного співробітництва, яку очолювали  відомі американські фінансисти і політичні  діячі. Допомога надавалася з федерального бюджету США у вигляді безоплатних  субсидій і позик. США за цим планом видали 17 млрд. доларів, основну частку з яких (60%) отримали Англія, Франція, Італія, ФРН. 30 грудня 1951 року план був  офіційно замінений законом "про  взаємну безпеку", прийнятим конгресом  США 10 жовтня 1951 року, який передбачав одночасне надання країнам Західної Європи економічної і військової допомоги. Вже на початку 50-х років  в країнах Західної Європи було досягнуто  довоєнного рівня виробництва.

В післявоєнний період господарський  розвиток країн Західної Європи суттєво  відрізнявся. Англія і Франція постраждали  менше ніж Німеччина і Японія, які виявилися повністю залежними  від країн - переможниць. Вони втратили свої колонії, виплачували величезні  репарації.

6. Розвиток українського національного ринку в епоху середньовіччя.

Основою господарства слов'янських  земель України було орне землеробство. У землеробстві практикувалася перелогова система, за якої поле використовували  до того часу, поки ґрунт залишався  родючим. У V-VII ст. вже використовували  рало із залізним наральником, а потім  плуг із череслом і лемешем. Розвивалося  тваринництво. Допоміжну роль у господарстві відігравали полювання, рибальство.

З утворенням держави відбувається становлення системи її взаємовідносин із населенням, яка передбачала виробництво  продукції, збір податків, несення військової служби. Проявом установлення першої форми панування і підлеглості  був збір данини на користь держави - так званого полюддя (данина з  людини). Полюддя виражало верховне право князя на землю і встановлювало поняття підданства.

Першим намаганням регламентувати повинності залежного населення  стала податкова реформа княгині  Ольги, з якою було встановлено "уроки" - норми данини, а також час  і місце її збору - в укріплених пунктах - становищах. Це були пункти, де відбувалася торгівля. Вводилась  одиниця обкладання: в одних місцях це був дим (сім'я), в інших - плуг або  рало, коли обкладалося окреме господарство. Кілька димів становили дворище. Дуже рідко використовувалося полюддя. Було створено також так звані  устави, які застосовували княжі  дружинники, збираючи данину, виконуючи  адміністративні й судові функції.

У міру розвитку великого землеволодіння та зміцнення держави форми підлеглості  змінювались і диференціювалися -- в одних випадках данина перетворювалася  на подать, яку вилучали на користь  князя, держави, в інших - на феодальну  ренту, яку сплачували феодалу.

Давньоруська держава  виникла в дофеодальну добу й  існувала як така аж до князювання Володимира Святославича. Проте й у його часи власність на землю залишалася колективною. Земля належала панівному класові загалом, князеві з дружиною й боярами, переважна більшість яких також входила до дружини.

Інтенсивний процес відокремлення  ремесел від сільського господарства приводив до зосередження в містах маси ремісників, які виготовляли  товар не тільки на замовлення, а  й на продаж. Зростання чисельності  постійних жителів приводило  до зростання протоміст і перетворення їх у міста (гради). На Русі град - це укріплене поселення, огороджене місто. Перші гради виникли наприкінці V - у першій половині VI ст. Протягом наступних століть ці гради переросли у великі міста. На Русі в IX-X ст. було 25, а перед монголо-татарською навалою уже близько 300 міст.

Змінювалося не лише число  міст, а й самі міста. Ще в IX-X ст. вони являли собою фортеці. Формування міста  як центру ремісників і торгівців  лише намічалося. Проте вже в цей  період під його стінами виникають  самостійні поселення. Спочатку вони не належать до граду, а з кінця X ст. перетворюються в його частину - посади з ремісничим і торговим населенням, які, з огляду на заняття, живуть не на горі, де стоїть фортеця, а внизу - біля річки, на подолі. Площа укріпленої частини Києва (дитинець) становила 90 га, а разом з ремісничо-торговими посадами - 380 га; дитинець Галича займав більш як 50 га, а площа давнього Чернігова - дитинець, окольний (кружний) град, передгороддя перевищувала 200 га.

Соціально-економічне, політичне  та культурне життя Київської  Русі зосереджувалось у містах. Переважна  більшість їхніх мешканців були ремісниками різноманітних спеціальностей, які об'єднувались у корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало городян займалося торгівлею. Міські ринки являли собою водночас головні площі, на яких вирувало життя. У Києві було вісім ринків, кожен  із яких спеціалізувався на продажу  визначених товарів. Через Київ проходив водний шлях "Із варяг у греки". По Дніпровому шляху із Візантії на Русь везли дорогі тканини, книги, ікони, вина, фрукти, овочі та прянощі, скляні й ювелірні вироби. Із північних  районів везли по Дніпру ліс, мед, хутро, віск. Велика торгівля велася також із країнами Поволжя. Постійними були торгові контакти Русі з Німеччиною, Угорщиною, Чехією, Польщею.

На Русі купці об'єднувалися в корпорації, що зосереджувалися  на торгівлі певними товарами з тими чи іншими країнами. У Києві, Галичі, Володимирі-Волинському та в інших  великих містах були колонії іноземних  купців, для яких будували торгові  двори.

Головними платіжними засобами внутрішньої та зовнішньої торгівлі Русі IX-XI ст. були іноземні монети - переважно  арабські срібні куфічні дирхеми. Використовували, хоч і в меншій кількості, візантійські міліарісії, а в Північно-Західній і в Північно-Східній Русі з XI ст. - західноєвропейські динарії. Близько 990 р. Володимир Святославович викарбував на честь хрещення Русі перші руські монети: златники й срібники. Однак давньоруські монети карбували в дуже невеликому обсязі, вони призначалися не стільки для торгівлі, скільки були своєрідними візитними картками вже названих князів, пропагуючи давньоруську державу та її володарів. Златники й срібники не справили помітного впливу на грошовий обіг Київської Русі та сусідніх країн.

Великі платіжні операції в середньовічній Русі забезпечувалися  срібними злитками. На території староруської держави були в обігу злитки різної ваги і різних видів, але головне  значення мали так звана київська гривня (злиток шестигранної форми  вагою близько 160 г) і новгородська (паличка-брусок вагою близько 200 г). Як менші одиниці розрахунків, відомі ногати, куни, різани, вивериці. Гривні дорівнювали 20 ногатам чи 50 різанам. Вивериця була найменшою одиницею розрахунку.

Упродовж XIV-XVI ст. українські землі, попри економічну стагнацію, були одним із важливих чинників системи  європейської торгівлі. Активно функціонував дніпровський шлях, обслуговуючи головну  транзитну Московсько-Ординську торгівлю, тобто з'єднуючи Крим і Північне Причорномор'я з Північно-Східною Руссю. Від Таванського перевозу в пониззі Дніпра торгові каравани йшли "землею або водою", тобто суходолом чи Дніпром, повз Черкаси і Канів до Києва. Тут відкривалися річковий та сухопутний шляхи на Чернігів і далі, вгору Десною, на Новгород-Сіверський та Брянськ, звідти через Воротинськ, Калугу, Серпухів і Лопасню купці діставалися до Москви.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури :

1. Мочерний С.В. Основи економічної теорії.
2. Барановський О. Нові індустріальні країни : науково - технологічна політика.
3. Ковальчук В., Сарай М. Економічна думка в історичному аспекті.
4. З.М. Черніловський, Загальна історія держави і права.
5. К.Г. Федоров, “Історія держави і права зарубіжних країн.