Болонський процес в Україні - як воно студентам сім років

Ось уже сім років минуло з того часу як, Україна приєдналася до Болонської декларації про зону європейської освіти. Здавалося б, що палкі дискусії про плюси і мінуси кредитно-модульної європейської системи освіти на українському грунті давно в минулому. Та чи припали "до смаку" плоди Болонського процесу українським студентам? Чи можна говорити про те, що положення Болонського процесу, "гармонійно" поєднують європейську уніфікацію і традиції національної вищої освіти, пустили коріння в українську систему освіти?

Гадаю, що краща відповідь на ці питання - це прислухатися до думки самих студентів, а також випускників вітчизняних ВНЗ, викладачів, які знають про "болонські трансформації" не з чуток. 
 
Отже, відповідно до положень Болонського процесу передбачається, що в системі освіти країн учасниць існують зрозумілі, а головне порівнянні ступені бакалавра (три роки), магістра та доктора філософії (post-gradual, PhD), що складають три цикли. До болю знайомої п'ятирічки з аспірантурою мало бути вже не "видно".

Та чи так вийшло в Україні? Ось, що розповіла одна дівчина-студентка юрфаку, яка проходила практику в нашій фірмі. За фактом, "три цикли" перетворилися на чотири, а то й п'ять розірваних ланок. Замість трьох років, на бакалавраті українські студенти навчаються чотири роки. Але і цього не зовсім достатньо для студента, який не планує пов'язувати своє життя з науково-дослідною діяльністю. Ступінь бакалавра в Україні вийшла чимось накшталт "вищої незакінченої". Тому, крім наступного ступеня магістра, випливає, звідки не візьмись, річна ступінь спеціаліста, наявність якої підтверджує повну вищу освіту. Мабуть так проявляється автономність і традиції української системи вищої освіти. "Магістратура - це взагалі окрема історія" - як казала дівчина. Нічим, не відрізняючись за програмою навчання від ступеня фахівця, хіба що термінами, вона користується великим ажіотажем серед українських студентів - чи то від визнання в Європі, чи то від можливості подовжити пошук роботи на зайві півтора роки. І це притому, що в Європі магістрати вчаться два роки, а значимість ступеня магістра сприймається фактично як прелюдія до наукової. До речі, куди ж поділася третя ступінь "доктора філософії"? За словами практикантки, така у їх ВНЗ взагалі відсутня, а по закінченню магістратури бажаючі можуть поступити у знайому і моєму поколінню аспірантуру й потім стати кандидатом наук.

До речі, щодо визнання цих ступенів у Європі, про що також говориться в документах Болонського процесу. Сестра одного мого товариша три роки тому закінчила магістратуру і переїхала на ПМП до Німеччини. Так, що Ви думаєте, ступінь магістра українського ВНЗ, за своєю значимістю виявилася рівнозначною радянському диплому. Жарти жартома, та ось тільки дівчині довелося заново поступати на перший курс, наразі вже німецького ВНЗ і здобувати вищу освіту за трьома циклами.

Крім того, Болонський процес вводить свої особливості викладання та оцінювання, які відрізняються від знайомої п'ятибальної системи, а також лекцій, що змінюються сесіями з іспитами. Згідно з положеннями Болонського процесу, навчання відбувається за сто-бальною системою перезарахування і накопичення кредитів. Теоретично це виглядає так: крім невеликого курсу лекцій, студент упродовж семестру робить наголос на збільшенні кількості балів шляхом самостійного пошуку інформації, підготовки індивідуальних завдань, активної участі в семінарських заняттях і т. д. До кінця семестру відбувається підведення підсумків. Якщо студент набрав максимум балів (в ідеалі 100 - А), він продовжує навчання із збереженням стипендії. Якщо ж він вчився незадовільно (мінімум Fx), то не залежно від того контрактник він або стипендіат, його виключають. Боротьба за виживання, в якій перемагає найсильніший, - ось принцип навчання в умовах Болонського процесу. Однак чи працює цей принцип в Україні? Хотів би навести думку одного знайомого викладача. Нову систему оцінювання запровадили, лекційні години скоротили. Ось тільки якість знань знизилася. Самі студенти деколи кажуть, що на лекціях вони дізнаються набагато більше інформації від досвідчених викладачів, ніж від самостійної підготовки до семінарських занять. Плюс до цього в будь-якому предметі є тонкощі, які потребують додаткового роз'яснення. Як не крути, але часом набрати достатню кількість балів вдається не всім. Ось тому і зберегли в українських ВНЗ сесії та екзамени - всіх не виключиш. За фактом, студент, який провалився за кредитно-модульною системою, може сміливо "реабілітуватися" під час сесії. А в цей час процвітають "неписані закони", а також "традиції" та "звичаї" радянської системи освіти, включаючи і хабарі, і плагіат. Що ж, на українському грунті, навіть Болонський процес дає бур'яни.

От тільки не щастить тим особам, які працюють на повну силу і для яких Болонський процес по зубах. Особливо серед контрактників. Наприклад, частенько чув від далеко не дурних практикантів, що деякі студенти-контрактники вчаться краще, ніж "пусті" бюджетники. Ось тільки заохочення їм Болонський процес не передбачає. Як говорив перспективний студент одного із ВНЗ мого міста, перевестися на бюджет контрактнику абсолютно неможливо. Болонський процес передбачає таку можливість лише в разі виключення бюджетника який отримав нижчий бал. Але чи можливо це, коли горе-бюджетник «реабілітується» після рятівної сесії? Хоча в минулі часи, незважаючи на «підводні камені», співвідношення бюджетних і контрактних місць в Україні, змінювалося в залежності від успішності студентів, незалежно від того, чи був хтось контрактником або бюджетником при вступі.

І де ж закладений європейцями принцип "боротьби за виживання"? На думку самих студентів, відбувається не відбір кращих з кращих, а збільшення контрактників, куди беруть практично всіх. Особливо в провінційних ВНЗ, де в середньому на окремій престижній спеціальності певного курсу, число студентів доходить до сорока, п'ятдесяти, а то й шістдесяти. Як не дивно, але бюджетні місця займають не більше десяти-п'ятнадцяти осіб. Нічого не вдієш, підзаробити бажають усі, навіть ВНЗ. 
 
І ось ще, що. «Родзинкою» Болонського процесу є положення про мобільність студентів в зоні європейської освіти і навіть за її межами. За словами ж самих студентів, брати участь у стажуваннях або програмах міжвузівського обміну не просто. Більш точно, цілком можливо, але за рахунок інвестування самих студентів, принаймні певної частини програми. «На заході платять всі» - улюблений вислів компетентних осіб. От тільки не враховується співвідношення фінансових можливостей українських і західних студентів.  
 
Як видно, за сім минулих років реалії та специфіка вищої освіти в Україні виявилися Болонському процесу не по зубах. Впроваджувана, як засіб викорчування старих "підводних каменів" української системи освіти, кредитно-модульна система породила нові бар'єри. Студенти збрехати не дадуть. Звідси напрошується болюче питання - Чим краще Болонський процес за стару українську систему освіти? 
 
Микола Гольбін 
експерт проекту Universal Assistance 
http://www.osvita.org.ua/