Адаптування функцій державного управління у сфері економіки до інноваційного розвитку

По-третє, виділення функцій державного управління та їх відокремлення від функцій  менеджменту є необхідним з огляду на потребу чіткого розмежування менеджменту як управління людьми (що є притаманним для первісного розуміння менеджменту як наукової та практичної дисципліни і що в Україні та країнах СНД неправомірно ввели як синонім управління, замінивши поняттям “менеджмент” управління щодо різноманітних процесів, об’єктів тощо) та державного управління як управління суспільними процесами та явищами, для яких люди є не єдиною складовою і не єдиним об’єктом спрямування управлінських зусиль.

По-четверте, з огляду на суб’єкт управління, необхідно наголосити на тому, що у  менеджменті суб’єктом управління виступає вищий керівний орган або  окрема керівна особа. У державному управлінні суб’єктом управління виступають державні органи управління та їх представники в особі державних службовців.

Таким чином, функції державного управління відрізняються  від функцій менеджменту на ВГС  і за масштабами впливу, і за об’єктами  та суб’єктами управління, і за тими інтересами, що відображаються у функціях управління насамперед з боку держави, її органів влади та управління, які ні в якому разі не виступають як інтереси окремої особи (що характерно для сфери економіки та підприємництва).

ВИСНОВКИ

       Наведено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового питання вдосконалення механізмів державного стратегічного управління інноваційною діяльністю в реальному секторі економіки. Отримані в процесі дослідження результати підтвердили покладену в його основу гіпотезу, а їх узагальнення дає змогу сформулювати висновки і внести пропозиції, що мають теоретичне й практичне значення.

1. Економічну  політику держави варто відрізняти  від загальної економічної політики  всіх суб’єктів економічної системи.  Остання виражає ширший процес. Економічну політику здійснюють  не тільки державні органи  влади, до неї причетні всі  суб’єкти економіки. Економічна  політика держави в реальному  секторі економіки є  складовою  національної економічної політики.

Сутність  інновацій у розвитку ринкової економіки  полягає в задоволенні  нових  суспільних потреб через процеси  створення, поширення і  споживання  нових товарів на  основі використання результатів  наукових та науково-технічних  робіт, що  формує руйнування в рутинних  виробничо-господарських  процесах  і  змушує  ринкову економіку  піднятися  на  новий  рівень  динамічної рівноваги.

2. Специфіка  державного стратегічного управління  інноваційною діяльністю в реальному  секторі економіки полягає у  визначенні інновації як  товару  при  одержанні  науково-технічного  результату;  ризиком  тимчасового   розриву  між  витратами  і  результатами  при фінансуванні;   невизначеністю  попиту;  неможливістю  споживання  без певного мінімуму  наукових  знань,  професійної   компетенції  й необхідної  інформованості,  що  відповідає   попередній  підготовці та перекваліфікації  персоналу; здатністю  до  множинної   мультиплікації доходів  при відповідному захисті інтелектуальної власності й конкуренції покупців.

3. Інновація  в реальному секторі економіки  має  тісний взаємозв'язок  з різними формами благ. При  цьому  з  матеріальних благ  інновацією є нові продукти  або засоби виробництва: продукти  харчування,  будинки,  споруди,  машини, інструменти,  технології  тощо.  З нематеріальних благ  інновацією стають блага, що  впливають  на розвиток здібностей  людини в ролі новатора. Вони  створюються в невиробничій сфері:  освіта, наука, наукове обслуговування, дослідження, розробки, експериментування  тощо. Взагалі інноваціями є змішані  блага,  що являють собою особливі товари, симбіоз конкурентоспроможності.

4. Об'єктивна  необхідність  формування  ринку інновацій в реальному секторі економіки викликана такими  причинами:  суспільним  поділом  праці  й  спеціалізацією в інноваційній  сфері.  Ні  один  з  учасників  інноваційної  діяльності  не  може жити за рахунок  повного самозабезпечення,  вони  займаються найрізноманітнішими  видами  інноваційної діяльності, що пояснюється принципом  порівняльної переваги;  економічною  відособленістю виробників, впроваджувачів і розповсюджувачів  нововведень, що історично виникає  на базі  приватної  індивідуальної інтелектуальної власності й  потім  поширюється  на колективну  промислову приватну власність на інновації. Ці причини створюють  глибинну суперечність в інноваційної сфері між  об'єктивною  необхідністю загального взаємозв'язку виробників, розповсюджувачів нововведень і їх загальною відособленістю, що відбувається через розвиток системи товарних, ринкових відносин у інноваційній сфері.

5. Чинниками  формування  державного стратегічного  управління інноваційною діяльністю  в реальному секторі економіки  визначені: зростання впливу інновацій  на макроекономічні показники  економічного зростання; зміна  структури економіки в напрямі   збільшення  частки  наукомісткого   виробництва  і  сфери ділових  послуг, виникнення  одних  виробництв  і  галузей,  поступового відмирання  і  зникнення  інших;  економічна  організація  суспільства за   рахунок  появи  венчурних   елементів,  зміцнення  горизонтальних  зв'язків,  зрушення  у  структурі   різних форм  власності  в   напрямі домінування колективних  акціонерних форм власності змішаного  типу, м'якого  органічного   управління,  переходу  до  домінування  непрямих методів  регулювання   над  прямими; здатність   нації  до  прогресу; підвищення  рівня  життя  населення;  активізація  міжнародного науково-технічного  співробітництва і глобальна   конкурентоспроможність  національної  економіки; зовнішня  і внутрішня   безпека  держави.

6. Інноваційна  політика  держави  має  виходити  за  межі  НТП і стати засобом  здійснення  широкого  кола  змін  у с успільстві,  тобто пов'язувати заходи  державної науково-технічної політики  з  заходами соціальної,  військової,  економічної  й екологічної політики. Тому інноваційна політика  жорстко пов’язана з науково-технічною політикою і  загальною політикою держави. Це широке визначення практично виправдане  лише при формуванні соціально-ринкового господарства за  рахунок активного державного регулювання.

7. У ході  аналізу стратегічного періоду  2000–2006 рр. встановлено, що економічне  зростання в Україні відбувалося  головним чином без суттєвих  інноваційних досягнень, тому підвищення рівня інноваційного розвитку повинне реалізовуватися на основі чітко сформованого плану дій та комплексного поєднання ефективної державної інноваційної політики й ринкових методів управління. З цією метою було вдосконалено процедуру оцінки державного регулювання інноваційної діяльності в реальному секторі економіки шляхом визначення напрямків його перспективного розвитку, що дозволяє враховувати інтереси вітчизняної економічної, політичної, соціальної та інституціональної сфер на макро- і мікрорівнях управління.

8. Доведено, що органам державного управління  при виробленні загальної стратегії  необхідно враховувати рівень  інноваційності окремих галузей  реального сектора, виходячи з  відповідності їх перспективного  розвитку наявному інноваційному  потенціалу та приймаючи до  уваги особливості розробленої  моделі, яка, на відміну від  критеріїв ефективності загальної  стратегії, що визначаються станом  та факторами розвитку зовнішнього  середовища, зорієнтована власне  на стан галузі у зовнішньому  середовищі. Виходячи з цього,  кількісним виразом інноваційності  може служити максимізація цільової  функції, похідної від виробничого,  інвестиційного, фінансового, екологічного  та соціального факторів. Використання  цієї функції забезпечить можливість  порівняння окремих галузей реального  сектору з точки зору встановлених  інноваційних характеристик.

СПИСОК  ЛІТЕРАТУРИ

1. Франчук Т.О. Адаптування функцій державного управління у сфері економіки до інноваційного розвитку // Теорія та практика державного управління: 3б. наук. пр. – X.: Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр", 2007. – Вип. 3 (18). – С. 111–117.
2. Франчук Т.О. Державна  підтримка інновацій в реальному секторі економіки України // Економіка та держава. – 2007. – № 9. – С. 70–72.
3. Франчук Т.О. Економічна сутність інновацій у ринковій економіці // Держава та регіони. Серія: Державне управління. – 2007. – № 1. – С.139–144.
4. Франчук Т.О. Стан державного регулювання інноваційної діяльності // Держава та регіони. Серія: Державне управління. – 2006. – № 4. – С.179–183.
5. Франчук Т.О. Нагромадження і використання інноваційного потенціалу // Актуальные проблемы и перспективы развития экономики Украины: Материалы VI Междунар. науч.-практ. конф., Алушта, 4-6 окт.  
   2007 г. – Симферополь, 2007. – С. 226.
6. Франчук Т.О. Україна у міжнародному науково-технічному співробітництві // Стратегія реформування системи державного управління на засадах демократичного врядування: Матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю: У 4 т. – К.: Вид–во НАДУ, 2007. – Т. 3. – С. 23–24.
7. Франчук Т.О. Теорія регулювання інноваційної діяльності // Дні науки: Зб. тез доповідей: В 3 т. – Запоріжжя: ГУ “ЗІДМУ”, 2007. – Т. 3. – С. 74–75.