Приватна власність

2) Викуп державного майна підприємства з альтернативним планом приватизації, по якому власником об'єкта і його частини стає товариство покупців, утворене його працівниками відповідно до розробленого покупцями планом, що є альтернативним до плану, запропонованому комісією з приватизації.

              3) Викуп державного майна, зданого в оренду з викупом, – спосіб приватизації, по якому власником об'єкта стає орендар, відповідно до договору оренди.

4) Продаж на аукціоні – спосіб приватизації, по якому власником об'єкта стає покупець, що запропонував у ході аукціону максимальну ціну.

5) Продаж за  комерційним курсом – спосіб приватизації, по якому власником об'єкта стає покупець, що запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта, чи при рівних умовах найбільшу суму.

6) Продаж за комерційним курсом – спосіб приватизації, по якому власником об'єкта стає покупець, що запропонував при фіксованих початкових цінах найвищу ціну.

7) Продаж по конкурсі з відстрочкою платежу – спосіб приватизації, по якому власником об'єкта стає покупець, що на конкурсній основі домігся права сплатити за придбання об'єкта з відстрочкою платежу на три роки, на умовах передоплати 30% його вартості.

8)Продаж акцій  відкритих акціонерних товариств  – спосіб приватизації, по якому  власниками акцій, перетворених  у відкриті акціонерні товариства  державних підприємств, на конкурсній основі стають покупці, що запропонували найбільшу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації акцій на пільгових умовах.

Розглянемо  більш детально процес приватизації в Україні.

У  кожній  державі  економічні  відносини  власності  взагалі і  власності  громадян  зокрема  набувають  відповідного  правого  регулювання,  яке  здійснюється  переважно нормами цивільного  права. Серед численних  нормативних  актів  в Україні  щодо питань власності  важливе місце займають Закон України « Про власність»  від 7 лютого 1991р. і Цивільний кодекс України. [4]

Після здобуття Україною незалежності з погляду власності в юридичному аспекті у процесі реформування власності кожному дорослому громадянинові України необхідно було надати рівні права стати власником значної частини державної власності, що створювалася працею багатьох поколінь і вважалася загальнонародною. Близько 35—40 % стратегічних об'єктів власності (залізниці, порти, пошта, зв'язок, космос, ВПК та ін.) мали залишитись у власності держави й реформуватися щодо нових умов, насамперед, у бік подолання відчуження найманих працівників від засобів виробництва.

Формально такі права надавалися будь-якому громадянину  країн шляхом видачі йому іменного приватизаційного сертифіката. Номінальна вартість останнього, за підрахунками деяких науковців, мала становити в Україні не менше 10 тис. дол., у Росії близько 250 тис. руб, в цінах 1990 р. Згідно із законом України "Про приватизацію майна державних підприємств", майновий сертифікат мав випускати Національний банк України в купонній формі (як це мало місце в Чехії), завдяки чому він має перетворитися на справжній цінний папір. Проте закон було порушено, що стало першою важливою причиною знецінення майнового сертифіката.

Наступною основною правовою причиною цього процесу був випуск державою в обіг інвестиційних сертифікатів як цінного папера та його обмін на майновий сертифікат. Проте згідно із законом України "Про приватизаційні папери" майновий сертифікат мав обмінюватися на цінний папір, забезпечений часткою державного майна, а, отже, на акцію роздержавленого підприємства. По-третє, інвестиційні сертифіката були втрачені значною частиною громадян при їх вкладанні в різні фіктивні довірчі товариства. Завдяки цим діям приватизаційний сертифікат сильно знецінився і не міг виконати функції подолання правового відчуження найманих працівників від засобів виробництва. Більше того, соціальна спрямованість роздержавлення приватизації набула внаслідок цього, значною мірою, антинародного характеру.

Вона ще більше посилилася внаслідок інфляційних процесів у першій половині 90-х рр., штучного зниження вартості майна підприємств, які підлягали роздержавленню та приватизації. Так, наприкінці 1996 р. загальна вартість основних фондів в Україні зменшилась за офіційним курсом НБУ порівняно з 1990 р. в 27 разів. Сумарна дія економічних та правових причин призвела до катастрофічного знецінення майнових сертифікатів громадян, які продавались у другій половині 90-х рр. приблизно за 20 грн. Таким чином, для переважної більшості працездатного населення були створені своєрідні "рівні стартові умови" для входження в ринок — їх перетворення на осіб, позбавлених засобів виробництва та засобів існування, а, отже, на продавців своєї робочої сили, до того ж за умов зростаючого масового безробіття. Останнє постійно збільшується, незважаючи на продеклароване в Конституції право на працю.

З другого боку, в Україні, Росії та деяких інших  країнах СНД відбувалось активне формування так званого "ефективного власника". Цей процес здійснювався внаслідок масового розкрадання державної власності представниками тіньового капіталу, вищими чиновниками державного апарату, номенклатурним директорським корпусом. Якщо у Чехії процес приватизації отримав назву "народної", то в Росії та Україні — "чорної приватизації". Так, у Росії впродовж січня 1992 — липня 1994 рр. приватизувалось 109 підприємств у день, а органи МВС реєстрували за кожен день близько 80 злочинів у цій сфері. Майже 65 % усіх випадків приватизації в Україні також супроводжувались порушенням кримінального кодексу. У Чехії за три роки приватизації було зафіксовано лише близько 100 подібних випадків. У цій країні внаслідок так званої малої приватизації, але прозорої (розпродаж готелів, кафе, перукарень тощо) державний бюджет отримав понад 3 млрд. дол., тоді як в Росії внаслідок приватизації майже 80 % промисловості в 1994—1995 рр. до бюджету надійшло менше 1,4 млрд. крб. Незначні суми від приватизації надійшли і до бюджету України протягом 90-х років. Лише починаючи з 2002 р. зростають надходження від приватизації. У 2004 р. від приватизації до державного бюджету надійшло 9,4 млрд. грн.. (близько 1,8 млрд. дол.), що в 5 разів більше, ніж у попередньому році.

У Росії та Україні  гігантські промислові об'єкти за мізерні  кошти потрапляли до рук "реформаторів". В Україні весь комплекс "Укрнафта" був виставлений на аукціон за суму, приблизно в 400 разів меншою за реальну вартість. У Росії "Уралмаш", на якому було зайнято майже 35 тис. працівників, було приватизовано за 3,7 млн. дол., Челябінський металургійний комбінат (135 тис. зайнятих) — за 3,7 млрд. дол., Челябінський тракторний завод (понад 54 тис. робітників) — за 2,2 млн. дол. Зате у "нових росіян", "нових українців" зосередилась власність на сотні мільйонів доларів. Так, за даними журналу "Форбс" у 1997 р. у руках трьох осіб, в т. ч. колишнього виконавчого секретаря СНД Б. Березовського, опинилось 11 млрд. дол. За оцінками провідних спеціалістів, награбовані кошти від процесу "чорної приватизації" здебільшого опинились у сейфах іноземних банків. [11 , ст. 123]

Всупереч закономірностям  розвитку власності у розвинених країнах світу, спрямованих на поступове подолання процесу відчуження найманих працівників від власності (а отже, гуманної соціальної спрямованості), у Росії, Україні та деяких інших країнах СНД він набув протилежного характеру. Внаслідок цього зростає їхня відчуженість від економічної влади.

Якщо виходити з економічного змісту поняття "власність", то трансформація відносин власності виявляється не лише у послабленні, посиленні або подоланні відчуженості найманих працівників від засобів виробництва, а й таких конкретних формах цього процесу, як реформування цін, заробітної плати, розподілу прибутків, оподаткування тощо.

Внаслідок антидемократичного характеру цих процесів в Україні, Росії, а також хибної економічної політики уряду (зокрема надмірного податкового тиску) це не призвело до виникнення ефективного власника, здатного ухвалювати раціональні рішення щодо розподілу ресурсів, впровадження прогресивних форм заробітної плати, здійснення раціональної системи менеджменту, інноваційної діяльності тощо. [6, ст.24]

Безпосередні  працівники, незважаючи на придбані акції, не мають ніякого стосунку до управління власністю (навіть опосередковано), вони стали лише формальними співвласниками.

Ще однією помилкою перехідного періоду багатьох постсоціалістичних країн можна вважати пріоритетне та штучне стимулювання розвитку окремої, здебільшого приватної, форми власності. Насправді, важливим є формування реального плюралізму форм власності, наявність механізмів взаємодії різних форм у системі виробничих відносин, що забезпечує необхідний спектр відповідних форм підприємницької діяльності, формування конкурентного середовища.

За 1992—2004 рр. в  Україні змінили форму власності  понад 700 тис. об'єктів, частка державної власності скоротилась з понад 90 % до майже 25 %. У кількісному плані — це високі показники, але в якісному — здійснена приватизація не досягла поставленої мети покращення економічної ситуації у країні. Крім наведених вище причин, це пояснюється постійною боротьбою між парламентом та урядом щодо стратегії й тактики приватизації (що призводить до нестабільності законодавчої бази приватизації, внаслідок чого реформи проводяться безсистемно), відсутністю відповідної інфраструктури для функціонування приватизованих підприємств (що виявляється у хаотичному розвитку фондового ринку, а отже, відсутності належної підтримки для підприємств із новими формами власності), в монопольному становищі багатьох бірж щодо розподілу ресурсів тощо; жорсткій державній податковій політиці та високому рівні кредитних ставок (що створює суттєві перешкоди для розгортання діяльності реформованих підприємств).

Крім того, в  Росії та Україні практично відсутня організаційно-економічна система післяприватизаційної підтримки підприємств, без якої приватизація не виконує свого основного призначення — покращити економічне становище у країні. У країнах Східної Європи, незважаючи на зниження бюджетного кредитування виробництва, післяприватизаційна підтримка підприємств існує. Наприклад, в Угорщині допомога таким підприємствам надається не прямо з держбюджету, а з регіональних комітетів економічного розвитку. Такі комітети займаються, власне, розвитком виробничої інфраструктури, працевлаштуванням звільнених працівників, вони сприяють швидкому акціонуванню, випуску акцій в обіг для заохочення вітчизняного та іноземного інвестора. Запровадження такої практики в Україні призвело б до підвищення ефективності приватизації, однак це с можливим при зваженій, послідовній та кваліфіковано реалізованій економічній політиці, яку втілюють у життя справжні професіонали з високим рівнем індивідуальної свідомості та відповідальності перед народом. [11 , ст. 124]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Власність  розвивалась  впродовж  тривалого  історичного  часу. Сучасні  приватна  власність  відрізняється  від  попередніх  форм  за  об’єктом  володіння.  Так,  з  розвитком  цивілізації  відійшли в минуле і  різні  форми  володіння  людьми,  а разом  з  тим і  різні  модифікації  так  званої  неекономічної  залежності.

Виділення  приватної  власності у  багатьох  випадках  припускало «роздержавлення» (термін «приватизація»  більшою мірою  відноситься  до  сучасності) частини  майна,  що  раніше  належало (верховним) органам влади.

Процес  приватизації в Україні розпочався  раніше,  ніж  сформувалася  сама  концепція  приватизації, і поняття  приватної  власності  офіційно визнане.  В результаті  відбувалася  своєрідна  приватизація  державних  фінансових  ресурсів, а по-суті  грабіж  державної  власності.  Зміна  власників  не призвела до  ефективного  господарювання.  У  економіці  затвердилося  панування  природних монополій, економічна і фінансова криза поглибилася.

Приватна власність, яка походить з різних  джерел може  використовуватися як для відтворення власності,  так і для особистого споживання. У цьому сенсі  особиста  власність як економічна категорія не втратила свого  значення,  оскільки людині  незалежно від  соціально-економічного ладу  завжди  властиве  вживання  власності  для  задоволення  власних  споживчих  потреб. Тому можна  сказати, що особиста  власність в сучасних  економічних  умовах  є  складовою  частиною  приватної  власності – широкого  за  своїм  змістом  поняття.

Для ефективної  реалізації  права приватної  власності  слід  встановити  круг його суб’єктів. У розвинених  правових  системах  будь-яка  власність,  що не належить  державі,  розглядається як приватна. Її юридичне поняття  ґрунтується на зіставленні суб’єктів: приватна особа (фізична і юридична) – держава.

Все більшу роль у суспільному виробництві починає  відігравати не індивідуальна приватна, а колективна усуспільнена власність  на засоби виробництва, яка формується із заощаджень трудящих.

Ситуація, що склалася в Україні, є дуже несприятливою для приватизаційних процесів: нестабільна законодавча база та непрогнозованість макроекономічних показників відлякують інвесторів-нерезидентів, а внутрішніх грошових ресурсів в Україні немає. Програми приватизації хронічно не виконуються, в зв’язку з чим значно скоротилися надходження до бюджету від приватизації. Приватизувати підприємства безкоштовно немає сенсу, у чому всі переконалися протягом декількох попередніх років. Разом з тим, приватизацію підприємств треба здійснювати, оскільки це основна складова економічних реформ в Україні.

Отже, дослідивши питання приватної власності, її сутності та необхідності існування, можна  скласти деякі узагальнення. Приватна власність — це закріплення права контролю економічних ресурсів і життєвих благ за окремими людьми або їхніми групами. Відповідно до діючого законодавства, фізична особа в праві за своїм розсудом робити у відношенні приналежного йому майна будь-які дії, що не суперечать закону й іншим правовим актам. Використання приватної власності є одним з базових елементів змішаної економічної системи. Суспільство формує права приватної власності. У результаті вони завжди менше тих потенційних можливостей, які могли б бути в приватних власників. Реальні права завжди менше потенційних, тому що за допомогою держави суспільство встановлює певні економічні, соціальні, екологічні й інші нормативи використання об'єкта власності. Держава через податки регулює формування доходів, забороняє використовувати капітал для деяких видів діяльності, здійснює ліцензування в деяких сферах, установлює порядок спадкування, розробляє нормативи по технічній безпеці робіт й екології, порядок залучення робочої сили.