Особливості господарського розвитку Ст. Греції та Риму

Особливості господарського розвитку та економічної думки  Сародавньої Греції та Риму

Особливості господарського розитку  Стародавньої  Греції.

У світовій історії розпочався новий період, відомий під умовною назвою «античний». Хронологічно він охоплював першу  половину І тис. до н.е. — першу  половину І тис. н.е. Рабовласництво в період античності досягло повного  розвитку. Рабство тут перетворилося  у класичне.

У І  тис. до н.е. навколо Греції зосередилася культура народів трьох континентів. Це було зумовлено тим, що Греція займала  вигідне географічне положення. Із стародавніх часів торгові  шляхи проходили по Середземному морю. Егейським, Мармуровим та Чорним морями ці шляхи вели на північ, у  басейн Дніпра, Дунаю, Дону. В Греції були зручні бухти, природні багатства, будівельні матеріали. Географічні  чинники сприяли ранньому розвитку ремесел і торгівлі. Греки стали  ремісниками і крамарями в  період, коли народи інших країн  ще займалися полюванням, скотарством  або в кращому разі землеробством.

У VIII-VI ст. до н.е. в Греції сталися зміни  у господарстві: подальший прогрес  у землеробстві призвів до відокремлення  ремісництва від сільського господарства та розвитку торгівлі; торговий обмін  зумовив появу грошей, торгового  капіталу, класу купців.

Греки навчилися виплавляти залізо та інші метали. Значно розвинулися будівництво  жител, ткацтво, суднобудування, кераміка, яку виготовляли у спеціальних  майстернях по всій Греції. Розбудовувалися  міста. У цих містах процвітало ремесло  і будівельна справа. У VII—VI ст. до н.е. нові споруди зводилися з каменю, а не з дерева, як раніше.

Повільніше  розвивалося сільське господарство, в якому переважало двопілля. Розвиток ремесел привів до спеціалізації  виробників. З'явилися художники, різьбярі, малярі, ливарники і т. д. Спеціалізація  стала характерною ознакою розвитку господарства. Зокрема, в Мілеті виробляли  тканини, в Корінфі — кераміку, панцирі, у Халкідяні — зброю. У результаті відокремлення ремесел  від сільського господарства, диференціації  виробництва виникла потреба  в обміні товарами. Такий стан справ  зумовив інтенсифікацію мореплавства, посилення суднобудування. Грецькі  міста в Малій Азії, Мілет і Корінф, стали великими центрами середземноморської торгівлі.

Господарський розвиток Стародавнього  Риму.

Римська держава пройшла три етапи  розвитку: 1-й (VIII— VI ст. до н.е.) — царський; другий (509—31 до н.е.) - республіканський, третій — імперський (31 до н.е.-476 н.е.). Перший період — це епоха переходу різних племен Апенінського півострова від родової общини до рабовласництва. Найшвидше цей процес здійснили  етруски, з культурою яких пов'язаний період IX — IV ст. до н.е. Вирішальну роль тут відіграло землеробство з  використанням плугу, волів, коней. Етруски культивували пшеницю, виноград, оливи, льон. Високого рівня досягли  ремесла, зокрема керамічне, залізоробне, кам'яне будівництво. Торгували з  Південною Італією, Сіцілією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. карбували  монети. В VII-VI ст. до н.е. з розкладом  родового ладу в етруському суспільстві  формуються рабовласницькі відносини. Але історія їх утвердження пов'язана  не з етрусками, які не втримали свого  панування, а з розвитком римської общини на території Лації.

Період  ІП-І ст. до н. е в історії господарства був переходом від родової  до сусідської общини, їй був притаманний  дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї (римські громадяни називалися патриціями) мали у власності 2 югера (0,5 га) землі, а у володінні — ділянку  общинної землі, вели окреме господарство. Соціальний розвиток визначався відносинами  між патриціями і плебеями. Плебеї не мали політичних і громадських  прав, але володіли землею на правах приватної власності. Майнова диференціація  серед римлян зумовила появу кметів (залежних людей).

Економічну  основу могутності патриціанських родів  становили громадські землі, які  збільшувались в результаті воєн, захоплених або приєднаних територій  сусідніх племен. Третина завойованих  земель оголошувалась суспільним фондом. З неї утворювались великі помістя  патриціїв. Плебеї цих земель не одержували.

До плебеїв  відносили або поневолене, або  прибуле населення, а також безземельних вільних корінних жителів. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями, до обрання на жрецькі посади. Більшість плебеїв займалася  землеробством, торгівлею, ремеслом.

Розвиток  матеріальної культури, інтенсивне руйнування общинного землеволодіння і утвердження  приватної власності, загострення  суперечностей між патриціями, які  захопили значну частину громадських  земель, і плебеями обумовили розклад  общинних відносин.

Реформи царя Сервія Туллія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римське населення на 5 категорій не за родовими, а за майновими ознаками. Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося велике землеволодіння. Закони XII таблиць (середина V ст. до н. е.) як збірник правових норм захищали приватну власність, економічні й політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клієнтели, боргове рабство. У другій половині IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення общинних земель, встановити норму володіння в 500 югерів (125 га) і норму для випасу худоби (100 голів великої і 500 - дрібної). На початку IV ст. до н. е. римські громадяни були звільнені від боргового рабства. 

Економічна  думка Стародавньої Греції

висвітлила  економічні проблеми генезису, розквіту та кризи рабовласництва. У VII—VI ст. до н. є. рабовласництво дістало великого поширення; завершується формування полісної системи, швидко розвивається торгівля. Видатним реформатором цього періоду  був Солон (638—559 до н. є.), реформи якого (594 р. до н. є.) передбачали поділ общинних земель і можливість їх продажу, відміну боргового рабства, установлення майнового цензу для громадян (розподіл населення на чотири категорії), створення демократичних правових інститутів (таких як народні збори, демократична рада, суд присяжних тощо).

Орієнтація  на натуральне господарство й захист аристократичних форм державного устрою характерні для праць Ксенофонта (430— 355 до н. є.) і Платона (427—347 до н. є.). Ксенофонт засуджував політичний і економічний устрій Афін та ідеалізував порядки аграрної Спарти, недооцінюючи такі види діяльності, як ремесло й торгівля. Саме він вперше проаналізував поділ праці як економічну категорію, розкрив протилежність фізичної та розумової праці, вказав на відмінності між споживною й міновою вартістю товару. Незважаючи на негативне ставлення до торгівлі й лихварства, учений визнавав необхідність грошей для виконання ними функцій засобу обігу та збереження скарбів.

Натурально-господарська концепція Платона знайшла відображення у творах "Держава" та "Закони". В ідеальній державі, за Пла-тоном, має бути три стани: філософи, які керують суспільством; вої-ни-оборонці; землероби, ремісники та торговці. Кожний клас повинен виконувати певні функції, маючи різні права та обов'язки. Рабів Пла-тон не відносив до жодного з класів. На його думку, рабство — природна й вічна форма експлуатації. Згідно з концепцією Платона, філософи та воїни для виконання функцій управління й захисту мають бути позбавлені будь-якої власності, а ремісники й землероби повинні забезпечувати їх необхідними матеріальними благами. Передбачалася також рівність розподілу благ та спільність жінок і дітей, що дає змогу класифікувати цей проект як примітивний комунізм. Характерна риса вчення Платона — засудження прагнення людини до збагачення, торгівлі, лихварства ("де торгівля — там обман").

Найвищий  злет економічної думки Стародавньої Греції пов'язаний з іменем Арістотеля (384 —322 до н. є.). Критично сприйнявши ідеї свого вчителя Платона, він подав у працях "Нікомахова етика", "Політика" власну економічну концепцію, центральним пунктом якої став принцип справедливого (еквівалентного) обміну. Арістотель довів, що обмін (торгівля) виникає насамперед не з жадоби збагачення (як писав Платон), а з існування потреб, які не може задовольнити власне господарство. Товарний обмін — не лише мінова пропорція між товарами, а й економічні відносини власників цих речей, якими рухає потреба, що дає змогу порівнювати товари. Таким чином, саме взаємні потреби породжують товарний обмін. Арістотель увів поняття економіки та хрематистики як різних шляхів збагачення й задоволення потреб. Економіка — необхідна діяльність з придбання споживних вартостей, що зумовлюється природними причинами й має межу. Хрематистика — це мистецтво заробляти багатство шляхом торгівлі, спосіб наживати майно. Аналізуючи форми вартості, Арістотель вважав речі за такі, що можуть задовольняти потреби та використовуватися для обміну. Він проаналізував розвиток форм торгівлі: від мінової торгівлі (Т—Т) до товарного обігу (Т—Г—Т) та обігу грошей як капіталу (Г—Т—Г).

Економічна  думка Стародавнього  Риму суттєво відрізнялася від поглядів давньогрецьких учених унаслідок розвиненішого рабовласницького виробництва, яке набрало найжорстокіших форм. Цьому сприяли значна територіальна експансія Риму, побудова могутньої імперії, постійний потік рабів-іноземців, праця яких застосовувалася переважно в сільському господарстві, а не тільки в торгівлі й ремеслі. Звідси основна проблематика творів римських учених — аграрна сфера економіки, організація рабовласницького виробництва.

Катон Старший (234 —149 до н. є.) — виразник інтересів рабовласників, господарства яких орієнтувалися на ринок. На його думку, сільське господарство — найпривабливіша сфера економіки. Він закликав надати рабовласницьким віллам і латифундіям товарного характеру, продавати залишки продукції, використовувати переваги розподілу праці, інтенсифікувати рабську працю.

Проблеми  раціональної організації рабовласницького господарства знайшли відображення у творах римських агрономів Варрона (116—27 до н. є.) і Колумелли (І ст. н. є.). Варрон, традиційно надаючи вирішальне значення сільському господарству, закликав до поєднання землеробства з тваринництвом як перспективнішою галуззю.

Проте він залишався прихильником самозабезпечуваності рабовласницьких латифундій, ігноруючи  необхідність товарного обміну. Колу-мелла  першим серед римських учених усвідомив  неефективність рабської праці й  екстенсивного розвитку латифундій. Він запропонував сформувати систему  дрібного селянського землекористування (коло-нату).

У республіканський період розвитку Стародавнього Риму нагальною економічною проблемою  стала концентрація земельної власності  в руках патриціанської знаті. Захисниками  інтересів розорюваних дрібних  землевласників стали народні трибуни  брати Гракхи Тіберій (162— 133 до н. є.) і Гай (153—121 до н. є.). Тіберій Гракх у 133 р. до н. є. запропонував власний аграрний проект, який був частково здійснений. Цей проект передбачав норми земельних наділів і розподіл надлишків землі серед найбідніших верств населення. Реформаторська діяльність братів Гракхів мала на меті посилити позиції дрібного селянського господарства та не допустити пролетаризації більшості населення.

Протилежні  економічні погляди мав Марк Туллій Ціцерон (106— 43 до н. є.). Він був прихильником приватної власності, великого землеволодіння, посилення експлуатації колоній, розвитку торгівлі. У поглядах Ціцерона на торгівлю та позичковий капітал відбилися суперечності між натуральним і товарним господарством у Стародавньому Римі.

Натуралізація та аграризація господарського життя  Римської імперії в IV—V ст. (занепад  міст, ремесла й торгівлі, панування  системи колонату, ліквідація товарно-грошових відносин) свідчили про зародження нового суспільного устрою — феодалізму.