Інноваційна діяльність

- надання державних замовлень підприємствам для гарантування компенсації витрат на фінансування інновацій;

- здійснення державного лобіювання інтересів українських виробників інноваційної продукції на міжнародному рівні, застосування відповідного торговельного режиму та регулювання валютних курсів.

         Здійснюючи політику регулювання і стимулювання інноваційного розвитку, держава змушена постійно вирішувати проблему балансу розподілу суспільних ресурсів. Традиційна дилема суспільного вибору “гармати чи масло” (тобто, встановлення співвідношення між виробництвом продукції споживчого і виробничого призначення) перетворюється сьогодні на тріаду “гармати, масло чи наука”. Вкладаючи кошти в стимулювання споживчого попиту, суспільство відволікає їх від інвестиційного і інноваційного напрямів (точніше, ці кошти йдуть на поповнення інвестиційного потенціалу довгим шляхом, значно втрачаючи на ньому в обсязі). Рішення про концентрацію коштів на реалізацію інноваційних проектів, в свою чергу, веде до відносного зменшення обсягів споживання та поточного виробництва й інвестування. Це особливо відчутно в умовах стагнуючої економіки. Між тим, як зазначав ще М. Туган-Барановський, в довгостроковій перспективі саме технологічні зрушення формують сукупний попит. Отже, вкладаючи кошти в інновації, суспільство закладає основи довгострокової стратегії формування внутрішнього ринку товарів споживчого та виробничого призначення.

        Початок процесу формування конкурентного успіху суб’єкта господарювання при його орієнтації на інноваційний шлях розвитку лежить на перетині множини маркетингових, науково-технічних, виробничих рішень. Тільки наявність споживчих запитів, конкретних сегментів чи ніш ринку, інтелектуальних і технологічних можливостей використання досягнень науки і техніки для задоволення цих запитів шляхом пропонування нових товарів, технічних і економічних можливостей організувати виробництво і збут з витратами, що дозволяють використовувати ціни, сумісні з купівельною спроможністю споживачів нову продукцію більш ефективним, ніж конкуренти, способом створює фундамент технологічно й економічно обґрунтованої стратегії інноваційного розвитку.

         У загальному випадку для оцінки  відповідності внутрішніх можливостей  розвитку суб’єкта господарювання зовнішнім використовують різні підходи.

         Інформацію для аналізу і прийняття  ефективних управлінських рішень  щодо оцінки ступеня відповідності  внутрішніх можливостей розвитку  зовнішнім, а також для початку  роботи над наступною інновацією одержують у ході ринкових досліджень.

        Основними джерелами ідей інновацій  є:

- результати  аналізу потреб споживачів;

- торговий  персонал і ділери підприємства;

- результати  аналізу розробок у галузі  науки і техніки;

- результати  аналізу конкурентів.

                          2. Інноваційна діяльність в Україні 

        2.1 Вичерпання чинників екстенсивного економічного розвитку обумовлює постійне посилення уваги до пошуку нових факторів прискорення економічної динаміки, адекватних сучасному стану розвитку світової економіки. Відтак запровадження в Україні інвестиційно-інноваційної моделі економічного зростання з політичної мети перетворюється на об’єктивну необхідність, альтернативою якій є занепад національної економіки, втрата економічного, а, можливо, й національного суверенітету.

      Отже, зайвим є переконування  громадськості та фахівців у  необхідності радикальної активізації  інноваційної діяльності в Україні,  яке має надати суспільно-економічному  розвиткові інноваційного характеру.  Між тим, так само зайве й констатувати, що попередні роки економічних реформ не створили необхідних умов для примноження та зміцнення інтелектуального потенціалу українського суспільства, інноваційного розвитку економіки, освоєння нових високих технологій, подолання структурних деформацій, успадкованих від адміністративно-командної системи. Економічна динаміка досі не лише не набула сучасної постіндустріальної спрямованості, а навіть не створила достатньо міцного підґрунтя для запровадження основ інноваційного розвитку. Зволікання в цьому напрямі ставить під загрозу здобутки економічного зростання 1999-2002 рр.

       Нині йдеться вже не про  доцільність чи можливість створення  системи підтримки технологічних  змін, а про концептуальні основи, критерії, інструменти й механізми економічної політики, яка в рамках нинішніх фінансових, структурних та інституційних обмежень була б спроможною забезпечити зростання інвестицій у технологічні зміни та належну мотивацію інноваційного підприємництва. На жаль, поки що основна маса фахових дискусій зосереджена навколо нагальних, проте тактичних проблем бюджетного розподілу, реформування податкової системи, монетарної політики тощо. Власне інноваційна складова розвитку залишається переважно поза увагою фахового наукового аналізу. Тому реальною залишається загроза перетворення поняття “перехід до інноваційної моделі розвитку” на формальне гасло, відірване від перебігу реального економічного життя країни.

       В запропонованому дослідженні  буде зроблено спробу узагальнити  сучасне розуміння інновації, визначити, яку саме стратегічну місію має виконувати інноваційний розвиток у перехідній економіці, охарактеризувати сучасне становище інноваційного розвитку в Україні, передумови та перешкоди його радикальної активізації, запропонувати безпосередні важелі досягнення необхідного ґатунку інноваційного розвитку.

      Наукові та науково-технічні роботи в Україні виконують близько 1500 організацій. Зростання їхньої кількості спостерігалося до 1998 р., після чого вона дещо зменшилася. Вельми показовими є зрушення у структурі даного сектора. Зростає кількість науково-дослідних організацій та вищих навчальних закладів і, навпаки, зменшується кількість конструкторських організацій, дослідних заводів, проектних та проектно-пошукових організацій, науково-дослідних та конструкторських підрозділів на промислових підприємствах. Безперечно, це негативно позначається на можливостях матеріалізації наукових розробок, свідчить про погіршення готовності наукового сектора до супроводу інновації протягом усього її життєвого циклу. Найбільший негативний вплив у цьому відношенні відіграла ліквідація багатьох дослідно-експериментальних баз, дослідних виробництв в системі НАН України, вищої школи, галузевої сфери, здійснена в перші роки приватизації. Безвідносно до реальної ефективності цих структур на час їхньої ліквідації, некомпенсоване руйнування інституційної мережі прикладної науки навряд чи можна розглядати як крок, який сприяє розвиткові підвалин інноваційного розвитку.

        На думку експертів, збільшення загальної кількості наукових організацій в Україні значною мірою пояснюється їхнім подрібненням. Про це, зокрема, свідчить постійне зниження середньої чисельності працівників наукових організацій. Не слід скидати з рахунку також перетворення частини конструкторських та проектних організацій в наукові, в зв’язку зі змінами щодо останніх в пенсійному законодавстві.

        Звертають на себе увагу структурні зрушення у дисциплінарному розподілі наукових організацій. За останні роки суттєво збільшилася кількість наукових організацій .За останні п’ять років помітно збільшилася також кількість наукових організацій сільськогосподарського профілю, які за своєю питомою вагою посіли друге місце в мережі наукових організацій. Водночас намітилася негативна тенденція зменшення кількості наукових організацій, що спеціалізуються в галузі технічних наук, хоча їхня питома вага залишається найбільшою. Не призупинено тенденцію скорочення кількості конструкторських організацій. Таким чином, в дисциплінарному розділі слід також констатувати зниження готовності вітчизняної науки до інноваційного розвитку.

       Чисельність працівників основної діяльності наукових організацій у 1991-2000 рр. скоротилася у 2,2 разу. Менш значні скорочення сталися в складі науковців із вченими ступенями. Чисельність кандидатів наук - виконавців НДДКР зменшилася з 27,8 тис. у 1991 р. до 18,0 тис. в 2000 р., але їхня питома вага серед працівників наукових організацій зросла з 9,4 % до 15,2 %. Чисельність докторів наук серед працівників наукових організацій зростала з 1991 р. до 1998 р. Якщо у 1991 р. вона становила 3,4 тис., то у 1998 р. - 4,5 тис. Це зумовлювалося тим, що в наукових організаціях у 90-ті рр. тривалий час продовжували працювати представники пенсійних вікових груп вчених. Після поліпшення пенсійного забезпечення наукових працівників із вченими званнями та ступенями, завдяки прийнятим змінам до Закону “Про наукову та науково-технічну діяльність”, чисельність докторів наук в наукових організаціях почала зменшуватися. У 2000 р. вона вже становила 3,8 тис. чоловік. Питома вага докторів наук внаслідок більш швидкого зменшення загальної чисельності працівників наукових організацій зростала і становила 1,16 % у 1991 р., 2,09 % у 1998 р., 3,51 % в 2000 році.

         Заслуговує на увагу те, що при зменшенні чисельності працівників найвищої кваліфікації в наукових організаціях зростає їхня загальна чисельність в країні. Отже, дедалі більше людей з вченими ступенями працює за межами сфери наукових досліджень. Так, у той час як чисельність кандидатів наук в наукових організаціях за 1995–2000 рр. зменшилася з 22,9 до 18 тисяч, їхня загальна чисельність збільшилася з 57,6 до 60,7 тисяч. Відповідно загальна чисельність докторів наук зросла з 9,8 до 10,3 тисяч. Ці процеси викликані як продовженням відпливу вчених із наукових організацій, зростанням чисельності науковців, не пов’язаних з проведенням досліджень, на викладацькій роботі, так і помітним прагненням представників владних та бізнесових структур до здобуття вчених ступенів.

       Найістотніше чисельність фахівців скоротилася в заводському секторі науки (удвічі проти 1995 р.). Для галузевого сектора це скорочення є також значним - 1,6 разу. Водночас питома вага цього сектора науки в загальній чисельності фахівців залишається найбільшою і становить 54 %. Негативно на можливостях подальшого інноваційного розвитку може позначитися те, що чисельність працівників НДІ та КБ особливо відчутно скорочувалась в провідних галузях народного господарства. Так, з 1992 р. по 1999 р. їхня чисельність в машинобудуванні скоротилася на 57,4 %, металургійній промисловості -55,5 %, хімічній промисловості – 62,7 %.

        Незважаючи на значне скорочення чисельності працівників наукових організацій, насиченість України науковими кадрами залишається досить високою. У розрахунку на 1000 осіб економічно активного населення припадає 5,2 виконавця наукових та науково-технічних робіт, у т. ч. дослідників - 3,9. Ці показники відповідають рівневі таких країн, як Іспанія, Польща, Чехія, Угорщина, хоча більш як удвічі поступаються Японії та Німеччині.

        2.2 Проведене дослідження свідчить про загострення проблем у науково-технічній сфері України в останні роки. З нашої точки зору, на сучасному етапі основою загострення становища в інноваційній сфері є зростаюча невідповідність між її теперішнім становищем та потребами інноваційного розвитку. Слід наголосити, що “готовність” національної економіки та суспільства до інноваційного розвитку складається з комплексу чинників, які лежать в науково-технічній, виробничій, фінансовій, кадровій, природно-ресурсній, соціальній, політико-регуляторній сферах.

         Стан інноваційної діяльності в Україні більшістю експертів-науковців визначається як кризовий і такий, що не відповідає сучасному рівню інноваційних процесів у промислово-розвинених країнах та потребам інноваційного розвитку. Стабільне скорочення реальних обсягів фінансування науково-технічного комплексу та відсутність дієвої державної науково-технічної політики не дають підстав для висновку про наявність реального підґрунтя для переходу до інноваційної моделі розвитку. Реформування науково-технічного комплексу побудовано за принципами частих змін цілей та завдань, без урахування загальновідомих факторів функціонування та розвитку науково-технічного потенціалу: активної та передбачуваної державної підтримки, формування попиту на наукові досягнення з боку реального сектора економіки тощо.

        В даному контексті слід, втім, зауважити, що навіть найдосконаліші засоби державної підтримки інноваційної діяльності виявлятимуть свою неефективність в разі збереження в країні макроекономічного середовища, несприятливого для розвитку і поширення інновацій. З нашої точки зору, фундаментальні причини низької ефективності державної політики в інноваційній сфері слід шукати в особливостях економічної ситуації, яка складається в Україні. Хронічне невиконання нормативних актів щодо активізації науково-технічної та інноваційної діяльності свідчить про наявність певних об’єктивних системних перешкод, без подолання, чи, принаймні, врахування яких досягти ефективності інноваційної політики неможливо. Зазначені перешкоди призводять до руйнування цілісності інноваційного процесу з наступним уповільненням розвитку та занепадом його складових. Насамперед за таких умов потерпає елемент впровадження нововведень, який, власне, і перетворює науково-технічний продукт на інновацію як таку. Відтак втрачається економічний ефект і від вкладень в фундаментальні і прикладні дослідження.

         З точки зору експертів, сприйнятливість фірми до інновації визначається: