Етапи та особливості приватизації в Україні

    В останнє десятиліття XX сторіччя в Україні розпочався процес переходу до ринкової економіки, основною ланкою якого стали роздержавлення і приватизація об'єктів державної власності. Процес приватизації здійснюється з метою піднесення всіх видів виробництва, зростання науково-технічного потенціалу, соціального розвитку.

    Для того, щоб приватизація пройшла успішно, необхідне виконання низки умов.

    Перша умова — існування суб'єктів державної власності, тобто закладів, які за законом мають право продавати або купувати акції державних підприємств.

      Друга умова — існування розвиненої ринкової інфраструктури.

     Третя умова — достатня ємність фінансових ринків, які повинні зуміти «переробити» масу акцій підприємств, що приватизуються.

     Четверта умова - розподіл майна, яке приватизується.

     П'ята умова — оптимальний розподіл повноважень між центральними і місцевими органами державної влади, який виключав би блокування останніми національних програм приватизації.

     Шоста умова — створення правової основи приватизації.

    Скрізь, де держава намагалась дотримуватись зазначених вище умов, при-ватизація принесла відчутні результати: сприяла зміцненню механізму ринку, стала дієвим засобом антиінфляційної профілактики, поліпшила стан державних фінансів, зробила більш демократичними відносини власності й управління підприємствами.

 

 

3.2 Особливості  приватизації в Україні

    Перша і головна відмінність української приватизації від західної полягає в тому, що на Заході не було таких прецедентів, коли власність у гранично стислі строки перетворювалася із суспільної і державної в приватну. В усіх країнах і за всіх часів процес розподілу власності — один із найбільш делікатних і болісних. На формування класу сучасних власників на Заході пішло декілька сторіч. Крупна власність, частіше усього нерухомість, засоби виробництва наживалися поколіннями людей. Процес формування класу власників (принаймні поза екстремальними умовами) завжди був історично легітимним і тому тривалим. Навіть у такому випадку розподіл і перерозподіл власності — вельми болісний у соціальному розумінні процес. В жодній країні він не відбувався відповідно до якого-небудь організаційного плану та в історично короткі терміни.

    Друга принципова відмінність нашої приватизації від західної полягає в тому, що в силу історичних причин переважна частина населення в Україні практично не має коштів для придбання нерухомого майна. Ця обставина особливо посилилася після лібералізації цін, у результаті котрої велика частина населення позбавилася своїх трудових заощаджень. Усе це потребує цілком іншого підходу до купівлі і продажу нерухомості, оскільки сьогодні надання безумовного права одержувати в приватне володіння суспільну власність за гроші означає закріплення незаконно отриманих в останні роки коштів шляхом вкладення їх у нерухомість. Все це не створює надійний соціально-політичний фундамент господарювання в Україні. А при постійній погрозі соціального вибуху про ефективність суспільного виробництва не може йти мова.

    Третя принципова відмінність полягає в тому, що економіка України надзвичайно централізована і монополізована, що робить просту передачу промислових гігантів із державних рук у приватні неефективною і навіть небезпечною.

    Четверта принципова відмінність теперішньої української приватизації від західної полягає в тому, що гадані власники в переважній своїй частині навряд чи мають достатньо ясне уявлення про те, що з цим майном робити.

 Вищезазначені відмінності  свідчать про неможливість (і  навіть небезпечність) необдуманого  копіювання моделей приватизації  інших країн для використання  в Україні. Причому, це стосується  не лише розвинених країн Західної  Європи, Америки та Азії, віддалених  від України як територіально,  так і за ступенем розвитку  продуктивних сил, а й колишніх  сусідів по “соціалістичному  табору”.

Що корисне може взяти  з досвіду інших країн Україна? Наприклад, американська економіка  за співвідношенням приватного і  державного підприємництва є досить далекою від української економіки, посідаючи унікальне положення  навіть у західному світі. В американській  економіці, де, здавалося б, нічого приватизувати, знаходять острівки державної власності (в'язниці, послуги «швидкої медичної допомоги»), що підлягають передачі приватному бізнесу, але для української економіки це віддалена перспектива.

    Значно ближче до вітчизняної дійсності те, що здійснюється в економіці Франції, Італії та інших західноєвропейських країн, досвід роздержавлення яких слід вивчати. В Іспанії, наприклад, держава володіла 100,0% акцій Національної телефонної компанії, здійснюючи повний контроль над номенклатурою наданих послуг, інвестиційними програмами, заробітною платою, цінами, тарифами, при цьому на частку компанії припадало 60,0% національного виробництва і продажу телекомунікаційного обладнання. Досвід приватизації Національної телефонної компанії був би корисним при приватизації аналогічних вітчизняних структур, таких, наприклад, як «Укртелеком».

 Як випливає зі світового  досвіду, добре себе зарекомендували  щонайменш чотири способи роздержавлення:

1) приватизація власності,  коли співвласниками колишньої  державної власності можуть стати  колективи підприємств, фізичні  особі, банки, акціонерні товариства, кооперативи, закордонні фірми  тощо;

2) лібералізація ринків, коли держава взяла курс на  зниження або відміну бар'єрів, котрі перешкоджають доступу  нових конкурентів, стимулює диверсифікацію  виробництва і продажу, заохочує  малий бізнес, що заповнює ринкові  ніші, послаблює митні обмеження,  які полегшують надходження імпортних  товарів, - все це робить ринки  більш вільними;

3) оздоровлення приватного  сектору - мається на увазі  поступова ліквідація неринкового  середовища, в якому перебувають його підприємства;

4) створення змішаних  підприємств, коли для стимулювання  їхнього виникнення і розширення  сфери діяльності використовують  пільгове оподаткування, особливий  режим кредитування, наприклад, кошти  з програми приватизації спрямовують  на підприємства, де частка держави  в акціонерному капіталі нижча 100%.

    На практиці спостерігаються комбінації різних способів роздержавлення, проте головними вважаються приватизація і лібералізація ринків.

 

 

4. Висновки

        Проведення   швидкої   приватизації   обумовлює    неможливість    в короткостроковий період розпродати державне майно з прибутком. Цей  висновок випливає із загального ринкового закону, за яким перевищення пропозиції  над попитом призводить до падіння цін на об’єкти, які приватизуються.

       Найсерйозніша   група  інтересів  —   працівники   підприємства,   яке приватизується.  Вони  стурбовані  своїм  майбутнім.   Їм   необхідно   дати можливість стати співвласниками фірми.

      Не може бути універсальної моделі приватизації, яка згодилася  б для різних економічних систем і, тим  більше,  не  може  існувати  однакових моделей приватизації для різних країн,  тому  що  в  кожній  з  них  є  свої особливості  економічного  розвитку,  макроекономічної   політики   держави, національних традицій та багатьох інших факторів. Хоча  до  цього  необхідно додати,  що  незаперечність  розробки  власної  приватизаційної  моделі  для кожної економічної системи не виключає подібності у застосуванні  методів  і способів її проведення.

       Відносини   власності  були,  є  і   залишаться  основним   економічним питанням в Україні, яке треба вирішити на шляху до ринкової  економіки.  Вся політична  боротьба  із  Україні  точиться  за  право  власності  на  засоби виробництва і кінцевий продукт, за  ініціативу  в  суспільно-політичному  та економічному  житті.  І  основним  об’єктом  боротьби   ставало   право   на власність.

      Підсумовуючи  різні точки зору щодо  факторів  і  моделей  економічного зростання,  доходимо  висновку,  що  в  Україні  потрібна  власна   системна соціальне орієнтована приватизаційна модель як складова  частина  системної  реформи економіки.

 

 

 

 

 

 

 

5. Список використаної літератури:

1. Ачкасов А. Є. Основні підходи до приватизації //Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 9. - C. 3 - 6.

2 . Бондар О. "Приватизація : сьогодення і погляд у майбутнє"/ //Діловий вісник. - 2001. - № 11. - C. 14-15

3. Корецький М. Досвід реальної приватизації в зарубіжних країнах //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 4. - C. 119-128

4. Резнік В. Приватизація в Україні як соціально-економічний процес: об'єктивні показники та суб'єктивні оцінки //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2006. - № 2. - C. 66-89.

5. Тиліщак В. Приватизація в Україні //Визвольний шлях. - 2004. - Кн. 4. - С.17-21

8. Чечетов М.В. Підсумки та завдання приватизації в Україні //Статистика України. - 2004. - № 3. - C. 95-103

9. Чечетов М. Приватизація у країнах світу із сталими ринковими відносинами //Економіка України. - 2005. - № 1. - C. 4-19