Економічна політика України у другій половині 90-х років

Міністерство освіти і  науки України

Чернігівський державний  інститут економіки і управління

 

 

 

 

 

 

Кафедра економічної  теорії

Реферат

на тему:

«Економічна політика України у другій половині 90-х  років.»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Чернігів 2010

Головною проблемою, яка  постала перед новообраним Президентом, була економічна криза. її подолання  з нетерпінням очікувала вся  Україна. Перші кроки Президента Кучми у цій сфері були багатообіцяючими. У жовтні 1994 р. він проголосив стратегію  економічних перетворень, яка була в принципі схвалена Верховною Радою. Вона передбачала звільнення цін, обмеження  дефіциту державного бюджету, впровадження вільної внутрішньої і зовнішньої торгівлі, введення суворої монетарної політики, масову приватизацію великих підприємств і проведення земельної реформи.

У перші 2-3 роки після проголошення економічного курсу Л.Кучми в  українській економіці намітилися певні позитивні зрушення. Почалася реальна приватизація. В 1995 р. в Україні було роздержавлено 16265 об'єктів, з яких 4051 належали до загальнодержавної власності. Це вдвоє більше, ніж у 1994 р. В підсумку за 3,5 року частина державної власності в Україні скоротилася з 96 до 62 %. Другим важливим здобутком у прискоренні економічних реформ була досягнута в 1996 р. фінансова стабілізація. В результаті темпи зростання цін зменшилися із 400 % у 1992 р. до 40 % в 1996.

Зниження інфляції сприяло  стабілізації курсу національної валюти стосовно долара. У вересні 1996 р. була проведена грошова реформа. її суть полягала у фактичній деномінації у 100 тис. разів карбованця, який був тоді в обігу, і заміні його гривнею. Разом з тим було здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, роздержавлення земель, почав розвиватися ринок цінних паперів. Усунуто таке потворне породження адміністративної системи, як тотальний товарний дефіцит.

Зазначені заходи дали позитивні  результати. Насамперед це дістало  відображення у зменшенні темпів падіння ВВП. Якщо до 1994 р. він постійно скорочувався, то в 1995 р. вперше його скорочення не перевищило рівня попереднього року. Така сама тенденція спостерігалася і в 1996 р. В 1997 р. темпи падіння ВВП ще більше сповільнилися — становили 3,2 % проти 10,1 % в 1996 р. Заробітна плата з жовтня 1994 р. по квітень 1997 р. зросла у валютному еквіваленті більш як у 4 рази — з 22 до 90 дол США. Середньомісячна інфляція у 1997 р. не перевищувала 1 %.

Однак, незважаючи на певну  стабілізацію, що намітилася на 1997 р. у  деяких галузях, економічну кризу подолати не вдалося. І без того непросте фінансове становище України значно погіршилося внаслідок кризи в Південно-Східній Азії (1997 р.) та Росії (1998 р.). Украй складною залишалася фінансова ситуація більшості промислових підприємств. У 1997 р. збитковим було кожне друге підприємство (в 1995 — кожне п'яте, в 1990 — кожне одинадцяте). У січні-лютому 1999 р. порівняно з аналогічним періодом 1998 р. абсолютний прибуток в економіці зменшився на 40 %, а в будівництві й торгівлі фінансовий результат взагалі був від'ємним. Якщо на початку 1999 р. заборгованість українських підприємств перед бюджетом становила 13,3 млрд грн., то на середину року — вже 16,4 млрд грн. Платіжна дисципліна була майже на нулі; почалася повальна бартеризація економіки. На кінець 1997 р. близько 40 % всієї промислової продукції реалізовувалося по бартеру (на початку року — 32 %). У паливно-енергетичному комплексі рівень бартеру сягнув 45 %, в машинобудуванні — 48 %, виробництві будматеріалів — 58 %, цукровій промисловості — 62 %. У шинній і нафтохімічній промисловості бартер став практично єдиним засобом розрахунків. На 1999 р. грошима оплачувалося трохи більше третини всієї продукції.

Головна причина переходу українських підприємств на бартер — плачевний стан їх обігових засобів і особливо гостра нестача готівки. Крім того, підприємства не могли поповнювати свої обігові засоби за рахунок кредиту, оскільки ставки були непосильними для більшості з них. В результаті часі ка кредитів у фінансуванні інвестицій скоротилася із 49 % ВВП у 1992 р. до 5 % в 1996. Немало сприяла бартеризації і діюча податкова система. Воді змушувала підприємців, які в принципі мали можливість розраховуватися «живими» грошима, йти на товарообмінні операції, бо тільки так вони могли послабити дію податкового пресу.

Криза істотно вплинула на інвестиційну сферу, що виявилося у  зниженні норм прибутків, національного  доходу. За підрахунками експертів, для  нор мального розвитку української економіки потрібно було 40-50 млрд ДОЛ США. Оскільки таких засобів в уряду не було, розраховували переважні' НІ приплив іноземних інвестицій. Однак з моменту проголошення незалежності країни потреби в капіталовкладеннях істотно перевищували пропозицію.

За період з 1991 по 2001 р. в  Україну надійшло тільки 3,9 млрд. дол. іноземних інвестицій, тоді як, до прикладу, за цей самий період у Польщу - близько 40 млрд. дол., Росію — 21 млрд. дол., Румунію — 8 млрд. дол., у порівняно невелику країну Словаччину — 3,5 млрд.дол. При цьому обсяг іноземних інвестицій на душу населення в Україні становив усього 79 дол. (серед країн колишнього СРСР цей показник був менший тільки в Білорусі).

Причини такого становища  полягають у нестабільній політичній ситуації в країні, частій зміні і заплутаності податкового законодавства, корумпованості чиновництва, небажанні бюрократії допускати іноземний капітал в Україну через неможливість впливу на нього тощо.

Одним з небагатьох порівняно  динамічно реалізовуваним блоком економічних перетворень на мікрорівні стала приватизація. Вона планувалася як елемент системи ринкових реформ. А паралельно з нею мав бурхливо розвиватися новий приватний капітал. Ефективний з моменту народження, він був покликаний рекрутувати у приватизовані підприємства і власників з досвідом конкурентної поведінки, і нові відносини управління, кошти для розвитку, а самий процес перетворити з формально юридичної дії на реальну економічну трансформацію. Новий приватний капітал мав можливість стати власником приватизованих підприємств безпосередньо у процесі масової приватизації, переважно за допомогою фінансових посередників.

Приватизація змушена  була відігравати невластиву їй авангардну роль, створюючи корпоративний сектор економіки, ринкову інфраструктуру, прошарок дрібних власників, систему  позабанкових фінансових посередників. У 1997 р. частка держави в основних фондах виробничого сектора економіки зменшилася із 81,4 % (1990 р.) до 55,7 %, в чисельності працівників (без колгоспів і малих підприємств) — з 82,9 % (1992 р.) до 60,6 %, у прибутку (без сільського господарства) — до 29,7 %. До 1 січня 1999 р. частка держави в основних фондах цього сектора наблизилася до 50 %, за кількість працівників — до 58-55 %.

У 1997 р. вперше виявилася  різниця в ефективності роботи державних  підприємств та акціонерних товариств. Дані економічних досліджень галузей, у яких державний сектор не регулював ціни, свідчили, що при загальному для обох груп погіршенні об'ємних показників недержавні підприємства краще використовували працю і капітал, досягли вищої рентабельності. За даними Фонду державного майна, за 9 місяців 1999 р. частка продукції, вироблена роздержавленими підприємствами, у промисловості становила 55,1 % від загального обсягу виробництва в Україні, а вартість основних фондів і нематеріальних активів приватизованих підприємств — 53,4 % від загальної вартості їх в усіх підприємствах. Схожі процеси відбувалися в сільськогосподарському виробництві, де колективні підприємства продовжували втрачати свої позиції. Якщо в 1997 р. приватні господарства виробили 55,7 % всього продовольства, то в 1998-му — вже 58,8 %. У 2000 р, підсобні та фермерські господарства вирощували майже 98 % картоплі, К4 % овочів, 11,4 % зернових культур.

Однак позитивні зміни  були мінімальними, загальноекономічна динаміка лишалася негативною. Приватизація не виправдала сподівань суспільства, оскільки не забезпечила створення розвинених конкурентних ринків, не привела до кардинальних змін у господарській поведінці власників і вищих менеджерів, не запобігла дальшому погіршенню становища української економіки. Якщо спочатку масова сертифікатна приватизація привела до розпилення власності серед дрібних акціонерів і переважання працівників у структурі власності більшості приватизованих підприємств, то надалі послаблення контролю за державною власністю, особливо у традиційно прибуткових сферах, призвело до масового присвоєння державного майна. В результаті в Україні склалася ситуація, коли, за даними фахівців, близько двох десятків «сімей» (кланів) захопили 4/5 так називаної загальнонародної власності, залишивши всім іншим для боротьби за індивідуальне фізичне виживання 1/5 цієї власності. Це була плата за політизацію й соціалізацію процесу, за можливість швидкої приватизації в країні практично без приватного капіталу, за тотальне домінування у приватизаційному процесі корумпованої бюрократії. Як наслідок, в Україні, за словами відомого економіста О.Пасхавера, почався процес формування бюрократичного капіталізму, коли бюрократія визначає темпи, пропорції, якість створення і відтворення приватного капіталу.

Загострення економічної  ситуації передусім позначилося  на становищі населення. Якщо у 1997 р. ВВП на душу населення в Україні становив 1040 дол. США, то в 1998 — 816, а в 1999 — близько 600 (у розвинених країнах — від 25 тис. до 42 тис. дол.). Протягом 1997-1999 рр. середньомісячна заробітна плата, що виплачувалася вкрай нерегулярно, знизилася у валютному еквіваленті майже вдвічі й становила менш як 50 дол. США. Спостерігалося постійне зростання цін на основні продукти і споживчі товари. Збільшилась чисельність офіційно зареєстрованих безробітних, що становила на 1999 р. до 1,5 млн осіб. За межею бідності опинилася більша половина українських громадян. За даними ООН, Україна за індексом людського розвитку, який враховує стан здоров'я, рівень освіти та реальну купівельну спроможність населення, з 1994 по 1999 р. перемістилася з 54-го на 102-ге місце у світі.

Причини такого становища  крилися в низькій якості економічної  полі гики, яка проводилася протягом усіх останніх років, у відсутності політичнім волі до оптимізації податкової системи, зниження бюджетних витрат тощо Зокрема, жорсткі податкові вимоги і фінансові обмеження, що з них ви і їли вали, при високих цінах на кредитні ресурси паралізували виробничо-споживчий обіг. Якщо в 1995 р. податкова недоїмка становила 2,4 %, то ) 1998-му — 39 %, тобто в бюджет було сплачено тільки 61 % всіх нарахованих податків.

Втрата виробниками обігових засобів, як один з найгірших наслідків завищеного оподаткування (за різними даними, прямі і непрямі податки сягали 60-80%), призвела до зниження конкурентоспроможності продукції: підприємства були змушені йти на дорожчу закупівлю сировини, матеріалів, енергоносіїв шляхом невигідного для них бартерного обміну, що звужувало зовнішній і внутрішній попит на вітчизняні товари. За наявності ж попиту виробники не мали можливості реагувати на нього за браком коштів. Кредитування, своєю чергою, стримувалося через великий ризик неповернення взятих кредитів. Таким чином, хибна податкова система стала головним блокуючим механізмом економічної активності в будь-якій формі. Проте держава, замість того, щоб зупинити і кардинально, до розумних меж, зменшити податковий прес, вишукувала все нові джерела і бази для оподаткування.

Існуюча податкова система  об'єктивно значною мірою сприяла  формуванню «тіньової» економіки, яка становила значну загрозу для економічної безпеки держави (втрати державного бюджету від «тінізації» економіки, за словами Президента України, становили 12-15 млрд грн. на рік). «Тіньова» економіка, яка є неоподаткованою структурою, має дві складові. Перша — це економіка, у якій громадяни діють цивілізованими методами, але приховують свій прибуток від оподаткування («тінь» на 1999 р. забезпечувала доходи щонайменше для 75 % населення України). Значною мірою вона була об'єктивною реакцією суб'єктів господарювання і населення на втрату державою її можливостей ефективно керувати економічними процесами та необхідністю компенсувати неофіційною індивідуальною активністю обвальне падіння соціального захисту. «Тіньова» економіка стала результатом пошуку підприємствами шляхів самозбереження в умовах тотального податкового пресингу, котрий робить неможливим їх функціонування у правовому просторі. Друга складова — кримінальний сектор, який має значну вагу і, на думку окремих спеціалістів, становить не менше половини обсягу «тіньової» економіки, характеризується навмисним ухиленням від виконання вимог державних регуляторів, перерозподілом офіційно чи неофіційно виробленого товару, незаконним використанням державних ресурсів, присвоєнням у тій чи іншій протиправній формі прибутку від реалізації товару чи надання послуг, розкраданням матеріальних цінностей, майна, шахрайством, рекетом, наркобізнесом та іншими видами кримінальної діяльності.

За останні роки «тіньовий» сектор економіки України збільшувався шаленими темпами: на 1999 р. його обсяги сягали не менш як 60 % ВВП. За словами голови Державної податкової адміністрації України М.Азарова, у «тіньовій» економіці в цей час оберталося 10-12 млрд дол. США і понад 6 млрд грн. (для порівняння: в легальному обігу перебувало близько 10 млрд грн.). На думку зарубіжних фахівців, за 10 років незалежності з України було нелегально вивезено до 40 млрд дол. США, які осіли в іноземних банках. Отже, сконцентрований у «тіньовій» економіці капітал не спрямовувався на інвестування національного виробництва, не міг бути використаний для підтримання соціальної інфраструктури, об'єктивно сприяв зростанню податкового пресу, що, своєю чергою, ще більший обсяг економіки заганяло в «тінь». Відповідно держава втрачала можливості реального управління економікою, оскільки більше половини економічної діяльності мало неофіційний характер, функціонувало стихійно чи під прямим контролем кримінальних структур і не потрапляло під дію державно-правових регуляторів. По суті, «тіньова» економіка стала економічною й фінансовою базою утворення паралельної державній інфраструктури влади. Водночас, перебуваючи під постійною загрозою викриття та страхом застосування репресивних санкцій з боку влади, «тіньовий» сектор економіки блокує утворення великого легального національного капіталу, оскільки вільні фінансові ресурси направляються за кордон на зберігання. Зумовлений цим вакуум заповнюється іноземним капіталом, роблячи національну економіку істотно залежною від зовнішнього впливу. «Тіньова» економіка деформує свідомість людей, веде до правового нігілізму, ототожнення ринкових відносин з протиправною діяльністю, що загалом формує психологічний опір реформам.

Негативним фактором у  розвитку української економіки  став величезний зовнішній борг. Протягом 1994-1999 рр. він зріс більш як утричі і становив 12,5 млрд дол. США при ліквідних валютних резервах 768 млн дол. Сюди додавалося зростання внутрішньої заборгованості з виплати заробітної платні, стипендій, пенсій та інших соціальних виплат, загальна сума яких збільшилася із 36 млн грн. у 1994 р. до 12 млрд грн. у 1999 р. За оцінкою Рахункової палати, лише за 9 місяців 1998 р. на обслуговування й погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу було витрачено майже 10 млрд грн., тобто 95 % усіх доходів держбюджету.

Отже, брак достатньої політичної волі, професіоналізму законодавчої і виконавчої влади, уміння поєднати світовий досвід з конкретними українськими умовами для проведення структурних реформ, безплідна й виснажлива боротьба всередині самої влади зумовили затяжний економічний спад, призвели до зниження довіри суспільства не тільки до влади, а й до об'єктивно необхідних ринкових реформ. Досягнута ціною жорсткої монетарної політики макроекономічна стабілізація без урахування пріоритетів і потреб національної економіки, без створення сприятливих умов для промислової і підприємницької діяльності супроводжувалася наростанням фінансової незбалансованості, зниженням якісних показників у виробничій сфері, погіршенням галузевої структури промислового виробництва, що вело до серйозного порушення основних параметрів економічної безпеки України.