Економічні функції держави

    Коли  суспільство намагається витрачати  більше, ніж дозволяють виробничі  потужності економіки, виникає інфляція. За повної зайнятості сукупні видатки  перевищують величину продукту, що зумовлює підвищення рівня цін. Надмірний  обсяг сукупних видатків носить інфляційний характер. В такому разі урядові необхідно усунути надмірні видатки, чого можна досягти шляхом скорочення власних видатків, а також підвищенням податків з метою скорочення видатків приватного сектора.

    Вплив державного сектора і економічної  політики на потоки товарів і платежів у суспільстві можна також проілюструвати з допомогою схеми макроекономічного кругообороту. На мал. 2 показано, як виглядає кругооборот; якщо включити в нього видатки і доходи державного сектора.

    Щоб спростити схему, тут не враховані потоки товарів і послуг, тобто в неї включені лише потоки платежів. На схемі видно, що державний сектор робить два види добавок до попиту, орієнтованого на товарні ринки. Частково державний сектор сам виступає в ролі покупця товарів і послуг (від локомотивів для державних залізниць і до офісних меблів для установ).

Малюнок 2. 

    Державний сектор виплачує дотації (трансферти) домашнім господарствам (допомога на дітей  або пенсії), що підвищує їхню купівельну спроможність, Як правило, обидва ці види добавок до попиту називають ін'єкціями купівельної спроможності в економіку.

    Державний сектор зобов'язаний також фінансувати  вищезгадані видатки. Це здійснюється за допомогою податків, що сплачуються  домашніми господарствами. Тим самим  купівельна спроможність зменшується. Тому податки називають іще «відпливом» попиту.

    Якщо  у державному секторі виявляється  надлишок, тобто якщо він вилучає  з допомогою податків більше, ніж  віддає, то вилучення із макроекономічного  обороту перевищує "ін'єкції". Як наслідок, відбувається скорочення національного продукту і, відповідно, національного доходу. Коли ж навпаки, у державному секторі існує дефіцит, тобто його видатки перевищують доходи, «ін'єкції» стають більшими, ніж вилучення. Це означає, що купівельна спроможність зростає, національний продукт і національний доход збільшуються.

    Слід  відзначити, що ці стандартні підходи, необхідні для функціонування ринкової системи, непридатні для тієї виняткової ситуації, що склалася на сьогоднішній день в економіці України. Тут  зростання державних видатків веде не лише до посилення кризи фінансової та кредитно-грошової систем, а й спричиняє різке скорочення обсягів виробництва.

                           2. Економічна політика держави.      Сутність економічної політики, її цілі та заходи визначаються характером суспільно-економічної формації, передусім, типом економічної власності, конкретною історичною обстановкою, міжнародними умовами та іншими чинниками. Свій початок економічна політика бере з появи класів і держави, а отже, зі становлення рабовласницького ладу.

      Економічна  політика — це комплекс економічних цілей і заходів держави щодо управління народним господарством, які забезпечують вирішення довготермінових (стратегічних) та короткотермінових (тактичних) завдань відповідно до інтересів країни або окремих класів і соціальних груп. Щоб економічна політика була ефективною, вона має базуватися на теоретико-методологічних засадах економічної теорії, на основі пізнаних об'єктивних економічних законів, потреб, інтересів і цілей різних економічних суб'єктів.

      Категорія "економічна політика" є близькою за змістом до поняття "державне регулювання економіки" яке означає сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу державних органів на розвиток економічної системи (у т. ч. продуктивних сил, економічних відносин і господарського механізму) з метою її стабілізації та пристосування до умов, що змінюються.

      Основні відмінності між державним регулюванням і економічною політикою держави  полягають, по-перше, у тому, що таке регулювання включає прогнозування, планування, обмін і контроль, а, по-друге, що воно здійснюється не лише за допомогою економічних, але й правових та адміністративних методів.

      Найважливішими  об'єктами державного регулювання, що конкретизують вищеназвані елементи економічної системи, є окремі сфери, регіони та галузі народного господарства, відносини економічної власності, економічний цикл, процес нагромадження капіталу, грошовий обіг, зайнятість населення, регулювання техніко-економічних відносин (концентрації виробництва, спеціалізації виробництва тощо), організаційно-економічних відносин (передусім, менеджменту), цін, процесу підготовки та перепідготовки кадрів, розвитку техніки та технології, науки, інформації, бюджетного процесу, платіжного (у т. ч. торговельного) балансу, захисту довкілля та розвитку зовнішньоекономічної діяльності.

      Відповідно  до більшості з названих об'єктів  виділяють промислову, аграрну, регіональну, антициклічну (в т. ч. антикризову, антиінфляційну), інвестиційну, інноваційну, грошову, кредитну, кадрову, наукову, інформаційну, цінову, бюджетну (у т. ч. податкову), амортизаційну, соціальну, торговельну, зовнішньоекономічну форми економічної політики.

      Державне  регулювання економіки, як і економічна політика, ґрунтуються, як уже зазначалося, на певних теоретико-методологічних засадах, що розвивають різні напрями, школи та течії економічної теорії. Це передбачає з'ясування основних моделей державного регулювання економіки.

      3. Основні моделі  державного регулювання  економіки. 

      Першу найпростішу модель державного регулювання запропонували представники меркантилізму. Так, уже ранні меркантилісти обґрунтували політику протекціонізму, а пізні важливим принципом політики торговельного балансу проголосили збільшення продажу і зменшення закупівель. Найвідоміший представник меркантилізму А. Монкретьєн на початку XVI ст. головну увагу приділяв обґрунтуванню необхідності активного втручання держави в економічне життя країни з метою збільшення її багатства. Для цього держава, на його думку, має проводити активну протекціоністську політику, стимулювати експорт тощо. Це був період первісного нагромадження капіталу, і буржуазія, що народжувалася, потребувала допомоги держави.

      У XVIII ст. у Західній Європі виникає класична школа політичної економії. Це був період, коли капіталізм твердо став на ноги, і класики політичної економії вважали, що рівновага економічної системи, у тому числі попиту і пропозиції, досягається через механізм вільної конкуренції та вільного ціноутворення, прагнення кожного індивіда задовольнити свої егоїстичні інтереси та їх взаємодію через систему поділу праці та товарного обміну. Найлогічніше ідея досягнення економічною системою рівноваги виражена у сформульованому французьким економістом Ж.Б. Сеем законі ринків, про що вже зазначалося раніше.

      Такі  ідеї панували до 30-х років XIX ст. У 1825 р. виникла перша економічна криза, яка засвідчила неможливість автоматичного саморегулювання економічної рівноваги в народному господарстві. Тому твердження класичної школи з часом все більше піддавалися критиці.

      Найґрунтовніше  критичний аналіз цієї школи дали К. Маркс та В. Ленін. Вони довели, що ринковий механізм функціонування економіки  призводить до значної диференціації  суспільства на багатих і бідних, до глибокої нерівності, до поглиблення  усієї системи економічних суперечностей, часткове і тимчасове розв'язання яких відбувається під час криз надвиробництва.

      Критичне  крило прихильників економічного вчення К. Маркса намагалося внести корективи у його положення про умови досягнення рівноваги економічної системи. Так, М. Туган-Барановський головною причиною циклічних коливань вважав диспропорцію між рухом заощаджень та інвестицій (насамперед, у галузях, що виробляють засоби виробництва), недосконалість регулюючої ролі ринкового механізму у сфері нагромадження та витрачання суспільного капіталу. Виходячи з тези про інновації як рушійну силу капіталістичного способу виробництва, М. Туган-Барановський дійшов висновку, що для досягнення рівноваги у цій системі господарства достатньо здійснювати відповідне регулювання інвестицій. Ця ідея стала одним із складових елементів концепції Дж. Кейнса.

      З ідеями класиків не погоджувався німецький  економіст М. Вебер, який важливим елементом  капіталістичної економіки називав  раціональну державну організацію. Обстоювали державне втручання в економіку представники історичної школи, які вважали таке втручання єдиною умовою ефективного функціонування народного господарства; представники інституціоналізму (Ст. Чейз, Дж. Міллет) ще у 30-ті роки XX ст. та інші.

      Задовго до них економічну неминучість посилення державного втручання в економіку обґрунтовували К. Маркс і Ф. Енгельс, а відтак і В. Ленін.

      Проте найбільшої завершеності необхідність широкомасштабного державного регулювання  економіки набула у праці Дж. Кейнса, що означало формування кейнсіанської моделі такого регулювання.

      Головну увагу Дж. Кейнс приділив проблемі регулювання попиту та чинників, що його визначають. Ефективний попит, який розпадається на нагромадження та споживання, має стимулювати держава, по-перше, здешевлюючи кредит (тобто знижуючи норми відсотка), по-друге, збільшуючи державні витрати, по-третє, впливаючи на зростання споживчого попиту. В останньому випадку дії держави допомагають послабити властиву людям схильність до заощаджень, тобто витрачати повільніше, ніж зростає їх дохід. Така схильність руйнує стимули до інвестування.

      Крім  проблеми досягнення рівноваги попиту і пропозиції у масштабі національної економіки, Дж. Кейнс прагнув з'ясувати  питання встановлення рівноваги  між попитом і пропозицією  у сфері зайнятості. Держава, на його думку, має регулювати це співвідношення, домагатися певного оптимуму у цій сфері, запобігати зростанню безробіття до масштабів, які можуть стати загрозливими для економічної системи. Рівень зайнятості залежить від схильності до споживання (або очікуваних витрат на споживання) та обсягу інвестицій. Головну увагу в цій ситуації держава мусить приділяти стимулюванню інвестицій. Оскільки інвестиції, у свою чергу, залежать від рівня відсотка й очікуваних прибутків, то державі слід регулювати інвестиційний попит через бюджетно-фінансову та грошово-кредитну політику.

      Надзвичайно важлива роль держави, зокрема державних  інвестицій, у період економічних  криз. Так, у період найглибшої за всю  історію США кризи 1929—1933 pp. уряд за рекомендаціями Дж. Кейнса збільшив витрати на громадські роботи (будівництво доріг, загат, мостів та ін.), виплати безробітним тощо і таким чином створив додатковий платоспроможний попит (або "ефективний попит") на нові товари і послуги, оскільки спрямування інвестицій на виробництво традиційних товарів за умов їх надвиробництва ще більше поглибило б економічну кризу.

      Рекомендації  Дж. Кейнса лягли в основу економічної  політики урядів більшості розвинених країн світу у повоєнний період (50— 70-ті pp.). Це послабило глибину економічних криз, посилило стабільність економічної системи. Особливо позитивно вплинули на досягнення певної рівноваги в економіці заходи, запропоновані лівокейнсіанцями (Дж. Робінсон, П. Сраффа та ін.): перерозподіл національного доходу в інтересах найбідніших верств населення, впровадження національного планування тощо.

      Водночас  стимулювання попиту зумовило високий  рівень інфляції в економіці. Втілення в життя рекомендацій лівокейнсіанців  збігалося у 70-ті роки зі структурною  кризою в економіці, що призвело до посилення нерівноваги на ринку робочої сили, до виникнення нових диспропорцій. Все це зумовило посилення неокласичного напряму в економічній теорії.

      Зокрема, у 80-ті роки зміцніли позиції монетаристської  школи, очолюваної М. Фрідменом, та концепції  школи "економіки пропозиції" на чолі з А. Лаффером. Монетаристи головною причиною нестабільності економічної системи вважали порушення законів грошового обігу, відхилення від рівноважного рівня цін і кількості грошей в обігу внаслідок стимулювання попиту державою, надмірного втручання держави в економіку. Усунення цих диспропорцій можливе, на їхню думку, у випадку обмеження кредитно-грошової маси в обігу (не більше 3 % на рік), скорочення виробничого та споживчого попиту. Щодо дисбалансу на ринку робочої сили, то прихильники монетаризму виступають проти "повної зайнятості", обстоюють "природний" рівень безробіття, який визначається законом попиту і пропозиції та не спричиняє підвищення цін. Теорія "економіки пропозиції" була зорієнтована на стимулювання пропозиції через скорочення податків на підприємців, що зумовило деяке розширення виробничих потужностей, зростання зайнятості тощо, про що детальніше вже йшлося.

      Ці  ідеї були взяті на озброєння у  США, Великобританії, деяких інших країнах. Але криза 1980—1982 pp. і тривалий застій у післякризовий період у країнах Західної Європи засвідчили неефективність рекомендацій монетаристів. Тому в наступні роки деякі країни звернулися до неокейнсіанського та інституціонального напрямів. Зокрема, поєднуються ідеї регулювання "ефективного попиту" і підтримки високого рівня зайнятості з різними методами боротьби з інфляцією.