Бідність в Україні та способи подолання білності

Взагалі, відсутність економічної  нерівності так само небезпечна для  суспільства, як і її надмірність. Саме наявність заможних людей — за умови, звісно, що широкі верстви населення вірять у «праведність» їхнього добробуту — є важливим стимулом до активізації життєвої позиції, прагнення максимально використовувати наявні шанси, є тим орієнтиром, до якого прагне, приміром, пересічний американець, намагаючись одержати хорошу освіту, хорошу роботу, відкладаючи частину своїх доходів і т.п. Якщо ж у суспільстві переважає прагнення забезпечити повну рівність для всіх, тим самим провокуються утриманські настрої, знижується мотивація інтенсивної трудової діяльності й зайнятості взагалі. Усе це, зрештою, спричиняє значне збільшення невиправданих витрат, додаткове навантаження на бюджет і т.п.

            І в цьому контексті проблема  майнового розшарування в Україні набуває особливого звучання. Сам по собі рівень економічної нерівності в країні (принаймні, за офіційними даними) не надто високий — він більш-менш відповідає стандартам інших країн із перехідною економікою. Але при цьому, згідно з результатами опитування 2009 респондентів віком 18 років і більше, проведеного в грудні 2000 року в усіх регіонах країни Українським інститутом соціальних досліджень і центром «Соціальний моніторинг», наші співгромадяни переконані в кримінальному походженні значної частини існуючих сьогодні капіталів. Цим зумовлене масове неприйняття у своєму середовищі багатих людей, очікування серед загалу конфліктів між багатими й бідними та прагнення покарати тих, хто зумів сколотити багатство. За таких умов навіть не дуже значне розшарування спричиняє різко негативні наслідки.

Впадає в око й відсутність  у країні «середнього класу», котрий є основним компонентом соціальної стабільності та прогресу. Представники цілого ряду фахових груп (лікарі, вчителі, вчені, інженери), які ще на початку перехідного періоду мали середні за національними стандартами доходи й відігравали стабілізуючу роль у суспільстві, нині здебільшого опинилися серед «нових бідних». А перехід значної частини високоосвічених людей з високими соціальними орієнтирами до групи, доходи котрої нижчі (чи трохи вищі) за межу бідності, може мати серйозні ускладнення. Маючи високий інтелектуальний рівень, такі люди істотно (хоча й не завжди очевидно) впливають на суспільну психологію, і їхня незадоволеність характером соціально-економічного розвитку, неминуча в умовах різкого падіння особистого рівня життя й соціального статусу, неодмінно позначається на соціальній ситуації.

Стосовно «нового середнього класу», появу якого пов’язували з  реформуванням економіки, зокрема з приватизацією, то ця верства — за оцінками Інституту соціальних досліджень, близько 25% — ще зовсім невелика й не справляє належного впливу на розвиток суспільства.

Взагалі, визначення межі бідності —  питання не стільки економічне, скільки  політичне. Звісно, не можна ігнорувати можливості бюджету надавати матеріальну підтримку незаможним членам суспільства. Але головну, визначальну роль відіграють діючі в суспільстві установки. Приміром, ліберальна модель передбачає максимальну орієнтацію населення на власні сили й дуже обмежену допомогу працездатним людям. А соціально орієнтована модель, навпаки, поширює опіку на значно ширші верстви. У цьому контексті встановлення офіційної межі бідності в Україні набуває особливої ваги.

То скільки ж насправді бідних в Україні і хто вони? Відповідно до прийнятих у світі критеріїв, майже 28% українського населення слід кваліфікувати як бідних — ці люди страждають від недостатнього споживання продуктів харчування, вони не можуть придбати необхідний одяг і взуття, обмежуються найдешевшими й не завжди ефективними ліками. Глибина бідності становить 21,5%, тобто в середньому витрати бідняків на 21,5% нижчі від вирахуваної, виходячи з обраного критерію, межі бідності — 75% середніх сукупних витрат у розрахунку на одного члена родини. Причому використані критерії спираються лише на поточне споживання й не враховують можливості заміни меблів, побутової техніки, ремонту житла тощо.

Проте річ не тільки в тому, скільки  людей бідує, хоч і це, звісно, дуже важливо. Річ ще й у тім, наскільки  ці люди бідні. Що можуть вони купити на свої доходи? Як захищені їхні діти? Чи можуть вони здобути належну освіту й вирватися з лабет злиднів чи приречені бідувати все своє життя?

Дуже негативним симптомом варто  визнати формування в Україні  так званої спадкової бідності. Діти з бідних родин не отримують необхідної фахової підготовки і згодом не можуть одержати хорошу високооплачувану роботу. Як показують дослідження, існує чітко виражена пряма залежність між рівнем освіти й матеріальним становищем.

Наявність у сім’ї бодай однієї людини з вищою освітою вдвічі знижує ризик бідності. Про збільшення можливостей завдяки освіті знайти роботу й заробити, свідчить і співвідношення в бюджеті родини грошових і натуральних доходів. Якщо в домогосподарствах, де ніхто з дорослих не має навіть середньої освіти, грошові доходи приблизно дорівнюють натуральним, то в сім’ях, де всі дорослі мають вищу освіту, грошові доходи вчетверо перевищують натуральні.

Бідність працюючих. Можна зрозуміти  й виправдати бідність людей, котрі  мають погане здоров’я, низьку кваліфікацію чи професію, що не користується попитом на ринку праці. Такі люди вважаються соціально уразливими й підтримуються суспільством. В останні роки відповідно до концепції стійкого людського розвитку ця підтримка спрямовується на забезпечення їм можливості самим заробляти собі на життя.

В Україні ж бідність дуже часто  стає супутником не просто досить освічених  і кваліфікованих людей, а людей працюючих, причому в режимі повної зайнятості. Відповідно до результатів обстеження умов життя 9,2 тис. домогосподарств, проведених у 1999 році Держкомстатом, близько 78% бідних родин — ті, де хоча б один із членів сім’ї працює.

Така ситуація відбиває типовий для бідного суспільства  процес знецінення робочої сили, що триває принаймні десять років: питома вага оплати праці у ВВП знизилася з 53% у 1990 до 45% у 2000 році, а в грошових доходах населення частка оплати праці зменшилася з 71 до 49%. У 1991—1999 роках реальна зарплата скорочувалася значно швидше, ніж ВВП та продуктивність праці, і навіть у 2000-му, коли за всіма ознаками в країні спостерігалося економічне зростання, вона знизилася. Майже чверть працюючих отримують зарплату нижчу від межі бідності, хоча вона і є розрахунковою, а не встановленою офіційно. Дуже значними залишаються борги з виплати заробітної плати: за станом на 10 січня ц.р., вони становили 4,9 млрд. грн., причому 40% цієї суми припадає на промисловість (тут працюють 26% усіх зайнятих в економіці) і 31% — на сільське господарство (16% усіх зайнятих).

Регіональний зріз бідності в Україні, оціненій по показнику  середнє душового доходу (скоректована величина реального ВВП з розрахунку на душу населення), показує, що до регіонів з високим рівнем добробуту відносяться тільки промислово розвинені центри (Київ, а також Київська, Полтавська, Дніпропетровська, Донецька і Запорізька області). У теж час такі адміністративно-територіальні одиниці як р. Севастополь і більшість західних областей (Волинська, Закарпатська, Тернопільська, Чернівецька) відносяться до розряду бідних, що пояснюється незначною величиною їх накопиченого економічного потенціалу і низьким рівнем зовнішньоекономічної активності цих регіонів.

Окрім економічної оцінки бідності, що відображає виробництво  і споживання валової продукції з розрахунку на душу населення, застосовуються її різні соціальні характеристики, що стосуються доходів, споживання, зайнятості населення. Найбільш показовими серед них є такі індикатори соціального розвитку як:

• відносний рівень сукупних витрат домогосподарств;
• рівень достатності живлення;
• ступінь відсутності можливості придбання домогосподарствами основних побутових товарів.

Згідно першому критерію, бідними вважаються сім'ї, чия величина сукупних витрат менше трьох чвертей середньої величини витрат домогосподарств. Відповідно, до категорій потенційне середньо доходних, середньо доходних і заможних відносяться сім'ї з вищим рівнем витрат. Диференціація соціальних страт в Україні в 2001 р. показує, що біля третини населення знаходиться на межі бідності і приблизно половина сімей може бути віднесена до групи середньо доходних.

За даними вибіркового  обстеження умов життя домогосподарств, в 2001 році нижче за прожитковий мінімум (311,3 грн.) знаходилися середньо доходних грошові витрати 89% всіх українських сімей і більше 95% сімей, що проживають в сільській місцевості. Якщо ж враховувати не грошові, а сукупні витрати, то лише 62,1% сімей можуть вважатися бідними, оскільки рівень їх сукупних витрат з розрахунку на одну людину в місяць (222,4 грн.) був нижче середнього. І, безумовно, до числа безумовно бідних слід віднести шосту частину (15,4%) опитаних сімей, в яких середньо душові доходи не перевищували 111,2 грн. в місяць, тобто третини прожиткового мінімуму.

Апріорі бідними в  Україні слід рахувати таку соціальну категорію населення, як пенсіонери. Статистика свідчить, що рівень реальної середньомісячної пенсії по віку складає біля третини аналогічного показника 1990 року. При цьому переважна більшість пенсіонерів (81% в 1998 р., 96% в 1999 р., 94% в 2000 р., 71% в 2001 р.) одержує пенсію, розмір якої знаходиться нижче за межу малозабезпеченості, що дозволяє ідентифікувати таке специфічне вітчизняне явище як "пенсіонерська бідність"(Соціальний захист населення України у 2001 році/Державний комітет статистики України. - ДО., 2002. - С.17. ).

Оцінюючи бідність населення  по критерію достатності живлення, доцільно привести певні дані, що стосуються доходів і витрат домогосподарств  України. Вони свідчать, що питома вага сімей, які споживають менше 2100 Ккал в добу з розрахунку на 1 людину (тобто що не мають достатнього рівня живлення) в 2000 році склав 25,6 %. При цьому десята частина найбільш потребуючих громадян споживала в середньому 1746 Ккал в добу, фактично балансуючи на межі виживання.

Згідно даним про  самооцінку українських сімей, що стосується рівня їх матеріальної забезпеченості в 2001 р., чверті опитаних домогосподарств доходів вистачало тільки на споживання (на прийнятному рівні) і лише 1,9% з них мали достатній дохід і могли робити заощадження. Фактично це означає, що людьми, що мають нагоду зберігати частину доходу, тобто небідними, в нашій країні в минулому році була лише п'ятдесята (!) частина населення.

Про Україну як країні тотальної бідності можна говорити, враховуючи, що в минулому році унаслідок  відсутності грошей приблизно три чверті сімей, що проживають в Дніпропетровській, Кіровоградській, Луганській, Тернопільській, Херсонській, Черкаській і Чернівецькій областях, не мали нагоди купити одяг і взуття. А в Миколаївській, Сумській, Харківській областях таких сімей налічувалося більше 80%

Приведені факти свідчать про стійке і масштабне розповсюдження бідності в Україні, вимагаю чому її розгляду як вагомої загрози людського розвитку і чинника, що ініціює постійну соціальну напругу в суспільстві.

3.Шляхи подолання бідності

Як було позначено  вище, бідність в Україні перетворилася  на один з найістотніших чинників, який постійно ініціює зростання соціальної напруги в суспільстві і сприяє соціальному регресу. Тому як ніколи актуальною стає задача розробки комплексного підходу до рішення проблеми бідності і визначення конкретних кроків соціально-економічної політики, направленої на подолання цього негативного явища.

 Державна соціальна  політика, орієнтована на підвищення  рівня життя всіх верств населення (незалежно від їх майнового положення), повинна бути пов'язана з такими задачами стабільного економічного розвитку як забезпечення реального зростання виробництва, поліпшення ситуації на національному ринку праці, заборона інфляційних процесів, ефективне використовування бюджетних коштів і засобів спеціальних позабюджетних фондів. Саме ефективний економічний розвиток на макрорівні закладає фундамент соціального розвитку країни і зрештою визначає рівень добробуту її населення.

З урахуванням специфіки  процесів, пов'язаних з трансформацією вітчизняної економіки, необхідним також представляється вживання першочергових заходів в таких напрямах:

• скорочення майнової нерівності шляхом проведення гнучкої податкової політики,
• стимулювання розвитку малого і середнього бізнесу,
• упровадження системи раціональних соціальних трансфертів,
• легалізація тіньової економіки і незареєстрованих доходів.

Особливістю прояву проблеми бідності в Україні є той факт, що не тільки перебування у складі соціально уразливих груп населення (сім'ї з дітьми, пенсіонери, інваліди), але навіть зайнятість не гарантує від попадання в групу бідних.  Саме тому необхідною умовою подолання бідності стає надання працездатному населенню країни можливостей для самостійного вирішення проблем трудовлаштування. Досягнення цієї мети сприятиме збалансованості попиту і пропозиції на ринку праці, а також запобіганню різкому збільшенню рівня безробіття унаслідок структурних перетворень в економіці. Однієї з таких можливостей, свого часу успішно реалізованої західними країнами, є створення нових ефективних робочих місць на базі розвитку малого і середнього бізнесу.

Не менш важливим представляється  також створення умов для зростання  доходів, одержуваних від трудової діяльності. При розробці відповідних заходів політики доходів і зайнятості слід врахувати, що збільшення реальних трудових доходів населення може бути слідством: по-перше, стабілізації макроекономічної динаміки, що забезпечує зростання реальної заробітної платні; по-друге, встановлення економічно і соціально обґрунтованих рівнів мінімальної заробітної платні з поетапним наближенням її розміру до рівня прожиткового мінімуму і, по-третє, забезпечення оптимальної між професійної і міжгалузевої диференціації заробітної платні всіх категорій працюючих.