Аналіз роботи Мілтона Фрідмена «Методологія позитивної економічної науки»

Обертан Дмитро, Корпоративні фінанси, І курс магістратури

Аналіз  роботи Мілтона Фрідмена                            «Методологія позитивної економічної науки»

Робота відомого американського економіста, Нобелівського лауреата 1976 Мілтона Фрідмена «Методологія позитивної економічної науки» у формі невеликого за обсягом есе стало однією із найбільш відомих робіт по методології економічної теорії у ХХ ст., викликало значну дискусію та зіграло значну роль у розвитку сучасної філософії економіки. Погляди Фрідмена досі багато в чому залишаються домінуючою методологічною основою неокласичної економічної науки. На думку сучасних вчених, виражена у роботі позиція в ряді відносин близька пізнього неопозітівізму.

Фрідмен стверджує, що відмінності методів природничих і соціальних наук – не настільки фундаментальні як це може здатися на перший погляд, а сама «позитивна» економічна теорія є об'єктивною наукою абсолютно у такому ж сенсі, як і будь-яка із фізичних наук. Однак, коли автор пробує визначити цілі науки, стає очевидним, що він не цілком поділяє ідеї логічного позитивізму, що намагався сполучити емпіризм, який ґрунтується на принципі верифікації, з методом логічного аналізу наукового знання. Він вважає, що «позитивна наука» має своєю кінцевою метою висунення теорії або гіпотези, яка дає правильні і значущі (які не є банальностями, труїзмами) передбачення щодо явищ, які ще не спостерігалися раніше.

«Предсказательная» («predictive», – англ.) теорія складається з двох елементів: по-перше, з «мови», за допомогою якого ведеться аргументація, і, по-друге, із змістовних гіпотез, що виокремлюють суттєві риси економічної реальності. Розглянута як «мова» теорія являє собою набір тавтологій, а по суті формальну систему: з одного боку – для упорядкування емпіричного матеріалу, з іншого – для забезпечення узгодженості та несуперечності тверджень. Якщо ж розглядати теорію як сукупність змістовних гіпотез, то про неї слід судити по її «предсказательной» силі. Тільки фактичні дані можуть насправді показати, чи є теорія «правильною», або ж «помилковою», тобто чи буде вона прийнята як обгрунтована, або ж буде відкинута.

При цьому не існує можливості перевірити теорію, грунтуючись на «реалістичності» її припущень, а тільки визначити чи є ці припущення достатньо хорошими наближеннями до реальності з точки зору конкретної мети. А на це питання можна відповісти на підставі ефективності теорії, тобто її здатності давати точні прогнози. Оскільки кінцеве число свідчень, як стверджує Фрідмен, не дозволяє відібрати із усієї сукупності безмежної кількості альтернативних теорій одну-єдину, в розрахунок приймаються критерії «простоти», «плідності», логічної послідовності.

Фрідмен скептично оцінює твердження, спрямовані проти деяких нереалістичних передумов неокласичної економічної теорії (гіпотези максимізації, моделі досконалої конкуренції) і висловлюється проти пом'якшуючих допущень і використання альтернативних теорій, які роблять більш реалістичні припущення щодо поведінки економічної людини і структури ринків.

Методологію Фрідмена вчені нерідко називають інструменталісткою, оскільки він заперечував необхідність емпіричної перевірки базисних моделей теорії і піддавав сумніву онтологічний статус її передумов.

Обертан Дмитро, Корпоративні фінанси, І курс магістратури

Аналіз  роботи ПОЛа Фейерабенда                                       «проти методологічного примусу»

Вивчаючи в межах університетської програми ввідну частину роботи «Проти методологічного примусу»: Передмова і Вступ, все ж можна оцінити ставлення автора до поставленої ним проблеми. Робота присвячувалася Імре Лакатосу – другу й соратнику Фейерабенда. Дана робота мала представляти собою першу частину книги про раціоналізм, яку вони разом хотіли написати, однак в зв’язку з передчасною смертю Лакатоса, це так й не вдалося зробити.

У Передмові Фейерабенд ставить два запитання, на які повинне дати критичне  дослідження науки: «1) Що є наука — як вона діє, які її результати? 2) Що складає цінність науки?». На перше автор дає відповідь стверджуючи, що відповідей є необмежена кількість, Однак майже кожен з них спирається на припущення про те, що існує особливий науковий метод, тобто сукупність правил, які керують діяльністю науки. Процедура, що здійснюється відповідно до правил, є науковою; процедура, що порушує ці правила, ненаукова. Ці правила не завжди формулюються явно, тому існує думка, що у своєму дослідженні вчений керується правилами скоріше інтуїтивно, аніж свідомо. Крім того, стверджується незмінність цих правил. Однак той факт, що ці правила існують, що наука своїми успіхами зобов'язана застосуванню цих правил і що ці правила "раціональні" в деякому безумовному, хоча і розпливчастому сенсі, - цей факт не піддається ні найменшого сумніву. Відповідь на друге запитання, яка через свою очевидність не дається сучасними вченими, пов’язана із практичним застосуванням результатів науки у повсякденному житті.

Фейерабед стверджує про наявність стійкого звязку між державою та наукою. В сучасних школах не задовільняються просто історичним викладом фізичних (астрономічних, історичних і т. п.) фактів і принципів, а все що може якимось чином може якимось чином суперечити дійсній науці (релігія, міфи) спростовується.  За словами автора, міфи можуть бути витіснені від базису сучасного суспільства і замінені методами і результатами науки, але не повинні спростовуватися мнимими доведеннями сучасних вчених на базі загальних тверджень. З цього приводу автор надає переконливі аргументи на користь сили т. зв. ненаукових знань.

У Вступі Фейерабенд протиставляє науку і анархізм стверджуючи, що хоча анархізм, можливо, і не найпривабливіша політична філософія, він, безумовно, необхідний як епістемології, так і філософії науки. Складна обстановка, що складається в результаті несподіваних і непередбачуваних змін, вимагає різноманітних дій і відкидає аналіз, що опирається на правила, які встановлені заздалегідь без урахування постійно змінних умов історії.

За словами автора, наукова освіта спрощує "науку" та її складові елементи. Спочатку визначається область дослідження. Вона відокрем-люється від решти історії (фізика, наприклад, відділяється від метафізики та теології), і задається її власна "логіка". Повне оволодіння такою "логікою" виявляється необхідною умовою для роботи в цій галузі: вона робить дії дослідників більш одноманітними і разом з тим стандартизує великі відрізки історичного процесу. Виникають стійкі "факти", які зберігаються, незважаючи на всі зміни історії. Істотна частина уміння створювати такі факти полягає у придушенні інтуїції, яка може призвести до розмивання встановлених меж.

Можна створити традицію, яка буде підтримуватися за допомогою строгих правил і до деякої міри стане успішною. Фейерабенд ставить питання: «Чи бажано підтримувати таку традицію і виключати все інше? Чи повинні ми передати їй всі права в області пізнання, так що будь-який результат, отриманий якимось іншим методом, слід відразу ж відкинути?» Ці запитання автор має намір обговорити в основній частині роботі.