Банкрутство

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

1. Учасники провадження у справі про банкрутство………………………………...3

2. Особливості банкрутства громадянина-підприємця…………………………......15

3. Практичне завдання………………………………………………………………...22

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………………..24

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Учасники провадження  у справі про банкрутство

 

За часи СРСР банкрутства  не існувало. Якщо підприємство погано Працювало, то держава його або реорганізовувала (приєднувала до прибуткового підприємства), або надавала фінансову допомогу (особливий режим кредитування, фонди  міністерств), або списувала борги (наприклад колгоспам).

До 1992 р. в Україні процедура  банкрутства не застосовувалася. У  законодавчому полі України фактично був відсутній юридичний механізм вирішення проблем неплатоспроможності  господарюючих суб'єктів. Першим аконодавчим  актом, що встановив спеціальну процедуру  розгляду справ фінансово неспроможних підприємств в Україні, був Закон  України від 14 травня 1992 року "Про  банкрутство". Закон порівняно  простий, він складався з преамбули, трьох розділів і двадцяти двох статей. Суть його викладалася в преамбулі  і зводилася до визначення умов і  порядку визнання юридичних осіб банкрутами з метою задоволення  претензій кредиторів, іншими словами, — до ліквідації підприємств. Практично  він не вирішував питань фінансового  оздоровлення підприємств, не містив пільг  для боржників. Він був про  кредиторський. Іншими словами, його задача зводилася до спонуки боржника будь-якими  шляхами, мабуть на шкоду виробництву, розрахуватися з кредиторами. Це був перший інститут банкрутства. Незважаючи на те, що Закон "Про банкрутство" встановив процедуру ухвалення рішення про санацію, однак фактично, на практиці її не було. Мали місце лише одиничні випадки затвердження господарським судом санації. За своєю суттю це не була санація, а свого роду поручительство чи прощення боргів в обмін на майно чи права боржника. Така тверда схема без гарантій її реалізації тільки лише відштовхувала потенційних санаторів. Більш того. для великих підприємств вона була взагалі невірогідною. Тому для боржників залишалося два шляхи: просити суд "потягнути" справу, щоб поступово розрахуватися з кредиторами (поточні борги міг не платити), чи бути визнаним банкрутом. Однак, будучи визнаними банкрутами, підприємства. Спокійно продовжували свою діяльність. Закон "Про банкрутство" не діяв і не міг застосовуватися для промислових підприємств. По своїй суті він був розрахований на дрібний бізнес.

В Законі містилося дуже багато прогалин, що ускладнювало його застосування господарським судом. На основі накопиченого досвіду і  відсутності повноцінного Закону про  банкрутство Вищим господарським  судом України 18.11.1997 року було дано повномасштабне роз'яснення "Про  деякі питання практики застосування Закону України "Про банкрутство". Роз'яснення зробило першу спробу розмежувати норми позовного  виробництва і процедури банкрутства, регламентувало порядок ініціювання  справ про банкрутство, установило вимоги до заяви кредиторів, боржника, визначило порядок проведення попереднього засідання і розгляду заяв кредиторів після оголошення в газеті, регламентувало процедуру санації і роботу ліквідаційної комісії, а також визначило підстави припинення провадження в справі про банкрутство і залишення заяви кредитора, боржника без розгляду.

Незважаючи на те, що роз'яснення  не давало відповіді на багато питань, воно, проте, все рівно мало великий  позитивний ефект. Насамперед, роз'яснення  заповнило інтерпретаційними нормами  прогалини в Законі "Про банкрутство", полегшило роботу господарським  судам і учасникам процедури  банкрутства. Однак найважливіше, те що багато інтерпретаційних норм роз'яснення  ВАСУ згодом було включено в новий  Закон. Однак роз'яснення інтерпретувало неефективний Закон і, отже, не змогло і не могло б його поліпшити. Для  цього потрібний був новий, сучасний Закон, який би містив кращі досягнення іноземних і національної правових систем.

Таким став Закон "Про  відновлення платоспроможності  боржника або визнання його банкрутом" від 30.06.1999 р. (нова редакція Закону "Про  банкрутство") (надалі — Закон). У  порівнянні з колишньою редакцією  Закону, було змінено підстави для  порушення справи про банкрутство; установлено процесуальні терміни  розгляду справи; установлено нові судові процедури; уведено нову судову фігуру — арбітражний керуючий і  ін.

Звичайно, у Законі залишились деякі редакційні неточності і протиріччя, але в цілому він відповідає вимогам  сучасної економіки.

З 01.01.2004 року вступив в  дію Господарський Кодекс України. Глава 23 цього Кодексу регламентує  порядок визнання банкрутом суб'єкта господарської діяльності. Але в  практичній діяльності слід користуватися  спеціальним Законом, тому що в Господарському кодексі України представлено загальні положення про банкрутство, які  не дозволяють повною мірою застосовувати  тільки Кодекс. В самому Кодексі  постійно йдеться посилання на спеціальний  Закон.

Особливість інституту банкрутства  полягає в тому, що в ньому переплітаються матеріальні і процесуальні норми. Це призводить до того, що не можна реально  відокремити одну норму від іншої. Іншими словами, тут має місце "сплав" норм матеріального і процесуального права.

Якщо, відповідно до колишньої  редакції Закону, по неурегульованим  відносинам широко застосовувався на бланкетному принципі господарський  процесуальний кодекс (надалі ГПК), то нова редакція помітно звузила  сферу такого застосування. Однак  залишилася частина правовідносин, що підпадає під дії ГПК, не стикується з ним, що цілком природно. Не можна  правові відносини, що виникли з  нових економічних відносин, регулювати законодавством, заснованим на іншій, протилежній економічній і правовій системі.

Своєрідність Закону полягає  в тому, що він має пріоритет  перед іншими законами і, зокрема, Цивільним  Кодексом України, Господарським Кодексом України, господарським і цивільним  процесуальним кодексами.

На відміну від зазначених законів, де закріплено принцип рівності сторін та в процесі розглядаються  приватні інтереси відповідача-боржника і позивача-кредитора, як окремих  осіб, Закон має інші принципи. Тут  загальний інтерес переважає  над приватним. Інститут банкрутства  покликаний спрацьовувати тоді, коли норми інших інститутів цивільного права не можуть забезпечити вирішення  сформованої проблеми — неплатоспроможності  боржника. Вони неспроможні, тому що розраховані  на приватний інтерес. Коли вступає  в дію інститут банкрутства, інші інститути цивільного права припиняють свою дію стосовно боржника.

Інститут банкрутства  має свої специфічні принципи: конфлікт інтересів; підпорядкування приватного інтересу більшості, тобто пріоритет  загального інтересу над приватним; заміна неефективного власника на ефективного; задоволення грошових вимог кредиторів тільки в рамках процедури банкрутства  та ін.

У відношенні процедур банкрутства  осторонь не повинна залишатися і  держава. У Законі особливо підкреслюється участь у процедурах банкрутства  держави в особі спеціального державного органа, зокрема, у процедурі  банкрутства державних підприємств. Функція державного регулювання  здійснюється також через ліцензування діяльності арбітражних керуючих —  діючої процесуальної фігури. В інституті  банкрутства відбито пріоритет  державних інтересів. Держава виключила  з процедури банкрутства казенні  підприємства й установило особливий  порядок реалізації майна державних  підприємств у процедурі санації  і ліквідації.

В процедурі банкрутства  немає ні позивачів, ні відповідачів. Учасниками процесу в справі про  банкрутство є: боржник, кредитори, арбітражний керуючий, власник майна (орган, уповноважений керувати майном) боржника, державний орган з питань банкрутства та інші.

Українське законодавство  про банкрутство містить один критерій банкрутства: нездатність  боржника у повній мірі задовольнити вимоги кредитора по грошовим зобов'язанням, у тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо оплати податків та зборів (обов'язкових  платежів).

Згідно з абзацом 5 статті 1 Закону України "Про поновлення платоспроможності боржника або  визнання його банкрутом", суб'єктом  банкрутства (банкрутом) визнається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена  господарським судом. Суб'єктами банкрутства  не можуть бути відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо).

Як витікає з визначення, поняття суб'єкта банкрутства законодавець дає також і через поняття  боржника.

Згідно з вказаним Законом, боржник - суб'єкт підприємницької  діяльності, спроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових  платежів), протягом трьох місяців  після настання встановленого строку їх сплати.

Суб'єктами підприємницької  діяльності можуть бути :

1) громадяни України, інших  держав, не обмежені законом в  правоздатності або дієздатності;

2) юридичні особи всіх  форм власності, встановлених  Законом України “Про власність".

Крім того, щоб бути віднесеним до суб'єктів підприємницької діяльності, такі особи повинні безпосередньо, самостійно, систематично, на власний  ризик здійснювати діяльність з  виробництва продукції, виконанню  робіт, наданню послуг з метою  отримання прибутку.

Вказані особи також повинні  бути зареєстровані як суб'єкти підприємницької  діяльності. Крім того, положення Закону не застосовуються (тобто, вони не є  суб'єктами банкрутства) до юридичних  осіб — казенних підприємств або  що є об'єктами права комунальної  власності, якщо стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної  ради органів місцевого самоврядування прийнято рішення щодо цього.

Крім суб'єктів підприємницької  діяльності, відповідно частини 4 статті 5 Закону, суб'єктами банкрутства можуть бути юридичні особи, які діють у  формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду.

Закон встановлює певні обмеження  в можливості застосування процедур банкрутства. Оскільки Закон не містить  ніяких вказівок відносно його застосування до громадських організацій, політичних партій, профспілок, релігійних організацій  і оскільки такі організації, згідно з законами України, не є суб'єктами підприємницької діяльності, то вони не можуть бути суб'єктами банкрутства.

Згідно зі статтею 1 Закону, учасниками справи про банкрутство  є сторони, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений  управляти майном) боржника, а також  у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні  у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган  з питань банкрутства, представник  органу місцевого самоврядування, представник  працівників боржника.

Основними дійовими особами  процедури банкрутства є сторони (кредитори і боржник) та арбітражний  керуючий. Інші учасники справи про  банкрутство залучаються епізодично, в випадках, вказаних у Законі.

Головними процесуальними фігурами справи про банкрутство є кредитори, тому що від їх ініціативи, участі залежить доля боржника та всієї справи.

Кредитором, в розумінні  ст. 1 Закону, є юридична або фізична  особа, яка має у встановленому  порядку підтверджені документами  вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам  боржника, а також органи державної  податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів). Конкурсні кредитори - кредитори  за вимогами до боржника, які виникли  до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника. До конкурсних кредиторів відносяться  також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва  за умови виникнення таких вимог  до порушення провадження у справі про банкрутство. Поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення  провадження у справі про банкрутство. Закон не встановив будь-яких обмежень за суб'єктами, що мають статус кредитора. Ними можуть бути будь-які українські, іноземні фізичні та юридичні особи.

Аналізуючи Закон, можна  класифікувати кредиторів та поділити їх на шість груп: а) ініціюючі; б) вимушені; в) забезпечені; г) поточної заборгованості; ґ) привілейовані (пріоритетні); д) реєстрові.

Той що ініціює — це кредитор (кредитори), за ініціативою якого  порушена справа про банкрутство. Правом на подання заяви про порушення  справи про банкрутство володіють  особи, в яких є безспірні вимоги до боржника на суму не менш 300 мінімальних  розмірів заробітної плати та незадоволені протягом трьох місяців після  встановленого для їх погашення  строку (ст. 6 п. З Закону). Після порушення  справи про банкрутство інші кредитори, що мають право ініціювати процедури  банкрутства, вже не можуть реалізовувати  його. Справа про банкрутство порушується  тільки одноразово. Якщо ініціюючі  кредитори не володіють необхідною сумою вимог, то вони можуть об'єднати свої вимоги до боржника та звернутися до суду з загальною заявою.