Порівняльна характеристика Індії та Туреччини

Корисні копалини. Туреччина  диспонує різноманітними видами корисних копалин: нафти, газу, бурого і кам’яного вугілля, хромовими, залізними, мідними, ртутними, сурм’яними рудами, магнезитом, боратами і ін. Загальна цінність корисних копалин країни становить 2 трлн дол. США. Сьогодні Туреччина займає 1-е місце у світі за запасами бору, цеоліту, торію і пемзи, провідні світові позиції по целестину, бариту, азбесту, хроміту, вольфраму, бокситу і ряду інших мінералів. Туреччина має близько 2.5% запасів індустріальних мінералів світу, близько 62% запасів бору, 20% - бентоніту, понад 50% - перліту. Це говорить про значні перспективи країни в галузі гірництва. Всього країна має 40 видів корисних копалин, однак в порівнянні з величезними запасами рівень їх освоєння ще недостатньо високий.

Водні ресурси. Туреччина  має значні гідроенергетичні ресурси. Виняток становить лише Анатолійське плоскогір'я. Але використання водних запасів ускладнюють складні  кліматичні та геоморфологічні умови, так само, як недостатньо високий  рівень розвитку національної економіки. Більшу частину атмосферних опадів отримують високогірні райони Туреччини, в основному у вигляді снігу, і це допомагає весь рік живити дуже густу гідрографічну мережу і поповнювати резервуари підземних  вод. Лише менша частина країни (Анатолійське плоскогір'я) має внутрішній стік; її відрізняють річки і солоні озера, які пересихають у суху пору року. Оскільки, за винятком Чорноморського узбережжя, опади розподіляються протягом року надто нерівномірно, більшість  річок мають весняний максимум стоку. У період, коли волога найнеобхідніша для вирощування літніх культур, поверхневий стік зменшується - до мінімуму восени перед початком холодного  сезону дощів. У південній Анатолії, яка й без того одержує недостатньо  опадів, становище ускладнюється  широким поширенням пористих вапняків. Найбільші річки басейну Чорного моря - Кизилирмак (1355 км), Сакар'я (824 км), Єшильирмак (519 км), Чорух (466 км). Із річок, які впадають у Мармурове море, найбільша - Сусурлук або Симав (321 км). До басейну Егейського моря відносяться такі порівняно великі річки: Гедіз (401 км), Бюйюк Мендерес (307 км), Кючюк Мендерес (175 км), і Мерич (Марица). Із загальної протяжності останньої - 490 км - 211 км нижньої течії служать кордоном між Туреччиною і Грецією. Значні річки басейну Середземного моря - Сейхан (560 км), Джейхан (509 км). На території Туреччини беруть початок річки Євфрат і Тигр, що впадають у Перську затоку. Із загальної протяжності першої - 2800 км - на територію Туреччини припадає 1263 км. Із загальної протяжності русла другої (1900 км) на територію Туреччини, у межах якої річка називається Діджле, припадає 523 км. Крім того, на території Туреччини знаходяться джерела Кури, яка впадає у Каспійське море (протяжність русла у межах Туреччини - 150 км), а також її найбільшої притоки Аракса (із загальної протяжності русла у 1059 км на територію Туреччини припадає 548 км). На території Туреччини знаходиться близько 50 озер, найбільшими з яких є солоні озера Ван (3713 кв.км) і Туз (1500 кв.км), а також прісні озера Бейшехир (656 кв.км), Егрідір (468 кв.км) та Ізник (298 кв.км). У результаті активного гідробудування, особливо на річках Євфрат і Тигр, на території сучасної Туреччини споруджено близько 70 водосховищ, найбільшими з яких є водосховище ім. Ататюрка (817 кв.км), Кебан (675 кв.км) і Каракая (298 кв.км).

Ґрунтові ресурси. Найродючіші  ґрунти, що містять необхідні для росту рослин мінеральні речовини і гумус, розташовані у заплавах та дельтах рік. Ґрунти іншої частини Туреччини в основному відчувають нестачу елементів живлення рослин. Найбільш могутні та продуктивні алювіальні відкладення сформовані річками Великий Мендерес, Гедіз, Сейхан, Джейхан, а також річками рівнини Анталья. У горах і на землях кам'янистих плоскогір'їв розвинені малопотужні скелетні ґрунти, які відносно малородючі і легко піддаються ерозії. Їх розорювання виправдане тільки у найбільш вдало розташованих місцевостях. Зведення лісів та інтенсивний випас кіз, що продовжувалися протягом століть, погіршили стан ґрунтового покриву у горах. Внаслідок інтенсивного поверхневого стоку та надмірної ерозії більша частина верхнього родючого шару змита, і на поверхню виходить тонкий щебенистий горизонт. На пологих ділянках плоскогір'їв розвинені степові ґрунти (буроземи і чорноземи), часто продуктивні, що чітко проглядається при наявності достатнього зволоження. Без штучного зрошування на них можуть вирощуватися озимі зернові культури, зокрема пшениця і ячмінь. Ґрунти Середземноморської області характеризуються середньою потужністю та помірною родючістю. Однак при протиерозійному терасуванні схилів, а також на рівнинних землях вони дають гарні урожаї, особливо таких типово середземноморських культур як маслини, інжир та виноград.

Рослинність. Флора на території  Туреччини, на якій ще в глибоку давнину  проживають люди, зберегла свій первинний  характер тільки у важкодоступних високогір'ях. Середземноморський тип. Середземноморська рослинність характерна для південного узбережжя (Егейське море) та околиць Мармурового моря; на схід від Дарданелл вона поступово переходить у спільноту понтійського типу. На низьких висотах рослинний покрив складається із низькорослих дерев, чагарників, великої кількості колючих та цибулинних видів. Найрозвиненіші спільноти цього типу, так званий маквіс, утворені вічнозеленими дубами, соснами, лаврами. Найбільш поширені у середземноморській зоні Туреччини, що  займають більш тонкі грунти, гарига і фригана, яких вважають стадіями антропогенної деградації маквісу. У гаризі ще зберігаються дерева, але переважають чагарники й трави, фригана бідніша за флористичним складом і являє собою хащі колючих чагарників. Вище по схилах, як результат поліпшення умов зволоження, розташовуються низькостовбурні склерофільні ліси вічнозелених та листопадних дерев із підліском з високих чагарників. Степовий тип. Степова рослинність, у якій переважають різні злаки, характерна для семіаридних областей Анатолійського плоскогір'я і Східно-Анатолійського (Вірменського) нагір'я. У найвологіших місцевостях може розвиватися суцільний покрив із трав заввишки 15-45 см; там, де сухіше, травостій розріджений і розпадається на окремі дерновини. Дерева й чагарники зустрічаються тільки біля води, головним чином уздовж рік та струмків. Під час літньої посухи рослинність не вегетує, і у ландшафті переважають бурі тони; із початком сезону дощів степ зеленіє і вкривається яскравими кольорами. Нижня частина гірських схилів зайнята спільнотами паркового типу - із окремих дерев (ялівець, ріжкового дерева, дуба, глоду), що знаходяться над нижнім ярусом із злаків, чагарників і різнотрав'я. Понтійский тип. Понтійскі гори на сході від Синопа, де закінчується перехідна до середземноморської рослинність, поросли найгустішими і найбільш цінними із господарської точки зору лісами. У них переважають листопадні широколисті породи: клен, волоський горіх, дуб та ліщина. Альпійський тип. Альпійська рослинність, яка складається із низькотрав'я та чагарників, вкриває високогір'я вище кордону поширення лісів. Особливо розвинена вона на сході, де зими довгі й холодні, а дерева зустрічаються тільки у захищених долинах. Альпійські луки - важливий кормовий ресурс для відгінного скотарства, особливо навесні та влітку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                     4. Населення Індії.

Кількість населення. Станом на 2011 рік населення Індії становило 1,21 млрд. осіб. Індія стала другою країною у світі після Китаю, яка перетнула позначку в мільярд  осіб.

Густота населення. Середня  густота населення - близько 324 особи  на кв. км, максимальна - більше 750 осіб на 1 кв. км у Західній Бенгалії (904 особи  на 1 кв. км), Біхар (880 осіб на 1 кв. км), Кералі (819 осіб на 1 кв. км). Найгустіше заселені південно-східне і південно-західне  узбережжя, дельтові низини сходу і  Гангзька рівнина. Найменше обжиті височини Центральної Індії, північно-східні райони і Гімалаї.

Вікова та статева структура населення. Частка населення до 14 років - 33,1%, від 15 до 64 років - 62,2%, 65 років і більше - 4,7% населення. На 100 жінок припадає 107 чоловіків, причому у віці до 14 років - на 100 жінок 106 чоловіків, від 15 до 64 років - на 100 жінок 107 чоловіків, 65 років і більше - на 100 жінок 103 чоловіка.

Демографічні показники. Річний темп зростання населення - 1,55%, коефіцієнт народжуваності - 24,28 немовлят на тисячу осіб, коефіцієнт смертності - 8,74 померлих на тисячу осіб, коефіцієнт міграції - (-0,08) мігрантів на тисячу осіб. Коефіцієнт дитячої смертності - 63,19 на 1000 живих новонароджених. Демографічне зростання значною мірою визначається зниженням рівня смертності. Середня  тривалість життя - 62,86 років (жінок - 62,22 роки, чоловіків - 63,53 роки). Середня кількість дітей у однієї жінки - 3,04.

Етнічний склад. Етнічні  групи Індії: близько 300 індо-арійських  груп - 72% всього населення, дравідські групи - 25%, монголоїди та інші - 3% населення. Сучасна Індія - багатонаціональна  країна, що населена народами, які відрізняються  зовнішнім виглядом, мовою і звичаями.

Сільське та міське населення. Близько 65% населення країни проживає у селах. Підсилення міграційних  процесів привело за останні півстоліття  до формування таких гігантських  агломерацій, як Мумбаї (Бомбей), Калькутта  і союзна територія Делі з однойменною столицею. Найбільші міста: Бомбей, Делі, Калькутта, Хайдарабад, Бангалор, Мадрас.

Грамотність. За даними перепису населення Індії у 2001 році частка населення Індії у віці від 15 років  і більше, які вміють читати й  писати, становить 65,38%. Існує розрив у рівні грамотності чоловіків  і жінок (відповідно 75,85% і 54,16%).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                 5. Населення Туреччини.

Демографія. Перший перепис  населення, проведений у Турецькій  Республіці в 1927, зареєстрував 13 648 тис. жителів, показники 1950, 1990, 2000 дорівнювали  відповідно (тис. чол.): 20 947, 56 473, і 67 803. Річне  демографічне зростання, яке становило, отже, в середньому 1,9% у період з 1927 по 1950 і 2,5% з 1950 по 1990, знизилося до 1,8% у період з 1990 по 2000 і до 1,6% за перші  три роки 21-го століття. Густота населення - 85 чол. на квадратний кілометр (2001). Народжуваність у 2002 становила 21,3 на 1000, смертність - 7,0, дитяча смертність - 39,4 промілле.

Статева структура населення  характеризується стійкою перевагою  чисельності чоловіків над чисельністю  жінок, співвідношення першої до другої в 2001 становило 101,9%. Характерною особливістю  вікової структури є висока питома вага осіб доробочого віку (0-14), що становила  в 2000 30%. Однак цей показник поступово  знижується - на початку 90-х він перевищував 35%. Порівняно невисокою, незважаючи на поступове підвищення середньої  тривалості життя (68,5 років у 2002 проти 45 у 1955), залишається частка осіб післяробочого  віку (після 65) - 5,6%.

Етнічний склад. Протягом багатьох століть на території Туреччини  відбувалися постійні контакти і  змішування багатьох народів. Давні  мешканці Анатолії зовні були схожі  з шумерами Месопотамії і туранськими  тюрками Центральної Азії. Починаючи  приблизно з 2000 до н.е., коли в Анатолію вторглися нечисленні індоєвропейські  племена, які створили на її території  Хеттське царство, і протягом усього подальшого періоду, коли регіон знаходився під владою греків, римлян, візантійців  і османів, корінне населення  зазнало незначних змін. Осілі  тут пізніше тюркські племена  стали ще одним етнічним компонентом. На території сучасної Туреччини проживають також араби, греки, лази, черкеси (під цим етнонімом маються на увазі адигі, кабардинці, інгуші, чеченці, осетини та інші народи Північного Кавказу), євреї та інші етнічні групи. Перепис населення 1965 р. був останнім, у якому містилися відомості про мовну приналежність і віросповідання громадян, що дозволяло хоча б приблизно встановити чисельність національних меншин та етнічних груп. У відповідності із ст. 66-ю Конституції 1982 р. турками вважаються усі, «хто зв'язаний узами громадянства з турецькою державою». Тобто, громадянство віднині офіційно визначає національну приналежність. До того ж діти, які народилися від батька-турка або матері-туркені, вважаються турками. Тому достовірно можна говорити лише про те, що Туреччина - багатонаціональна країна, на території якої проживає більш як 25 національних меншин. За даними оцінювання, їх чисельність становить 13-15 млн. осіб. Найчисленніші курди (10-12 млн. осіб), нечисленну групу формують араби (1 млн. осіб), інші етнічні групи нараховують від десяти до кілька сотень тисяч осіб.

Урбанізація. За даними загального перепису населення 2000 р. близько 65% населення Турецької Республіки проживало у містах. Ще у 1950 р. городяни становили лише четверту частину населення країни. Але саме в 50-х р. у країні активізувалася урбанізація у зв'язку із початком широкомасштабного процесу механізації сільського господарства. Перепис 1985 р. уперше в історії Турецької Республіки зафіксував переважання чисельності міського населення над сільським (53% і 47% відповідно). Середньорічні темпи зростання міського населення у 90-ті р. знизилися до 2,8% на відміну від 5,4% в 80-ті, але при цьому залишаються значними. У 2003 р. у Туреччині налічувалося близько 10 міст, кількість населення яких перевищувала 1 млн. чол.: Стамбул (10 018 млн. чол.), колишній Константинополь, у минулому столиця Османської імперії, що знаходиться на берегах Босфору; Анкара (4007 млн. чол.), нинішня столиця Туреччини, розташована на Анатолійському плоскогір'ї; Ізмір (3,37 млн. чол.), важливий порт на узбережжі Егейського моря; Конья (2,192 млн. чол.), великий промисловий, транспортний та культурно-релігійний центр, Бурса (2,15 млн. чол.), великий промисловий і туристичний центр, Адана (1,849 млн. чол.), важливе промислове місто, центр провідного сільськогосподарського району країни, спеціалізується на переробці різноманітних видів сільськогосподарської сировини (бавовни, олійних культур), має розвинену будівельну індустрію; Анталья (1,719 млн. чол.), найбільший туристичний і торговельний центр, Ічель (1,615 млн. чол.), велике портове місто, яке обслуговує торгівлю Адани та району Аданської низовини; Діярбакир (1,362 млн. чол.), найбільший промисловий і транспортний центр на південному сході країни; Газіантеп (1,265 млн. чол.), ще один промисловий центр, який швидко розвивається на південному сході країни. Географія розміщення найбільших міст на території Туреччини говорить про подолання раніше характерного для неї тяжіння процесу урбанізації винятково до західної частини країни. Нині у міру реалізації проекту Південно-Східної Анатолії і розвитку промисловості регіону швидко зростає кількість його міських жителів. Одночасно в ареалі інтенсивно протікаючих процесів урбанізації опинилося  середземноморське узбережжя Туреччини, що необхідно пов'язувати із новою стратегією економічного розвитку країни, в рамках якої було надано особливого значення зростанню експорту товарів і розвитку послуг, у тому числі туристичних.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                  6. Господарство Індії.

За роки незалежного розвитку Індія пройшла шлях від відсталої  аграрної країни, яка ледве забезпечувала  внутрішні потреби в продовольстві, до сучасної аграрно-індустріальної, з  розвинутими промисловістю, торгівлею  і товарно-грошовими відносинами.

Після здобуття незалежності в 1947 році Індія приступила до розвитку економіки змішаного типу, що спирається одночасно на державний і приватний  сектори. До державного сектора спочатку належали оборонна промисловість, залізничний  транспорт, телеграфний і телефонний зв'язок, атомна енергетика, вугільні шахти, підприємства чорної металургії, літако- і суднобудування. В середині 1950-х  років держава взяла під свій контроль розвиток нафтохімічної, фармацевтичної галузей, важкого машинобудування, а також автодорожньої мережі, виплавку міді, свинцю, цинку та інших  кольорових металів, будівництво всіх гірничовидобувних об'єктів і  виробництво пластмас і синтетичного каучуку. Крім того, контроль був поширений  на провідні банки (1966 рік), страхові компанії (1972 рік). У державному секторі, де в 1970 році було сконцентровано 60% капіталу, в середині 1990-х років забезпечувалася  чверть національного доходу і працювало  понад 18 млн. осіб.

У кінці 1980-х - на початку 1990-х  відбувся перехід до лібералізації  економіки. Для приватного та зарубіжного  капіталу зараз відкриті такі галузі, які раніше були зарезервовані лише державним сектором економіки: оборона, телекомунікації, авіаперевезення, страхова діяльність тощо. Економіку Індії відрізняють надлишок і дешевизна робочої сили і висока культура праці.

Енергетика. Для Індії  важливі як промислові, так і традиційні джерела енергії. За рахунок останніх - дров, кізяка, відходів рослинництва задовольняється попит на паливо в сільських районах, хоча залежність від цих енергоносіїв зменшилася у зв'язку з електрифікацією і  розвитком транспорту. Сучасний сектор індійської економіки спирається на національні ресурси вугілля і нафту, яка в значних обсягах імпортується, хоча видобуток нафти і природного газу в самій країні у 1980-х роках збільшився. Вугілля все ще утримує провідні позиції, особливо в електроенергетиці, де високою є також питома вага гідростанцій і АЕС. На ТЕС виробляється близько 75% електроенергії.

Гірничовидобувна промисловість  має життєво важливе значення для держави, в цій галузі зайняті  близько 1,05 млн. осіб. Основна продукція - кам'яне вугілля з Біхару, Мадхья-Прадешу  і Західної Бенгалії, нафта з Ассаму і Гуджарату (де розробляються також  шельфові родовища), залізняк із Біхару, Орісси і західної Махараштри, а  також вапняк. Індія має значні запаси корисних копалин. Доступні для  експлуатації запаси вугілля оцінюють в 51 млрд. т, однак, оскільки головні  поклади знаходяться в Біхарі і на заході Західної Бенгалії, солідні  кошти йдуть на транспортування  вугілля в інші райони країни. Запаси коксованого вугілля оцінюються приблизно в 4 млрд. т. Індія має  багаті родовища залізних і марганцевих, а також свинцевих руд. Є й  інша мінеральна сировина, необхідна  для чорної металургії, зокрема, вапняк.