Характеристика історико-етнографічного регіону Центральної України. Характеристика комплексу одягу регіону

Херсонський державний університет

 

 

 

 

Реферат

 з дисципліни

«Український народний танець»

Характеристика історико-етнографічного регіону Центральної України. Характеристика комплексу одягу регіону.

 

 

 

      

  Виконав студент 

131 групи

Зайцев О.

Перевірив

Васяк В.А.

 

Херсон

2011

Характеристика історико-етнографічного регіону

Центрально-східний регіон охоплює велику територію центральної та південно-східної України. До нього належать сучасні Київська, крім північної частини, Черкаська, Кіровоградська, Полтавська, Харківська, південні райони Чернігівської і Сумської областей, вся південно-степова частина України (Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська, Херсонська, Миколаївська, Одеська області), південно-східні райони Житомирської, східні Вінницької та північні райони Автономної Республіки Крим.

У складі цього етнографічного регіону виділяються три райони: Середнє Подніпров'я, Слобідська Україна, або Слобожанщина, і Південна степова частина.

Середнє Подніпров'я (більша частина Київської та Полтавської, Черкаська і південна частина Чернігівської, південно-східна Житомирської, південно-західна Сумської, східна Вінницької, північна Кіровоградської та північно-західна Дніпропетровської областей) — один з найдавніше заселених районів української землі, осереддя інтенсивного процесу формування русько-українського етносу. Переважно це територія розселення в минулому східнослов'янського племені полян. Традиційно-побутова культура населення району зберегла багато архаїчних рис, генетично пов'язаних, очевидно, з культурою полян — найрозвиненішого (згідно з літописною характеристикою) у соціально-економічному сенсі східнослов'янського племені. Особливо це стосується традиційних для цього району основних галузей господарства — землеробства і скотарства з їх винятково багатою агрокультурою і різноманітністю сільськогосподарських знарядь, домашніх промислів, ремесел. До ХІХ — початку XX ст. тут збереглися безколісний плуг, давні ознаки планування і будівництва житла та господарських споруд, зокрема характерний тип обмазаної та побіленої хати; в одязі — багато вишита додільна уставкова жіноча сорочка, плахта, запаска, свитка, тканий пояс, переважаюча світла колористика тощо.

 

При наявності багатьох спільних рис, якими характерна традиційна матеріальна і духовна культура корінного населення цього етнографічного району, йому властиві й певні локальні особливості. Помітно вирізняються, зокрема, Правобережжя і Лівобережжя. За специфічними ознаками різних компонентів традиційної культури подекуди в етнографічній літературі виділяються як локальні групи полтавці, переяславці.

Слобожанщина (Слобідщина) охоплює східну частину України — теперішні Харківську, південно-східну частину Сумської, північно-східні райони Дніпропетровської, східні Полтавської, північні Донецької, Луганської областей та суміжні західні райони Бєлгородської і Воронезької областей, які тепер входять до складу Росії. Назва цього історико-етнографічного району походить від того, що в період інтенсивного його заселення (XVII—XVIII ст.) переселенці з Лівобережної та Правобережної України, з Росії, отримавши тут на певний час різні пільги ("свободи"), засновували поселення — слободи або поселення на "слободах".

З часів монголо-татарської навали ця територія була малолюдною, зазнавала постійних нападів кримських і ногайських татар. З другої половини XVI ст. край все більше заселявся козаками і селянами з інших регіонів України. У XVII ст. як військові опорні пункти виникли міста Харків, Охтирка, Суми, Острогозьк, Чугуїв, створювалися з місцевого населення й українських переселенців козацькі слобідські полки. Для традиційно-побутової культури характерні риси козацько-селянської степової України, однак процес заселення вніс у неї нові елементи. Оскільки основна хвиля заселення йшла з півночі, зокрема зі суміжної Полтавщини та з середнього Подніпров'я, то особливо істотним стало привнесення багатьох культурно-побутових елементів з цих регіонів. На традиційно-побутовій культурі позначився і вплив заселення Слобідської України частково російськими "служилими людьми", які перебували під владою царських воєвод, а згодом і російськими селянами. Приплив російського населення на Слобожанщину посилився після скасування у 1765 р. гетьманату та ліквідації у 1781 р. козацького устрою, поширення на Україну російського кріпосного права централізаторської політики царизму, виникнення мануфактур, фабрик. До цього додалася цілеспрямована русифікаторська політика, заборона українських шкіл, друкованого українського слова тощо.

Вже у другій половині XIX ст. етнографи констатували значні зміни у традиційно-побутовій культурі населення Слобідської України, зокрема місцевостей, близьких до міст і промислових осередків. У одяг робітників і селян все більше почали входити фабричні тканини, різні компоненти міського вбрання, російські сорочки-косоворотки, сарафани. Порушувалися устої традиційної духовної культури — звичаї, обряди, у пісенний народний репертуар проникали різні фабричні пісеньки, російські частівки — часто найпримітивніші. "Треба мати особливий густ, — гірко іронізував з цього приводу В. Гнатюк, — щоби чудові українські пісні вимінювати на такі погані фабричні російські".

Південь України. Слобідська Україна з етнографічного погляду — своєрідна перехідна зона між середнім Подніпров'ям, зокрема лівобережним, і південним (причорноморським) історико-етнографічним районом України. Останній охоплює територію Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, південні райони Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та північні Кримської областей. Це степова частина України, яка в давнину була тереном проживання різних кочівників. Однак з давньоруського часу вона слугує оперативним простором просування русичів на південь, політичного й економічно-господарського освоєння ними Причорномор'я. Зі Середньовіччя ця територія відома як Дике поле — так вона названа, зокрема, і на мапі України Г. Боплана.

 

З XV—XVI ст. основним фактором українського заселення Дикого поля слугували козацтво і Запорозька Січ. Запорозька Січ стала опорою українського колонізаційного просування у південні степи, що не припинялося, незважаючи на татарські наскоки і спустошливі війни. Населення не вступалося із зайнятих місць, вперто обороняло свої займанщини, постійно розширюючи освоювану територію. Запорізькі землі сягали до гирла Дніпра і широко простягалися обабіч його пониззя від р. Кальміус на сході до Південного Бугу на заході. Українське козацтво великою мірою допомогло Російській державі здобути доступ до Чорного моря, але це обернулося проти інтересів українського народу. Здійснюючи імперську політику, посилюючи феодальний гніт, царизм всілякими засобами намагався стимулювати колонізацію Південної України переселенцями з глибини Росії та представниками інших етносів.

Залежно від цих історичних обставин, природних умов та контингенту населення виник і своєрідний етнографічний характер Півдня України. Для людності цього краю характерні давні, аборигенні культурно-побутові риси, пов'язані, скажімо, зі специфікою традиційного степового землеробства, відгінного тваринництва, будівництва, домашніх промислів тощо, і приносні, які приходили сюди з різних регіонів України і з-поза її меж у процесі заселення та масового заробітчансько-міграційного руху в цьому регіоні. Істотно позначилися активні етнокультурні зв'язки і взаємовпливи українського й іноетнічного населення, котре проживало тут, зокрема, росіян, білорусів, греків, молдаван, сербів, вірмен та ін. Міжетнічна взаємодія простежується, наприклад, у поєднанні різнонаціональних елементів одягу, декору тощо. Інтенсивний розвиток на Півдні України землеробського капіталізму, фабрично-заводського виробництва, зокрема робітничого класу, також великою мірою впливали на місцеву традиційно-побутову культуру, особливо на витіснення її національних складових професійно-урбанізованими елементами.

 

Загалом, за матеріалами другої половини ХІХ — початку XX ст., південноукраїнський етнографічний район вирізняється реаліями традиційно-побутової культури порівняно пізнього часу. За локалізацією її певних особливостей тут, можна виділити п'ять підрайонів: південно-східний (приазовський), нижньо-подніпровський, нижньо-побозький, а такод Буджак і Таврію. Традиційно-побутова культура цього етнографічного району України ще більшою мірою, ніж на Слобожанщині, позначена печаттю імперсько-русифікаторської експансії царизму та її новітніх послідовників — московсько-більшовицьких асиміляторів.

 

Характеристика комплексу  одягу регіону

Український національний одяг відзначається багатою регіональною та етнічною розмаїтістю . Нерідко навіть сусідні села мали свої відмінності , не кажучи вже про гуцульський , лемківський чи русинський стилі  традиційного одягу . Крім того , регіональні  варіанти одягу складалася також  під впливом сусідства з іншими етносами та етнічними групами . Так , прикордонні території - Полісся , Волинь , Лемківщина , Бойківщина , Гуцульщина , Буковина - мають свої варіації національного одягу , що формувалися під впливом поляків , румунів , південних слов ' ян , угорців , кавказьких народів, зокрема черкесів . Уявлення про український національний одяг пов ' язані з регіональним одягом Центральної України ( сучасна літературна мова теж сформувалася в цьому регіоні ). До свого “ класичного ” вигляду український національний костюм ішов довгий час , деякі його елементи залишилися майже незмінними ще з часів давніх слов ’ ян . Так , у спадщину від давніх слов ' ян дістався найбільш поширений жіночий одяг - довга сорочка , підперезана поясом . Вона прикрашена вишитими магічними орнаментами . Вишивка , між іншим , - основна оздоба національного костюму . Вишивали переважно “ нижній ” одяг – чоловічі й жіночі сорочки , а також деякі аксесуари ( пояси ). По візерунках вишиваної сорочки можна “ прочитати ”, звідки вона походить ( кожен регіон мав свою улюблену комбінацію кольорів ), стать ( наприклад , рукави жіночої сорочки були широкими і сходилися на зап ’ ясті в рясно вишитий манжет , а в чоловічій сорочці рукави часто були прямими ), приблизний вік її власника , а також призначення сорочки – вона могла бути буденною , святковою , весільною .

Поверх сорочки жінки  Центральної України в будні  одягали запаску , а в свята - плахту , яку підперізували крайкою , тканиною з барвистих ниток , з китицями на кінцях . Оскільки і плахти , і  запаски спереду розходилися , то поверх них одягалася попередниця , підібрана під колір плахти й  оздоблена вишивкою . Крім кольорових крайок , використовувалися також  вузькі лляні рушники , переткані червоними смужками . Такий пояс був обов ' язковим вбранням для молодої під час весілля . Поверх сорочки одягалася корсетка з тонкої вовняної матерії , оксамиту або шовку . Довжина її – по коліна або по пояс . Найулюбленішим святковим взуттям жінок були чоботи з сап ' яну , найчастіше червоного кольору . Дівоче взуття - черевички з парчі . Лапті чи постоли були прикметою бідності і не дуже шанувалися в Україні , крім північних поліських сіл та Карпат , де вони були поширені . Барвисті стрічки та низки намиста доповнювали вбрання , додавали йому святковості . Часто поряд з коралями на шию покладали   намисто з монет .

Чоловічий національний одяг складається з сорочки , штанів або  шароварів , безрукавки ( чоловічої  корсетки ), поясу , чобіт . Біла чоловіча сорочка з віками змінила свій вигляд : із довгої , до колін , на випуск , вона стала короткою , з вишитим  коміром та манжетами на кінці  рукавів ; завжди заправляється в  штани . Така сорочка має розріз посередині на грудях , із петельками для застіжок , які робляться з шовкового  шнурка або стрічки . Інколи на сорочку  надягають чоловічу корсетку , що нагадує  жилетку , і підперезують поясом . Історично  вона походить від козацького піджупанника . Щодо штанів , то з давніх - давен їх в Україні було два типи - вузькі штани та широкі шаровари . Вузькі штани шиються до паска і застібаються на гудзики , а шаровари - підперізуються очкуром . Кожен з цих двох типів штанів відповідає певному типові сорочки : з вузькими штанами носять довгу сорочку на випуск , а до сорочки , що заправляється в штани , носять шаровари . Неодмінним елементом чоловічого одягу був також пояс - шовковий , вовняний або бавовняний , різного кольору , прикрашений довгими китицями . Поясами підперізували не тільки шаровари , але й верхній одяг - жупан , свиту , а іноді , й кожух . Основним взуттям чоловіків є чорні чоботи , але в гірських мешканців були поширені так звані моршенці , або ходаки , - шкіряна підошва , кінці якої стягнені на нозі мотузком , ликом чи ремінцем . У лісових місцевостях плели з лика личаки . Черевики , дуже старий слов ' янський вид взуття , теж був поширений в Україні .