Економічне районування України

І. А. Кугукало, Л. М. Корецький та І. А. Величко [13] обґрунтували поділ України на 3 економічні райони:

1) Східний (Лівобережний) у складі Дніпропетровського, Запо-різького, Луганського, Сталінського та  Харківського економіч-них адміністративних  районів;

2) Центральний  (Київський) у складі Київського, Вінницького, Львівського, Станіславського  економічних адміністративних районів;

3) Причорноморський  у складі Одеського та Херсонського  еконо-мічних адміністративних районів.

У 1960 р. кількість  економічних адміністративних районів  була офі-ційно збільшена до 14 (виділені Кримський, Полтавський і Чер-каський  райони), а в 1962 р. вони укрупнені  Держпланом УРСР до 7 економічних районів:

1) Донецький  (Донецька та Луганська обл., центр  – м. Донецьк);

2) Київський  (Житомирська, Київська, Черкаська  та Чернігівська обл., центр –  м. Київ);

3) Львівський (Волинська,  Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська  та Рівненська обл., центр –  м. Львів);

4) Подільський  (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька  та Чер-нівецька обл., центр –  м. Вінниця);

5) Придніпровський  (Дніпропетровська, Запорізька та  Кірово-градська обл., центр –  м. Дніпропетровськ) ;

6) Харківський  (Харківська, Полтавська та Сумська  обл., центр – м. Харків);

7) Чорноморський  (Миколаївська, Одеська, Херсонська  та Крим-ська обл., центр – м.  Одеса).

У 1965 р. у зв'язку зі зворотним переходом до управління за га-лузевим принципом ці райони разом із раднаргоспами були скасо-вані.

У 1963 р. створений  новий варіант економічного районування  СРСР (уточнювався в 1966 та 1982 рр.), за яким на території України виділено 3 основні економічні райони: Донецько-Придніпровський,

Частина І. Регіональна  економіка та регіональна політика

Південно-Західний та Південний. Згодом ці основні економічні ра-йони (макрорайони) стали ділити на підрайони (мезорайони).

У колективній  монографії з економічного районування  УРСР [22] Донецько-Придніпровський економічний  район поділений на 3 підрайони  – Донбас (Донецька та Ворошиловградська  обл.), Придніпров'я (Дніпропетровська, Запорізька та Кіровоградська обл.) і  Північно-Східний (Харківська, Полтавська та Сумська обл.); Південно-Західний економічний район поділений  на 4 підрайони – Київський (Київська, Черкаська та Чернігівська обл.), Поділь-ський (Вінницька, Тернопільська та Хмельницька  обл.), Західно-Поліський (Волинська, Житомирська  та Рівненська обл.) і Карпат-ський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська та Чернівецька  обл.); Південний економічний район  на підрайони не розділений.

Спроба вдосконалення  економічного районування України  зро-блена Ф. Д. Заставним. Ґрунтуючись  на принципі господарської однорідності економічних районів (мінімальна різниця  за найваж-ливішими показниками господарської  діяльності для областей, що входять  до одного району), він запропонував наступний варіант еко-номічного  районування України:

1) Донецький  район (Донецька й Луганська  обл.);

2) Придніпровський  район (Дніпропетровська й Запорізька  обл.);

3) Північно-Східний  район (Полтавська, Сумська, Харківська  обл.);

4) Центрально-Поліський  район (Житомирська, Київська, Черні-гівська  обл.);

5) Причорноморський  район (Кримська, Миколаївська, Одеська  й Херсонська обл.);

6) Карпатський  район (Закарпатська, Івано-Франківська,  Львів-ська й Чернівецька обл.);

7) Подільський  район (Вінницька, Тернопільська  й Хмельницька обл.);

8) Центрально-Український  район (Кіровоградська й Черкаська  обл.);

9) Західно-Поліський  район (Волинська й Рівненська  обл.) [8]. Ця сітка районів уписувалася  в межі трьох великих економічних

районів (макрорайонів), за винятком Кіровоградської області, при-єднаної до Південно-Західного  економічного району.

Згодом Ф. Д. Заставний [9, с. 169] розділив Причорноморський район  на Західно-Чорноморський (Одеська  й Миколаївська обл.) і

Регіональна економіка  та природокористування

Східно-Чорноморський(Крим і Херсонська обл.) економічні райони. Він же запропонував нову мережу великих  економічних районів – земель:

1) Правобережна  Україна (Київська, Житомирська,  Вінницька й Хмельницька обл.);

2) Лівобережна  Україна (Чернігівська, Сумська,  Полтавська, Хар-ківська, Донецька  й Луганська обл.);

3) Запоріжжя  (Запорізька, Дніпропетровська, Кіровоградська, Черкаська, Херсонська, Миколаївська, Одеська обл. і Крим);

4) Західна Україна  (Волинська, Рівненська, Львівська,  Тернопіль-ська, Івано-Франківська,  Чернівецька й Закарпатська області) [9, с. 173-174]. Однак не всі виділені  економічні райони вписуються  в сітку

земель, зокрема  Чернігівська область віднесена  до Лівобережної України, а інша частина  Центрально-Поліського району – до Пра-вобережної України; Тернопільська  область віднесена до Західної України, а інші області Подільського району – до Правобережної України.

Нова сітка  як мезо-, так і макрорайонування України запропо-нована В. А. Поповкіним [18]. Вона складена на основі узагальнен-ня й аналізу даних про природно-ресурсний  потенціал, рівень на-ціонального доходу, ступень схожості галузевих структур (на основі кореляційного аналізу), щільність населення, частку міського насе-лення для всіх областей України  та Республіки Крим. Як результ отримана наступна схема десятирайонного  економічного мезорайо-нування України:

1) Донбас (Донецька  й Луганська обл.);

2) Катеринославське  Придніпров'я (Дніпропетровська  й Запорізь-ка обл.);

3) Слобідська  Україна (Харківська, Полтавська  й Сумська обл.);

4) Київське Полісся  (Київська, Чернігівська, Житомирська  обл.);

5) Волинське  Полісся (Рівненська й Волинська  обл.);

6) Українські  Карпати (Львівська, Івано-Франківська,  Закарпат-ська, Чернівецька обл.);

7) Поділля (Вінницька,  Хмельницька, Тернопільська обл.);

8) Середнє Придніпров'я  (Черкаська й Кіровоградська обл.);

9) Північне Причорномор'я,  або Одесько-Таврійський район  (Одеська, Миколаївська, Херсонська  обл.);

10) Крим (Республіка  Крим).

Частина І. Регіональна  економіка та регіональна політика

На думку В. А. Поповкіна, запропонована сітка  мезорайонов ураховує природні, економічні, соціально-демографічні та історико-етнічні  фактори формування регіональних цілісностей. На основі укрупнення економічних мезорайонів  ним же запропоноване ма-кроекономічне  районування України у складі наступних п'яти ма-крорайонів:

1) Центрально-Український  (Київське Полісся й Середнє  Придніпров'я);

2) Донбас і  Нижнє (Катеринославське) Придніпров'я;

2) Слобідська  Україна;

3) Причорноморський (Крим і Північне Причорномор'я);

4) Західно-Український  (Волинське Полісся, Поділля й  Україн-ські Карпати) [18].

Запропонована В. А. Поповкіним дворівнева схема економічно-го районування України є стрункою й досить обґрунтованою. При її розробці автор опирався як на формальні методи математичного апарату, так і  неформальну оцінку отриманих угруповань областей на спільність географічного  положення та історико-етнічну відпо-відність.

Пізніше групою вчених Національної академії наук України (М. І. Долішній, М. М. Паламарчук, А. М. Паламарчук) на основі до-сліджень природи, населення  й господарства, вивчення спроб еко-номічного  районування інших авторів була запропонована наступна схема із шести соціально-економічних районів:

1) Центральний  (Вінницька, Житомирська, Київська, Хмельниць-ка, Черкаська, Чернігівська  обл., центр – м. Київ);

2) Донецький  (Донецька, Луганська обл., центр  – м. Донецьк);

3) Західний (Волинська,  Закарпатська, Івано-Франківська, Львів-ська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька  обл., центр – м. Львів);

4) Придніпровський  (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоград-ська  обл., центр – м. Дніпропетровськ);

5) Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська  обл., Республіка Крим, центр –  м. Одеса);

6) Харківський  (Полтавська, Сумська, Харківська  обл., центр –

м. Харків) [17].

Детальне вивчення пропонованих варіантів економічного райо-нування України дозволяє зробити  деякі узагальнення, які вказу-ють  на наявність між ними певної подібності.

Регіональна економіка  та природокористування

На макрорівні різні дослідники виділяють 3-5 економічних  ра-йонів, однак усі вони в більшості  випадків зводяться до 4 основних районів: східного, південного, центрального та західного. При цьому в окремих  схемах один із цих районів розділяється на два (напри-клад, східний на південно-східний  і північно-східний), а в інших, навпаки, відбувається об'єднання двох районів в один. На мезорівні звичайно виділяється 6-10 економічних районів. Схеми різних авто-рів багато в чому збігаються, тому можна говорити про угруповання деяких областей як про стійкі ядра, тому що ці області зустрічають-ся в різних схемах районування разом. Так, виділяються наступні стійкі ядра:

1) Донецька й  Луганська обл.;

2) Дніпропетровська  й Запорізька обл.;

3) Харківська, Полтавська  й Сумська обл.;

4) Одеська, Миколаївська  й Херсонська обл.;

5) Вінницька  й Хмельницька обл.;

6) Київська й  Чернігівська обл.;

7) Волинська  й Рівненська обл.;

8) Львівська,  Івано-Франківська й Закарпатська  обл. Інші області України тяжіють  до вищезазначених стійких ядер:

а) Житомирська  обл. приєднується до ядер 6, 7;

б) Кіровоградська обл. приєднується до ядер 2, 3, 4, 6, або  разом із Черкаською обл. утворює  окремий район;

в) Тернопільська  обл. приєднується до ядер 5, 8;

г) Черкаська  обл. приєднується до ядер 3, 5, 6, або  разом з Кіро-воградською обл. утворює окремий район;

д) Чернівецька  обл. приєднується до ядер 5, 8;

е) Республіка Крим приєднується до ядра 4 або виділяється в окремий район.

Таким чином, на цей час різними фахівцями розроблено вели-ку кількість схем економічного районування України. Кожна з них має ті або інші переваги, але разом з тим містить і деякі негативні моменти.

Слід також  відзначити, що Генеральну схему планування те-риторії України, яка б ґрунтувалася на певній мережі економічних районів, на державному рівні ще не прийнято, хоча це є одним із першочергових заходів щодо реалізації Концепції державної регі-ональної політики, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 13.09.2001 р. № 437.

Частина І. Регіональна  економіка та регіональна політика