Типи небезпечних природних явищ та катастроф

грудні 1993 р., восени 1998 р, коли постраждало  багато  населених  пунктів,

промислових об'єктів, споруд, були людські жертви. Такі  повені  трапляються

в середньому один раз на 5—10 років.  Тривалість  повеней  (затоплень)  може

досягти від 7 до 20 діб і більше. При цьому  можливе  затоплення  не  тільки

10—70%  сільгоспугідь,  але  й  великої кількості техногенне   небезпечних

об'єктів.

      Високі  повені  більш  властиві  річкам  Дніпро,  Дністер,  Дунай   та

Сіверський  Донець. Вони  супроводжуються  затопленням  значних  територій  і

викликають  необхідність  часткової  евакуації  людей і тварин,   завдають

відчутних матеріальних збитків. Рівні  води  під  час  весняних  повеней  на

рівнинних річках зростають повільніше, але й небезпека  негативних  наслідків

зберігається  довше. У зоні затоплення можуть опинитись  і хімічно  небезпечні

об'єкти.

      У 1998 році у результаті сильних  дощів і  підвищення  рівня   ґрунтових

вод сталися  сильні  паводкові  підтоплення  у  Миколаївській,  Запорізькій,

Херсонській, Дніпропетровській, Рівненській та Львівській областях.  У  зоні

катастрофічного затоплення  опинилося  понад  200  населених  пунктів  у  35

районах.

      Природні пожежі. Щорічно в суху, жарку погоду небезпека від  лісових та

торф'яних пожеж  різко зростає.

      Лісові пожежі виникають головним  чином з вини людини та внаслідок  дії

деяких природних  чинників. Причиною пожеж буває виробнича  діяльність  людини

(спалювання  відходів на прилеглих до лісу  територіях)  та  її  необережність

(вогнища, недопалки,  сірники). Вогонь може швидко розростися  і,  підхоплений

вітром, стати  вогненним  валом,  що  знищує  на  своєму  шляху  все  живе  і

перетворює  ліси в нежиттєздатні пустелі. При  цьому  виникає  велика  загроза

населеним пунктам, життю людей, домашнім тваринам, матеріальним цінностям.

      Найбільш небезпечними бувають  жаркі та  сухі  літні  дні  з  відносною

вологістю повітря 30—40%.

      Залежно від  характеру   горіння,  швидкості  розповсюдження  вогню  та

розмірів пошкодження  лісу розрізняють чотири категорії  лісових пожеж:

      — низові(або низинні);

      — верхові (або повальні);

      — підземні (торф'яні або грунтові) та пожежі дуплистих дерев.

      Найбільш розповсюджені низові  пожежі, частка яких складає близько  80%

усіх випадків можливих пожеж.

      Низові  (низинні)  пожежі  розвиваються  внаслідок  згорання  хвойного

підліску,  живого  надґрунтового  покриву  (моху,  лишайника,   трав'янистих

рослин, напівчагарників  і чагарників) або підстилки  (опалого  листя,  хвої,

кори, сушняку, хмизу, вітролому, бурелому, гнилих  пнів),  тобто  рослин  та

рослинних залишків, розташованих безпосередньо на грунті  або  на  невеликій

висоті  (півтора—два  метри).  Полум'я  має  висоту  до  50  см,   швидкість

розповсюдження  вогню при цьому невелика —  сто-двісті  метрів  за  годину,  а

при сильному вітрі  —до кілометра в рівнинній  місцевості  та  від  одного  до

трьох кілометрів.

      Верхові лісові пожежі розвиваються  із низових і відмінність їх  у тому,

що згорає не тільки надґрунтовий покрив, але і  нижні яруси  дерев  та  крони

жердняків. Можуть бути ще і вершинні пожежі,  коли  вогнем  знищуються  лише

крони дерев. Але  без супроводу низинної пожежі вони довго продовжуватися  не

можуть. При  верхових пожежах виділяється багато тепла.  Висота  полум'я  при

цьому становить 100 і більше метрів. В таких випадках  вогонь  перекидається

на значні відстані, іноді на декілька сотень кілометрів, тому  що  швидкість

пожежі зростає  до 8—25 км за годину.

      Підземні (грунтові або торф'яні)  пожежі виникають часто в кінці   літа,

як продовження  низових або верхових. Заглиблення  низового вогню  починається

біля стовбурів  дерев,  потім  воно  розповсюджується  в  різні  сторони  до

декількох метрів за добу. В осередках ґрунтових  пожеж  виникають  завали  із

опалих дерев  і ділянок згорілого торфу. Однак  торф'яні пожежі можуть бути  і

не наслідком  лісових. Вони часто захоплюють величезні простори і дуже  важко

гасяться. Небезпека  їх у тому, що  горіння  виникає  під  землею,  створюючи

порожні місця  у торфі, який  уже  згорів.  Задимлюються  великі  райони,  що

подразнююче діє  на людей і ускладнює боротьбу з пожежею; обмежує  видимість;

негативно психологічно впливає на населення.

      Частіше  за  все  пожежонебезпечні  умови  складаються   в   Степовій,

Поліській та Лісостеповій  зонах,  в  горах  Криму.  Найбільш  поширеними  є

лісові та торф'яні пожежі, бо ліси і торфовища займають більше  10  млн.  га

території України. 31% лісів розташовано  в  північному  регіоні,  17%  —  в

східному, 10% —  в південному, 8% — в південно-західному  і 32% — в  західному

регіоні.

       Лісовий фонд України майже  на 50% складається з хвойних лісів, з яких

60% займають  молодники. В результаті широкомасштабних  робіт з  залісення  на

сотнях  тисяч  гектарів   створені   соснові   насадження,   котрі   досягли

критичного, в  пожежному відношенні, віку 15—ЗО  років.

      Ліси України в більшості її регіонів неспроможні витримати зростаючого

потоку  відпочиваючих,  оскільки  площа  їх   значно   менша   від   науково

обгрунтованих норм.  Така  ситуація  найбільш  характерна  для  Херсонської,

Миколаївської,  Луганської,  Донецької,  Полтавської  областей.   Автономної

Республіки  Крим, що вважаються найбільш пожежонебезпечними.

В середньому за рік, в залежності від погодних умов,  виникає  близько

3,5 тисяч пожеж,  якими знищується більше 5  тисяч   гектарів  лісу.  Найбільш

пожежонебезпечними є північний та східний  регіони,  де  щорічно  виникає  в

середньому  відповідно 37 і 40% всіх лісових пожеж.

 

 

                       Список використаної літератури

 

      1.  Указ  Президента  України  "Про  концепцію  захисту   населення   і

територій у  разі загрози виникнення надзвичайних ситуацій", 26.03.1999  №284

/ 99 // Надзвичайна  ситуація, 1999, №4, – с.40-47.

      2. Джигерей В.С., Жидецький В. Ц.  Безпека  життєдіяльності.  –   Львів:

Афіша, 1999.

      3. Лапін В.М. Безпека життєдіяльності людини: Навч. посіб. – 2-ге вид.

– К.: Т-во "Знання", 1999.

      4. Пістун І. П. Безпека життєдіяльності.  – К.: 1999.