Лісокористування

ЗМІСТ:

ВСТУП.

1. Стан лісів та лісокористування в Україні.

2. Основні напрями удосконалення лісокористування.

3. Основні напрями  еколого-економічного збалансування структури лісів України.

ВИСНОВКИ. 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

Ліс - як елемент географічного ландшафту, один з найважливіших і найефективніших  засобів стабілізації різноманітних  природних процесів, могутній чинник безпечного існування біорозмаїття та комфортних умов життя людини в  навколишньому середовищі. Разом  з тим, Україна є найменш лісистою Європейською державою, яка не може забезпечити власних потреб у  деревині, а її лісовий потенціал, як основний компонент біосфери неспроможний в повній мірі утримувати екологічну рівновагу. Особливої актуальності лісові проблеми України набули у  зв'язку з формування катастрофічних паводків на річках Карпатського регіону, широкомасштабним проявом ерозійних  процесів, радіоактивним забрудненням території тощо. В умовах становлення ринкових відносин закономірним є пошук нових підходів до реформування лісового господарства, удосконалення охорони, відтворення і використання лісових ресурсів, приведення їх у відповідність з економічними, соціальними та екологічними вимогами та світовими стандартами.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 

І.  Стан лісів та лісокористування в Україні

     За  станом на 1 січня 2000р., загальна площа  лісового фонду України складає 10,8 млн. га, з яких лісовою рослинністю вкрито 9,4 млн. га, що становить 15,6% її території. У порівнянні з 1996р. площа земель лісового фонду зросла на 45,5 тис. га. Спостерігається позитивна динаміка земель вкритих лісовою рослинністю, площа яких за цей період збільшилась на 663 тис. га. Щоправда, до останніх були включені площі полезахисних лісових смуг, та захисних насаджень, які, за Державним земельним кадастром 1996 р., були віднесені до категорії "Інші вкриті лісом площі".                

     Лісистість  території України має значні відмінності і не є оптимальною, тобто такою, при якій створюються  максимальні можливості для найбільш повного задоволення потреб народного  господарства в деревині, ресурсах не деревинного походження, соціальних і екологічних функціях лісових насаджень. Науковці вважають, що оптимальна лісистість України в цілому повинна становити 19-22%, в тому числі Полісся 37% (фактична 26,1%), Лісостепу 17% (13%), Степу 8% (3,5%), Карпат 50-53% (40,2%), Криму 12-13% (10%).

Вікова  структура лісових насаджень  неспроможна забезпечити сталість, безперервність та рівномірність лісокористування, завдяки тому, що в ній переважають  молодняки (32%) та середньовікові (45%) деревостани, а пристигаючи, стиглі та перестійні займають лише 12,7 і 11,2% площі (оптимальна вікова структура становить відповідно 36%, 26%, 19% і 19%). Особливо несприятлива структура  соснових деревостанів, яка провокує активізацію процесів ослаблення та всихання лісів, збільшення частки малоцінних та похідних деревостанів, послаблення їх екологічних функцій.

     Сучасна заготівля деревини в Україні  не перевищує розрахункової лісосіки. Щорічний приріст деревини досить високий - 35 млн.м³, а ступінь її використання необґрунтовано низький. Це пояснюється переважанням молодняків та середньовікових насаджень, високою часткою лісів з обмеженим режимом лісокористування (на 47% лісів поширюється заборона головних рубок, 11% лісів - заповідні), неповним використанням ліміту лісосічного фонду. Останнє призводить до скорочення обсягу надходжень лісового прибутку у бюджет.

     Економічна  криза спричинила зниження обсягів  заготівлі деревини з 15,3 млн.м³ у 1990р. до 10,3 млн.м³ у 1999р. Потреби держави у деревині задовольняються в основному за рахунок місцевих ресурсів. Внаслідок змін вікової структури лісового фонду намітився перехід до інтенсифікації рубок догляду. Натомість у лісах, що виключені з експлуатації, відбувалося накопичення запасів стиглого лісу (вони склали 35,4 млн.м³ або 73% від запасу всіх перестійних деревостанів). За таких умов підприємства лісового господарства змушені проводити малоефективні вибіркові санітарні рубки всихаючих дерев, а освітлення і прочистки лісу через недостатнє фінансування - скоротилися, що часто обумовлює небажану зміну порід. За 1990-1997рр. площа загиблих деревостанів в Україні зросла у 2,3 рази. Максимального значення вона досягла у 1996р. - 18,7тис.га, з них 9,7 тис. га загинуло від пожеж. Дефоліацією 2-4 класів пошкоджено 31% площі лісів.

     Орієнтація  на створення штучних лісів, в  т.ч. монокультур із цінних для промисловості  деревних порід і неконтрольоване  відтворення вторинних лісів  призвели до зменшення частки та зведення первинних лісів.

     У структурі лісокористування суттєвого  значення набувають екологічні (несировинні) функції - водоохоронні, водорегулюючі, ґрунтозахисні, санітарно-гігієнічні тощо. Під наметом меліоративних посадок водопроникність ґрунту приблизно в 4 рази більша ніж за їх межами. Поверхневий стік майже повністю трансформується в ґрунтовий; інтенсифікуються ґрунтоутворюючі процеси, обмін речовин і енергії, накопичення органічної маси.

     В той же час, захисному лісорозведенню в Україні не приділяється належна  увага. Лісомеліоративні насадження як за площею, так і за характером їх розміщення не забезпечують екологічної  рівноваги і необхідних умов для  збереження земель від ерозії. Оскільки ліси мають велике значення для збереження біорозмаїття, у лісівничий практиці необхідно вжити заходи для переходу від "орієнтованого на ресурси" підходу до "орієнтованого на біосферу". 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ІІ. Основні напрями удосконалення лісокористування.

Для усунення дисбалансів та подолання кризової ситуації необхідні структурні зрушення в організаційно-господарському механізмі  лісовирощування і використання лісових ресурсів. Вирішення проблеми вимагає:

• збільшення площ лісів за рахунок поступового вилучення з сільськогосподарського користування 4-4,5 млн. га низькопродуктивних земель і невгідь;
• інвентаризації захисних лісопосадок і лісосмуг та їх еколого-економічні оцінки; здійснення реконструкцій та ремонту лісосмуг, які не відповідають сучасним вимогам; створення систем захисних насаджень при контурно-меліоративній організації території та виходячи з стратегії басейнового екорозвитку; доведення меліоративної лісистості до оптимального рівня;
• підвищення продуктивності лісових насаджень шляхом кращого використання зональних властивостей ґрунту, кліматичних умов, меліорації земель, поліпшення природної структури деревостанів;
• зміни структури лісовирощування з розширенням площі лісових насаджень зі скороченим віком рубки для прискореного виробництва деревини;
• обґрунтування заходів щодо збільшення обсягів лісокористування за рахунок ефективного використання лісів І групи, які втрачають захисні функції, реконструкції низькопродуктивних насаджень, розширення плантаційного лісовирощування, уточнення віку рубок лісу, інтенсифікації лісогосподарського виробництва;
• жорсткішого заощадження деревини у сфері споживання на основі удосконалення внутрішньогалузевої структури деревообробки;
• здійснення реабілітації лісів від радіоактивного забруднення;
• збалансування обсягів експлуатації лісових ресурсів, їх охорони і відтворення на підставі екологічних важелів;
• розроблення науково-обгрунтованих лімітів використання лісових ресурсів;
• удосконалення нормативів плати за використання лісових ресурсів і розмірів платежів за шкоду, заподіяну лісам техногенним забрудненням.

   Збереження  ресурсного потенціалу та біологічного різноманіття лісів потребує екологізації лісокористування, збільшення площі і оптимізації структури лісів, впровадження вибіркових та комбінованих способів рубок із застосуванням прогресивних технологій, зменшення фрагментації лісів шляхом лісорозведення.

   Основні напрями щодо еколого-економічного збалансування структури лісів України наведені у таблиці 1.

Таблиця 1

     Суттєвого поліпшення потребує класифікація лісів. За функціональними ознаками ліси поділяються  на 2 групи та 23 категорії захисності. Ліси першої групи (займають 56% усіх площ) виконують переважно природоохоронні функції, а другої (44%) - природоохоронні та експлуатаційні. Ліси І групи об'єднані в 4 класи: водоохоронні (3,6%), захисні (30,4%), санітарно-гігієнічні (18,7%) і ліси спеціального призначення (3,1%). Такий поділ лісів не має аналогів в Європі і не відповідає сучасному уявленню про ліси як багатофункціональні системи. Ліси доцільно класифікувати за режимом лісокористування, а саме: заповідно-генетичні, середовищно-захисні, рекреаційні та експлуатаційні. Таке групування лісів необхідно пов'язувати з реформуванням лісового господарства і лісових відносин, що вимагає внесення відповідних змін у Лісовий кодекс.

     Реформування  відносин у лісовому господарстві неможливе  без створення багатоукладної системи  виробництва за умови переважно  державної форми власності на ліси, як основного засобу праці. Разом  з тим, потрібна розумна збалансованість  між планово-регульованими та ринковими  структурами, особливо на перехідному  етапі. Першочергового значення набуває  реалізація екосистем них принципів  розвитку галузі, що сприятиме гармонійному поєднанню економічних факторів виробництва з екологічними. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ІІІ. Основні напрями еколого-економічного збалансування структури лісів України. 

     Реформування  лісового господарства передбачає створення  ринку лісових ресурсів. Це дає  змогу залучити різні компоненти лісу в ринкові відносини, обґрунтувати ціни на лісові землі, лісові насадження різного призначення, які можуть передаватись у власність, користування, оренду, заставу, а також для визначення збитків, що завдаються лісовим ресурсам стихійними явищами та нераціональними  методами лісоексплуатації.

     Форми власності на ліси є важливим питанням лісової політики. Державна форма  власності на природні ресурси, в  тому числі на ліси задекларована  Конституцією України. Відповідно до статті 6 Лісового кодексу України, "всі  ліси... є власністю держави". Це означає, що держава від імені  народу наділена повноваженнями - розпорядження, володіння та користування лісами. Фактично, ліси належать "всім і нікому". Як показує багаторічний досвід, державна політика мало сприяла розширенню власної  лісосировинної бази, підвищенню продуктивності та посиленню екологічних функцій  лісів, хоча для цього були реальні  можливості і резерви. Існуючі державні структури не спроможні вирішити назрілі питання реформування лісового господарства і лісових відносин. Функціонування виключно державної форми власності на ліси певною мірою суперечить антимонопольному законодавству. На думку спеціалістів, приватна власність на ліси має право на існування в Україні. Це право в даний час реалізується стихійно. За даними обліку лісового фонду майже 6,4 тис. га лісів перебуває у користуванні (володінні) окремих громадян. Переваги приватної форми власності полягають у тому, що, по-перше - господарство невіддільне від привласнення продукту своєї праці, що є вагомим стимулом до розвитку лісогосподарського виробництва, а по-друге - вона є чинником подолання збитковості лісових підприємств, покращання і стабілізації їх фінансового положення. Становлення приватного сектору має стати закономірним процесом реформування лісового господарства. На першому етапі приватизації лісів доцільним вбачається роздержавлення, насамперед, виробничих структур (ділянок) галузі, що мають більш-менш замкнений цикл виробництва; на другому - приватизація лісових угідь, які перебували в користуванні колишніх колективних господарств або інших неспеціалізованих суб'єктів, а сьогодні опинилися без господаря. В залежності від економічних та екологічних функцій мають бути чітко визначені лісові угіддя, які не підлягають приватизації і ті, що можуть бути передані у приватну власність. На нашу думку, до першої категорії можуть бути віднесені: