Екологічні фактори

вологість, радіація, тиск тощо), біотичні (форми взаємодії  між організмами – хазяїн –  паразит) та антропогенні (форми діяльності людини). Сьогодні розрізняють десять груп екологічних факторів (загальна кількість – близько шістдесяти), об’єднаних у спеціальну класифікацію: за часом – фактори часу (еволюційний, історичний, діючий), періодичності (періодичний і неперіодичний), первинні та вторинні; за походженням (космічні, абіотичні, природноантропогенні, техногенні, антропогенні); за середовищем виникнення (атмосферні, водні, геоморфологічні, фізіологічні, генетичні, екосистемні); за характером (інформаційні, фізичні, хімічні, енергетичні, термічні, біогенні, комплексні, кліматичні); за об’єктом впливу (індивідуальні, групові, видові, соціальні); за ступенем впливу (летальні, екстремальні, обмежуючі, мутагенні, тератогенні); за умовами дії (залежні чи незалежні від щільності); за спектром впливу (вибіркової чи загальної дії). 

Одній й ті ж  екологічні фактори неоднаково впливають  на організми різних видів, які живуть разом. Для деяких вони можуть бути сприятливими, для інших – ні. Важливим елементом є реакція організмів на силу впливу екологічного фактора, негативна дія якого може виникати у разі надлишку або нестачі дози. Тому є поняття сприятлива доза, або зона оптимуму фактора й зона песимуму (доза фактора, за якої організми почуваються пригнічено). 

Діапазон зон  оптимуму й песимуму є критеріями для визначення екологічної валентності  – здатності живого організму  пристосовуватися до змін умов середовища. Кількісно вона виражається діапазоном середовища, в межах якого вид нормально існує. Екологічна валентність різних видів відрізняється одна від одної (північний олень витримує коливання температури повітря від –55 до 25-30оС, а тропічні корали гинуть вже при зміні температури на 5-6оС). 

За екологічною  валентністю організми поділяють  на: стенобіоти – з малою пристосованістю  до змін середовища (орхідеї, форель, далекосхідний  рябчик, глибоководні риби) та еврибіонти – з великою пристосованістю  до змін довкілля (колорадський жук, миші, пацюки, вовки, таргани, очерет, пирій). У межах еврибіонтів і стенобіонтів залежно від конкретного фактора організми поділяють на евритермні та стенотермні (за реакцією на температуру), евригалінні й стеногалінні (за реакцією на солоність водного середовища), еврифоти та стенофоти (за реакцією на освітлення). 

Слід наголосити, що в природі екологічний фактори  діють комплексно. Особливо важливо  пам’ятати це, оцінюючи вплив хімічних забруднювачів, коли “сумаційний” ефект (на негативну дію однієї речовини накладається негативна дія інших, до чого додається вплив стресової ситуації, шумів, різних фізичних полів – радіаційного, теплового, гравітаційного чи електромагнітного) дуже змінює умовні значення ГДК, наведені в довідниках. Це питання на сьогодні ще мало вивчене, але через актуальність і велике значення перебуває в стані активного дослідження в усіх розвинених країнах. 

Важливим є  також поняття лімітуючи фактори, тобто такі, рівень (доза) яких наближається до межі витривалості організму, концентрація якого нижча або вища оптимальної. Це поняття започатковане законами мінімуму Лібіха (1840 р.) і толерантності Шелфорда (1913 р.). Найчастіше лімітуючи ми факторами є температура, світло, біогенні речовини, течії та тиск у середовищі, пожежі тощо. 

Найбільше поширені організми з широким діапазоном толерантності щодо всіх екологічних  факторів. Найвища толерантність  характерна для бактерій і синьо-зелених  водоростей, які виживають у широкому діапазоні температур, радіації, солоності, рН. 

Екологічні дослідження, пов’язані з вивченням впливу екологічних факторів на існування  й розвиток окремих видів організмів. взаємозв’язків з довкіллям, е предметом  науки аутекології. 

Розділ біоекології, що вивчає умови формування структури  й динаміки популяцій якогось  виду, називається демекологією, а  розділ, який досліджує асоціації  популяцій різних видів рослин, тварин, мікроорганізмів (біоценозів), шляхи  їх формування й взаємодії з довкіллям, - синекологією. У межах синекології виділяють фітоценологію, або геоботаніку (об’єкт вивчення – угруповання рослин), біоценологію (угруповання тварин). 

Наступним важливим поняттям є ланцюг живлення (трофічний  ланцюг) – це взаємовідносини між організмами під час перенесення енергії їжі від її джерела (зеленої рослини) через ряд організмів (шляхом поїдання) на більш високі трофічні рівні. На цьому шляху перенесення діють автотрофи – представники рослинного світу та гетеротрофи різного ступеня. Спинимося на цьому понятті детальніше. 

Ланцюги живлення – це живі канали, що подають енергію  нагору, а смерть і тління повертають цю енергію у грунт. Оскільки система  незамкнена, частина енергії губиться в процесі розкладання, частина  додається в повітря, частина накопичується в грунтах, торфі, довгоживучих лісах. Ця постійно діюча система є життєвим фондом, що постійно накопичується й перебуває в постійному обороті. 

Швидкість і  характер подачі енергії нагору залежить від складної структури спільноти  рослин і тварин.