Екологічний конфлікт

    МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУК УКРАЇНИ

    КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТУРИЗМУ, ЕКОНОМІКИ І ПРАВА 
 
 
 

    Доповідь

    на  підсумкову конференцію

    з дисципліни

    «Юридична конфліктологія»

    на  тему:

    «Екологічний  конфлікт» 
 
 
 

                                                                            студент магістратури

                                                                            1-го року навчання

                                                                             юридичного  факультету

                                                                             КУТЕП 
 
 
 
 
 

          Київ - 2011 
 

    План

    Вступ

1. Методологія екологічних конфліктів
2. Економіко-правовий механізм природокористування та охорони               

     навколишнього природного середовища

    Висновок

    Список  використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Вступ

    Розвиток  суспільства на сучасному етапі  настійливо вимагає вироблення збалансованого підходу до вирішення економічних, соціальних та екологічних проблем. Про це слід говорити як про закономірний етап розвитку людської цивілізації, яка зіткнулася з такими глобальними проблемами, як вичерпання природних ресурсів, забруднення довкілля та ознаки екологічної катастрофи.

    Вирішення екологічних проблем неможливе  без чіткого визначення місця  і ролі економічних інтересів  людей, їх синхронізації з екологічними імперативами, а також формування еколого-правової культури перш за все осіб, зайнятих в управлінні та виробництві. Тому висувається питання узгодження капіталомістких і невигідних товаровиробнику вимог екологічної безпеки та охорони довкілля з об'єктивними економічними закономірностями, які вимагають вкладати кошти лише в те, що дає прибуток та надприбуток.

    Очевидно, що стосовно України перспективним  є визначення нової ролі держави  за умов загострення екологічних  проблем її розвитку. У цьому контексті важливою є відмова від повного усунення або подальшого послаблення регулюючого впливу держави щодо реалізації нею екологічної функції як одного із напрямів діяльності держави з метою охорони та збереження довкілля. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1. Методологія екологічних конфліктів 

    У соціології конфлікт звичайно трактується  як стимул та форма соціального розвитку. Предметом конфлікту можуть бути влада, соціальний статус, цінності, ідеологія, рівень матеріального добробуту. Конфлікт - тимчасове становище, згода - норма (Г. Спенсер, М. Вебер, Ф. Теніс, Г. Зимель та інши).

    З точки зору екології, екологічної  діяльності, соціально-екологічні конфлікти  існували здавна, передусім у формі  боротьби за ресурси та життєвий простір. Міжусобні та колоніальні війни, місцеві етнічні конфлікти, завойовницькі походи та боротьба за владу у сучасному суспільстві - усі ці конфлікти мають ресурсну підоснову.

    Згодом  боротьба за ресурси набирала усе  більш соціально та культурно  опосереднений характер. Ідеологічна боротьба, статусні і цінностні конфлікти завжди мали ресурсний "обертон", тільки тепер дефіцитом могла бути вже не тільки земля чи вихід до моря, а знання про запаси стратегічних ресурсів, про соціально або технічно освоєний простір, про геополітичні плани чи рискогенні зони. Нарешті, даний тип конфлікту може бути сконструйован чисто соціальними засобами, з використанням лідеров громадської думки і засобів масової інформації. Прикладом може служити змінювання рівня соціально припустимого риску, провокуване цими засобами (нафтовий термінал у районі Одеси).

    Екологічні  конфлікти носять постійний і  наростаючий характер, оскільки їх "вирішування" сьогодні завжди здійснюється за рахунок природи (шляхом перенесення  забруднюючих підприємств в інше місце, через те що знищення відходів потребує витрати енергії, особливо якщо мова йде про схов або перероблення радіоактивних чи високотоксичних відходів). Через те що несуча здібність екосистеми обмежена, то кожний крок її зменшення здатний викликати соціальні конфлікти. Типовими формами розглядаємого конфлікту з`являються: теріторіальне товариство - місцева влада, завод - місто, держава - екологічні рухі і партії; значні і міждержавні.

    2. Економіко-правовий механізм природокористування та охорони навколишнього природного середовища 

    Врегулювання  екологічного конфлікту забезпечується залученням і практичним застосуванням різних стратегій, прийомів, методів, інструментів. Метод вирішення конфлікту – це комплекс збалансованих заходів і інструментів, спрямованих на досягнення цілі . Застосування того чи іншого методу врегулювання залежить від його типу (виду) екологічного конфлікту, причин, що його спричинили, об’єкту, динаміки протікання , характеру взаємовідносин сторін конфлікту, прогнозованих наслідків тощо.

    Без ефективного управління, адміністративного контролю і впливу неефективно працюють економічні важелі забезпечення екологічних вимог у господарській діяльності. Тому в основу здійснення екологічної стратегії в сучасних умовах слід покласти ефективний економіко-правовий механізм охорони довкілля, побудований на взаємодії адміністративних та економічних засобів вирішення екологічних проблем і забезпечення сталого розвитку.

    Завдання  правового регулювання має полягати насамперед у тому, щоб допомогти розв'язати конфлікт економічних та екологічних інтересів, зробивши екологічно некоректну діяльність невигідною також і економічно, а дотримання екологічних вимог у господарській діяльності економічно вигідним. Такий підхід має стати основою екологічної політики держави як системи намірів, програм та засобів їх реалізації з метою досягнення цілей охорони навколишнього природного середовища.

    Відправні положення щодо змісту та спрямованості  державної екологічної політики України містяться у базовому законодавчому акті, присвяченому питанням охорони довкілля, — у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року. Цим Законом встановлено, що Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захист життя і здоров'я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів.

    Суб'єктами реалізації екологічної політики є  держава, політичні партії, громадські організації та інші суб'єкти громадянського суспільства. Екологічна політика держави  реалізується через екологічну функцію  держави.

    Зрозуміло, що сучасний етап та особливості реалізації екологічної функції держави характеризуються власне двома протилежними тенденціями. 3 одного боку, це інтенсифікація і поглиблення процесів глобалізації. 3 іншого — спостерігаються прагнення до вирішення власних екологічних проблем за рахунок інших держав.

    Охопити всю систему заходів, необхідних для реалізації екологічної функції  держави, дає змогу «економіко-правовий механізм охорони довкілля», поняття  та структура якого найбільш повно  відображають сучасні завдання правової охорони довкілля та який містить правову, інституційну, функціональну та економічну складові.

    Традиційно  механізм державного регулювання, у  тому числі економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища, прийнято розглядати як систему, що об'єднує суб'єкта цієї діяльності та об'єкта регулюючого впливу, а також відносити до нього систему права і сам процес його застосування.

    Економіко-правовий механізм охорони довкілля надає  державній політиці у цій сфері  чіткої цілеспрямованості, формальної визначеності, загальнообов'язковості, сприяє належному врегулюванню відносин у галузі екології, застосуванню превентивних, оперативних, стимулюючих і примусових заходів до юридичних та фізичних осіб щодо використання природних ресурсів та їх відходів і юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства. Він тісно пов‘язаний та закономірно залежить від економічної, політичної, правової систем суспільства, від особливостей побудови та функціонування державного механізму, а також від еколого-правової культури суспільства.

    У найбільш загальному та концентрованому  вигляді систему економіко-правових заходів охорони довкілля закладено  у розділі X «Економічний механізм забезпечення охорони навколишнього природного середовища» Закону «Про охорону навколишнього природного середовища». Стаття 41 цього Закону містить перелік таких заходів, які передбачають: «взаємозв'язок всієї управлінської, науко-во-технічної та господарської діяльності підприємств, установ і організацій з раціональним використанням природних ресурсів та ефективністю заходів з охорони навколишнього природного середовища на основі економічних важелів».

    Отже, Закон визначає необхідність організації управлінської діяльності в галузі охорони довкілля на основі ринкових економічних важелів. Зрозуміло, що запровадження системи економічних засобів забезпечення реалізації екологічних вимог у виробництві не дає гарантії їх дотримання. Екологічні витрати, пов'язані з очисткою викидів забруднених газів та скидів стічних вод, рекультивації землі, запровадження екологічно чистих технологій, лягають важким фінансовим тягарем на суб'єкти підприємницької діяльності, позначаються і на ціні продукції, і на кінцевих фінансово-економічних результатах діяльності підприємців. У таких умовах не можна розраховувати на добровільне виконання екологічних вимог у господарській діяльності. Дослідження, проведені Українською спілкою підприємців малого і середнього бізнесу, свідчать, що понад 90 % підприємців схильні уникати екологічних платежів. Тому слід розраховувати лише на комплексне економіко-правове забезпечення реалізації екологічної функції держави, в якій мали б збалансовано поєднуватись економічні важелі з управлінськими (адміністративними) та використовувався інститут юридичної відповідальності. У статті 41 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» наведено неповний перелік цих заходів:

    — забезпечення взаємозв'язку всієї управлінської, науково-технічної та господарської діяльності підприємств, установ і організацій з раціональним використанням природних ресурсів та ефективністю заходів з охорони навколишнього природного середовища на основі економічних важелів;

    — визначення джерел фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

    — встановлення лімітів використання природних ресурсів, скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище та на утворення і розміщення відходів;

    — встановлення нормативів і розмірів зборів за використання природних ресурсів, викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, утворення і розміщення відходів та інші види шкідливого впливу;

    — надання підприємствам, установам  і організаціям, а також громадянам податкових, кредитних та інших пільг при впровадженні ними маловідходних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій та нетрадиційних видів енергії, здійсненні інших ефективних заходів щодо

    охорони навколишнього природного середовища;

    — відшкодування в установленому порядку збитків, завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

    Зазначимо, що зміст ст. 41 не збігається зі змістом  самого X розділу Закону України  «Про охорону навколишнього природного середовища». А наведені тут заходи екологічного забезпечення охорони довкілля не вичерпують можливостей економіко-правового регулювання у цій сфері суспільних відносин.

    Вирішення завдань охорони довкілля в Україні  не можна розглядати ізольовано від  загальносвітових екологічних проблем: загального роззброєння, проблеми питної води, забруднення світового океану стічними водами, охорони озонового шару, боротьби проти водної та вітрової ерозії ґрунтів, збереження і раціонального використання лісів, тваринного і рослинного світу, рибних ресурсів, охорони атмосферного повітря, з урахуванням відомого принципу «думай глобально, дій локально».

    У зв'язку з цим постає питання про  шляхи економічного відродження  України та забезпечення сталого  розвитку в таких умовах. Думається, що в основі підходів до організації господарювання має бути економічний патріотизм, який не суперечить глобалізації світового розвитку, а використовує глобалізм у національних інтересах.