Шпаргалка по "Валютным отношением"

19. Класична та неокласична теорія грошей. Суть та основні постулати.

Класична кількісна теорія грошей сформувалася ще в XVI- XVII ст. і послужила методологічною основою всього подальшого розвитку монетаристської теорії, включаючи і сучасні її напрями. Визначальною ознакою кількісної теорії є положення про те, що вартість грошей і рівень товарних цін визначаються змінами кількості грошей: чим більше їх в обороті, тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки. Впливаючи на ціни товарів і послуг, кількість грошей впливає і на всі інші економічні процеси: зростання номінального обсягу ВВП, національного доходу, платоспроможного попиту та ін.

Класична кількісна теорія грошей зміну цін пояснює лише зміною кількості грошей в обігу. При цьому вплив кількості грошей на ціни є безпосереднім, прямо пропорційним і загальним, тобто однаково дійсним для всіх товарів. Сам механізм впливу кількості грошей на ціни та наслідки зміни цін у сфері виробництва ця теорія не вивчає.

Сутність неокласичної кількісної теорії грошей полягає в тому, що вона, вивчаючи механізм впливу кількості грошей на Ціни, а цін – на виробництво, визнає, що цей вплив не є прямо пропорційним, що він не однаковий на різних часових інтервалах, що залежить він від багатьох чинників, які повинні враховуватися при розробленні рекомендацій для практики грошово-кредитного регулювання.

20. Комерційні банки, їх функції та класифікація.

Комерційні банки - кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для підприємств, установ і населення головним чином за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді .внесків і депозитів. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних і фізичних осіб. Важлива економічна роль банків суттєво розширила сферу їх діяльності. Вони виконують наступні основні функції:

1) мобілізація тимчасово вільних грошових коштів і перетворення їх в капітал;

2) кредитування підприємств, держави та населення;

3) випуск кредитних засобів обігу (кредитних грошей);

4) здійснення розрахунків та платежів в господарстві;

5) емісійно-засновницька діяльність;

6) консультування, надання економічної та фінансової інформації.

За формою власності комерційні банки поділяються на унітарні і колективні.

Унітарні банки мають одного власника в особі держави чи приватної особи. В Україні функціонують два унітарні комерційні банки з державною формою власності: Ощадбанк і Ексімбанк. Інші вітчизняні комерційні банки - це банки з колективною формою власності, тому що частка капіталу кожного із засновників законодавче обмежена 35% статутного фонду банку, тобто кількість засновників банку не може бути меншою трьох юридичних чи фізичних осіб.

Залежно від організаційної форми комерційні банки з колективною формою власності представлені на банківському ринку акціонерними товариствами відкритого і закритого типу (акціонерні банки) та товариствами з обмеженою відповідальністю (пайові банки).Залежно від розміру активів комерційні банки поділяються на малі, середні та найбільші. На банківському ринку України більшість банків - середні (активи понад 10 млн грн.).Залежно від наявності філій комерційні банки можна кваліфікувати на багатофілійні, малофілійні, безфілійні. Залежно від діапазону операцій, що виконують комерційні банки, і сектора ринку, де вони функціонують, розрізняють: універсальні банки; банки з клієнтською спеціалізацією; банки з галузевою спеціалізацією; банки з функціональною спеціалізацією.

21. Конвертованість валюти, її види та механізми забезпечення.

Конвертованість валюти — це здатність резидентів та нерезидентів вільно, без обмежень здійснювати обмін національної валюти на іноземну та використовувати іноземну валюту в угодах з реальними і фінансовими активами. Різниця між ступенем конвертованості валюти залежить від обмежень уряду на валютному ринку. З погляду типів міжнародних операцій, які відбиваються в платіжному балансі країни (платіжний баланс за поточними операціями або за операціями з капіталом), валюта може бути конвертованою за поточними операціями чи за операціями з капіталом або повністю конвертованою.

Конвертованість за поточними операціями — це відсутність обмежень на платежі та трансфери за поточними міжнародними операціями, які пов’язані з торгівлею товарами та послугами, міждержавними переказами тощо. Такі обмеження можуть набувати різних форм у різних країнах: від розподілу іноземної валюти між імпортерами у формі індивідуальних квот для кожної окремої фірми або генеральних квот, що визначають максимальний обсяг іноземної валюти, який уряд готовий виділити для сплати імпорту в поточному періоді, до різних адміністративних вимог. Конвертованість за капітальними операціями —  відсутність обмежень на платежі та трансферти за міжнародними операціями, які пов’язані з рухом капіталу (прямі й портфельні інвестиції, кредити та капітальні гранти). Основними такими обмеженнями можуть бути: обмеження об’єктів прямих іноземних інвестицій окремими галузями економіки, заборона на купівлю резидентами іноземних цінних паперів тощо. Конвертованість за капітальними операціями не є вимогою при вступі до МВФ.

Повна конвертованість — це відсутність будь-якого контролю та обмежень за поточними і капітальними операціями. Повна конвертованість передбачає також відсутність обмежень на експорт та імпорт товарів і послуг, які можуть вплинути на їх ціну.

Внутрішня конвертованість — право резидентів здійснювати операції в країні з активами, які деноміновані в іноземній валюті. Така форма притаманна Україні. Внутрішня конвертованість охоплює як поточні, так і капітальні операції, але не передбачає паралельного обігу кількох валют.

Зовнішня конвертованість — право резидентів здійснювати операції з іноземною валютою з нерезидентами.

Валютний паритет — співвідношення між двома валютами, яке встановлюється в законодавчому порядку на підставі офіційного вмісту золота в одиниці валюти, або СПЗ (спеціальних прав запозичення), або однієї зі світових твердих валют (чи кошика валют). Валютний паритет є підставою для визначення валютного курсу.

22. Кредитні відносини центрального банку з комерційними банками.

Центральний банк є банком банків, кредитором в останній інстанції, тобто тільки цей банк може задовольнити додаткову потребу економіки в кредитах. Якщо комерційні банки та інші кредитні установи використали всі можливості для збільшення або поповнення своєї ресурсної бази через рефінансування активів на фондовому ринку або на ринку міжбанківських кредитів, вони звертаються до центрального банку.

У нашій країні кредитором в останній інстанції є Національний банк України. Проводячи відповідну грошово-кредитну політику, він може кредитувати комерційні банки через: закриті кредитні аукціони; операції РЕПО (купівля - продаж державних цінних паперів) і рефінансування інвестиційних операцій (вкладення коштів у векселі та акції суб'єктів підприємницької діяльності).

Економічна сутність кредитів Національного банку на макрорівні полягає в тому, що через кредитування комерційних банків та інших кредитних установ здійснюється емісія грошей в обіг і розширюється обсяг сукупної грошової маси в економіці. Це створює умови для експансії кредитної діяльності банків.

На мікрорівні кредити Національного банку сприяють підтриманню комерційними банками своєї ліквідності на необхідному рівні, зміні структури їхніх активів на користь позичкових операцій, а також розширенню, за необхідності, обсягу кредитної допомоги своїм клієнтам.

Національний банк наділений можливістю надавати комерційним банкам, які переведені у режим фінансового оздоровлення, стабілізаційний кредит. Кредит надасться з метою забезпечення платоспроможності й ліквідності банку і для підтримки заходів фінансового оздоровлення. Строк кредиту визначає Правління НБУ. Стабілізаційний кредит надасться тільки за умови його забезпечення заставою високоліквідних активів комерційного банку або під гарантію чи поручительство інших фінансове стабільних банків.

23. Методи реалізації експансіоністської політики центрального банку та її суть. 24. Методи реалізації рестрикційної політики центрального банку та її суть.

Головним завданням центральних банків сучасних країн з розвинутою економікою ринкового типу є регулювання процесів розвитку національної економіки через вплив на грошово-кредитну систему у формі зміни обсягів та структури грошової маси. У даному випадку в спрощеному вигляді фактично мова йде про емісію додаткової кількості грошей відповідно до збільшення маси благ і прискорення грошового обігу при необхідності додаткового стимулювання економіки з метою прискорення економічного зростання (експансіоністська політика) або вилучення надлишкової кількості грошей при загрозі надмірної інфляції (рестрикційна політики).

В умовах сучасних розвинутих країн центральний банк здійснює емісію додаткових обсягів грошової маси або вилучення надлишкових грошей через систему комерційних банків та небанківських фінансово-кредитних установ. З цією метою використовуються наступні інструменти грошово-кредитної політики: резервна норма, облікова ставка та операції на відкритому ринку. Резервна норма - це, як ми уже згадували в попередньому питанні, частка залучених банком коштів, яку він повинен зберігати як резерв на кореспондентському рахунку в центральному банку. В умовах експансіоністської політики центральний банк буде зменшувати резервну норму, а в умовах рестрикційної - збільшувати. Дещо більшими, тобто менш небезпечними, є можливості зниження резервної норми. Але ж після того, як вона стане дорівнювати нулю, можливості використання інструменту будуть вичерпані. Саме по собі перебування резервної норми на нульовому рівні не є проблемою. У розвинутих країнах, наприклад в Японії, це майже норма. Але ці країни мають високорозвинуті стабільні банківські системи з мізерним рівнем ризику. В умовах слаборозвинутих банківських систем з високим рівнем ризику в країнах з перехідною економікою обов'язкове резервування коштів комерційних банків в центральному виконує певною мірою функцію запобіжного страхового інструменту на випадок непередбачених змін у банківській системі і тому зменшувати рівень цих резервів недоцільно. Слід також зазначити, що центральний банк вживає низку інших заходів для підвищення надійності та стабільності банківської системи, зокрема, встановлює для комерційних банків певні економічні нормативи: мінімальний розмір статутного фонду, показники ліквідності балансу, наприклад, співвідношення власного і залученого капіталу, максимальний розмір ризику на одного позичальника у відсотках до загальної суми власних коштів банку тощо. Якщо банк має потребу в отриманні додаткових кредитних ресурсів, він може їх придбати на кредитному аукціоні у центрального банку. Відсоток, під який центральний банк видає кредити комерційним банкам, називають обліковою ставкою. Рівень облікової ставки є ключовим фактором формування відсоткових ставок по кредитах реальному сектору, тобто ціни грошей, яка стимулює збільшення або зменшення обсягу попиту на гроші, і, відповідно, грошової маси. В умовах експансіоністської політики центральний банк буде зменшувати облікову ставку, а в умовах рестрикційної - збільшувати. Проте облікова ставка здійснює на економіку певний вплив лише в довготерміновому періоді. Зміна облікової ставки, по-перше, не обов'язково приведе до таких самих змін кредитних ставок, і, по-друге, навіть зміна кредитних ставок ще не означає того, що негайно зміниться попит на кредитні ресурси зі сторони інвесторів, поведінка яких, крім рівня кредитних відсотків, визначається і факторами довготермінового характеру: очікування, динаміка науково-технічного прогресу, фаза економічного циклу, на якій перебуває економіка країни тощо. Найбільш дієвим інструментом впливу центральних банків розвинутих країн на грошову масу в короткотерміновому періоді є операції на відкритому ринку, під якими мають на увазі купівлю-продаж центральним банком високоліквідних фінансових інструментів, як правило, державних і, значно рідше, корпоративних цінних паперів, що приводитиме до негайного притоку-відтоку додаткової кількості грошей в економіці країни. В умовах експансіоністської політики центральний банк буде купувати цінні папери, а в умовах рестрикційної- продавати.

25. Операції комерційних банків та їх загальна характеристика.

Комерційні банки становлять основу кредитної системи, вони проводять різні фінансові операції. Комерційні банки приймають і розміщують грошові вклади, здійснюють розрахунки за дорученням клієнтів і їх касове обслуговування. Крім того, вони можуть виконувати такі операції: ведення рахунків клієнтів;  фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестиційних коштів;  випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акцій, векселів, облігацій тощо);  купівля у організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти;  купівля і продаж у держави та за кордоном дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів; надання консультаційних послуг, пов'язаних з банківською діяльністю.

Банківські операції поділяються на пасивні, активні й комісійні, що включають посередницькі операції. Пасивні - це операції, з допомогою яких створюються банківські ресурси. Комерційні банки утворюють "пасиви" за рахунок власних та залучених коштів.

Переважна частина всіх банківських ресурсів створюється за рахунок депозитних операцій, які складаються з поточних рахунків і вкладів. Поточний рахунок дає можливість клієнту вносити й отримувати необхідні суми в будь-який час. Другий вид депозитних операцій пов'язаний із прийманням вкладів. Вклади бувають строкові та до запитання (безстрокові). Строковий вклад може бути отриманий тільки після закінчення встановленого строку, а вклад до запитання - в будь-який час. За вкладом банк видає клієнту особливий документ-вкладне свідоцтво, після пред'явлення якого банк повертає вклад власнику.

Активні операції - це операції, які проводять банки з метою прибуткового розміщення залучених коштів. Вони включають строкові та безстрокові позики, які банк надає своїм клієнтам. Строкові позики мають бути погашені після закінчення певного строку (місяця, року, трьох років і т.д.), за безстроковими позиками банк має право вимагати від клієнта повернення грошей у будь-який час.

За своїми об'єктами операції банків поділяються на вексельні, підтоварні, фондові, бланкові. Вексельні операції - це купівля банками векселів у компаній і видача позик під векселі. Підтоварні операції банків являють собою видачу позик під заставу товарів й товарних документів. Фондові операції банків - це операції з цінними паперами та облігаціями. Вони включають: надання позики під цінні папери; банківські інвестиції, що являють собою купівлю банками цінних паперів.

Окрім цих позик, банки надають також бланкові позики, тобто позики, що не мають певного забезпечення. Такі позики надаються, передусім, великим підприємствам, із якими банки тісно пов'язані і в платоспроможності яких вони впевненні. Ці кредити, як правило, отримують клієнти, які здійснюють свої операції через даний банк. За контокорентним рахунком здійснюються всі операції банку з клієнтом. На дебет цього рахунку зараховуються позики, отримані клієнтом, на кредит - суми, що надходять від клієнта.

До третьої групи операцій комерційних банків належать комісійні, тобто виконання окремих доручень клієнтів за певну винагороду - комісію. До комісійних операцій належать операції посередницькі (переведення, інкасо й акредитив).

Основна частина операцій сучасного банку належить до так званих збалансованих операцій банку (обсяг таких операцій у найбільших банках Заходу становить 200-300% їх сумарних активів). Збалансованими ці операції називаються тому, що вони не є ні активними, ні пасивними банківськими операціями й тому не відображаються в балансах банківських рахунків.

Першу групу балансових операцій становлять фінансові й біржові послуги (це управління пакетами акцій, консультації, бюджетне та податкове планування). За останні роки виникли нові й активізувалися існуючі операції банків - лізинг, факторинг, управління портфелем інвестицій фірми, довірче управління майном клієнтів (трастові операції).

Лізинг - здача в оренду на тривалий строк предметів довгострокового користування. Його можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і погашається клієнтом в розстрочку. Як правило, на протязі строку дії договору про лізинг орендар сплачує орендодавцю повну вартість взятого в оренду майна.

Факторинг являє собою купівлю банком у клієнта права на вимогу боргу. Як правило, банк купує дебіторські рахунки, пов`язані з постачанням товарів або надання послуг. У результаті таких операцій продавець вимог отримує 80-90% суми у вигляді авансу, а решту - тільки після того, коли до клієнта надійшов рахунок оплати. Банк стягує у підприємця-продавця вимог певний відсоток (дисконт) за негайне надання еквівалента боргових зобов`язань, премію за фінансовий ризик і таким чином покриває адміністративні витрати.Довірчі (трастові) операції банків - операції банків з управління майном і фондовими цінностями, виконання інших послуг в інтересах і за дорученням клієнтів на правах довіреної особи. Банк бере на себе зобов`язання управління довіреним йому майном і фондовими цінностями з прибутком для власників, за що отримує певну плату.

26. Основні типи грошових систем і їх еволюція.

Грошові системи сформувались в XVI – XVII століттях з появою та затвердженням капіталістичного способу виробництва. Як елемент господарського механізму країни грошова система відображає властиву йому сукупність економічних відносин, в зв'язку з чим набуває характеру системи ринкового чи неринкового типу.

Неринкову грошову систему відрізняє наявність значних обмежень щодо функціонування грошей (талони, карткові системи розподілу тощо), використання адміністративних методів регулювання грошового обігу (раціонування видачі грошей, лімітування кредитів тощо), розмежування сфер готівкового та безготівкового обігу, заборони певних грошових операцій, здійснення контролю за грошовими операціями юридичних осіб та громадян тощо. В такій грошовій системі фактично порушуються її межі як форми організації обігу грошей, а регулювання безпосередньо поширюється на зміст грошових операцій. Грошову систему ринкового типу характеризує вільне функціонування грошей. Зберігаються лише певні обмеження проведення грошових операцій на рівні банків як елементу грошової системи країни. При цьому регулювання грошового обігу проводиться шляхом використання економічних методів впливу на обсяг, динаміку та структуру грошової маси. Відповідно до механізму регулювання валютних відносин виділяють грошові системи відкритого та закритого типу. У відкритій грошовій системі відсутні обмеження на проведення валютних операцій юридичними та фізичними особами. Режим регулювання валютних відносин та визначення валютного курсу забезпечують органічне включення національної економіки в світову. Грошова система закритою типу передбачає використання валютних обмежень, які зумовлюють ізоляцію національної економіки від світової. За таких умов валютний курс не відображає реальної інвалютної ціни грошової одиниці країни, і фактично виступає як формальний елемент грошової системи.

Відповідно до загальних законів функціонування грошей виділяють саморегулюючі та регульовані грошові системи. Саморегулюючими були системи обігу металевих грошових знаків (монет). Основою саморегулювання виступала рівність вартості, яку виражали монети в обігу, і вартості металу, що містився в них.

Відповідно до змісту механізму регулювання грошового обороту виділяють системи паперово-грошового та кредитного обігу.

Для системи паперово-грошового обігу характерна бюджетна емісія, яка може виступати у двох формах:

1) випуск грошових білетів державним казначейством;

2) покриття бюджетного дефіциту за рахунок кредитної емісії.

В обох випадках випуск грошей визначається не потребами обороту, а величиною бюджетного дефіциту, що відповідно до законів обігу паперових грошей викликає їх постійне знецінення. Регулювання грошового обороту в цих умовах вимагає здійснення заходів, спрямованих на оздоровлення фінансів та збалансування бюджету.

Система кредитного обігу – це випуск і рух грошових знаків, що виникають на основі кредиту. Кредитна емісія забезпечує еластичність грошового обігу, дає можливість, на відміну від бюджетної емісії, не тільки легко збільшувати, а й зменшувати кількість грошей в обігу. Це створює реальну можливість підтримання їх кількості на рівні об'єктивної потреби обігу. За загальними законами обігу грошей кредитна грошова система близька до металевої. Органами регулювання грошового обігу є банки. Здійснювані ними кредитні операції (видача та погашення позик) відповідно до реальної динаміки економічних процесів, руху матеріальних цінностей виступають передумовою балансування товарних і грошових мас в обігу.

27. Позичковий процент, його сутність і роль. Норма процента та чинники, які на нього впливають на макро і мікрорівнях. Процент в умовах інфляції.

Позичковий процент або процент за кредит - це плата, яку отримує кредитор від позичальника за надані в позику гроші чи матеріальні цінності.

Економічна природа позичкового процента обумовлена існуванням товарного виробництва та пов’язаних з ним кредитних відносин. За призначенням позичковий процент, з одного боку, відображає ефективність використання позичкового капіталу; з іншого боку, він повинен забезпечувати доходи банку, компенсувати його витрати. В умовах ринкової економіки суть його розглядається більшістю економістів як ціна капіталу, взятого у кредит. Позичковий процент виконує функції розподілу прибутку та збереження позичкового капіталу. Щодо розподільної функції, то, як уже зазначалося, прибуток, отриманий позичальником з використанням позичкового капіталу, розподіляється на дві частини - позичковий процент і підприємницький дохід. Пропорція такого розподілу обумовлюється дією перелічених вище факторів і закріплюється кредитною угодою. Причому сплата і розмір позичкового процента мають імперативний характер, тобто його сплати в обумовленому розмірі не можна уникнути. Значить, позичальникові належить лише та частина прибутку, яка залишиться після сплати процентів кредитору.  Функція збереження позичкового капіталу полягає в тому, що з допомогою процента кредитору забезпечується повернення від позичальника як мінімум вартості, рівноцінної тій, яка була надана в кредит. Особливо дія цієї функції проявляється в періоди високих темпів інфляції. Адже інфляція породжує процентний ризик - небезпеку втрат: у кредиторів - унаслідок зниження номінальних і реальних процентних ставок за кредити відносно темпів інфляції, у боржників - при їх підвищенні. Процентний ризик банків виникає і у разі перевищення процентних ставок, що сплачуються ними за залучені кредитні ресурси, над ставками за наданими позичками. Тому під час інфляції процентна ставка за користування позичками зростає. У такий спосіб кредитор перекладає ризик знецінення позичкового капіталу на позичальника, а через нього - на все суспільство, адже сплачені підвищені проценти позичальник спробує відшкодувати шляхом підвищення цін на свої товари. Норма позичкового процента - це відношення суми річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми капіталу, наданого в позичку, помножене на 100. На практиці норма позичкового процента виступає у формі процентної ставки - відносної величини доходу за фіксований проміжок часу, тобто відношення доходу (процентних грошей) до суми боргу за одиницю часу.

Норма позичкового процента перебуває у певній залежності від норми прибутку: у звичайних умовах середня норма прибутку є максимальною межею для норми процента. Нижню (мінімальну) межу норми процента точно визначити не можна. Але вона не повинна дорівнювати нулю, бо інакше надання кредиту втрачає всякий сенс для кредитора. Відомо, що прибуток поділяється на процент та підприємниць-кий дохід. Перший привласнює кредитор, а другий - позичальник. Оскільки процент як ціна позичкового капіталу не виражає його вартості, а є лише ціною його спожив-ної вартості, зміна норми позичкового процента не визначається законом вартості. Рівень норми позичкового процента встановлюється під впливом конкуренції на ринку позичкових капіталів і залежить від співвідношення попиту та пропозиції позичкового капіталу. Чим більший попит на кредит, тим вища норма процента. Слід розрізняти ринкову норму процента, котра існує в кожен даний момент на грошово-му ринку, і середню норму процента, тобто норму процента за певний період. Процентні ставки диференціюються залежно від виду кредиту, його цільового призначення та забезпеченості повернення, його розміру і строків користування, особистості клієнта тощо. Найнижчою є процентна ставка для "першокласних" позичальників, яка встановлюється для найбільш надійних великих позичальників. Вона є базовою для встановлення інших процентних ставок. Крім норми прибутку, на рівень норми процента впливає багато інших об'єктивних і суб'єктивних чинників, а саме: - розміри грошових нагромаджень та заощаджень у суспільстві та товарно-грошова збалансованість виробництва; - масштаби виробництва, рівень його спеціалізації та кооперування; - співвідношення між внутрішнім і зовнішнім боргом держави; - циклічність коливань виробництва; - сезонність умов виробництва та реалізації продукції; - темпи інфляції, прискорення яких викликає підвищення процентних ставок, що слугує захистом від знецінення позичкового капіталу. При цьому розрізняють номінальну і реальну (з урахуванням рівня інфляції) процентні ставки. Якщо темпи інфляції випереджають зростання процентної ставки, остання стає "негативною" (від'ємною), тобто такою, коли процент стягується з кредитора; - своєчасність повернення кредиту; - рівень кредитно-грошового регулювання економіки центральним банком з допомогою процентних ставок та інших властивих йому інструментів, їх диференційованості залежно від грошово-кредитної політики; - міжнародні чинники, особливо вільний перелив капіталів із країни в країну, передусім так званих "гарячих" грошей. Щоб запобігти втратам або хоч зменшити ризик, банки в період інфляції застосовують такі способи: вводять плаваючі процентні ставки за кредит, які змінюються з урахуванням темпів інфляції, тобто переглядаються або через невеликі періоди – щомісячно чи щоквартально, або ж зі зміною центральним банком базової процентної ставки (ставки рефінансування), або ж зі зміною темпів інфляції; намагаються надавати не середньо- або довгострокові кредити, а переважно короткострокові; надають кредити не під проценти, а з умовою участі в прибутку від прокредитованого заходу тощо.

28. Поняття банківської системи, основи її організації, функції та  завдання.

Сучасні кредитно-банківські системи мають складну, багатоланкову структуру. Якщо за основу класифікації прийняти характер послуг, наданих клієнтам, то можна виділити три найважливіших елементи сучасної кредитної системи: - центральний банк, - комерційні банки, -спеціалізовані фінансові заснування (страхові, ощадні).

Банківська система являє собою законодавчо визначену, чітко структуровану сукупність фінансових інститутів, які займаються банківською діяльністю. Специфіка банківської системи проявляється в її функціях, а саме:

а) створення грошей і регулювання грошової маси;

б) трансформаційна функція;

в) стабілізаційна функція.

Функція створення грошей і регулювання грошової маси полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи або зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. У виконанні цієї функції беруть участь усі ланки банківської системи (НБУ і комерційні банки), вона стосується всіх напрямів банківської діяльності. Трансформаційна функція полягає в тому що банки, мобілізуючи вільні кошти одних суб’єктів господарювання і передаючи їх іншим суб’єктам, мають можливість змінювати (трансформувати) величину й терміни грошових капіталів та фінансові ризики. Стабілізаційна функція забезпечує сталість банківської діяльності та грошового ринку. Враховуючи, що для банківської діяльності характерні високі ризики, що банки працюють в умовах постійної і підвищеної загрози втрати грошей та банкрутства, боротьба з ризиками є важливим завданням не лише окремих банків, а й усієї банківської системи. Банки, виступаючи посередниками грошового ринку, беруть на себе відповідальність перед інвесторами за банківський ризик своїх позичальників. Стабілізаційна функція банківської системи забезпечується шляхом прийняття законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх її ланок, та створення належного механізму контролю й нагляду за дотриманням як чинного законодавства, так і діяльності банків. Головною ціллю діяльності окремих банків є одержання прибутку. Стосовно банківської системи ця ціль не просто не збільшується пропорційно кількості банків, що входять до системи, а взагалі переміщується на другий план, залишаючись лише ціллю окремих банків. На перше місце в системі виходять цілі: • забезпечення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності з метою узгодження інтересів окремих банків із загально - суспільними інтересами. Ця ціль вступає в певну суперечність із забезпеченням прибутковості як ключовою ціллю комерційних банків; • забезпечення надійності і стабільності функціонування окремих банків та банківської системи в цілому з метою стабілізації грошей та безперебійного обслуговування економіки.

29. Попит на гроші і фактори, що його визначають.

Попит на гроші – це запас грошей, який прагнуть мати у своєму розпорядженні суб’єкти економічних відносин на певний момент часу ( а не потік грошей, що визначається на певний період).

Ключовим чинником впливу на попит є зміна обсягів виробництва (або обсягів національного доходу) Md = f(Q), де Q – номінальний обсяг ВНП.

В свою чергу зміна обсягу ВНП визначається динамікою рівня цін та динамікою реального обсягу виробництва. Вплив цих чинників прямо пропорційний.

Md = f(g,P), де Р –рівень цін, g - фізичний обсяг.

При макроекономічному підході попит на гроші пов’язаний зі швидкістю обігу грошей обернено пропорційною залежністю: якщо попит на гроші підвищується, кожна грошова одиниця довше перебуватиме у окремого економічного суб’єкта, повільніше буде її обіг і навпаки. Md = f(V), де V –швидкість обігу.

При мікроекономічному підході замість швидкості обігу грошей використовується чинник зміни норми відсотка. В міру зростання норми відсотка на альтернативні грошам активи, попит на гроші буде падати. Md = f(R), де R – норма доходу на капіталізовані активи.

Чинник накопичення багатства. Внаслідок збільшення багатства зростає і попит на гроші.

Чинник інфляції. Запас грошей в умовах інфляційного росту цін знецінюється Як наслідок, провокується скорочення попиту на гроші.

Очікування погіршення кон’юнктури ринків (скороченя товарної пропозиції, посилення товарного дефіциту, погіршення якості продукції і т.д.). У цих випадках економічні суб’єкти віддають перевагу накоченню багатства у товарній формі, а не в грошовій, тому попит на гроші падає.

30. Раціоналістична концепція виникнення грошей та її різновиди, суть та основні постулати.

Раціоналістична концепція виходить з того, що гроші виникли як результат певної раціоналістичної угоди між людьми, через необхідність виділення спеціального інструмента для обслуговування сфери товарного обігу і підвищення ефективності її функціонування. Конкретна грошова форма виникає тоді, коли люди усвідомлюють її необхідність і організаційно забезпечують її впровадження у господарський оборот. Раціоналістична концепція походження грошей вперше була сформульована старогрецьким філософом і ученим Арістотелем, який вважав, що гроші стали грошима не по своїй внутрішній природі, а через закон, тому люди можуть змінити цей закон і зробити гроші даремними. Вона була пануючою в економічній науці аж до XIX в. В даний час її дотримується більшість західних економістів. Для ранніх етапів розвитку західної грошової теорії була характерна абсолютизація ролі держави у виникненні грошей: держава створює гроші в процесі їх емісії і законодавчо наділює їх купівельною силою - отже, гроші є творінням державної влади. Сучасні західні економісти вже не дотримуються чисто правового трактування походження грошей і розглядають закон тільки як одну з причин їх виникнення. Вони вважають, що утруднення при обміні в бартерній економіці привели до висновку угоди між людьми про використовування одиниці рахунку, стандартного засобу обігу, а потім ця угода була закріплена державним законом.

Пояснюючи появу грошей недоліками прямого товарного обміну, західні економісти виділяють дві основні проблеми бартерних операцій: 1) пошук подвійного збігу, тобто двох товаровиробників, взаємно зацікавлених в придбанні продукції один одного. Звичайно розраховується число можливих комбінацій обміну при заданій кількості товарів, що беруть участь в обміні, що ілюструє неефективність прямого обміну товарами: для обміну свого товару на необхідний йому товар товаровиробник може бути вимушений вчинити безліч обмінів, поки не відбудеться подвійного збігу інтересів; 2) визначення цін товарів і послуг. В грошовій економіці кожний товар має тільки одну ціну, виражену в грошових одиницях, а значить загальна кількість цін рівна кількості беруть участь в обміні товарів. В бартерній економіці кожний товар оцінюється в одиницях інших товарів, на які він обмінюється. У зв'язку з цим, у міру збільшення товарного асортименту швидко зростає кількість цін, що дуже утрудняє обмін.

З розвитком виробництва і збільшенням масштабів торгівлі прямий бартер все більше ускладнював обмін між виробниками продукції. Ці утруднення і привели до тому, що люди сталі використовувати гроші для полегшення процесу обміну, внаслідок чого різко скоротилася кількість необхідних обмінних операцій і цін, що використовуються, оптимізувалися витрати обігу. Таким чином, на думку західних економістів, гроші були придумані людьми для використовування їх як технічний інструмент обміну для зниження витрат і підвищення ефективності товарного обігу. Згідно раціоналістичної концепції, гроші є продуктом свідомості людей, а не об'єктивного розвитку процесів виробництва і обміну.

31. Роль центральних банків в регулюванні готівкою грошового обігу.

Національний банк України регулює єдиний грошовий обіг шляхом установлення певних нормативів, як і вимагає наше законодавство, шляхом проведення облікової політики (між іншим, після проведення грошової реформи облікова ставка НБУ систематично знижується і зараз становить 16%), операцій з цінними паперами, встановлення обов’язкових резервів і економічних нормативів для комерційних банків. Діяльність Національного банку України по регулюванню безготівкового обігу впливає на готівковий. Так, одержуючи позички в кредитних установах, господарюючі суб’єкти за їх рахунок сплачують зарплату і цим перетворюють їх у готівку. Зобов’язуючи комерційні банки зберігати частину коштів у фонді обов’язкових резервів, Національний банк безпосередньо впливає на стан готівкового обігу в країні.

Національний банк України сформулював основні завдання установ банку в роботі з готівкою: - безумовне виконання законів, указів Президента, нормативних і інструктивних актів Національного банку з питань регулювання обсягу і структури готівкової маси в обігу;

- прогнозування і раціональна організація готівкового обігу з урахуванням основних напрямів грошової політики, впровадження нових форм безготівкових розрахунків;

- обмеження готівкової емісії економічно обґрунтованими вимогами зростання обігу готівки.

32. Створення і розвиток грошової системи в Україні.

Перші практичні кроки щодо створення власної грошової системи були зроблені після виходу України зі складу СРСР, коли 10 січня 1992 р. були запроваджені українські купоно-карбованці багаторазового користування як доповнення до рублевої грошової маси. Тобто в обороті одночасно опинилися два види валюти - попередні рублі, емісія яких перейшла від союзного уряду до Російської Федерації, та купоно-карбованці, право емісії яких було закріплено за НБУ. Весь безготівковий оборот продовжував обслуговуватися виключно російською валютою - рублями. Паралельне використання в 1992 р. двох валют - старої і нової - зумовлювалося рядом обставин: Центральний банк РФ ще з вересня 1991 р. перестав надсилати в Україну рублеву готівку, що спровокувало значні ускладнення в забезпеченні потреб обороту в готівці; на межі 1991-1992 рр. Україна слідом за Росією стала на шлях лібералізації цін, унаслідок чого середній рівень їх зріс майже десятикратно, що значно збільшило попит на готівку, якої Україна не могла отримати від Росії; Україна не мала в той час власної бази для виготовлення грошових знаків, а фінансове становище держави не давало змоги зразу замовити за кордоном достатню масу грошей, щоб швидко замінити ними старі гроші.

З огляду на ці обставини Україна, ще будучи в складі Союзу, почала готувати свої грошові знаки. Але статус союзної республіки не дозволяв їй мати власні гроші, і уряд пішов по шляху випуску допоміжних (до рубля) знаків - купонів, які, за визначенням, можуть бути тільки паралельними грошима.

Поступове, виважене запровадження нових грошей поряд зі старими відкривало можливість уникнути обвального переповнення ними каналів обороту, не допустити швидкого знецінення, забезпечити їм певні конкурентні переваги порівняно з рублем.

Паралельний обіг рубля і купоно-карбованця не приніс Україні очікуваних позитивних наслідків. Навпаки, досить швидко виявилися значні недоліки двовалютної системи грошового обороту. Вона істотно ускладнювала управління внутрішнім готівковим обігом, організацію внутрішніх безготівкових розрахунків та зовнішніх розрахунків, насамперед з Російською Федерацією. Незабаром купоно-карбованець втратив свої початкові переваги перед рублем і став швидко знецінюватися. Виникли помітні перебої у внутрішніх і зовнішніх платежах.

Повне запровадження карбованця в готівкову сферу при обслуговуванні безготівкового обороту виключно рублем призвело до механічного розриву єдиного грошового обороту на дві відокремлені частини. Перехід грошей із однієї частини в іншу вимагав обміну їх за валютним курсом. Виникла спотворена ситуація, за якої валютний курс грошей при використанні їх у готівковому та безготівковому оборотах роздвоївся. Це сприяло розвитку масових фінансових спекуляцій, пов’язаних з переведенням грошей з однієї форми обороту в іншу, відпливу грошових капіталів з України за кордон, зокрема в Росію.

Щоб послабити негативні наслідки паралельного обігу двох валют, Президент України указом «Про реформу грошової системи України» від 12 листопада 1992 р. запровадив купоно-карбованець у сферу безготівкового обороту і вилучив з нього рублеві гроші. Нові гроші були названі «український карбованець», дістали статус тимчасових національних грошей і стали єдиним на території України засобом платежу.

На другому етапі Національний банк України, спираючись на норми Закону України «Про банки і банківську діяльність» (1991 р.), відпрацьовував окремі елементи та організацію функціонування грошової системи. До основних напрямів та найбільш відчутних результатів розвитку грошової системи на цьому етапі можна віднести:

1. Розбудову власного емісійного механізму.

2. Формування механізму регулювання НБУ пропозиції грошей.

3. Розроблення методики та методології грошово-кредитної політики НБУ, накопичення досвіду практичного застосування інструментів грошово-кредитної політики, розмежування сфер застосування фіскально-бюджетної та грошово-кредитної політики.

4. Розбудова національної платіжної системи.

5. Формування механізму валютного регулювання.

6. Розроблення та випробування на практиці спеціальних заходів з подолання гіперінфляції та регулювання інфляції.

Перелічені заходи дали можливість сформувати протягом 1993—1996 рр. правові та організаційні основи національної грошової системи ринкового типу, яка спроможна була забезпечити належне управління грошовим оборотом відповідно до потреб економіки країни.

Новій ситуації, що склалася в управлінні грошовим оборотом, не відповідав статус тимчасової валюти, що зберігався за українським карбованцем. Тимчасові гроші не можуть належним чином виконувати одну з найважливіших функцій — функцію нагромадження. Це підриває інтереси економічних суб’єктів до накопичення грошей як джерела інвестування, стримує економічне зростання, знижує ефективність антиінфляційної політики, зміцнення державних фінансів. У зв’язку з цим особливої гостроти набуло питання запровадження в оборот постійної грошової одиниці — гривні. 25 серпня 1996 р. Президент України підписав Указ «Про грошову реформу в Україні», згідно з яким з 2 по 16 вересня 1996 р. з обороту був вилучений український карбованець і введена постійна грошова одиниця — гривня та її сота частина — копійка. Цим закінчився другий етап розбудови грошової системи України і розпочався третій.

На третьому етапі відбувається подальше вдосконалення механізмів та інструментів грошової системи, що були розроблені на попередньому етапі. Важливою віхою тут стало прийняття Верховною Радою України в травні 1999 р. Закону «Про Національний банк України». Хоча в цьому законі безпосередньо про грошову систему мова не йде, проте ті функції НБУ, які становлять основу грошової системи, знайшли широке відображення. Це, зокрема, розділ IV «Грошово-кредитна політика», розділ V «Управління готівковим грошовим обігом», розділ VIII «Діяльність Національного банку щодо операцій з валютними цінностями». У них чітко виписані права та обов’язки НБУ щодо забезпечення стабільності національних грошей, регулювання грошового обороту, визначені методи та інструменти грошово-кредитної політики та інші види діяльності НБУ, що формують грошову систему країни.

33. Сутність інфляції та причини її виникнення.

Інфляція - це тривале і швидке знецінення грошей внаслідок надмірного зростання їх маси в обороті. При цьому стрімке зростання грошової маси може бути як абсолютним, так і відносним.

до найважливіших iнфляційних причин зростання цін можна віднести наступні:

Диспропорційність - незбалансованість державних видатків і прибутку - т. з. дефіцит державного бюджету. Часто цей дефіцит покривається за рахунок використання "друкарського верстату", що призводить до збільшення грошової маси і як наслідок - інфляція.

Iнфляційно небезпечні інвестиції - здебільшого мілітаризація економіки. Військові асигнування ведуть до утворення додаткового платіжездатного попиту, а як наслідок - збільшення грошової маси. Надмірні військові асигнування звичайно є головною причиною хронічного дефіциту державного бюджету, а також збільшення державного боргу для покриття якого випускаються додаткові паперові гроші.

Відсутність чистого вільного ринку і досконалої конкуренції як його частини. Сучасний ринок в чималій мірі огополiстичний. Оскільки огополiст зацікавлений в скорочуванні виробництва і пропозиції товарів створюється дефіцит використовуваний їм для підтримки чи підняття ціни на товар.

Імпортована інфляція, роль якої зростає зі зростанням відкритостi економіки і утягнення її в світогосподарські зв'язки тієї чи іншої країни. Можливості для боротьби у держави досить-такi обмежені. Засіб ревальвації власної валюти, що інколи застосовується в таких випадках, робить імпорт більш вигідним, одночасно ускладнюючи експорт.

Iнфляційні очікування - виникнення в інфляції самопідтримуючого характеру. Населення і господарські суб'єкти звикають до постійного підвищення рівня цін. Населення вимагає підвищення заробітної плати і запасається товарами наперед, очікуючи на їх швидке подорожчання. Виробники ж побоюються підвищення цін з боку своїх постачальників, які водночас закладають в ціну своїх товарів прогнозоване ними зростання цін на комплектуючі і розгойдують отим самим маховик інфляції. Живий приклад таких iнфляційних очікувань ми можемо спостерігати у своєму повсякденному житті.