Передумови виникнення вексельного обігу

План:

Вступ....................................................................................................................3

1. Передумови виникнення вексельного обігу.................................................4

2. Правове регулювання та етапи розвитку вексельного обігу......................6

Висновок............................................................................................................12

Список використаної літератури.....................................................................13

Вступ

Шлях до розвиненої і  стабільно зростаючої економічної  системи в Україні пролягає через комплекс радикальних реформ і повноцінної законодавчої бази з проблем комерційного кредиту, активним ринковим інструментом якого є вексель. Надійно виконуючи функції кредиту, засобу обігу і засобу платежу, вексель швидко допоможе не лише подолати організаційні труднощі, зростаючу неплатоспроможність переважної більшості підприємств державного сектора і розрив міжгосподарських зв`язків, а й налагодити якісно нове матеріально-технічне постачання і, нарешті, зупинити сповзання суб’єктів господарського життя до безвідповідальності та зниження платіжної дисципліни.

На відміну від країн  з ринковою економікою, в яких віками з урахуванням національних особливостей законодавчо вдосконалювалися положення про вексель і вексельну дієздатність, встановлювався строгий порядок виготовлення і використання вексельних бланків, вироблявся найоптимальнішій порядок пред’явлення векселів до сплати і здійснення протестів, в Україні після заборони вексельного обігу і ліквідації комерційного кредиту на початку 30-х рр. було втрачено добре вироблені навики. Водночас численні спроби підвищити ефективність командно-адміністративних методів керівництва торговельними операціями, виконанням робіт і наданням послуг у кредит не тільки зазнавали краху, а й погіршували стан економіки в цілому.

Зупинити багаторічну  плутанину й хаос і забезпечити  доброякісність та надійність розрахунків  здатне впровадження вексельної форми  комерційного кредиту. Відновлення вексельного обігу в Україні і піднесення його до рівня високорозвинених країн з ринкової економікою, де він сягає понад 70% комерційного обороту, здатне різко обмежити потребу підприємства в готівкових коштах і водночас прискорити вихід економіки з кризи та обмежити джерела інфляційного процесу.

1. Передумови виникнення вексельного обігу

Поява вексельних операцій як інструменту господарських розрахунків у Київській Русі була викликана потребами торгівлі. Розвиток договірних відносин вимагав розвитку грошової системи, але Давня Русь своїх монет не мала. Це вимагало пошуків альтернативних засобів грошового обігу. Одним із таких засобів були кредитні угоди, які відігравали помітну роль у розвитку торгівлі в київський період, особливо зовнішньої. У чинному законодавстві значне місце посідали договори позики і відсотки за користування ними. Відповідно до положень «Руської Правди» відсоток залежав від терміну позики. «Місячна» ставка, яка була максимальною, дозволялась для коротких кредитів на термін не більше чотирьох місяців; для позик від чотирьох місяців до одного року встановлювалася ставка «в третину року»; для більш тривалих займів законною була «річна» ставка, яка була мінімальною.

Іншою формою кредитних  відносин було лихварство. У «Руській Правді» передбачалась можливість брати в позику кошти не тільки через дружні стосунки, а й під невеликі відсотки, величина яких була зумовлена тільки необхідністю розширення торговельної чи виробничої діяльності. На початку XII ст. за користування позикою купці сплачували 50 % на рік, причому лихварі брали цей відсоток з року в рік, незважаючи на те, що після двохкратного стягнення позика була практично повернута. В. Мономах заборонив стягувати лихву більше трьох разів, встановивши тим самим максимальний прибуток лихварів у 150 %. Але в подальшому відсоток досягав 100 на рік.

У результаті монголо-татарського  завоювання значного поширення набув такий борговий документ, як кабала. Як правило, позики оформлялися за допомогою позикової кабали чи її скороченого варіанту — «позикової пам´яті». Цю функцію могли виконувати також закладна і «служива» кабала. Закладна оформляла заставу земель, угідь, інших об´єктів власності на час погашення боргу і відсотків по ньому, а в кабалі «служивій» фіксувався відробіток боргу службою у кредитора. На відміну від них, позикова кабала і позикова пам´ять фіксували угоду по позиці й обумовлювали виплату по ній відсотків грошима або продуктами.

Таким чином, особливості  господарського обороту в Київській Русі сформували власні умови, практику та ділові традиції вексельного обігу. П.Цитович називає чотири основні передумови виникнення вексельного обігу: «Незручності й небезпеки середньовічних шляхів сполучення — така перша потреба, для якої знадобився вексель. Не без впливу залишилася і ще одна обставина — надходження зборів папської десятини... Третя потреба, третя умова — стан монетної справи в середні віки... Нарешті, четверта потреба — роль і особлива організація ярмарків у середні віки» 

2. Правове регулювання та етапи розвитку вексельного обігу

Обіг векселів як виду цінних паперів починається з кінця XVII ст.

В указах від 31 серпня 1697 р. і 29 серпня 1698 р. йдеться про заборону використання переводних листів (векселів) при оплаті митних платежів. В Указі від 3 жовтня 1711 р. містився припис архангельському віце-губернатору: доставляти з кожною поштою в канцелярію Урядового Сенату відомості про підвищення і пониження курсу векселів — «вексель нині в місті почому ходить».

16 травня 1729 р. було опубліковано вексельний Статут, який, безперечно, мав іноземне, німецьке походження, на що вказує подвійний текст цього законодавчого акта — російський і німецький. Автор Статуту опирався при його створенні на законодавство германських держав і Шведський вексельний статут 1671 р. Причини видання Статуту зазначені в його тексті: статут складено і видано через те, що в європейських країнах не перевозять гроші з одного міста в інше, а здійснюють їх переказ за допомогою особливих листів, які називаються векселями і приймаються так само, як готівкові гроші, а в разі несплати на винну особу накладається штраф у вигляді відсотків.

Вексельний статут 1729 р. складається із трьох частин: перша глава регулює «справжні купецькі векселі», друга — «векселі на казенні гроші», а третя містить форми векселів з тлумаченням. Форми векселів мали важливе значення, оскільки точне дотримання їх було обов´язковим при усуненні різних спорів. Проте, незважаючи на детальне регулювання вексельних відносин, Статут 1729 р. не відображав усієї багатоманітності господарської практики та не міг повністю забезпечити упорядкування вексельного обігу. Значна частина тексту Статуту присвячувалася переказному векселеві, тоді як більш поширеним в економічному обороті був простий вексель. Він мав міцну основу в господарському житті та замінив кабалу. Зважаючи на це, виникла думка про те, що вексель не що інше, як своєрідний позиковий лист, призначений тільки для «осіб торгового звання і заняття». Тому Вексельний статут 1729 р. упродовж усього періоду свого існування здебільшого мав декларативний характер.

Новий Вексельний статут було введено в дію 25 червня 1832 р. У вступі до нього було пояснено причину зміни вексельного законодавства: «Вексельне право складає одну із головних сил, що діють в торгівлі, і благоустрій її та успіхи нерозривно сполучені із твердістю цього права». Новий Статут частково зберіг колишні основи регулювання вексельного обігу, частково ж залучився до французького типу правового регулювання, що панував у той час. У дусі останнього він вимагав називати валюту векселя, передаваність обумовлювалася наказом, вексельні заперечення не були суворо відокремлені від позавексельних. Як видно, було зроблено спробу поєднати німецьке і французьке законодавства.

Важливою рисою Статуту 1832 р. було те, що вже у ст. 1 чітко визначено рівноправність простого й переказного векселів, на що попередній Статут 1729 р. лише натякав, визначаючи кількість учасників вексельного зобов´язання, яких передбачалося чотири або три, зазначаючи, що в деяких векселях може бути й менша кількість учасників. У новому Статуті було знято неоднозначні положення Статуту 1729 р. щодо індосаменту, акцепту, копій векселя тощо. Отже, норми Статуту 1832 р., так само, як і положення Статуту 1729 р., були відірвані від тогочасних потреб господарського життя, становили механічне перенесення норм європейського законодавства на вітчизняний ґрунт.

Істотні зміни у зміст  Статуту 1832 р. вніс закон від 3 грудня 1862 р., яким вексельна дієздатність, що раніше поширювалася лише на клас купців, була розширена до меж загальної цивільної дієздатності, за винятком осіб духовного стану всіх віросповідань, нижчих військових чинів, селян, що не мали нерухомої власності і торговельних свідоцтв, заміжніх жінок без згоди чоловіків та незаміжніх дівчат без згоди батьків. Розширення вексельної дієздатності здійснювалося в загальному руслі буржуазних реформ, але, як і більшість інших реформ, воно виявилося проведеним досить непослідовно, у результаті чого вексельна дієздатність не збігалася із загальною цивільною дієздатністю. Головна причина незавершеності вексельної реформи у цей період полягала в тому, що вексельне право значно випереджало інші галузі права в частині сприйняття нових ідей, які генерувалися на основі потреб капіталістичного ринку.

Вже у 40-х роках було порушено питання про перегляд Вексельного статуту 1832 р., що було пов´язано із виданням у Німеччині нового вексельного законодавства. З того часу було складено декілька вексельних проектів, підготовлених за явного німецького впливу. Лише 27 травня 1902 р. було затверджено новий Статут про векселі, що вступив у дію з 1 січня 1903 р. У ньому, на відміну від статуту 1832 p., який не розмежовував норми про простий і перевідний векселі, спочатку викладалися правила про вексель простий, потім про перевідний, причому в цій частині закон містив бланкетні норми і формулював лише правила, які стосувалися лише останнього. Слід зауважити, що ця система була прямо протилежною прийнятій Німецьким статутом, оскільки на відміну від Заходу в Росії і на рубежі ХІХ-ХХ ст. переважне значення мав простий вексель. Усередині імперії перевідний вексель практично не зустрічався, в найбільших торговельних центрах він обертався лише у сфері міжнародної торгівлі.

Вексельний статут 1902 р. складався із 126 статей; до нього додавалися зразки векселів і різного роду написи на них. Перші дві статті, які містили вступ, були присвячені поділу векселів на прості та перевідні і вексельній правоздатності. Статут мав два розділи. Істотні зміни були введені новим Статутом у порядок здійснення протесту. Ці статті вважалися у Статуті 1832 р. найменш вдалими. Це були лише уривчасті вказівки, розкидані по різних частинах закону. Новий Статут вніс корективи за зразком Англійського вексельного статуту, значно полегшивши роботу нотаріуса при здійсненні протесту векселів. Серйозним поліпшенням були також детальніші й точніші положення щодо поручителів і посередників. Були і відступи від колишнього вексельного законодавства. Одним із найбільш серйозних стало введення в новий Статут положення про наслідки відмови у прийнятті векселя. Замість системи забезпечення, що існувала раніше і була прийнята в Німецькому вексельному статуті, Статут 1902 р. прийняв систему дострокового задоволення.

Як видно, суперництво  концепцій «національного» і «німецького» векселя завершилося компромісним кроком у розвитку вексельного права, яке на початку XX ст. наблизилося до уніфікованого міжнародного векселя. Розвиток вексельної системи, відображаючи ламання колишньої станової структури російського суспільства, сприяв швидшому залученню до сфери комерції різних соціальних прошарків, що не належали до привілейованого купецького стану. Проте пережитки станової структури суспільства не дали змогу повністю вжити окремі феодальні обмеження у вексельному обігу.

Після Жовтневої революції 1917 р. Вексельний статут 1902 р. втратив  силу. Вексельний обіг у країні було знищено «за відсутністю необхідності», як вважали ідеологи більшовизму. І лише з переходом до нової економічної політики, з розвитком торговельного обороту, підприємства (насамперед державні) знов гостро відчули необхідність вексельного обігу, використання векселя як специфічного розрахункового засобу. Це спричинило прийняття у 1922 р. Положення про векселі, яке поширилося і на територію України. До джерел вексельного законодавства 30-х років належать також Постанова СРСР «Про обов´язкове написання векселів на вексельному папері». Цією Постановою в текст статей Положення про векселі були внесені зміни, що стосувалися можливості написання векселів «у червонцях банковими білетами Державного Банку».

Приєднання СРСР у 1936 р. до Женевських вексельних конвенцій мало значення лише для зовнішньоторговельних операцій, учасниками яких від імені Української PCP, як правило, виступали державні органи. З цього моменту законодавче регулювання вексельного обігу почало здійснюватися на підставі Положення про перевідний і простий вексель.

Таким чином, хоча формально  вексельний обіг і не заборонявся, проте умов для його нормального функціонування не існувало.

З початку 90-х років  векселі знову починають широко використовуватися в господарському обігу. Це було пов´язано із спробами подолати кризу неплатежів державних підприємств та врегулювати процедуру зменшення взаємної заборгованості. У цей час було прийнято нормативно-правові акти, які прямо чи опосередковано здійснювали регулювання вексельного обігу. У Правилах виготовлення і використання вексельних бланків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України та Національного банку України від 10 вересня 1992 p., передбачені суттєві особливості використання Положення про переказний та простий вексель. Указ Президента «Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної заборгованості суб´єктів підприємницької діяльності України» від 14 вересня 1994 р. передбачив проведення взаємозаліків між господарюючими суб´єктами з метою забезпечення умов для подолання платіжної кризи та підвищення майнової відповідальності. Значним кроком у подоланні суперечностей правового регулювання вексельного обігу стало прийняття Закону України «Про обіг векселів в Україні» від 5 квітня 2001 р. Відповідно до ст. 1 законодавство України про обіг векселів складається із Женевської конвенції 1930 р., якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі, з урахуванням застережень, обумовлених додатком II до цієї Конвенції, та із Женевської конвенції 1930 р. про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 р. про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі», Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі», Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів», цього Закону та інших прийнятих згідно з ними актів законодавства України.

На сьогодні правове  поле вексельного обігу охоплює понад 30 спеціальних нормативно-правових актів, які безпосередньо стосуються зазначеної сфери господарської діяльності.