Особливості та передумови виникнення міжнародних інституцій та процес взаємодії міжнародних банків

     Виконавче правління складається з президента банку, віце-президента і чотирьох інших членів, які обираються за загальною згодою урядів країн-членів на рівні Глав держав або урядів. Термін повноваження членів Правління становить 8 років і не підлягає подовженню. Виконавче правління здійснює реалізацію монетарної політики відповідно до рішень, прийнятих Радою керуючих, і розробляє директиви для національних центральних банків згідно з покладеними на нього повноваженнями.

     Для координації монетарної політики між  країнами зони євро та іншими країнами ЄС (Велика Британія, Швеція, Данія, Греція) створена Загальна Рада. Вона складається з Президента ЄЦБ, віце-президента та голів національних центральних банків країн- учасниць ЄС.

     Щорічно ЄЦБ направляє звіт про діяльність ЄСЦБ Європейському Парламенту, Комісії і Раді Міністрів. 
 
 
 
 
 
 
 
 

     2. Особливості інтернаціоналізації банківського капіталу 

     Перші ознаки інтернаціоналізації банківського капіталу спостерігалися ще в XIX ст., проте  значне її посилення припадає на XX ст. Фахівці умовно розрізняють тут  кілька етапів. Перший етап тривав з  кінця XIX ст. до 60-х років XX ст. і позначився зрощуванням банківського капіталу з промисловим переважно на національних ринках. Там же відбувався процес концентрації й централізації банків, інтенсивно зростав банківський капітал. Розвивалися також специфічні форми міжнародних банків і міжнародних банківських об'єднань. Для цього періоду характерним є панування в міжнародній сфері насамперед операційних кореспондентських відносин між банками. Основною формою інтернаціональної співпраці банків стали міжнародні союзи, утрулопання, консорціуми тощо. Поширюється практика створення спільних дочірніх підприємств, тимчасового співробітництва в межах конкретної угоди. Виникають перші мережі філій і відділень банків за кордоном.

     На  цьому етапі провідну роль у міжнародному кредитуванні й валютних розрахунках відігравали центральні банки економічно розвинутих країн. Міжнародна діяльність комерційних банків концентрувалася на обслуговуванні зовнішньої торгівлі й виробничих інвестицій в інших країнах. Вивезення безпосередньо банківського капіталу мало відносно невеликі розміри. У багатьох державах зберігалися валютні Й кредитні обмеження на міжнародні операції банків, промислових та торговельних корпорацій. Цей період можна назвати періодом утворення умов міжнародного банківського співробітництва.

     Другий  етап почався з середини 60-х і  тривав до кінця 80-х років. У цей  проміжок часу відбулися якісні зміни  в банківських системах економічно розвинутих країн, зросла роль банків у міжнародних економічних відносинах. Спостерігався бурхливий, екстенсивний, практично не контрольований розвиток банківського капіталу в міжнародному масштабі. Набули безпрецедентного масштабу міжнародний рух капіталів, розвиток міжнародного поділу праці, інфраструктури міжнародної торгівлі, відкриття зарубіжних представництв, відділень і філій головних банків. Поряд зі зростанням традиційних фінансових центрів утворилися і нові центри — у країнах, що розвиваються, причому в основному не пов'язані з економічним потенціалом цих країн. Унаслідок цього виникли справжні транснаціональні банки з численними підрозділами в головних міжнародних фінансових центрах.

     Інтернаціоналізація банківської діяльності відкрила нові можливості для банківських операцій. Міжнародні ринки капіталів набувають  певної самостійності, перетворюються на глобальний механізм перерозподілу фінансових ресурсів між країнами. Про це свідчать високі темпи зростання ринків євровалют, що у 80-х роках у середньому досягли 28 %. Водночас інтернаціоналізація банківського капіталу здебільшого збігається з основними географічними напрямками розвитку міжнародного виробництва та торгівлі. Банки, як і раніше, орієнтуються на фінансове обслуговування за кордоном корпорацій, як правило, країни свого походження.

     Характерною ознакою цього етапу є те, що транснаціональні банки (ТНБ) почали створювати мережу відділень і представництв у країнах, що розвиваються, які не мають власної достатньої кредитно-фінансової системи для ефективнішого розподілу фінансових ресурсів. Це веде до створення так званих "фіскальних оазисів" — найменш регульованих і вільних від податків банківських центрів.

     Посилилася  монополізація банківської сфери. Валютно-кредитні відносини монополізовані найбільшими банківськими монополіями транснаціонального типу, що ведуть жорстку конкурентну боротьбу за клієнтурну базу, сфери впливу в інших країнах. Одночасно відбувалися структурні зміни: народжувалася велика кількість різних банківських союзів, консорціумів, асоціацій, частішали випадки міжнародних злиттів і поглинань, створення спільних установ для обслуговування і фінансування великих міжнародних проектів. Тривала лібералізація режимів конвертованості валют, обмежень процентних ставок, визначення валютних курсів. Кредитна експансія ТНБ за кордоном супроводжувалася зростанням нестійкості міжнародних валютних і кредитних ринків, глобалізацією проблеми зовнішньої заборгованості.

     На  початку 90-х років інтернаціоналізація  банківського капіталу вступила в новий, третій етап. У цей час в економіці країн Заходу спостерігалися стабільне економічне зростання та відносно низький рівень інфляції. Посилення контролю за інфляцією частково ускладнило фінансове становище промислових і торговельних транснаціональних корпорацій — головних джерел ресурсів для ТНБ. У національних економіках відбувалися нарощування фінансової заборгованості і концентрація активів у кількох найбільших ТНБ. Нестача фінансових коштів стимулювала державні органи до позикових операцій на ринках цінних паперів, до розширення кола учасників державного кредитування, конструювання нових систем розміщення державної заборгованості. Державні структури розмішували позики на приватних ринках капіталів, як місцевих, так і іноземних. Крім того, уряди низки країн Заходу почали прямо конкурувати з банками та іншими фінансовими установами за залучення заощаджень населення шляхом створення спеціальних програм. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     3. Класифікація міжнародних банків 

     Сучасну світову фінансову систему можна  розглядати як багаторівневу. Перший рівень представлений міждержавними фінансовими  установами (Всесвітній банк, Європейський центральний банк, Міжнародний валютний фонд тощо), метою яких є формування умов для підвищення ефективності міжнародних розрахунків та стабільності світової фінансової системи. Другий рівень утворюють національні фінансово-кредитні установи, наділені контрольними та наглядовими функціями, до яких передусім можна віднести центральні банки та структури з нагляду за банківською діяльністю. Третій рівень — це транснаціональні й міжнародні комерційні (універсальні й спеціалізовані) банки. Четвертий рівень складають банківські установи, діяльність яких обмежена національними рамками.

     На  міжнародному ринку капіталів діють  винятково першокласні фінансові посередники та солідні позичальники, що володіють якісною і повною інформацією. На міжнародні валютні відділи транснаціональних банків припадає основна частка валютних операцій (близько 95 %).

     Класифікуючи  міжнародні банки за різними критеріями, варто враховувати, що в нових умовах стратегія банків більше пов'язана з питомою вагою міжнародних операцій і прибутків у загальному обсязі угод та прибутків банку, з клієнтурною базою, ніж із фізичною присутністю за кордоном або універсалізацією діяльності. У даний час можна виділити, хоча і з певним ступенем умовності, такі групи банків, що ведуть міжнародні операції.

     До  першої групи належать національні  банки, що мають лише невелике іноземне відділення, на яке припадає незначна частка активів, прибутків і персоналу. Такі відділення звичайно фінансують торговельні угоди, разові валютні операції, надають послуги із застосуванням акредитивів клієнтам у країні перебування, здійснюють обмежені кореспондентські відносини з іншими банками.

     Друга група — банки, міжнародні операції яких дають від 5 до 10 % їхніх прибутків. Для завоювання репутації конкурентоспроможного міжнародного банку цього явно замало. Такі банки розширюють свою участь у міжнародних операціях через створення окремих філій і представництв у основних світових фінансових центрах, проведення оптових валютно-кредитних операцій, зокрема шляхом участі в різних міжнародних кредитних угодах. Іноземна мережа таких банківських установ має підпорядкований характер і в цілому виконує пасивну роль.

     Дедалі  численнішою стає третя група  — транснаціональні банки. Ці міжнародні банківські угруповання є новим  типом міжнародного банку і посередника в міжнародній міграції капіталу, їм належать сьогодні провідні позиції на світовому ринку капіталів.

     Транснаціональні  банки - це найбільші банківські установи, котрі досягли такого рівня міжнародної концентрації й централізації капіталу, який дає їм змогу брати реальну участь у економічному розподілі світового ринку позичкових капіталів і валютно-кредитних ресурсів (кредитно-фінансових послуг).

     Сучасні міжнародні банківські інституції характеризує головним чином зовнішньоекономічна спрямованість їхньої діяльності. Так, зовнішні активи банків США становлять 430 млрд дол., Японії — 101 млрд дол., ФРН - 62 млрд дол. Рушійним мотивом їхньої діяльності слугує прибуток від операцій на міжнародних ринках, що досягає 25—35 % загального прибутку банку. Одним із головних у стратегії банку стає показник прибутку на вкладений за кордоном капітал. Відділення, філії та представництва в усіх головних світових фінансових центрах, де є необхідні технічні й комунікаційні можливості, досвідчений штат фахівців, дають змогу банкам цієї категорії не тільки фінансувати торгівлю, проводити масштабні операції з валютою і кредитом, а й виступати в ролі визнаних лідерів при формуванні міжнародних консорціумів банків, організації фінансування великих і престижних проектів, а також створювати обмежені угруповання з надання високоспеціалізованих послуг. Часто об'єктом фінансування таких банків стають найбільш інтернаціоналізовані галузі, такі як енергетична, суднобудування, автомобілебудування і т.ін. Міжнародні підрозділи таких банків являють собою "банк у банку", їм належить значна питома вага в сукупній системі управління всією монополією. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Висновок 

     Остання третина XX ст. позначилася радикальними змінами в банківській сфері. Від успішної діяльності банків завжди залежав стан як фінансової системи, так і національної економіки в цілому. Але в останні десятиріччя вплив банківської сфери на матеріальне виробництво і всі господарські процеси відчутно посилився. Зміни в цій сфері настільки масштабні й стрімкі, що їх часто характеризують як "банківську революцію". Ці зрушення мають спільну основу: інтеграцію, що переростає у глобалізацію національних ринків грошей і капіталів, тобто фінансових ринків.

     Інтеграція  ринків окремих країн розпочалася зі зміцнення зв'язків, контактів між національними фінансовими ринками, їх прогресуючого переплетення. Банки стали надавати, а їхні клієнти отримувати фінансові послуги за межами країн, де вони розташовані, одночасно в багатьох валютах. Умови таких операцій почали поступово вирівнюватися і виявлялися для позичальників та інших споживачів банківських послуг вигіднішими, ніж на національних ринках. Це пов'язано з тим, що міжнародні фінансові операції не піддаються такому жорсткому державному регулюванню, як фінансові операції в окремих країнах. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Список літератури 

1. Гроші та кредит / За ред. Б. С. Івасіва. - К., 1999.
2. Гроші та кредит: Підручник / М. І. Савлук, А. М. Мороз, М. Ф. Пуховкіна та ін.; За заг. ред. М. І. Савлука. - К.: кнеу, 2001. - 602 с. ISBN 966-574-199-3.
3. Міжнародні фінанси: Підручник / За ред. О. І. Рогача. — К.: Либідь, 2003. — 784 с.
4. Міжнародні фінанси / О. М. Мозговий, Т. Є. Оболенська, Т. В. Мусієць: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 557 с.
5. Національний банк і грошово-кредитна політика: Підручник / Кол. авт.: А. М. Мороз, М. Ф. Пуховкіна, М. І. Савлук та ін.; За ред. д-ра екон. наук, проф. А. М. Мороза і канд. екон. наук, доц. М. Ф. Пуховкіної. — К.:  КНЕУ, 2005. — 556 с.