Інвестиційна діяльність комерційних банків та її вплив на економічну ситуацію України

Для здійснення професійної  діяльності банки повинні одержати дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Згідно з чинним законодавством комерційні банки можуть здійснювати  операції з цінними паперами у  таких напрямах:

1. Як емітенти цінних паперів (випуск акцій, облігацій, ощадних і депозитних сертифікатів, емісія банківських векселів).
2. Як інвестори (вкладання коштів банків у цінні папери).
3. Як посередники, що виконують операції з цінними паперами в інтересах та за дорученням своїх клієнтів (брокерські операції, дилерські, довірчі, реєстраторські, депозитні, розрахунково-клірингові, консультаційні).

Отже, банки можуть брати  участь в інвестуванні таким чином:

1. обслуговувати рух коштів, що належать інвесторам-клієнтам і призначені для інвестування;
2. мобілізувати накопичення для заощаджень і спрямовувати їх на інвестування через ринок цінних паперів;
3. вкладати в інвестиційні проекти власні та залучені ресурси.

Однак у сучасних умовах в Україні банки в основному  обмежуються переважно першим видом  діяльності, оскільки залучення коштів, що інвестуються, незначні.

 

1.3. Регулювання інвестиційної діяльності комерційних банків України.

Створення сприятливого інвестиційного клімату в країні пов’язане з  чітким правовим регулюванням інвестиційної  діяльності.

Інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і  держави з реалізації інвестицій.

Нині правова система  України діє на підставі багатьох законів і інших нормативних  актів, що регулюють інвестиційну діяльність. Насамперед це Закон України «Про інвестиційну діяльність», Закон «Про іноземні інвестиції», Закон «Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні», Закон «Про цінні папери та фондову біржу», Постанова Кабінету Міністрів України «Про стимулювання інвестиційної діяльності», Постанова  Правління Національного банку  України «Про врегулювання порядку  здійснення іноземними інвесторами  інвестицій в Україні» та інші.

Основне спрямування Закону України "Про інвестиційну діяльність" полягає у забезпеченні рівного  захисту прав, інтересів і майна  суб'єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а  також на ефективне інвестування економіки України, розвитку міжнародного економічного співробітництва та інтеграції. Вказаним нормативно-правовим актом  встановлено загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної  діяльності на території України, визначено  загальні положення та порядок здійснення інвестиційної діяльності, державного регулювання інвестиційної діяльності, гарантії прав суб'єктів інвестиційної  діяльності, захист інвестицій тощо.

Ухвалення законів та інших  нормативних актів, що регулюють  інвестиційну діяльність, є одним  із найважливіших умов реалізації державної  інвестиційної політики. Законодавчі  основи цієї політики регулюють інвестиційну діяльність у різних формах.

1. Регулювання сфер і об’єктів інвестування визначає загальні вимоги до їхнього вибору, а також формує найпріоритетніші напрями інвестування.

2. Податкове регулювання інвестиційної діяльності забезпечує спрямування інвестицій у пріоритетні сфери економіки шляхом установлення відповідних податкових ставок і податкових пільг.

3. Регулювання інвестиційної діяльності шляхом надання фінансової допомоги та проведення відповідної кредитної політики поки що тільки продекламовано у відповідних законодавчих актах, але широкої практичної реалізації ще не набуло у зв’язку зі скрутним фінансовим становищем країни.

4. Регулювання інвестиційної діяльності шляхом проведення відповідної амортизаційної політики.

5. Регулювання участі інвесторів у приватизації здійснюється відповідно до законів України «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малої приватизації)», «Про приватизаційні папери», щорічно затверджується Державною програмою приватизації на поточний рік та іншими нормативними актами.

6. Регулювання  фінансових інвестицій. Правовою основою цього регулювання є закони України «Про цінні папери і фондову біржу», «Про господарські товариства», Указ Президента «Про інвестиційні фонди й інвестиційні компанії» та ін.

7. Експертиза  інвестиційних проектів. Відповідно до чинного законодавства України державні, міждержавні і регіональні інвестиційні проекти і програми, реалізовані за рахунок бюджетних і позабюджетних засобів, підлягають обов’язковій державній експертизі.

8. Забезпечення захисту інвестицій здійснюється державними органами в різноманітних формах. Насамперед, держава гарантує цей захист незалежно від форм власності інвестора. Всім інвесторам, у тому числі й іноземним, забезпечується однаковий правовий режим інвестиційної діяльності, що виключає застосування заходів дискримінаційного характеру, спрямованих на заборону управління інвестиціями, їх використання і ліквідацію.

9. Регулювання умов здійснення інвестицій за межі держави покладено на Національний банк України.

 

Ризик і ліквідність  інвестиційних операцій

2.1. Поняття інвестиційних ризиків та їх класифікація

Існує безліч факторів, які  можуть негативно впливати на реалізацію інвестиційної діяльності – природні, політичні, економічні, соціальні. Інвестиційні операції, як і кредитні, приносять основну частину доходів банку, і також підлягають ризикам. Категорія ризику дає змогу прогнозувати настання непередбачених подій та до певної міри контролювати ризикові ситуації.

В економічній науці поняття  «інвестиційний ризик» визначають, як можливості настання подій, що спричиняють  ті або інші наслідки, включаючи  і негативні: фінансові наслідки у вигляді втрати інвестиційного доходу; невиконання мети інвестування; втрата вкладених в потенційних  інвесторів коштів.

Інвестиційні операції підлягають ризикам, які можна поділити таким  чином:

• зовнішні;
• ринкові;
• ризики формування інвестиційних портфелів.

До зовнішніх  ризиків відносять: політичні, що спричинені нестійкою політично-економічною ситуацією в країні; та соціальні, що пов'язані з нестійкою соціальною ситуацією.

Ринкові ризики розподіляються на:

• кредитний (діловий) ризик - пов'язаний з тим, що емітент, який випустив боргові цінні папери, опиниться в скрутному фінансовому становищі.

Погіршення фінансового  стану емітента ставить під сумнів його спроможність погасити борговий цінний папір у повному обсязі та в установлені строки і сплатити нараховані проценти, а також спроможність повернути власникові пайового цінного  паперу частину капіталу та належну  цьому інвесторові частку нерозподіленого прибутку або виконати інші зобов'язання за цим папером;

• інфляційний ризик - ризик того, що при високій інфляції доходи інвесторів не зможуть перекривати швидке знецінення вкладених інвестиційних коштів;
• процентний ризик - це ризик втрат, що можуть мати інвестори чи емітенти у зв'язку із зниженням процентних ставок на ринку. Зниження ринкової вартості цінних паперів унаслідок зміни ринкової норми дохідності змінює рівень дохідності поточних та можливих інвестиційних вкладів;
• відкличній ризик виникає для інвестора тоді, коли емітент відкликає свої відкличні цінні папери раніше, аніж інвестор отримає від них очікуваний дохід;
• ризик ліквідності - ризик, пов'язаний із можливістю втрат при реалізації цінних паперів у зв'язку із зниженням їх привабливості й можливості швидкої реалізації.

Ризики формування інвестиційного портфеля можуть очікувати інвестора, якщо він бажатиме виконати всі цілі інвестування одночасно – досягти ліквідності, дохідності, безпечності вкладень, зростання його капіталу.

 

2.2. Інвестиційний  портфель як засіб мінімізації  ризиків. Методи управління інвестиційним  портфелем

Визначення рівня ризику інвестицій прямо пов'язано з поняттям портфель інвестицій. Це обумовлено тим, що для мінімізації ризиків від інвестиційної діяльності інвестори йдуть шляхом диверсифікації та обирають більш ніж один фінансовий інструмент, тобто формують їх певну сукупність.

Інвестиційний портфель представляє  собою цілеспрямовано сформовану сукупність фінансових інструментів, призначених  для здійснення фінансового інвестування відповідно до розробленої інвестиційної  політики. 

Головною метою формування інвестиційного портфеля є забезпечення реалізації основних напрямів політики фінансового інвестування шляхом підбору найбільш дохідних та безпечних фінансових інструментів. До основних цілей формування інвестиційного портфеля можна віднести:

• забезпечення мінімізації рівня інвестиційного ризику, пов'язаного з фінансовим інвестуванням;
• забезпечення необхідної ліквідності інвестиційного портфеля;
• забезпечення високого рівня формування інвестиційного доходу в поточному періоді.

Залежно від політики банку  він може вибирати різні типи інвестиційних  портфелів.

За метою формування інвестиційного доходу існує два основних типи інвестиційного портфеля - портфель доходу, портфель росту.

• Портфель доходу являє собою інвестиційний портфель, сформований за критерієм максимізації рівня інвестиційного прибутку в поточному періоді незалежно від темпів приросту інвестованих капіталів в довгостроковій перспективі.
• Портфель зростання являє собою інвестиційний портфель, сформований за критерієм максимізації темпів приросту інвестованого капіталу в майбутній довгостроковій перспективі незалежно від рівня формування інвестиційного прибутку в поточному періоді. Формування такого роду інвестиційного портфеля можуть собі дозволити лише досить стійкі у фінансовому плані банки.

По відношенню до інвестиційних ризиків розрізняють три основних типи інвестиційного портфеля - агресивний (спекулятивний) портфель; помірний (компромісний) портфель і консервативний. Така типізація портфелів заснована на диференціації рівня інвестиційного ризику, на який згоден йти конкретний інвестор у процесі фінансового інвестування.

• Агресивний "спекулятивний" портфель являє собою інвестиційний портфель, сформований за критерієм максимізації поточного доходу або приросту інвестування капіталу незалежно від супутнього йому рівня інвестиційного ризику. Він дозволяє отримати максимальну норму інвестиційного прибутку на вкладений капітал, однак цьому супроводжує найвищий рівень інвестиційного ризику, при якому інвестований капітал може бути втрачено повністю або значною часткою.
• Помірний (компромісний) портфель являє собою сформовану сукупність фінансових інструментів інвестування за яким загальний рівень портфельного ризику наближений до середньо ринкового. Природно, що за таким інвестиційним портфелем і норма інвестиційного прибутку на вкладений капітал буде також наближена до середньо ринкової.
• Консервативний портфель являє собою інвестиційний портфель, сформований за критерієм мінімізації рівня інвестиційного ризику. Такий портфель, що формується найбільш обережними інвесторами, практично виключає використання фінансових інструментів, рівень інвестиційного ризику за якими перевищує середньо ринковий.

З метою підвищення доходів, зменшення ризику втрати ліквідності  в нинішніх умовах комерційні банки  застосовують дійові методи управління інвестиційним портфелем, а саме:

• Метод короткострокового акцепту. Цей метод відноситься до найбільш обережних. Інвестиційний портфель банку повністю формується з короткострокових цінних паперів (2 - 3 роки), що підвищує банківську ліквідність. Цей підхід доцільний в період зростання процентних ставок. Дохідність тут не розглядається як пріоритетна ціль.
• Метод рівномірного розподілу коштів. Дозволяє зменшувати коливання в доходах від цінних паперів і, хоча не приносить великих доходів, гарантує відсутність значних втрат.
• Метод довгострокового акцепту. Цей метод є протилежністю методу короткострокового акцепту. Доцільний в період падіння ринкових норм процента. На практиці є доступним переважно великим банкам, які мають доступ до ліквідних коштів.
• Метод процентних очікувань. Застосування цього методу пов’язане з прогнозуванням динаміки процентних ставок і спекуляцією на цих змінах.
• Метод «штанги». Цей метод є найбільш доцільним для комерційних банків. При такому підході основна частина інвестиційного портфеля складається з довгострокових зобов’язань, що врівноважуються короткостроковими паперами, в той час як облігацій з середнім терміном дуже мало або вони взагалі відсутні.

До методу управління інвестиційними ризиками відноситься диверсифікація вкладень,  тобто формування інвестиційного портфеля за рахунок багатьох видів цінних паперів і паперів, які мають різний рівень якості та різний термін погашення. За допомогою диверсифікації неможливо повністю позбавитись ризику, але можна його зменшити.

Однак найсуттєвішими методами управління інвестиційними ризиками для  комерційних банків є дотримання ними економічного нормативу інвестування, який не повинен перевищувати 50% власного капіталу банків, та створення резерву  на відшкодування можливих збитків  від операцій з цінними паперами, що виникають у раз погіршення фінансового стану емітента цінного папера, унаслідок зміни норми ринкових процентних ставок, зміни інвестиційної політики банку.

За норму ризику державних  цінних паперів як правило приймається  його дуже низький рівень або й  навіть відсутність фактора ризику. Це самі надійні активи з точки  зору ризику та ліквідності, хоча за це треба заплатити низьким рівнем прибутковості.